Борис Грінченко «До народу»

До народу

    Були ті часи, як тобі я до ніг,
    Убогий народе, схилявся.
    І в думах улюблених чистих моїх
    У дні ті щасливії мрій молодих
    Мені божеством ти здавався.
    
    Любив я тебе почуванням палким,
    Бажав я на тебе робити,
    І праці віддавсь цілим серцем моїм,
    І тільки для тебе й тобою самим
    Хотів я і на́ світі жити.
    
    І певна надія у мене була,
    Що  ти привітаєш, народе,
    Ту душу, що тільки тобою й жила,
    Що в мріях у сяйво тебе повила,
    Й зазнаєм ми братньої згоди.
    
    Але я побачив не те, чого ждав 
    І що сподівавсь, що побачу,
    Бо той ідеал ти щодня зневажав,
    Який я у мріях собі малював,
    Мав інший ти звичай і вдачу.
    
    Замість ідеалу я вздрів на селі
    Зубожений люд занімілий.
    Темнота й незгода у нашій землі,
    Здавалося, скрізь панували й жили
    І люд той безщасний гнітили.
    
    Чи я працювати для тебе не вмів,
    Чи ти не діймав мені віри,
    Та вкупі зо мною ти йти не схотів,
    На працю мою ти з невірством глядів,
    Мов бачив нещирі заміри.
    
    І поглядом іншим я глянув тоді
    На тебе, народе коханий.
    І зникли рожевих тих мрій і сліди,
    Неначе од сонечка краплі з води, —
    Ти знову мені був незнаний.
    
    Але ж я не кидав і далі робить,
    Робив, бо якіїсь надії
    На те, що розрада тяжка ця на мить,
    Що знову у згоді ми будемо жить, —
    Були ще хоч трохи у мрії.
    
    Що більше і важче невтомно робив,
    Що більш віддававсь я роботі,
    То більше мені все твій образ яснів,
    І в поті чола я того зрозумів,
    Хто сам працювать звик у поті.
    
    Чи той — я спитався — кому засягги
    Ти дав і культури, й освіти,
    Братався з тобою, схотів принести
    Тобі свого світла у темні хати,
    Щоб міг ти свій шлях зрозуміти?
    
    Ні! Здавна, хто світло в руках своїх мав, —
    Не йшов він до тебе світити,
    І той тільки в хату до тебе вступав,
    Що заздро на працю твою зазіхав
    І вмів тебе тільки гнітити.
    
    Не дивно ж, що темрява — доля твоя,
    Що, темними йдучи лісами,
    Забув навіть власне своє ти ім’я,
    Забув, що існує з народів сім’я,
    Що рівний ти в їй із братами!
    
    Як міг ти, пригнічений вниз до землі,
    Недавній ще раб в своїй хаті
    І наймит часами на власній ріллі,
    Тепер, після всіх, що дурить тебе йшли,
    Як друзів ти міг упізнати?
    
    Я це зрозумів. І вагання, і страх —
    Все зникло, і знов до роботи
    Іду я, і певний лежить мені шлях,
    Я силу новую почув у руках,
    Щоб зло і темноту бороти.
    
    І вже чи дійду до своєї мети,
    Чи зламаний вмру серед шляху,
    Але не покину до неї іти,
    За правду, за волю все зможу знести —
    І жити, і вмерти без страху!..
                        

1884

1. Як саме автор розкриває проблему митця і народу? Яким постає перед вами ліричний герой?

2. Як змінюються думки та настрій ліричного героя впродовж вірша? Із чим це пов’язано?

3. Визначте роль риторичних запитань та окличних речень у розкритті головної ідеї вірша.

1