Борис Грінченко «Без хліба»

Без хліба

(Скорочено)

Край села стояла хата поганенька, а в їй жив селянин із жінкою та з дитиною — хлопчик був, невеличкий, недавнечко народився. Вже третій рік був, як вони побралися, — з чужого села він її взяв, — а все ніяк не могли збитися на хазяйство. У їх тільки й було худоби, що теличка, — купили її торішню весну, — та й та недавно здохла. А хоч би й не здохла, то все ж годувати нічим було б... Поплакала Горпина за теличкою, так хіба з того поможеться?

На весну зовсім у селянина не стало хліба. Тижнів зо три позичками жили, а тепер уже хто його знає, як і жити — ніхто й позичати не став, усякий каже:

— Що я тобі позичатиму?.. Ти вже он у всього села напозичавсь...

Раяла жінка Петрові найнятися. Пішов на сусідній хутір — не взяли: і так багато, кажуть, наймитів. До другого пана пішов, так той глянув, що в Петра одежа — лата на латі, подумав, що гультіпака, пройдисвіт якийсь, — не схотів і говорити...

Одного ранку встала Горпина вдосвіта. Дитина ще спала... Розтопила молодиця в печі, постановила горщики. Тоді підійшла до діжки з борошном, глянула:

— Петре, а Петре!.. Борошна тільки на раз, та й то хлібини на дві.

Помовчав Петро, далі каже:

— Що ж його зробиш? Я вже й сам не знаю... До кого ж іти, коли у всіх напозичалися так, що ніхто вже не дає?

Замовкли обоє. Прокинулась дитина в колисці, молодиця взяла її на руки, почала годувати... Тільки ще дужче заплакало. Каже Горпина:

— Хоч би вже самі, та оцієї дитини не було, а то тільки дивишся, як воно мучиться: сама голодна й воно голодне щодня, бо молока нема.

Петрові самому дитячий плач мов ножем серце краяв...

— Знаєш що, Петре? Піди попрохай старосту — може, він з гамазеїв дасть?..

Мовчить Петро, а дитина все плаче, усе мов ножем серце крає... Він знав, що староста не може сам дати, а все ж пішов, щоб хоч не чути, як дитина плакатиме.

— А може й дасть? — думає, — хто його знає?.. Треба попрохати добре...

Прийшов Петро в ратушу, увійшов, перехрестився: «Здорові, з середою!» — сказав і став біля порогу. Староста в кутку за столом сидів, а писар з шафи папери виймав, по столу розкладав. Більше нікого в ратуші нема, тільки Петро та їх двоє. Наміряється все Петро сказати, та ніяк не зможе. Думає: «А як скаже — ні, не дам?» І як подума про це, подума, що тоді в його дома і жінка, й дитина голодні сидітимуть, так дух йому перехопить, і не вимовить він нічого, тільки стоїть біля порогу та шапку драну в руках мне. Бачивши староста, що йому чогось треба, а нічого не каже він, став сам питатися:

1

Борис Грінченко «Без хліба»

— А чого тобі, Петре?..

— Не положіть гніву, прийшов оце до вас... От уже третій день, мало що й ївши, сидимо... Сьогодні й крихти в роті не було і борошна нема... Так я оце... чи не дозволили б з гамазеїв хоч мішечок дати?..

Глянув на його староста та й засміявся.

— Ге, хлопче? Цього ми не можемо своєю волею зробити, на це дозвіл од начальства треба.

— Од управи земської, розумієш? — каже писар...

— Та може воно так, і без управи?.. Хоч небагато...

— Та тобі ж кажуть, чи ні? Позакладало тобі? — визвірився писар...

— Що тобі, сто разів казати? Хоч ти йому коляку на голові теши, а він усе — дай та дай! Ну, люди!..

Пішов Петро з ратуші.

II

Забавила Горпина дитину, положила, — сама з останнього борошна спекла дві перепічки, борщу та картоплі зварила. Порається, а сама дума:

— ...Як дадуть Петрові, то, може, й до батька не треба буде їхати. Ні, хоч і дадуть, а все ж на сівбу немає, — їхати не минеться.

Повиймала молодиця перепічки, хату вимела та й сіла прясти. У самої прядива не було цього року — сіяти не мали де, так чуже брала від повісма. Усе за тиждень яких дві сороківки заробить, а то й копу.

— Копу заробиш за тиждень, а на карбованця з’їси, — думає Горпина, нитку викручуючи. Коли чує, рипнули сінешні двері...

— Петре, — каже, — нічого не дали?

— Кажуть, що без панів земських не можна...— понуро відказав Петро.

...Петро, похнюпивши голову, сидить сумний-сумний. А Горпина схилилась на прядку і не пряде вже. Глянув на неї Петро, — така вона змучена, зовсім змарніла. Так жалко йому стало її. Підійшов до неї, обняв, та й каже:

— Годі, голубко моя, годі! Не журись...

Підняла очі Горпина, а в очах сльози.

— Ми то перетерпимо, — каже, — а дитина як? Яково їй терпіти?

Та й заплакала Горпина тихо... Згодом озвалася знову:

— ...Як Бог поможе, то й перетерпимо.

2

Борис Грінченко «Без хліба»

То розважити жінку хотів Петро.., а як сказала вона, що терпіти треба, то й не вдержався:

— Та доки ж його терпіти? — аж скрикнув. — Уже ж і так, здається, дня не минає, щоб не терпіли!.. Та хіба ж ми вже такі грішні, хіба ж немає вже й грішніших од нас, що таке лихо ми терпимо?

Нічого не сказала Горпина, замовк і Петро похмурений. Мовчить, а думи снуються в голові: «...За віщо ж мусимо з голоду вмирати? Староста не дав, а як сам, то хіба не бере відтіля ж? Торік же вкрав четверть ячменю... Вони крастимуть наше добро, а ти з голоду вмирай і дитина нехай умирає!»

Та й обняла Петра злість; така злість у його в серці заворушилася відразу на старосту, що й не сказати. «Він у достатках, — думає Петро, — та ще й краде, а я голодний, то що мені робити?»

І хто й зна, що зробив би він старості, так запалилося. Схопився похмурий з місця, пішов з хати...

І скільки він не думав, то все одно в голові стоїть: «Не чуже ж я візьму, а своє. Коли не дають самі, треба криткома брати».

І так він потроху до тієї думки звик, що зовсім не лякавсь її. Спершу йому здавалось аж страшно, як він про це думав, а тепер і дарма, — звик. І як звик, і не став цього зовсім боятись, тоді наважився зробити так, як надумав.

«Піду, дірку в гамазеї продовбаю та й наточу!» — думає Петро.

Тільки як про це Горпині сказати? Він знав добре, що вона зроду того не схоче, знав, що хоч як її вмовляй, а на це не підмовиш. А що ж його більше робити? Він бачив округи себе лихо, а не міг тому лихові запобігти. Бачив, що й люди не хотіли йому помочі дати. Он староста краде, а йому так не дав! Усюди неправда!.. І тепер йому не здавалося гріхом украсти. А все-таки боявся казати про це Горпині, бо почувався, що й він не по правді робить...

Бачила молодиця, що не такий став Петро, а запобігти лихові не знала чим, тільки журилася ще дужче. А тим часом хліба вже не було, картоплю всю поїли, затого вже зовсім нічого їсти буде. До батька не довелось Горпині поїхати — коня ніхто не дав, а пішки хіба ж легко сорок верстов пройти, та ще й з дитиною. А покинути дома її не можна: і так ледве жива тією краплею молока, а як покинути, тоді й зовсім хто й зна, що буде.

Бачить усе те Петро і знову сам собі каже: «Візьму! Не здихати ж, як собаці! Хай Горпина що хоче каже». Не спиться йому, бо думки не дають. Та й думає він: «А що, як Горпині зараз скажу?» Але не сказав, тільки ще дужче почав з одного боку на другий перевертатися... Стала вже дрімати Горпина, коли чує, кличе Петро:

— Горпино!

— Га?..

Став Петро, знову боїться казати.

— Та я нічого... Я хотів спитати, чи є у нас вода в хаті? Пити хочу.

3

Борис Грінченко «Без хліба»

— Та в діжці ж...

Устав Петро, наче воду пішов пити, а в самого думка: «Сказати? Та вже ж од неї не сховаєшся — чи тепер, чи тоді, а казати доведеться».

Прийшов, знову ліг біля жінки, вкрився.

— Горпино, що ж далі робитимем?

Нічого не каже молодиця: вона вже всі думки передумала, та нічого не вигадала. Тоді Петро почав, заникуючись:

— А я... я... Знаєш, що я думаю?.. Не здихати ж із голоду!.. Їм нічого — он і староста: сам гроші громадські краде, а нам хліба шматка не дає. Хіба ж нема й нашого там? Хай! Панькатися з їми, чи що? Хіба вони розуміють? Узяти та наточити з гамазеї!..

— Бог з тобою, Петре! Що ти кажеш?

Аж розсердився Петро:

— ...Гріх! А з голоду вмирати — як? Хіба я своєю волею йду?..

Страшно відразу стало Горпині. Пригорнула вона чоловіка.

— Петре, годі! Бог поможе... Підеш сам до батька, вони дадуть... А те покинь, зовсім покинь! Гріх!

То вагався хоч трохи Петро, а тепер, як стала Горпина вмовляти, знову піднялась у його на людей злість, так і клекоче у грудях.

— Піду, — говорить, — не кажи мені нічого, — піду!

III

День поминув, ніч настала. Діждався Петро півночі, одягся, узяв з собою три мішки й свердел та й пішов до гамазеїв...

Петро перейшов свій город, вийшов на вигін. На душі в його якось спокійно було. Він уже раз наважився зробити це діло і більше не думав про те, яке воно... Спокійно та сміливо йшов, нічого не лякаючись...

Легкою ходою пішов далі. Уже недалеко! Тільки, що це? Голосно, дзвінко відгукнувсь у повітрі крик. Мабуть, сич. Знову кричить, «нявка» — ні, це сова. І відразу страшно Петрові стало. Щось перехопило дух, серце застукало в грудях. Він зупинився, став прислухатись. За спиною аж морозом сипнуло: «Піймають, піймають! Злодій!.. Йти, чи не йти? — думав він. — А як піймають?.. Може, вернутися?.. А завтра знову будемо без хліба!.. Ні вже — піду!»

...Тоді поліз під будівлю. Щороку зсипав зерно у засіки і знав, з якого вони боку. Обережно підліз він до того місця, ліг на спину. Тоді наставив свердло, почав вертіти. Сухе дерево трохи затріщало. Петро зупинивсь, прислухаючись. Далі знов почав робити. Свердло глибше та глибше влазило в дерево — незабаром і дірка буде. Петро з усієї сили натиснув на свердло, лежачи на спині.

— Агов! Семене! Е, стонадцять кіп!..

4

Борис Грінченко «Без хліба»

Петро здригнувсь. Хто це? Сторож? Серце колихнулось у грудях, а далі немов застигло — Петро слухав. Холодний піт виступив у його на лобі. Він так і закам’янів, піднявши руки вгору до свердла. Знову чути:

— Семене! Семене!.. А, щоб тобі! Ну, я й сам, хіба мені що? Не вмію заспівати?.. Стонадцять!.. Гей!..

                            Ой там за байраком
                            Танцювала риба з раком...
                        

П’яну пісню чути було біля самої гамазеї...

— Тю на твого батька!.. Чого сюди? Ні, я сюди не хочу, додому піду!

                            Гей, а цибуля з часником,
                            А дівчина з козаком!
                        

...Петро не ворушивсь. Він затримав духа й ждав. Ось уже нікого не чути. Він ще прислухавсь. Ні, нема нікого. Тоді останнім натиском він довертів дірку. Налапав мішок, підставив, витяг свердло. Зерно сипнуло. Трусячись, як у пропасниці, Петро понасипав усі три мішки. Гамазеї були низько при землі, то не можна було повні понасипати. Одначе, що тепер робити? Покинути дірку незатулену — зерно витече на землю, завтра побачать, знайдуть. Треба заткнути. І чого це він не взяв затички?

Петро затулив дірку однією рукою, а другою почав шукати трави на затичку. Трава не росла під гамазеями. Згадав, що в його є хустка. Знайшов її, так-сяк заткнув дірку. Тоді витяг один клунок з-під гамазеї, став і думає: «Додому нести? Ні, то дуже довго буде. Попереношу на могилу, нехай там перележать поки що».

...Поспішаючись, одніс Петро один клунок. Ті два клунки були менші, він забрав їх одразу. Усі три він заховав на могилі в бур’яні. Хотів був додому йти, та знову про дірку згадав. Треба взяти кращу затичку, а то хустка коли б не випала. Він тихо пройшов до чийогось тину, виламав цурпалок і пішов знову до гамазеїв. Підліз уп’ять, обережно витяг хустку й заткнув дірку дерев’яною затичкою. Цурпалок саме прийшовсь і міцно стримів у дірці. Петро спробував — добре. Мабуть, додолу трохи зерна розсипалося. Він помацки позагортав його землею.

Вернувся додому, увійшов у хату.

— Горпино!.. Горпино, ти спиш?.. Я заховав на могилі...

— Про мене де хоч ховай, а я тобі у помочі не буду!

Замовк Петро.

5

Борис Грінченко «Без хліба»

IV

Нікому й на думку не впало, щоб можна було вкрасти хліб із замкненої гамазеї. Та й крадіжка була невеличка, то не дуже й помітна. Бачачи Петро, що ніде нічого про крадіжку не чути, переніс жито додому. Та його стало не надовго. Уп’ять хоч знову красти йди. Та тільки тут трошки пособила доля. У сусіднього пана Петро впрохавсь у найми.., тільки ночувати додому ходив. Дома злидні зосталися злиднями, але й за те хвалити Бога, що хоч голодні не сиділи. А про крадіжку й досі не чуть було нічого. Петро заспокоївся.

Отже ні, не заспокоївся... І не крадіжка стала його мучити, ні! Про неї він спершу й не думав. Тільки ж Горпина мов не та до його стала. Зникли ті розмови щирі та ласкаві, — тепер вона з чоловіком іноді й слова не промовить за день — сумна-сумна ходить. Далі й у найми пішов Петро, став тільки ввечері жінку бачити — не пособилося. Все мовчить. То щоночі Петро ходив, а то вже тільки двічі, тричі на тиждень, бо знає, що дома не привітають, не загомонять, що дома ще тяжче на серці буде. Він не докоряв жінці: його самого вже починала гризти згадка про те діло. Удень, серед невгавної роботи, ще не так було тяжко — забувалося; а в ті ночі, що він то в пана, то дома ночував, у ті похмурі ночі не було йому спокою. Бо загинуло його щастя, може, навіки загинуло. А воно ж було колись, те щастя, було навіть і тоді, як голод їх мучив. А тепер усе зникло. Тільки груди пече, так пече... «Хоч би налаяла мене, хоч би докоряла, а то мовчить, нічого не каже, а як билина сохне».

Це було в неділю ввечері. Петро сидів дома біля столу, а Горпина на полу дитину колихала. Каганець потроху блимав, і при його світлі жінка здавалася ще більше змученою, ніж удень. Обличчя змарніло, очі позападали, і якась мука світилась у їх у той час, як вона їх піднімала від колиски. Жаль стиснув серце Петрові. Устав він, підійшов, сів біля неї.

— Горпино!.. Горпино! Доки ми будемо так мучитися?.. Обоє ми гинемо... Уся душа перемучилась... Скажи мені, що ти маєш на думці, скажи, бо доки ж так жити?..

Вона знов глянула на його своїми позападалими очима і тихо спустила їх додолу. І Петрові здалося, що той погляд досяг йому аж у серце і як ножем різонув його.

— ...Я казала — не роби... Коли ж не сила моя... я любила тебе, а ти злодієм зробивсь... Краще б я з голоду вмерла, ніж це сталося!

Вона все нижче й нижче нахилялась до колиски.

— ...Не життя, а мука... Чи ждала ж я того, чи сподівалася!

І вона тяжко заридала, припавши до колиски і б’ючись головою об її бильця. Злякана дитина прокинулась і собі заплакала. А Горпина мов не чула її. Довго вона ховала свою муку, і ось тепер та мука сльозами вибухнула. Тільки ж не пособили ті сльози, не винесли лиха з душі.

6

Борис Грінченко «Без хліба»

V

...Раз, серед ночі, у його промайнуло в голові: признатися? В острог замкнуть... Там зі злодіями, з розбійниками... А хіба він сам не злодій? Ну й нехай у пута закують, поведуть... А син? А Горпина? Що тоді з сином буде?..

І що більше він думав про це, то все дужче хотілося йому все розказати, крикнути: «Це я!..»

Він ходив зовсім як несамовитий, і його позападалі очі іноді так страшно блищали, що Горпина часом лякалась...

Це було в неділю. Строк у пана він уже вибув і жив дома. Він устав рано і мовчки почав справлятися біля хазяйства. «Хіба все сказати їй? — думав він.— Ні, якось страшно. Нехай довідається сама, як уже зроблено буде»... По обіді одягсь, глянув на Горпину і знову подумав: «Сказати?..» Вона мовчки поралась біля печі і не дивилась на його. Він одвернувсь, перехрестивсь і пішов з хати.

Горпину здивував Петро тим, що йдучи помоливсь. Але вона не зупинила його: їй тяжко було з ним розмовляти. Вона й тепер любила його, і тим-то ще тяжче їй на серці було тоді, як вона пригадувала, що її чоловік — злодій.

Петро тихо йшов до волості. Його перестрівали люди, а він і не бачив їх, — так опанували його думки. А проте він був якось надзвичайно спокійний. Саме так, як тоді, коли він ішов красти, саме так і тепер якийсь дивний спокій обняв його.

Але ж як побачив коло волості громаду, серце заколотилося йому в грудях... Хіба підождати, поки розійдуться, та сказати самому старості? Тим часом він наближався до громади. Він і сам не пам’ятав, як протовпився проміж людей аж до рундука...

Петро став ждати. Писарів голос відбивавсь у вухах, але ж слів зрозуміти він не міг. Та він і не силкувався прислухатись до їх. Голова йому палала. Що це? Громада заґвалтувала — це писар дочитав...

Він зняв шапку й почав:

— Люди добрі!..

Громада трохи вщухла...

— Та слухайте вже, що чоловік каже!

Петрові перехопило дух, він ледве дихав.

— Люди добрі! Простіть мене, бо я злодій! Я вкрав з гамазеї...

І те промовивши, він упав до ніг громади...

Громада ледве зрозуміла, за віщо Петро зве себе злодієм, бо нікому й на думку не впало, щό з гамазеї вкрадено. Писар звелів був арештувати Петра, та громада не дала:

— Це наше добро, наш і суд, — гукали люди.

Але громада нічого не зробила Петрові. Він сам зібрав усі гроші, що міг заробити, купив три повних мішки хліба й одвіз у гамазеї. І немов удруге на світ народився тоді. Громада не розумом, а якось серцем почула, як Петро міг дійти до такого діла, і ніхто більше не згадував про його. Сам Петро потроху заспокоївся. І Горпина знов стала його Горпиною, такою, як і перше була... І стали вони знову жити, як жили...

1884

1. Як відомо, Борис Грінченко видавав свої оповідання для селян у вигляді маленьких дешевих книжечок-метеликів. Доведіть, що цей твір міг входити до однієї з таких книжок і своїм змістом був адресований простим селянам.

2. Яке враження на вас справили образи Петра і Горпини? Чому жінка не могла простити, що її Петро став злодієм?

3. Оповідання має щасливу розв’язку. Як ви думаєте, чому Б. Грінченко саме так завершив свій твір?

7