Борис Грінченко «Без хліба»
Без хліба
(Скорочено)
Край села стояла хата поганенька, а в жив селянин із жінкою та з дитиною — хлопчик був, невеличкий, недавнечко народився. Вже третій рік був, як вони побралися, — з чужого села він її взяв, — а все ніяк не могли на хазяйство. У їх тільки й було худоби, що теличка, — купили її торішню весну, — та й та недавно здохла. А хоч би й не здохла, то все ж годувати нічим було б... Поплакала Горпина за теличкою, так хіба з того поможеться?
На весну зовсім у селянина не стало хліба. Тижнів зо три позичками жили, а тепер уже хто його знає, як і жити — ніхто й позичати не став, усякий каже:
— Що я тобі позичатиму?.. Ти вже он у всього села напозичавсь...
жінка Петрові найнятися. Пішов на сусідній хутір — не взяли: і так багато, кажуть, наймитів. До другого пана пішов, так той глянув, що в Петра одежа — лата на латі, подумав, що гультіпака, пройдисвіт якийсь, — не схотів і говорити...
Одного ранку встала Горпина вдосвіта. Дитина ще спала... Розтопила молодиця в печі, постановила горщики. Тоді підійшла до діжки з борошном, глянула:
— Петре, а Петре!.. Борошна тільки на раз, та й то хлібини на дві.
Помовчав Петро, далі каже:
— Що ж його зробиш? Я вже й сам не знаю... До кого ж іти, коли у всіх напозичалися так, що ніхто вже не дає?
Замовкли обоє. Прокинулась дитина в колисці, молодиця взяла її на руки, почала годувати... Тільки ще дужче заплакало. Каже Горпина:
— Хоч би вже самі, та оцієї дитини не було, а то тільки дивишся, як воно мучиться: сама голодна й воно голодне щодня, бо молока нема.
Петрові самому дитячий плач мов ножем серце краяв...
— Знаєш що, Петре? Піди попрохай старосту — може, він з дасть?..
Мовчить Петро, а дитина все плаче, усе мов ножем серце крає... Він знав, що староста не може сам дати, а все ж пішов, щоб хоч не чути, як дитина плакатиме.
— А може й дасть? — думає, — хто його знає?.. Треба попрохати добре...
Прийшов Петро в ратушу, увійшов, перехрестився: «Здорові, з середою!» — сказав і став біля порогу. Староста в кутку за столом сидів, а писар з шафи папери виймав, по столу розкладав. Більше нікого в ратуші нема, тільки Петро та їх двоє. Наміряється все Петро сказати, та ніяк не зможе. Думає: «А як скаже — ні, не дам?» І як подума про це, подума, що тоді в його дома і жінка, й дитина голодні сидітимуть, так дух йому перехопить, і не вимовить він нічого, тільки стоїть біля порогу та шапку драну в руках мне. Бачивши староста, що йому чогось треба, а нічого не каже він, став сам питатися:
1