Богдан Лепкий «Мотря»

Мотря

(Скорочено)

ТОМ ПЕРШИЙ

Пам’яті батька

ЦАР

Оркестр заграв «Гей, не дивуйтесь», і в бенкетний зал увійшло 12 хлопців у білих фалендишових каптанах і в жовтих чобітках зі срібними підківками… Як мальовані, рівного росту, з рівно підстриженим русявим волоссям; вуси їм ще й не засівалися. По двох несли великі срібні підноси, на котрих, ніби живі, зривалися до лету великі фазани. Хлопці рядом уставилися від дверей до креденсу , біля котрого за бар’єром тупцював старий ключник і поралося двох крайчих .

Ті розглянули підноси, чи страві чого не хибує, вибрали щонайкращий і разом з хлопцями, котрі його тримали, пішли через зал у верх стола, де сидів... його величество цар Петро. Наліво біля царя — Олександр Данилович Меншиков, а направо — господар хати Іван Степанович Мазепа.

Крайчі склонилися низько, й хлопці пристанули між царем і гетьманом. Гетьман доторкнувся рукою важкого підносу і попросив високого гостя, щоби був ласкав почати страву. Високий гість був справді високий, а буйна темна грива робила його ще вищим, бо інші гості здебільшого були гладко причесані. Пир тривав вже яку годину, з’їли страв чимало, а чарок випили ще більше, що й видно було по червоних обличчях і очах, котрі всміхалися тим солодким усміхом, який викликує сите задовілля.

Обличчя Петра, жовтувато-бліде, широке, мов надуте, подобало на місяць уповні, тільки що на місяці голим оком не побачиш тих мертвих гір-вулканів, які на ньому є, а на царському виду було чимало прищів, з яких струмками спливав піт, бо жара надворі стояла величезна. Була половина липня, коли у Києві починаються найбільші спеки.

Цар порозпинав свій генеральський каптан так, що тільки лента від Первозванного Андрея не пускала наверх сорочки… Йому подавали одну хустину за другою до втирання лиця, і він їх мокрими відкидав поза себе, де стояло двох, мов струна витягнених, лакеїв. Остання одному з них попала просто на голову, і лакей так і стояв з нею, не сміючи скинути з себе високоцінної реліквії. Полковник Апостол перший побачив це і всміхнувся своїм лівим оком, а за ним стали й другі підсміхатися та штовхати себе, аж гетьман шепнув Войнаровському на вухо, щоби зняв хустину з лакея, що цей і зробив. Але саме тоді Петро знову відкинув хустину і мало не попав нею у лице Войнаровського.

1

Богдан Лепкий «Мотря»

— О, пардон, мосіє Войнаровскі, — сказав і розсміявся своїм голосним хохотом .

Що лиш тоді всі стали голосно сміятися, аж зал гуготів.

Тільки світлійший Олександр Данилович Меншиков навіть оком не моргнув. Сидів випрямлений, доторкаючись всіма десятьма пальцями стола, прикритого дорогоцінним обрусом , мережаним та вишиваним у полтавські квіткові узори шовками лагідних красок, що ніби полиняли на яркім київськім сонці.

— Гарні у вас птиці літають, Іване Степановичу, — сказав цар, встромляючи бажантові ніж у хребет з такою силою, що хлопці з підносом аж присіли. — Чи то тутешні, чи заграничні?

— З мого хутора на Бондарівні прилетіли до стіп вашого величества.

— Не до стіп, а до зубів і до жолудка, пане гетьмане, — відповів цар, набираючи собі спорий шматок і стільки ж накладаючи на срібну тарілку гетьманові.

Гетьман припіднявся і подякував цареві, а крайчим дав головою знак, щоб піднесли страву Меншикову. Тоді й решта хлопців з підносами підійшли до столів, і пишні птиці пропадали, роздроблюючися по тарілках так, що тільки хвости й крила осталися на підносах…

Цар підняв чарку, а на галереї роздалось многолітствіє, виконане гетьманським партесним хором. Дисканти, альти, тенори й баси були так гарно дібрані і так зіспівані, що подобали на один чарівний інструмент, на якім грав якийсь незвичайний мистець.

— Не знаю, що у вас, Іване Степановичу, краще, анижівка чи хор. Їй-Богу, такої анижівки я зроду не пив, — сказав цар і поставив чарку на стіл з такою силою, що будь вона зі шкла, то вдребезги розлетілася б…

— Що ваше царське величество звелять сказати, все суща правда, — відповів Меншиков, зриваючись з місця і стаючи з руками по швам.

— Сідай, князю! — гукнув на нього цар і сіпнув так сильно за рукав, що Меншиков перестрашено глянув, чи він ще рамена тримається . — Ти ж не бублики продаєш , — говорив до нього півголосом, — а на пиру в гетьмана за столом сидиш, зрозумів?..

Гетьман налив, цар підняв чарку, хор заспівав «Многая літа».

— Гарний край та ваша Україна, — хвалив цар, — тільки жарко дуже і до моря далеко. Я б ті ваші пороги до чортової матері геть порозбивав та флотилію у Понтус Евксінус пустив, турецькому султанові під самий його закоцьорблений ніс . Правда, Даніліч? Подумаємо над тим.

Меншиков по старій звичці хотів знов зірватися з місця, але цар так кріпко поставив йому руку на коліно, що йому аж у пальцях затріщало.

2

Богдан Лепкий «Мотря»

— …Але ти, Іване Степановичу, — звернувся цар до гетьмана, — прости за слово, дурний… А дурний ти, Іване Степановичу, тому, що нас так славно гостиш. Мої люди і без того просяться на Україну. Дозволь, мовляв, царю, піти й хорошенько обловитися , бо під царським оком у Петербурзі годі здирства робити…

Всім було відомо, що царський гнів вибухав несподівано, як улітку громи, і що не було тоді сили, яка би могла його зупинити. Він, як буря, торощив усе кругом, як розгукана стихія… Царським людям душа влізла в п’яти; вони витверезилися нараз, їх обличчя з червоних робилися білими, а очі з усміхнених ставали перестрашеними.

— Та й возися тут з такими азіатами! — сказав, звертаючись до Меншикова. — Його в конюшню, а не в Європу пускай, скотина... Уф!. Чув ти, Іване Степановичу, який я скупий. Кажуть, що я циркель ношу в кишені і, як прислуга не бачить, міряю ним хліб після обіду, а перед вечерею перемірюю, чи не вкрали. Га, га, га! У нас і так злодій на злодію їде і злодієм поганяє. Хай бережуться! Правда, Даніліч?.. Та ще кажуть, що я як всерджуся, то на різницю біжу і волам голови рубаю, ніби кругом мене і без того мало волів, ослів, цапів і всякої скотини... Але тому північному «шпуцерові » я таки мушу ті його тонкі ноги підшибнути; він ними заскоро бігає по Європі… Карло авантюрист, він шведів веде у загибель, але все-таки він герой…

Цар був напідпитку, його гадки не трималися купи.

— Люблю я скороходів, а мої люди ходять, як медведі. Їм усе здається, що вони халатами московське болото загортають… Голов забагато, а розуму чортма. А все-таки я цей розум добуду, як не чим другим, то моєю дубинкою. Правда, князю Меншиков, а славна в мене дубинка?

Попавши на улюблену тему, хвалився, чого-то він не зробить. Як наскучить Петербург, то Царгород звоює.., Середземне море флотом своїм замкне і на Індію піде, бо на місці стояти не любить. Коли цар говорив, усі мовчали й слухали набожно, тільки крайчі бігали по залу та прислуга справно й мітко збирала зі столу посуду й подавала нову. Стояли її цілі стоси в креденсі, який по-старому мисником називали. Срібні тарілки, півмиски, ножі й вилки всіляких розмірів і різного фасону. Цар їв із золотої посуди. Але вилок ні ножа не вживав, м’ясо пальцями дер, казав, що так і Генріх VIII робив.

Прислуга змінила обруси. Замість білих, з тонкого лляного полотна, накрили столи шовковими, блідо-голубої краски з золотими, ручно вишиваними квітками. Замість срібних тарілок подали фарфорові з малюнками козаків і коней біля шатер і крамів, у яких гарні шинкарки шинкували мід та горілку.

— Отся чисто як Кочубеїха, — казав полковник Скоропадський, показуючи свою тарілку сусідові з правої руки.

— Пізнати з мови, якої хто голови, — відповів Кочубей, зачувши слова, трохи заголосно вимовлені.

3

Богдан Лепкий «Мотря»

Може б, вони й дальше перемовлялися, бо щось мали на пеньку, але в зал увійшло дванадцять хлопців в ясно-синіх чемерках з золотими ґудзиками й потребами. Чотирьох двигало величезний піднос під накривкою з французького тіста… Гетьман підняв покриву, і на підносі показався Петербург, царський двірок і порт, а в порті корабель. Море — то була солодка морожена страва. На кришах будинків на набережній, на стовпах — скрізь білівся цукор, як іней. Штука була так гарно з цукру вироблена, що цар не міг нахвалитися і казав, що коли б це не літо і коли б не треба було спішитися, бо «кунштик » розплинеться , він волів би дивитися на нього, як їсти.

Набрав мороженого повну золоту ложку і гетьманові наложив, а тоді піднос помандрував кругом столів. Крайчі налили чарки старим угорським вином, від котрого по залу понесло пахощами, так принадними для вибагливого носа.

Гетьман встав і виголосив тост…

Дякував за честь, яка його і його генеральних старшин і цілий край нинішної днини стрінула, бажав цареві Мавтузалемових літ і Самсонової сили, щоб він під ноги свої покорив усякого врага й супостата, щоби про нього слава на весь світ залунала і щоби вовіки вічні не вмовкала.

— А нас, помічників своїх вірних, котрі і здоровля свого для тебе вколупали б , коли б можна, збережи й надальше у своїй пам’яті і ласці царській.

Ціле товариство вислухало стоячи недовгого, але дуже краснорічиво виголошеного тосту, суто підмащеного латиною і цитатами зі Святого письма. Нараз дехто мало чарки не випустив з рук, бо ще гетьман не проголосив останнього слова, як з валів ревнули гармати… Цар піднявся у весь свій превеликий ріст, в ліву руку взяв золотий пугар , а правою стиснув тонку долоню Мазепи.

— Спасибі, гетьмане Іване Степановичу, славну гостину зготовив єси нам нині, тільки не вистрілюй пороху даром, на ворогів ховай.

— У мене є свої млини, скільки треба, тільки змелемо сірої муки, щоб було чим ворогів угостити…

Цар келих підняв до уст і пив, пив, поки дна не побачив. Випивши, сів на свій високий фотель, червоним сап’яном вибиваний, і відсапнув.

— Уф, та й яка ж жара! Добре, що мух нема. А то, коли б ще від них прийшлося відганятись...

Слуги зміняли воду, що у великих мідяних посудинах стояла по углах залі, щоби від неї ішла прохолода. До води вливали рожавий олій, відчинювали горішні вікна й кипарисовими гілками навівали прохолоду… Голова царська опустилася на сап’янову спину високого фотелю, руки кріпко стиснули голову львів на різьблених поруччях, широка андреївська лента подалася, сорочка розтворилася, буйне волосся розлилось неспокійними хвилями кругом круглого обличчя, і — цар заснув…

4

Богдан Лепкий «Мотря»

Хто вгадає, що снилося тоді Петрові? Може, ревія флоту біля берегів його столиці, на яку приїхали Дніпром і новими каналами кораблі з Чорного моря, може, його нова палата над розкішними берегами Босфору, може, великокняжий дворець у Києві, де колись стояв пристіл святого Володимира, а може, й повні груди його цариці, на яких він заснув, а вона своєю кріпкою рукою гладить його кучері і промовляє стиха: «Спи, мій неуговканий хлопчику, спи!»

Меншиков притулив два пальці до уст: «Тс!» — і в гетьманській палаті зробилося тихо, хоч мак сій, ніби в казці про сплячу царівну. Хто де з прислуги стояв, там і до місця прилип… Дав рукою знак — і всі, не шураючи кріслами, встали, показав на двері, — на пальцях вийшли.

Гетьманські старшини пішли їх слідом… Гетьман з Меншиковим вийшли із залу останні.

Цар спав. Він привик до того здавна. І в Петербурзі, від п’ятої години зранку шибаючи собою по усіх усюдах, як по пустині ураган, то працюючи, то зганяючи свій невмолимий гнів на винуватих і безвинних, він що лиш за обідом присідав тихо на хвилинку, а з’ївши й випивши за трьох, засипляв сном дитини.

Гетьман знав його стару звичку і біля їдального залу казав приготовити відпочивальню для царя з великим і кріпким дубовим ліжком, накритим новою, гарно виправленою шкірою з оленя. Та цар не дійшов туди. Видно, що й фотель, червоним сап’яном побитий і гарно кінським волосом вимощений, високий і широкий, бо в якім-будь, як для звичайних людей, цар не вміщався, видно, що й цей фотель, після випитих чарок та ще в жарку літню днину, вколисав бурливого царя до спокійного сну. Цар спав...

СЛУХАЙ, ЩО МЕНШИКОВ СКАЖЕ

Гетьман Мазепа попід руки зі світлійшим Олександром Даниловичем Меншиковим увійшли до сусідньої кімнати… Кругом кімнати стояли шафи, а в них за мосяжними решітками уставлені в білий пергамін пооправлювані книжки. Було й декілька переплетених у людську шкіру. Привіз їх гетьман ще колись давно з заграниці як доказ, що й там, де висока культура, лучаються прояви варварства…

Прислуга розносила чорну каву, варену на турецький лад. Не мололи її, лиш товкли на крупи і пражили у мідяних риночках з довгими ручками . Кипучу, з шумкою, приносили й наливали з риночок у філіжанки з гербами Мазепи. Запах кави мішався з тютюновим димом, бо чури розносили файки на довгих цибухах, набивши їх турецьким тютюном, котрого повно було у слонових ящиках на круглих столах. Дехто із старшин не приймав файки, лиш витягав із шараварів свою власну, на короткім цибушку, носогрійку і набивав тютюном з власного городу, до котрого так привик, що й гетьманський не підходив йому під смак.

5

Богдан Лепкий «Мотря»

Стародубський полковник Скоропадський, з лагідним панським обличчям, тримав у своїй тонкій долоні пухку руку генерального судді Кочубея і впевняв його, що йому й не снилася така грішна гадка, щоб обидити його «зацну й вельми шановну малжонку», Любов Федорівну… Кочубей вузькими, татарського крою очима дивився на стародубського полковника і похитував головою, аж довге товсте волосся скоботало його по потилиці.

— Із-за такої пустої причини годі нам, пане полковнику, своєї товариської приязні псувати. Кажуть, що коли добре дивишся на місяць, то побачиш, як там брат брата на вилах тримає. Чому ж тоді і на гетьманській тарілці не можна було вам добачити портрету моєї пані? Що моя дружина — жінка стійка, з того я собі великого сорому не маю, бо вона мені, за недостатком часу, у моїх маєтностях велику поміч повседневно чинить, за що я Господові, встаючи й лягаючи, з глибини серця мого щиро дякую, що не спарував мене з якоюсь модницею, легким вітром підшитою. Кажуть про неї, що нібито як вона гляне, то молоко кисне. Та це лиш вигадки такі, бо, дивіть, кілько я літ з нею прожив, а й досі не скис.

— Якщо на вас, пане суддя генеральний, дивитися, то треба сказати, що у вас дружина, що й кращої не треба.

— А так! Вона, бачите, не з тих, що, як то кажуть, через твою яму на другого гляну.

— Але й ви, мабуть, не з тих, щоб можна сказати: одну милу в яму, на другую гляну.

– Ви, пане стародубський полковнику, знаєте.., що й ваша пані Настя, не в гнів їй кажучи, не іншого кшталту ; жінка цнотлива, але за словом до сусіди не йде. А що про мою всячину плещуть, то тому, бо вона гетьманові не злюбилася...

— Тс! — і стародубський полковник смикнув Кочубея за рукав, бо гетьман недалеко від них сидів і з Меншиковим щось пошепки балакав.

— Від тої вашої чорної «кагуї », — казав світлійший, — хміль мені з голови вишумів, а я, правду сказати, таки чимало випив..

— Кава — напиток добрий. Я до неї ще за молодих літ привик. У Марселі і в Парижі є окремі доми, кофейнями звані, куди сходиться інтересний народ, письменники, комедіанти тощо. В Лондоні славний лікар Гарвей записав лікарській колегії цілих 56 фунтів зернят отсеї кави, щоб вона пила й розсліджувала її вплив на жолудок . І я впевнився також, що проти сонності, проти втоми, коли чоловік не може гаразд умово працювати, цей напиток кратний всілякого ліку. Так випиймо тоді по чарці.

6

Богдан Лепкий «Мотря»

Меншиков пив і курив файку, пускаючи дим далеко позад себе, щоб він не ліз гетьманові в очі. Гетьманське обличчя, хоч старе, було таке свіже й гарне, що всякий мимохіть шанував його, навіть Меншиков, котрий, крім царя, не шанував нікого, бо й нікого тоді не боявся.

— Цар був нині до вас дуже прихильний, — казав світлійший, — дуже! Таким прихильним я його вже давно до нікого не бачив. Вам, пане гетьмане, Іване Степановичу, треба би пильно дбати, щоб не втратити царської ласки…

Гетьманові не подобався такий вислів впливового царського достойника, колишнього бублейника. Але він погадав собі, що це гість і гість, котрий випив не трохи, і відповів спокійно:

— Знаю я, що панська ласка на бистрім коні їздить, але я вже, бачите, надто старий, літами і службою принищений, щоб мені підбігати за нею…

— Гадаєте, що ніхто з ваших не запопадає її. Гадаєте, що це все ваші приятелі? — і він рукою показав на гетьманських старшин…

— Але скажіть же ви мені, будь ласка, якими способами можу я ще більше задокументувати свою вірність цареві?.. І невже ж я на приказ царський не будував кріпостей на річці Самарі і на Орелі, зражуючи собі Запорозьке військо, бо тії кріпості, як вашій світлості відомо, заступали шлях українському людові на Запорожжя? Хіба ж я мало мав турботи з Петриком за ті три роки, що він баламутив на Україні, невже ж я не брав Кізікермен, не посилав 15 тисяч козаків на Азов, а Іскру з моїми охочекомонними на Лівонію, то знову 10 тисяч козацтва у Псков? Невже ж не ходили в далекі і трудні походи мої полковники Борухович, Апостол і Миклашевський, затрачуючи чимало козацького народу на царських вислугах? Всього й не перечислиш, і не хочу я вичислювати, щоб не здавалося світлості вашій, що про свої заслуги нагадую, нагороди якоїсь собі бажаючи, бо мені, старому, ніяких нагород уже не треба, крім вічної, о котру я Всевишнього в церквах, моїми коштами, на більшу його славу і на утвердження віри нашої святої, благочестивої, побудованих, повсякчасно благаю. Ремствує на мене народ за ті тягарі, якими я його обкладаю, за ті безнастанні походи, за консистенцію славного війська його величества на Україні, за те, що я Палія приборкав, лад і дисципліну завів і за всякії другі тягарі, яких я від нього, стиснувши своє власне серце в жмені, вимагаю. Але я не багато послуху тим жалям і ремствуванням даю, маючи одну велику ціль на оці, щоб цей великий і провидінням Божим багато вивінуваний край заспокоїти і щоби, між нами кажучи, далеко не малі бажання нашого найдостойнішого пана й володаря вдоволити.

Хитрі й пронизливі очі Меншикова вибігали з його гарного, але мало інтелігентного обличчя й повисали на краснорічивих устах Мазепи, котрий коли хотів, то вмів мовою своєю кождого за серце брати… Набивши файку тютюном і підставивши її чурі, щоб запалив, він відповів спроквола:

— Об вірності вашої милості найяснішому панові нашому ніякого сумніву бути не може… Я тільки натякав на людей ваших, котрі задуже в пір’я вбилися і зависоко хочуть літати… Пора вам, гетьмане Іване Степановичу, приборкати ворогів ваших, пора показати свою владу й силу.

7

Богдан Лепкий «Мотря»

Гетьман кинув оком по залу і, зауваживши, що дехто зі старшин вдає, ніби він кудись далеко гадками своїми блукає, а кожде словечко всесильного царського любимця з воздуху ловить і втямку кладе, відповів з притиском, щоби вони почули:

— Того я не можу зробити; не можу й не хочу!..

— Хатнього того ворога гетьманові Мазепі нема чого щадити, бо він гетьмана свого не щадить… Канцелярія царська могла би щось більше про це сказати, та не місце і не пора нині до того… А боятися того хатнього ворога гетьманові Мазепі тому нема що, бо за гетьманом цар. Але ж цареві треба тую вірність ще й тим отеє способом довести і на віки вічні добру пам’ять по собі лишити, що от, мовляв, один був вірний гетьман Іван Степанович Мазепа, що так багато добра зробив для царя і для Московської держави...

У цей мент… на порозі в цілій своїй величі появився Петро.

Генеральський каптан, защіпнутий на всі ґудзики, лента через плече, волосся доведене до ладу, очі свіжі й бистрі, голова піднесена вгору.

— Даніліч!.. Пора нам їхати! Година п’ята, моя галера жде. Якір вгору! — повторив улюблену моряцьку команду.

Меншиков зірвався на рівні ноги, піднявся з місця також гетьман і його старшини…

— Слухаю вашого величества! — відповів князь, віддав цареві військовий поклін і назадгузь подавався до дверей.

— Лиши це другим, ступай прямо, а то лоб розіб’єш, — сказав цар до Меншикова і взяв гетьмана під руку.

Увійшли до бенкетного залу. Тут все ще стояло так, як тоді, коли цар замкнув до пообідньої дрімки свої достойні повіки. Годинник стояв, пахла рожана вода, крізь кармазинові занавіся падали теплі блиски пополудневого липневого сонця.

— Випили ми на славу, — сказав цар, похитуючи своєю великою головою, — добре випили. Але ж і погреби твої, гетьмане, гарні, бо в голові ніякої тяжесті не чую. Великі гроші стоїть такий пир, — і він зітхнув... — Можна би за них для цілого полку чобіт нашити… Тямиш, як тебе гетьманом на річці Коломаці обирали місяця липня дня 25, року Божого 1678? Там-то й прочитано Переяславські пакти Богдана Хмельницького і до них додано 22 статті. В одній із них на гетьмана накладався обов’язок піклуватися про те, щоб чимдужче єднати українців із московськими людьми через подружні та другі зв’язки. Якось-то, гетьмане Іване Степановичу, великих наслідків такого піклування я не бачу.

Гетьман слухав уважно кождого Петрового словечка й готовив відповідь заздалегідь, бо знав, що цар у розмові не допускав пауз. Нема відповіді, значиться, співбесідник не має що відповісти, і він перескакував на іншу тему. Тому-то, як тільки цар скінчив, гетьман почав:

— Хай мені буде вільно довести до відома вашого величества.., це московські люди не хочуть входити з нами у дружні зв’язки.

— Невже ж?

— Доказом мій небіж, котрого я, як свого сина, люблю і покладаюся на нього, — Войнаровський. Він сватався до сестри Олександра Даниловича.

— І що?

8

Богдан Лепкий «Мотря»

— Олександр Данилович зразу обіцяв, а згодом відмовився, дозволу свого опікунського не дав.

— Князь Олександр Данилович, — сказав цар і притупнув ногою, — дурак ! Він гадав сестру свою царицею зробити. Високо він літає, боюся, щоб низько не сів. — І нараз, запримітивши гарне червонувате освітлення залу, сказав: — Як фейєрверк! Люблю огненную потіху... Жаль, що тепер день, а не ніч, побачив би я, які у вас фейєрверки.

— Щасливий буду, — відповів гетьман, — якщо ваше величество зволять заночувати у Києві. Весь город переміниться в одну велику «огненную потіху».

Цар покрутив нервово головою.

— Не люблю змінювати моїх планів. І не пора тепер на потіху. Тепер пора на діло. Числю , гетьмане, на тебе... Слухай, що Меншиков скаже... Ходім!..

Слова «слухай, що Меншиков скаже» він вимовив з притиском, надаючи їм окремої ваги.

Цар повернувся нараз і кроками великана з казки переходив кімнати, незважаючи на людей, що, як колосся перед бурею, низько кланялися перед ним. Прощали його , горді, що обідали з царем, і щасливі, що його не побачать.

Гетьман повторяв у душі: «Слухай, що Меншиков скаже». Ці слова чимраз глибше всвердловувалися йому у серце і — боліли... Наліво від входових дверей, на майдані, стояв почетний відділ сердюків , хлоп в хлопа вибраний і вимуштруваний, — стояли, як витесані з мармору. Старшина підняв шаблю вгору, і роздалась команда: честь!

Цар глянув і нахмурив брови; нараз, ніби ним трясця затрясла, заперечив рукою: не треба!

Перед сходи під’їхала гетьманська парадна карета. Від дверей двірця до дверцят карети простелено грубе червоне сукно. Карета темно-синя, з золоченими прикрасами, велика й вигідна, запряжена шестернею білих арабських коней. На борозних сиділи гайдуки, двох їх стояло на лавочці ззаду. Перед каретою передня, за нею задня сторожа. За цим «ридваном», призначеним для царя, поза задньою сторожею, ще декілька повозів для царських людей, а дальше тупцювали осідлані коні козацьких старшин… З усіх вікон придорожніх хат визирали голови цікавих. Хлопці повилазили на криші, а навіть на дерева в садах.

Гетьман хотів відпровадити царя, але цар не дозволив.

— Не треба! — сказав коротко.

— Що собі погадають люди? Скажуть: Мазепа в неласці в царя.

— Нехай гадають що хочуть... Остаєшся. Я приказую. І карети не треба було. Невже ж до Дніпра далеко?

Зігнувся і ледви вліз у дверці. Повіз на сталевих пружинах і на шкіряних пасах перехилився набік під вагою царя.

9

Богдан Лепкий «Мотря»

— Садовись! — гукнув на Меншикова цар, показуючи місце біля себе. — Бачиш, що віз перехилився; треба тебе для рівноваги... Якор вгору!

Візник рушив віжками, гайдуки заколисалися, коні помчали вділ. Цар любив скору їзду. За ним пустилася задня сторожа, за нею повози з царськими людьми, один, другий, десятий, за повозами дехто з козацьких старшин на гарно вбраних конях. Гомін, тупіт, шум, і тільки по великій куряві знати було, куди переїхав цар.

— Перешуміла буря, — сказав Данило Апостол до гетьмана, оглядаючись, чи їх хто не чує.

— Боюся, пане полковнику, чи вона що лиш не надтягає, — відповів гетьман.

— Відверни її, Господи милосердний, від нас.., — зітхав Апостол.

— Бога взивай, а руки прикладай, — сказав гетьман і увірвав, бо надходили старшини.

Дехто прощався з господарем, кажучи, що приїхав до Києва з сім’єю і треба йому до неї поспішати, дехто від’їздив до полку, бо часи були вельми неспокійні…

— Що ж там у вашому полку нового та доброго чувати? — питався гетьман чернігівського полковника Павла Полуботка, прощаючись з ним…

Розпрощався і генеральний суддя Кочубей, бо казав, що у Ковалівці в його новому дворі чимало всілякої роботи. Там порядкує Любов Федорівна, і йому спішно туди, щоб дати деякі розпорядки.

— Йому так спішно, що аж на серці млісно, — сказав генеральний хорунжий Іван Сулима, коли вже Кочубей сидів у повозі. — Не рада курка на вечорниці, так несуть. Не рад і наш суддя у Ковалівку, та мусить, бо жінка жде. Новин визирає, не його.

— А чому ж тоді з мужем до Києва не приїхала?..

— Питаєте? Як же так? У Києві цар і Кочубеїха, і не їли вкупі обіду.

— Ага...?!

НЕ ЛИШ МОЛОТОМ, АЛЕ Й МЕЧЕМ

Біля гетьмана осталися близькі до нього: миргородський полковник Данило Апостол, лубенський — Зеленський, компанійські полковники Кожухівський і Андріяш, генеральний хорунжий Іван Сулима і найближчі з усіх Орлик і Войнаровський. У їх товаристві гетьман пішов на вал, щоб подивитися, як буде відпливати цар. Дивилися хто голим оком, а хто крізь далекогляд . Бачили, як цар вискочив з повозу, мов перун із хмари, і влетів на галеру.

— Починається царська забава, — сказав Сулима, що, як про нього люди балакали, крізь стіну бачив, такі мав добрі очі. — Цар сердиться на залогу галери. Ось один з офіцерів схопився за щоку.., ось другий вже лежить.., добре, що в воду не скотився... Цар сам за стерно вхопив, відчалили...

— Хай їх Бог провадить, — сказав гетьман, а Данило Апостол пошепки додав, ніби боявся, щоб цар не зачув його слів:

— А чорт нехай їх пхає.

10

Богдан Лепкий «Мотря»

Вже легкий вечірній туман, що після гарячої днини серпанком мерехтливим послався по Дніпру, закрив перед очима наших видців царську галеру, а вони ще стояли на валу й дивилися перед себе. Чи хотіли впевнитися, що цар дійсно від’їхав і вже більше не верне, чи причарував їх Дніпро?..

— Гетьмана ніби хтось заворожив, так задивився, — озвався до Орлика Зеленський.

— Наш гетьман дуже любить Київ, — відповів стиха Орлик.

Нараз Мазепа, ніби зачув ці слова, повернувся до них і промовив:

— Багато їздив я по світі й чимало всякої краси надивився, але садів таких, як наші київські, і другої такої ріки, як наш Дніпро, я ніде більше не бачив. Гарний та нещасливий город.

— Чому ж то нещасливий? — спитав котрийсь.

— Ви ще питаєте?.. Що одне покоління збудує, то друге руйнує, і навіть свої не вміють свого пощадити, не знаючи ціни йому… Скільки праці українського ума даром пропало, скільки мистецьких творів змарнувалося або на чужину пішло. Пригадайте собі тільки, що року 1554 перевезено з Києва до Москви знамениту бібліотеку Ярослава Мудрого. Між дорогоцінними книгами була, як кажуть, одинока рукопись Гомера. За книгами потягли на північ і наші вчені і тягнуть тим шляхом до нинішньої днини. Коли ж цей відліт скінчиться, коли настане весна, щоб наші птиці назад до нас вернули?

Товариство, заслухане в гетьманську мову, що звеніла, ніби пісня туги, мовчало, а він говорив дальше:

— В нашій лаврі Печорській, у Святій Софії і в других церквах є ще й нині чимало цінного. В Лаврі, як знавці говорять, є навіть образи божественного Рафаеля Санті з Урбіно. Дрижу за них… Коли Господь дозволить мені ще декілька літ прожити, то збудую в Києві камінну бібліотеку і галерею, безпечну від огня і злодіїв... Але Київ будувати нам треба не лиш молотом, а й мечем.

Полковники, почувши останнє слово, мимохідь шукали руками своїх щабель. Їх не було. Відпоясали, сідаючи з царем Петром до обіду.

НЕЗНАЙОМІЇ

Смеркалося, як гетьман зі своїми вернувся до двора. Тут стрінув його молодий Чуйкевич… Гетьман вислухав звіту і сказав, що йому цікаво знати, як царя стрічав по дорозі народ.

— Не міг ніяк стрічати, бо царські драгуни кнутами розганяли людей. Хто не вспів податися назад, потрапляв коням під ноги. Декілька людей покалічено, одного хлопчика, літ може вісім, переїхала карета. Віднесли до найближчої хати й покликали нашого хірурга. Казав, що надії на видужання нема, може, вже й помер…

Гетьман звернувся до Войнаровського:

— Завтра скажеш розвідатися, чия це дитина. Поховати на мій кошт і батькам дати допомогу.

11

Богдан Лепкий «Мотря»

Войнаровський добув із кишені записну книжку й занотував.

Гетьман відпустив Чуйкевича. Казав йому позамикати ворота й поставити варту, щоб ніхто не входив…

— Його величество любить скоро їздити, — казав Зеленський до Орлика, — йому й байдуже, чи по камінню їздить, чи по людях. Даємо їздити по собі, та й їздить. Він, мабуть, що лиш набирає розгону. Як не спинимо завчасу того розгуканого коня, то він нам черепи поторощить.

— Легко сказати, як не спинимо, але хто його має спинити, — і Зеленський нахилився Орликові до вуха, — гетьман? Бачите, як він йому годить, аж прикро дивитися. Петро — молодик, наш гетьман міг би йому батьком бути.

— Що батьком? Краще кажіть — дідом, Петрові літ за 30, а гетьманові скільки!

— Ото ж то й біда. Цей антихрист узяв гетьмана під свою власть, а хто раз в його лабети попаде, того він вже ніколи не випускає.

— Кажете, антихрист? — питався Орлик.

— Так в Росії говорять. Мабуть, навіть така книжка є, що в ній Петро змальований як антихрист. Сидить у зеленім мундирі з червоними відворотами й мідяними ґудзиками, в ріжкатім капелюсі і зі шпагою. Я не бачив, — говорять. Та ще розказують, немов то він і зовсім не цар, а самозванець... Німець з Кукуївської слободи чи щось таке.

— Мало чого не балакають люди, — відповів Войнаровський, — але нам нема що голову забивати собі такими вигадками.

— Вигадками? А бачили ви, як він їсть?.. А подивіться ви, як він п’є! Переспався якої півгодини і наче склянку води проковтнув, тверезіський. Кажіть що хочете, а це якась несамовита людина.

— Чимало в історії бувало несамовитих… Нам нема що вірити, що він антихрист, нема що сподіватися кінця світа або чекати, аж вдруге народиться Христос… Наше діло обороняти останків тієї волі, яка нам залишилася, щоб і її не відняли у нас…

— Ви вчений чоловік, скажіть, як нам обороняти тієї волі, коли гетьман, наш провідник, про оборону й не гадає. Ви близький до нього чоловік, ви з його кості й крові, кажіть, що він гадає?

— Один Бог знає, один Бог відає, що наш гетьман думає-гадає. І так воно мусить бути. Гетьман політик, а в політиці щирості нема…

— Але пора й нам до гурту, а то скажуть, що ми якийсь заговір підготовляємо.

І вони увійшли до столової , в котрій гетьман звичайно обідав та вечеряв, як не було в нього чужих знатних гостей. Кімната була до половини стін виложена дубом, старим, аж чорним, мабуть, довго моченим у воді, котрого тепер і сокира не вчіпилася б. В углах стояли шафки, теж дубові, за склом, а в них усякі фаянсові та глиняні поливані збанки, тарілочки й звірики, гарно повироблювані, з домашніх робітень і з заграниці. На шафках голландські курантові годинники, що по черзі вигравали години. Верх дубових обкладів висіли дорогоцінні гобелени, шляхотні в красках , гарні в рисунках, бо господар двора не любив на будь-що дивитися. Не любив різких красок, ні золочених оздоб, нічого, що хапає за очі та бентежить спрацьовану думку. Покоєві запалювали у мосяжнім свічнику, старокутської ручної роботи, нові свічки і зачинювали віконниці, бо по гарячій днині збиралося на бурю, може, й на град. Вправді, у вікнах були невеличкі, в олово вправлені шибки, але буває, що й їх сильний град геть поторощить…

12

Богдан Лепкий «Мотря»

Та коли позачинювано віконниці і свічки, ніби в церкві, замерехтіли в гетьманській їдальні, розбуджуючи тих фавнів і німф, що у вечірніх сумерках стали були дрімати на фантастичних полях гобеленів, в кімнаті зробилося затишно й привітно.

— Тепер я зі своїми другами, — сказав гетьман, — сідайте, панове, повечеряємо по-нашому. Ви всі мені рівно близькі і милі серцю мойому, сідайте, де кому краще, незважаючи на літа, заслуги, ні на уряд, який хто тримає. Ми всі тепер товариші для себе, й більш нічого.

Вечеря була дійсно своя, не така, як обід. Добрий борщ, який недаром називали гетьманським, голубці з підливою, начинюване порося і якась солодка страва з рижу, меду, коринтських родзинків, ще й придобрена ванілією. Перепивали запіканкою, а попивали угорським вином, на гадку гетьмана, найкращим у світі. Він, жартуючи, казав, що угри тому й на Угорщину пішли, бо крізь Карпати занюхали запах старого токайського вина.

— Можливо, — казав Апостол, — бо в мене є такий козак, що коли в селі лучиться і сто хат, то він все попаде в таку, де п’ють, коли не мед, то хоч горілку.

— У вас козак, — підхопив Зеленський, — а в мене є така знаменита собака, що як у яку хату забіжить, то вже як не ковбасу, то хоч шматок сала витащить. — Зеленський любив лови й чимало розказував про своїх собак. — А другу таку маю, що знає, коли п’ятниця, а коли неділя. Їй же богу! Як п’ятниця, то зариється десь у солому або притулиться у кутку і зітхає, мовляв, нині піст. А в неділю, то така вам жвава, така весела, так бігає, ніби розуміє, що при неділі буде щό смачно полизати.

— Пан товариш, мабуть, більше бачить, ніж воно є, — завважив Апостол.

— На те мені пан Бог аж двоє очей дав, — відповів Зеленський.

— А я своїм одним якраз те бачу, що треба, — казав Апостол.

— Це і я можу посвідчити, — обстоював за Апостолом гетьман. — В Миргородському полку лад і послух, я ним дуже вдоволений.

— І сліпий кінь тримає дорогу, коли візник видючий, — жартував дальше Зеленський.

— Але й найкращий візник далеко не заїде, коли коні погані, — казав гетьман. — Та ще хотів би я бачити такого візника, щоб умів не шестернею, а дванадцятьма кіньми нараз заправляти.

Розмова зі звичайної робилася політичною. Всі розуміли, на що гетьман натякає, та в нікого не було відваги явно висловити свою думку... І стіни вуха мають... Доки прислуга поралася біля стола, треба було числитися зі словами, котрі вилітали з уст птахами, а з гетьманського двора вибігали волами. Тому-то гетьман і сказав крайчому:

13

Богдан Лепкий «Мотря»

— Відпустіть службу на спочинок і самі йдіть спати, бо всі ви нині втомилися. Ми тут самі будемо собі якось давати раду, — по-козацьки. Молодші будуть старшим чарки наливати…

Войнаровський позачинював двері в суміжних від їдальні кімнатах.

— Маємо між собою Апостола, можемо робити тайну вечерю, — казав.

— Але Юди, — додав гетьман, — сподіваюсь, не буде поміж нами.

Присутні обкинули себе питливим поглядом.

— Коли б і був, — сказав Кожухівський, — то я не чекав би, аж він піде й удавиться , а післав би його скорше, де йому й слід, собаці.

— Говоріть, пане гетьмане.., — просив Апостол, — тоді, може, й нам розв’яжуться язики, бо і в нас багато на душі накипіло.

— Прескорбна єсть душа моя, — почав гетьман, — і я боюся, щоб і мені не довелось крізь сльози промовити колись: «Вскую мя оставил єси, Господи !»

— Ми тебе не оставимо ніколи, — відповіло на це кілька палких голосів.

— Побачимо, — сказав гетьман і, вдивляючися своїми пронизливими очима в очі співбесідників, запитав:— Чули ви, що мені нині говорив світлійший?

Питання вже кілька годин висіло над ними…

— А тепер раді почути з ваших уст, ясновельможний пане гетьмане, що ви на це?

— Що я на це? Ви ще питаєте?.. Я відповів: неможливо! Сказав, що на це ніколи не піду… Не на те я стільки літ важкої праці для нашої матері рідної, отчизни дорогої, посвятив, щоб тепер, коли я вже, може, одною ногою над гробом моїм стою, за марний титул, за почесті нікчемні її і вас зражувати й продавати. Краще я булаву свою гетьманську в другі, може, молодші й сильніші руки передам, а сам, як мати моя, у ченці пострижуся…

Всі легше відітхнули, ніби їм камінь важкий скотився з грудей.

— Але треба вам знати, мої панове, що вони мені спокою мені не дають, щоб я вас на чотири вітри порозганяв, щоб я щокращих їм у руки видав… Ви знаєте, як у Москві та в Петербурзі наших людей вітають, як їх там гостять...

— А чого ж вони хочуть від нас, ті іроди прокляті? — спитав Апостол. — Невже ж ми цареві московському без усякої противності, послушливим серцем, не служили, невже ж ми своїм коштом далеких походів у Інфлянти , в Польщу, Литву, в донські городи і в Казанське царство не робили, невже цар на козацьких кістках своєї нової столиці не будує, болот не осушує, моря білим тілом українським не загачує? Чого ж їм ще треба?

— Чого? — повторив гетьман і похилив головою. — В нас, бачите, урожайна земля і сонце краще світить, ніж у них, і ріки в Чорне море течуть. Та ще які! Один Дніпро що варта... Ви чули, як цар казав, що він ті пороги до чорта порозбивав би, — а чому? — питаюся вас. Щоб його кораблі могли від Балтійського моря до Дарданеллів і ще геть дальше свобідно буяти, як бджоли в улик мед, усяке добро, з усіх сторін світу до його зимної і бідної столиці привозити. Поки ми маємо хоч останки наших свобод, переяславськими пактами запоручених, на які царі московські присягають, руку свою на Євангеліє святе покладаючи і хрест святий цілуючи, йому не вигідно і навіть не досить безпечно се чинити. Так треба, бачите, не дуже-то й помітно, звільна усю старшину гетьманську і козацьку викорінити, міські права й привілегії покасувати, скрізь воєводів та губернаторів своїх посадовити, скрізь солдатів залогами на біду народові понасилати, а якщо народ не досить покірно схоче всі тягарі отсі і зневаги над собою терпіти, то і його за Волгу перегнати, а на нашу Україну своїх людей наслати, — ось чого вони хочуть, панове!.. А що Мазепа — старий, заслужений і надто відомий у світі та що його Господь милосердний якось не дуже-то й поспішається до себе покликати, так треба його, того Мазепу, герцогством цісарським піддурити, в кирею горностаєву вдягнути, княжу корону на голову вложити, щоб він, як лялька у вертепі, дав себе за шнурок тягнути, а про свій край, про свій народ рідний навіть гадки в голові своїй не мав... Чого вони хочуть?..

14

Богдан Лепкий «Мотря»

І голови старшинські ще нижче похилилися додолу, але уста їх мовчали. Бачили небезпеку, та не знали, як її відсунути від себе. У гетьманськім саді тріщали гілля дерев, і дощ грубими каплями бив до віконниць, ніби хтось стукав у них... Нараз у сінях почувся шум якийсь, хтось насилу вдирався туди, і його не пускали.

— Стій! Гасло?

— Меч і — масло.

— Як?

— Смійся в кулак. Пускай!

— Подай клич! Ти хто такий?

— Степовий сич. Твій прапрадід.

— Дурний!

— Чи я, чи ти? Пусти!

— Стій! Іти не смій, а то проб’ю!

— Тю-тю, який! Угу-гі-гу!

Гетьман звернувся до Орлика:

— Хто нині над двірською вартою дежурить?

— Молодий Чуйкевич… Вірний аж до смерті.

— А все ж таки подивися, хто там такий.

— По приказу ясновельможного пана гетьмана.

— Зажди! Хто б не був, впусти його до мене. Хочу вислухати його.

Орлик пішов і за хвилину вернувся. Провадив діда старенезного, ростом ще вищого, ніж цар, сивого, ніби з млина з-між питлів виліз. Очі мов полиняли від сонця, над очима нависли брови, під очима мішки. Вуса, як з клоччя, аж на груди звисають, на грудях пірвана сорочка, на дощах прана, на вітрах сушена; крізь діри видно велику незгоєну рану.

Увійшов і став біля порога. Зіниці, як сверла, вверчувалися в простір.

— …Який тут храм, — говорив, розглядаючись по стінах. Добре, та не нам! Добрий вечір панам!

— Ти звідки, діду? — питався його гетьман.

— З України.

— Україна велика.

15

Богдан Лепкий «Мотря»

— Як для кого. Одному до границь його маєтків, другому від колиски до гробу й від пощочини до слави, залежить, як хто ставиться до справи.

— Як звешся?

— Не знаю. Ні імені, ні роду не маю…

— А скільки ж тобі літ? — питалися його.

— Старий, як світ. Давно на другу сотню пішло. Ще вас і на світі не було, як я мечем кропив... Колись я жив. Тепер мене нема. Це не я, лиш нудьга, лиш журба і лиш одна тривога... Заростає тернами дорога до слави, маліє народ, сам дріб... Смачний ваш хліб, та немає в ньому поживи... Все таке миршаве, паршиве, — тю!

Апостол наблизився до гетьмана:

— Це, мабуть, божевільний… Нове століття, народ жде кінця світу, вірить, що царює антихрист.

Гетьман заперечив головою:

— Не божевільний він, не божевільний, слухайте, говорить до речі, лиш мовою, не такою, до якої ми привикли.

Старий зачув і замахав руками, як крилами вітряк:

— …Я вільний, я козак! Невольник не знає — що воля. Йому, щоб хліб і бараболя, а з якого вона поля, не дбає, — їсть. Я не той гість, ні, ні.

— А чого ж ти прийшов?

— Жаль мені… Тебе, його і їх, вас усіх, цілої України, великої руїни. — І нараз, наступаючи на гетьмана і впиваючи в його очі свої вірлині зіниці, не казав, а приказував: — Не бійся, гетьмане, ізміни !.. Будь вірним її до сконання, умри для неї. Вона — твоя паня. Вона одна. Без неї жизнь — судно без дна. Не переїдеш ним на другий бік, ні за рік, ні за вік, дарма! Судно без дна — жизнь без ідеї...

— Ти вчений, як бачу, — озвався гетьман.

— Я мозком плачу, а серцем думаю. Смерті своєї чекаю, вона не йде, а сам себе не вб’ю, бо гріх. Терплю за всіх, страдаю. За тебе теж, — тут показав на гетьмана рукою. — Еге ж, еге ж! За тебе, ясновельможний пане, гетьмане Степановичу Іване. Ти нині Петра гостив, йому годив, фіміам, як перед ідолом, курив, а він? Ти не знаєш, хто він. Не сват, не брат, він — кат! Бачив його очі? З’їсти нас хоче. Свого рідного сина покладе на лаву за державу, за свою, за Петрову державу, не то тебе, мене і їх, вас усіх…

Замовк, ніби думка йому спинилася. Нараз, простягаючи правицю в напрямі до гетьмана так, що вказуючим пальцем мало не доторкнувся до його грудей, на яких пишався орден св. Андрея, гукнув:

— Двигни цей камінь, двигни!.. Плодяться під каменюкою хроби, зігниєм від хороби! Двигни цей камінь, двигни! Він важкий, може, вб’є тебе, мене, багато нас, та час пройде і прийде час, що він дриґне і розлетиться у дроби !.. Еге, еге!.. Доброї вам ночі, панове!

Ніби духом позасвітнім повіяло на всіх.

— Велике зло, великий гріх, не подавайте дідівської слави на сміх! Не подавайте!.. Прощайте!

16

Богдан Лепкий «Мотря»

— Куди ж ти йдеш? — питався його гетьман. — Там ніч, там дощ, там град.

— Я ночі рад, бо погані не бачу… Стільки сили, стільки сили — і не мож волі добути, ані з нею жити, ні її забути... Спасибі за гостину, прощай, мій сину!

Гетьман повернувся до Орлика:

— Кажи, хай йому відведуть кімнату, старий, утомлений, та, мабуть, не буденний ум. Завтра побалакаю з ним.

— Все чад, все дим, суєта суєти, і вінці, і хрести, і княжі киреї, і святі Андреї, крім неї, одної, крім великої ідеї. Не зрадь її... На могилах маю хату, там я свій, серед мрій про давні часи, про Богдана. Ними думка моя п’яна...

— Стривай!

— Ні, ні. Пора мені… Буде бій, великий бій. Як ти лицар, то духом не млій, кріпко стій! Він тільки цар, а ти лицар за волю... Буде бій. Дванадцята виб’є година, він свого рідного сина покладе на лаву, за державу, за Петрову державу. А ми — чи станемо грудьми за нашу справу, за славу криваву?.. Двигни цей камінь, двигни! Хай вам присняться сни батьків ваших... Доброї вам ночі, панове, — і тобі, і їм, і всім... Прощайте!

Вийшов. Войнаровський пішов за ним, щоб провести крізь варти.

Апостол рукою тер чоло; Зеленський торгав вус; гетьман дивився у двері, котрими вийшов дід.

— Свят, свят, свят! — хрестився Апостол. — Коли б я не бачив перед собою вас, пане гетьмане, — говорив, перебиваючи тяжку мовчанку, — і вас, шановне товариство, то гадав би собі, що вина забагато випив і що надто вже постарілося гетьманське вино в пивниці і тому мені якісь страхіття ввижаються, а так...

– Так усі ми могли б собі гадати, пане миргородський полковнику, коли б не вірили своїм очам і ушам, — говорив Зеленський. — Але нема що себе дурити, він був.

— Хто такий? Живий чоловік чи дух?

— Авжеж, що живий… Мабуть, один з тих, що вмерти не годні.

— Український Агасвер , гадаєте? — казав гетьман.

— Може, Марко Проклятий…

— Чого він хотів? — питався гетьман.

— Того, чого ми всі хочемо, — відповів Орлик, — тілька не маємо відваги сказати.

— Що казав?

— Що нам усім совість говорить, та ми здавлюємо голос совісті в собі. Говорив те, що в воздусі висить, ніби Дамоклів меч на волосинці.

— Що ж нам тоді робити?

— Те, що він радив.

— Робити нам, що він приказував, — повторили старшини.

— Але що? — питався гетьман. — Говоріть ясніше… Голос народу — голос Бога, а я, як відомо вам, віруюча людина.

Піднявся з місця Апостол, а за ним і другі, й окружили гетьмана вінком.

17

Богдан Лепкий «Мотря»

Апостол почав:

— Як ми за душу незабутнього гетьмана Богдана повсякчас молимо, й ім’я його з пошаною славимо, й дітям нашим у шану велику передаємо за те, що визволив був Україну із кормиги чужої, як Мойсей люд свій із неволі вавілонської вивів, так ми, і діти наші, і дітей наших діти на віки віків душу й кості твої проклинатимемо, якщо ти нас за гетьманування свойого залишиш у теперішній неволі.

— Принеси, Орлику, з моєї спальні той хрест, що його Хмельницький зі зборівського походу привіз! — а звертаючись до товариства, мовив: — Ще раз питаюся вас, чесні і славні панове товариші мої, чи це ваше свідоме бажання, за яке ви готові постояти явно і славно, не жалуючи ні майна, ні добра, ні навіть життя свойого?

— Не пожалуємо нічого, щоб постояти за права наші, за волю й за славу України.

— Можу числити на вас?

— Як на себе самого. Не опустимо тебе до смерті, так хай нас Господь Бог не опускає у важку годину скону.

— Сталося! — сказав гетьман і підняв дерев’яний, гарно різьблений, гуцульським способом багато оздоблений хрест угору: — Кличу всемогучого Бога на свідка во Тройці Свягій всюдисущого, і Матір Божу, заступницю нашу, і святого Михаїла, опікуна лицарського українського, кличу й заприсягаюся перед вами і перед будучностію народу нашого, споконвіку вольного, а тепер у тяжке чуже ярмо закутого, що не ради користі своєї особистої, не ради почестей, буцімто високих, а на ділі пустих і нікчемних, не ради багатства, котрого я не потребую, бо його на другий світ не заберу з собою, а задля вас усіх, що під моїм урядом і регіментом єсьте , для жінок і дітей ваших, для загального добра матері нашої рідної, України безталанної, для користі війська Запорозького й народу українського, для збільшення і помноження військових прав і вольностей наших, хочу і бажаю, всією душею і всім помишленієм моїм за помочею Божою так зробити, щоби ви з жінками і дітьми своїми і весь наш край рідний з військом преславним Запорозьким ні під царем, ні під королем, ні під ханом, ні під жодним ворогом нашим не загинули, лиш осталися вольними і незалежними однині і довіку віков!

— Амінь! — повторили усі, цілуючи хрест і кланяючись гетьманові у пояс.

— Сталося! — сказав гетьман і, втомлений, повалився у крісло.

НІЧ

Крізь серця, прорізані у віконницях гетьманської спальні, вибігали й клалися на дошку здовж валу вузькі смуги світла, ніби довгі, блискучі шпильки. Вартовий сердюк, що цею дошкою ступав туди й назад, вибиваючи сильно чобітьми, щоб було чути, що він не вснув, за кождим разом жмурив очі, перетинаючи ті світляні смуги. Це бентежило його.

18

Богдан Лепкий «Мотря»

«Гетьман не спить, — говорив сам до себе. — І чого б то йому не спати? Повечеряв смачно, попив доброго вина, постіль м’яка, самі лебедині пухи, коли б так на мене, то мене і рідний батько не добудився би… Наш гетьман, кажуть, чортові душу запродав... Або я знаю?.. Може, вороги таке придумали, бо в нього ворогів, як на голові волосся... Кажуть, хованця собі тримає, той його якимись мастями смарує , і від того його тіло не старіється. Жінки липнуть до нього, як мухи до меду, а він не дуже-то й відганяється від них. Любить, кажуть, жінок. Та як їх не любити?»

Вартовий сердюк згадав своїх знайомих дівчат у рідному селі.

— То ж то ніч! — сказав і похитав головою. — Гарна ніч. Дощик потішив землю, і тепер знову погода.

«У нас, на Полтавщині, ще кращі ночі від тутешніх. Куди куцому до зайця! В нас як визвіздиться небо, як запахнуть липи, як дихне скошеним сіном від левад, то хоч минайся. Кудись тебе пре, кудись тобою гонить, спокою собі знайти не можеш. А дівчата!» — і він кріпко притис довгий і важкий кріс до серця. Зітхнув... «Тю! Отеє моя дівчина, отеє моя дружина, мабуть, до суду-віку. Нині на варті стій, а завтра, може, в бій, такий світ мій! Гіркий світ мій!» Нараз око його звернулося на одно з серць, прорізаних у дерев’яній, густо цвяхованій віконниці.

— Не знати, чи попав би я туди кулею? Мабуть, попав би...

І якийсь дивний голос нашіптував йому: «Ану, спробуй! Може, хованця вб’єш, а може, і... його... Не поставлять тебе більше на варту, не поженуть у похід, підеш у свою Полтавщину і не кріс тулитимеш до серця, а кого схочеш-спробуй». Вартовий перехрестився і сплюнув наліво, бо з правого боку ангел-хоронитель стоїть, а з лівого підкрадається чорт… «Нема дурних, небоже! Важкі тепер часи, то правда, але старі люди говорять, що за попередніх гетьманів ще куди гірше було. Тепер, правда, багато козаків у далекі походи женуть, і чимало їх гине, але в краю такої різанини нема, як за Руїни бувала. Гетьман лад тримає, і коли б не московські постої та не ті здирства, що вони спокійним людям чинять, то, може б, за його регіменту і в нас було, як у людей. Чи запродав він свою душу чортові, чи не запродав, то це не наша річ, а його, але щоби раз яким способом отсих московських чортів позбувся, то було би гаразд. Ще й як!» І вартовий дальше ступав, виляскуючи ногами, як баба на річці праником. «Нині на варті стій, а завтра, може, в бій, такий світ мій! Гіркий світ мій!» Над гетьманським садом блідла темна синява небес, меркли блискучі зорі, і крізь густі пні дерев мерехтіла золота заграва. Повівав поранній холодок.

Гетьман не спав. Розпрощавшись зі старшинами, може, ще з годину тому, розмовляв з Орликом, пригадуючи, що й до кого має завтра написати і до підпису йому предложити .

Орлик так якось пильно приглядався до нього... Це справжній орлик, з нього колись може випіриться орел. Чи не догадується він чого? Листи шифровані читає... Може звіритися йому, може поставити його так, як колись біля Богдана стояв Виговський?.. Ні, ще не час... Ще й сам гетьман не знає, що зробить. Але зробить те, що зробити треба, щоб з наміченої дороги не зійти...

19

Богдан Лепкий «Мотря»

На чотирокутнім дубовім столі з крученими ногами, накритім перським узористим ковром, за який можна було гарний хутір купити, лежало декілька рукописних зшитків у пергамінових переплетах. Козацькі хроніки, мемуари і копія переяславського й андрусівського договору. Гетьман переглядав ці важні історичні документи, роздумуючи над кождим пунктом.

— Поставив нас Господь на порозі з Азії в Європу, поклав, як залізо між молот і ковало — кують. Аж іскри з того заліза летять. Важкий талан!.. Особливо тепер, коли таких двох ковалів появилося у світовій кузні, як Карло і Петро. Один геніальний варвар, а другий фантастичний герой. Оба хочуть підбити весь світ і перетворити його на свій лад. Обом сниться Олександр Великий, одному, може, й Тамерлан. Оба молоді. Мазепа поміж ними, як батько... Нова мітла гостро мете, але й змітується скоро... Петро п’є, гуляє, у його падуча недуга , кажуть, що ще й другу із заграниці привіз, французьку ; головою трясе, хвилини спокійно не всидить, ніби чорт у нього вселився... не буде йому довгого життя. До того він не вояк. Він так воює, як зуби рве і мерців поре, — щоби скорше. Карло вождь, якого світ давно не бачив… І генерали у нього які, а які вірні, військо за ним в огонь і воду піде... Треба дуже уважно приглядатися до того великого двобою і в момент, коли доля перехилюватиме успіх на бік одного з них, і собі перейти туди. Але eventus belli dubius est . Війну, звичайно, рішає випадок, якийсь непередбачений випадок, треба пильно слідити, передбачити його, заки другі добачать... І гетьман, відложивши копії договорів, став переглядати секретні листи й витинки із заграничних газет, котрі йому привозили післанці від довірених людей.

Щастя, очевидно, хилилося на бік Карла XII. Це було гетьманові до душі. Не тільки тому, що відповідало воно його політичним планам, але й з особистих причин. Гетьман не любив Петра. Це був варвар, а Мазепа ненавидів варварства.

«Петро вдає європейця, але в душі він азіат, орієнтальний деспот. Культури насильно не пересадиш, її треба виплекати на рідному ґрунті, щоби чужі соки пройшли крізь жили рідної землі. І не можна культури ширити способом звірським, бо культура — це гуманне діло, праця для щастя людей. Він знущається над міліонами свого власного народу, а що ж буде, коли нас прибере в руки?.. Кунсткамера , статуї, французькі танці й компліменти, а перед вікнами бального залу людські голови на палях торчать і сморід з них зливається з запахом дорогих, заграничних парфумів»…

«Карло теж не щадить своїх вояків, але не щадить і себе. Війна пощади не знає. Але він не кровожадний тигр, він дійсно культурний чоловік, лицар і філософ. Людський біль не дає задоволення його душі... Пощо знущатися над людьми, коли життя і так важке, без того стільки болю в світі?»

20

Богдан Лепкий «Мотря»

«…Військо наше розкинене по цілому сході Європи, від моря та до моря, і нелегко буде стягнути його докупи, як настане рішаюча хвилина. А зі старшиною ще гірший клопіт, як з військом. Це люди зажиточні, мають маєтки, землю, двори, усякого добра надбали. Бояться, щоб не втратити його. Поки говориться, поти вони на все готові, а як прийдеться до діла, то стануть випрошуватися хто недугою, хто родинними справами, а хто і без виправдання… Таких, що на них можна покладатися, небагато...»

І гетьман став їх перечислювати на пальцях: Войнаровський. Орлик, Горленко, Ломиковський, Кожухівський, Андріяш і ще, може, дехто. Та чи й вони певні? Може, відречуться його, як трижди отрицався Петро Ісуса? Коли б справа була певна, — oгo! — тоді не обігнався б від них. Забувають, що не ясла до коней ходять, а коні до ясел. «Змиршавів народ!» — пригадалися гетьманові слова незнайомого, і його високе чоло покрилося морщинами...

Може, й тепер є люди не згірші, як були за Хмельницького, тільки часи інші, а що вони інші, може, це і не без його вини. Приспав лицарського духа, хотів якнайдовше здержати війну від границь України, щоби край наново загосподарювався і щоби народ пригадав собі, що таке мир, що тиха культурна праця у власній, хоч і не цілком вольній державі. Так здержався лицарський розгін, ота нестримна охота боротися хоч би і з самим чортом за визволення рідної країни. Привикли люди воювати з примусу, на зазив царя і за здійснення його планів, а не з власної волі і за власну волю. Цар зробився для них ніби їх власним володарем, котрого вони не люблять, але слухають, адже бояться. Невже посміють вони тепер піти проти його волі?..

«Яка ж важка отся булава, — казав, зітхаючи глибоко. — Це не булава, а хрест, хрест, котрий, може, прийдеться двигати на нову, українську Голгофу. Понесе... А все ж таки, яка приваблива ця гетьманська булава!..» І гетьман пригадав собі свого великого попередника, сонце Руїни, Петра Дорошенка. Чого він стоїть перед ним, такий гарний собою і такий безталанний, і, ніби з докором, глядить на свого генерального писаря. «До жінки просишся, — каже, — до Корсуня, а я знаю, що покинути мене хочеш, бо бачиш, що мій день вечоріє». Дорошенко вгадав. Мазепа таки покинув його, ніби не з власної волі, а перехоплений запорожцями і доставлений до Самойловича. А все ж таки покинув свого добродія. І чи було би дивно, коли б так тепер покинули його ті, котрим він робив і робить добро?

І бачив гетьман цю нещасну годину, коли сонце Руїни заходило за хмари, надовго... Дорошенко не хотів бачити нової хатньої боротьби, не бажав собі нового розливу братньої крові. В повній величі своїй вийшов із чигиринського замку назустріч передовому полкові, переїхав Дніпро і зложив гетьманські клейноди, прощаючи Україну на все... Які ж тії рубіни червоні, як кров, і як те золото руки палить! А все ж таки яка приваблива гетьманська булава!..

«Чого ж ти, гетьмане Іване Самойловичу, так сумно глядиш на мене з далеких сибірських снігів? Нарікаєш, що я перейняв із твоїх рук гетьманську булаву? Зробив я з тобою те, що ти з Дорошенком зробив, що, може, хтось і зі мною зробить, може, вже й робить... (Яка ж приваблива та гетьманська булава!)... Слави хочеться і влади хочеться, на те ми й мужі. Хто каже, що він не амбітний, цей або брехун, або недолугий, або одно і друге… Роками я старий, але духом ні…» Він піднявся з крісла і став у повний ріст, ставний і стрункий, як козак. «Я певний був, що у мене більше снаги поставити Україну на власні ноги, ніж у тебе, Іване Самойловичу, і більше, ніж у кого другого на світі, і тому я взявся за це діло. Воно важке, може, більше важке, ніж у Сибірі віку доживати, але я його не кину. А коли собі хто гадає, що в нього більше кебети , ніж у мене, нехай пробує, але я не вірю… От що!»

21

Богдан Лепкий «Мотря»

В цей мент хтось заскробав у двері, ніби кіт, і зареготався придавленим сміхом: «Хі-хі-хі!»

— Увійди! — гукнув гетьман.

Двері відчинилися, і в гетьманську спальню всунулася маленька персона у високій соболиній шапці з чаплиним білим пером і з величезною карабелею. Був це маленький карлик, шляхтич, котрого Петро прислав Мазепі в дарунку, віддячуючись за цілу валку дичини, яку йому якось у М’ясниці післав гетьман із своїх лісів. Карлик своїм ростом носом досягав до стола.

— Ти, суслику, ти ще не в норі? — питався його гетьман. — Сідай!

— Моя нора край герцогського двора… Стережу вашої пресвітлості.

Карлик сів. Тільки двоє малих хитрих очей.

— Що нового скажеш?..

– Кочубей птичка невеличка, високо літає, низенько сідає. Кочубей птичка невеличка, він знає, що його чекає... Хі-хі-хі!

Гетьман ухопив карлика за вухо і притягнув його до себе:

— Chodz pan tu, panie laskawy !

— Do uslug waszej hercogskiej mosci .

— Кажи, але не бреши, знаєш що про Кочубея?..

— Уважай, Мазепа, щоб не вийшла халепа.

І хіхікаючи, вихопився з гетьманської руки, шульгнув під стіл, з-під стола поза велику кахлеву піч і в двері.

— Хі-хі-хі... — почулося з другої кімнати.

«Маленький, але важненький, аж диво, звідки в нім стільки розуму взялося, — говорив до себе гетьман. — А хитрий! Як він усе догляне, відгадає... Кочубей птичка невеличка, каже, і так воно є, Кочубей дійсно птичка невеличка, але Кочубеїха — велика і рідка птиця. Чорт сім пар постолів стоптав, поки їх докупи зібрав. Чого йому не достає, те вона додає. Кажуть, що жінка, як торба, що положиш, те й несе. Та не Кочубеїха. В Кочубеїв якраз навпаки, вона кладе, а він двигає. Колись вона на нього понад сили наложить, і він надсадиться. Боюся того, бо Кочубей чоловік не найгірший, жаль мені його. Але жінка, — що ти порадиш з такою жінкою, що в ній десятьох чортів сидить, а на дванадцятьох ще місця досить?.. Кочубеїха мене не любить... Мабуть, задовго жию, а її аж руки сверблять до булави. Вона її носила б, не він, він до того нездатний, а вона — го-го! Тож-то була би гетьманиха, не така, як моя покійниця. Другої такої, як Любов Федорівна, зо свічкою в літню днину не знайдеш. Люта баба!... Такої, як Любов Федорівна, мабуть, ще в нашій історії не було. Чую, що їй не зійти безслідно до могили». Гетьман задумався, накрив очі повіками, але сон не брався… «Бачу, як Любов Федорівна на свого Василя гукає, що він не такий, як другі мужі. „Коли ти муж, то будь мені дуж! — говорить. — Другий на твойому місці вже давно Мазепу за Самойловичем післав би…” Бідний Василь... А все ж таки треба тую Любов Федорівну якось зацитькати, щоб він через неї не накоїв мені якогось лиха. Але як?..» І гетьман нічого придумати не міг.

22

Богдан Лепкий «Мотря»

Кочубей займав найвище місце біля гетьмана, був генеральним суддею, — так на почесті його не візьмеш, а маєтків назбирав стільки, що й грішми його не вдобрухаєш, — що тут зробити? Лишалося поїхати до Кочубеїв у гостину, і то не на годину–дві, а на два–три дні, нібито щоб відвідати його, бо нарікав, що нездужає… Гетьман знав силу свого слова і цілої своєї появи, котрій-то силі піддався навіть цар — Петро. Невже ж Любов Федорівна сильніша від царя?.. В Ковалівці побачить свою хрещеницю Мотрю. Гарна дівчина, на диво гарна. Ні в батька, ні в матір не вдалася, така якась інша і з виду, і з вдачі. До нікого в світі не подібна. Княгиня Дольська яка красавиця, а біля Мотрі померкла би, як біля сонця зірниця… Розумію тебе, докторе Фаусте, і тебе, і твого Мефіста… Літа йдуть, кождий день, ніби ступінь по сходах, у долину, в глибоку і темну криницю. А там, угорі, позаду тебе, стільки цвітів, стільки сонця, така розкіш!.. Розумію тебе, докторе Фаусте...»

Гетьман нахилив до себе пишні троянди і зі смутком в утомлених очах приглядався до них.

«Вчора пишалися в городі, на небо гляділи, на зорі, нині ваш світ — отсі чотири стіни, нині ви дивитесь в очі старого чоловіка, котрому молодість сниться, а завтра зів’янете і вас викинуть геть, а в глечик покладуть ваших молодших сестриць…» Глянув у вікно. Крізь серце у віконниці падало проміння сходячого сонця, просто на голови троянд. «Поцілуй їх, сонце, поцілуй! Бачиш, в’януть, завтра пестощів твоїх неспосібні будуть відчути».

Здмухнув свічку і довго-довго дивився, як троянди оживали, побачивши сонце. Паленіли, всміхалися до нього, жили.

РАНКОМ

Спав коротко та твердо, літнім сном надраннім, — може, години три, не більше, але збудився з почуттям сили і здоров’я. Випрямився, аж ліжко затріщало… Хвилину лежав ще з замкненими повіками, ніби рад був доснити якийсь гарний, дуже гарний сон. Нараз зірвався, накинув на себе довгий білий каптан аж по кістки, ноги всунув у пантофлі, червоні, саф’янові, і плеснув у долоні. Ніби з-під землі виріс молодий, гарний паж… Гетьман пригадав собі, як він був колись пажем у короля, і як усі, особливо дами, не могли налюбуватися красою українського молодого шляхтича... Усміхнувся.

— Як спалося, тобі Петрусю?.. Вбрання приладив?

— Так, ваша милосте, приладив…

23

Богдан Лепкий «Мотря»

— Ти в мене дотепний козак. Після снідання поїдемо в город, а потім підемо оглядати фортецю. Купіль готова?.. Снідання їстиму з його милостю паном генеральним писарем. Щоб він мені не забарився, вважай!

— Подбаю.

Паж вийшов. Гетьман дивився за ним, поки цей не зачинив дверей. «Сирота, але гарний... Не будь я Мазепою, хотів би бути ним... Хотів би... Так легко почував би себе, такий широкий світ стояв би нарозтвір переді мною...» І гетьманові пригадалося те, що йому не раз приходило на гадку, — їзда на розгуканім степовім коні… Цей кінь — то була алегорія на його молодість, придумана ним самим, тоді як він ще залицявся до муз і грацій, прегарних доньок Аполлона. Розказав її жартом, а люди приняли, як правду. Алегорія оживала... Увійшов до малої, ясної кімнатки, в котрій любив снідати. Тут дожидав його Орлик.

— Коротка літня ніч, правда? — казав гетьман, здоровлячись зі своїм генеральним писарем.

— Дуже коротка, я нині й ока не стулив…

— Не таке ще доведеться нам переживати, — говорив гетьман, — а спати все-таки треба. Привикай, Пилипе, до царських ласощів, привикай! Ще, мабуть, довго доведеться тобі їсти ці марципани.

— Не хочу…

Гетьман пильно подивився на свого молодого писаря.

— Терпи, козаче, отаманом будеш... Ти прийняв прохання, розглянув, казав втягнути в реєстр?.. Кождому здається, що його біда найгірша, і він з нею відразу іде туди, де гадає найскорше поміч знайти.

— Народ сильно нарікає, — почав нараз Орлик.

— На кого? На мене?

— На московські здирства й душогубства, за котрі по невідомості своїй і по невченості відповідальним чинить гетьмана. Нема днини, щоб до нашої канцелярії не прийшла якась супліка від свободи, волості й від якогось городу, що там-то і там-то тілько-то й тільки людей убили, тілько-то й тільки худоби забрали, хутір спалили, жінок знасилували , — аж остогидне читати…

— Кажеш, доводять народ до розпуки, — повторив гетьман, не повертаючи очей з Орлика. — А чому ж би то так?

— Хочуть, щоб народ збунтувався, а тоді б вони винищили його до краю. На ворога цареві народ не потрібний, тільки наше військо, та ще худоба і збіжжя. Народ на війні — це одна завада…

— Побачимо, побачимо, — говорив гетьман, доїдаючи тарілку молочної каші, котру він звичайно їв на снідання, бо казав, що панська страва смачна, а людська здорова. Вірив, що невибаглива їжа зберігає його здоров’я і молодий вигляд… In vino veritas — це правда, але ще більш правдива друга латинська пословиця, а саме: Aurea mediocritas , себто — обережно зі склом!» Це він не раз твердив своїм молодим старшинам і урядовцям: «У Москві зимно, нам треба себе горілкою розгрівати, а на Вкраїні і без хмелю тепло». Та не всі слухали його. Смачно з’їсти і добре випити — це була тоді життєва конечність.

24

Богдан Лепкий «Мотря»

— Так ти кажеш, — почав гетьман, допиваючи чай, — кажеш, що народ нарікає?.. Від стогнання хворому не легше, а від ліків... Ліків треба нам, Пилипе, і то гострих ліків, бо хвороба наша важка й задавнена... А жалобу до царя все-таки напиши і то по пунктах, аргументів не жалуй. Знаєш їх стиль. Та ще напиши мені лист до Кочубеїв.., дуже делікатний, такий, щоб Любов Федорівна, прочитавши його, облизала свої губи тим довгим язиком, котрим її Господь на шкоду її ближнім, по не відомій нам ближче причині, обдарувати зволив. Напиши, що віднині за десять днів приїдемо у Ковалівку, щоб побажати їм доброго прожитку в новому дворі і щоб її милості «презацній », пані Любові Федорівній, дати доказ нашої великої шани для її всяческих, найбільшого подиву гідних чеснот…

НА ФОРТЕЦІ

Тихо й поважно сунулась гетьманська карета вулицями золотоверхого Києва. Перед нею і декілька кроків за нею їхали козаки, однаково вбрані й на таких самих конях, як гетьманські, чорних, як галки. Купці виходили зі своїх крамниць і кланялися гетьманові в пояс. Навіть німець в довгополому фраку, що мав аптеку, в котрій, крім ліків, продавав також годинники й окуляри, вибіг аж за поріг свого склепу і кивався, як той трач , що його стружуть з дерева на забавку дітям. Гетьман усім відклонювався, кому киваючи рукою, на котрій грав усіми привабами весни перстень із чудовим ізмарагдом, а кому шапкою посилаючи привіт. Студенти Академії, що не мали до кого їхати на ферії і залишилися в Києві, побачивши карету свого добродія, ставали, як у вертепі, поверталися лицем до карети і кланялися в пояс, причім шапкою доторкалися землі. Бурсаки, що тільки мешкали в бурсі, а були на «своїх» харчах, бігали з глечиками від хати до хати, де їм їх добродії щоденно по черзі давали хто снідання, а хто обід. Стрінувши такого, гетьман кликав його до повозу й кидав у глечик гріш, за котрий можна було купити кілька обідів.

Калікам і вбогим, котрі сумними вінками обплітали сходи церков, побудованих щедрою рукою «раба Божого Івана Степановича», гетьман посилав милостиню одним із козаків, який відлучувався від гетьманського поїзда, щоб сповнити приказ свого пана, а потім здоганяв його.

Декуди вулиці були вимощені деревом. По них гетьманська карета їхала, як по маглівниці … Було й так, що карета глибоко поринала в ями та вибої, особливо там, куди возили пісок, дерево та дернюги до нової фортеці.

Не можна сказати, щоб гетьман був вдоволений ладом, який на вулицях бачив. Лампи світилися вночі тільки перед гостинницями та перед заїздними домами, хто що хотів, те й викидав на вулицю, а вднину не було кому спрятати цього хламу . Київ був подібний до великого заїздного дому, в котрім годі завести лад, бо все хтось новий приїде і насмітить…Тільки розкішні церкви приваблювали до себе очі. На них годі було надивитися…

25

Богдан Лепкий «Мотря»

У голові Мазепи виринали нові плани, нові бажання, як би то Київ зробити світовим городом, столицею великого народу. Він рад був зробити його таким гарним, щоб другого такого города й на світі не було, а разом із тим забезпечити його перед посяганням чужих рук, перед тими непрошеними гостями, котрі від найдавніших часів донині заїздили до нього і робили там що хотіли — на шкоду…

…Зайшов гетьман подивитися на роботи біля нової фортеці. Ці роботи були йому дуже не по душі… Цар обіцяв платити людям і не платив. Роботи були великі й важкі, вимагали багато рук, — цар наглив . Робітникам доводилося працювати в спеку, серед важких побоїв, зневаг та відомої сороміцької московської лайки. Здавалося, що це будували дворець для самого чорта. Кожда груда землі полита була слізьми й кров’ю, кождий сажень валу виростав з тяжкої людської кривди.

Гетьман бачив кривду, яка діялася тим тисячам українського народу, що будували на своїй власній землі твердиню для чужого насильника, ніби крутили мотуз на свою власну шию. Але спинити тої роботи він не смів. Відказатися від будови київської твердині або будувати її як занапасть — це значило б підтвердити ті доноси, які на гетьмана йшли до царя. Закусивши зуби й приказавши свому серцю мовчати, зближався він до цього нового пекла.

Над цілим Печерськом повисав густий туман, ніби Печерськ горів. В тім тумані щось варилося, гуділо, гуготіло. Деколи ніби громи лускали направо й наліво, аж земля здригалася. Це розвалювали старі мури. «Стільки там дорогоцінної старовини пропаде раз на все », — погадав собі гетьман, але, побачивши, як марнується життя, перестав жалувати пережитків.

Життя дійсно марнувалося безпощадно й безсердечно. Козаки, котрі вславилися своєю хоробрістю в не одній битві, тягнули, як худобина, тачки і вози, навантажені камінням, піском і землею. Шлеї в’їдалися їм у плечі і в груди, жили на руках, на шиях і на чолах набігали кров’ю, як посторонки, так, що здавалося, немов це не люди, а якісь автомати, зроблені з кріпких скривавлених шнурів. Одежі на них майже не було, якесь порване лахміття звисало в декого з рамен, а в других щолиш від пояса. Ноги з розчепіреними пальцями грузли по кістки в землю, і здавалося, вони добувають усіх зусиль, щоби втоптати себе вглиб, влізти у підземні печері, бо тут, на поверхні, їм неможливо довше зносити такого знущання. Ті, що копали глибокі рови, ніби власними руками рили могили для себе. Копали завзято під свист батогів, під лайливі слова наставників, ще гірше від батогів болючі. Ніхто не облегчував собі роботи ні розмовою з сусідом, ні піснею. Пісня, як уразлива птиця, відлетіла геть від того пекла. Тут царював проклін, проклін цареві, гетьманові, й старшинам, проклін цілому світові, проклін жахливому життю!

Гетьманові доводилося не раз бачити подібну працю на війні і в походах, але це друга річ! На війні сиплять окопи коли не з охотою, то з воєнним завзяттям та хоч із розумінням, що цього вимагає конечність . Тут і того розуміння не було, тут було одне — примус. Ті потом і кров’ю набіглі очі не бачили гетьмана, який в туманах і в куряві стояв біля одної з будок, збитих як-будь, щоб інженери й дозорці могли знайти захист перед жарою та перед дощем… Бачив одно — важку муку своїх людей і боровся зі своєю совістю.

26

Богдан Лепкий «Мотря»

«Спини цю роботу! Визволь тих мучеників нещасливих, розкуй їх руки, встроми їм меч у жменю, хай вони кинуться на своїх катюг і зроблять суд над ними», — говорила йому совість. А розум відповідав: «Не пора, ще не пора! Зціпи уста, мовчи до якогось часу, щоб не накоїти ще гіршого лиха!»

…Поміж робітниками доглянув гетьман здалеку молодого парубка, рослого і здорового і такого гарного, що тільки стій і дивися. Гетьман підбирав таких до своєї сторожі. Чи не забрати його?

Та коли побачив зблизька, покинув тую гадку. Обличчя дивно гарної краси було опозорене і ошпечене так, що гетьман мимохідь відвернувся. Ніздря були вирвані і ще не загоєні, з правого вуха спливала гидка посока .

Парубок глянув на гетьмана таким поглядом, що він мимохіть спитався:

— Як звешся?

— Павленко Максим, — відповів нещасливий.

— Звідки?

Цей назвав одне із сіл прилуцької сотні.

— Ти, значиться, наш, а не русский. Хто тебе так покарав?

— Оцей-о! — відповів парубок, вказуючи на московського старшину, що стояв оподалік на горбку і наглядав над роботами на своїй секції. — Мене насильно взяли, я втікав, зловили і ось що зробили зі мною...

Казав покликати москаля. Цей ішов не поспішаючи.

— Скорше! — гукнув нетерпеливо гетьман.

Старшина прискорив трохи кроку, та не дуже.

— Ви його покарали? — питав гетьман.

— Може, й я, не знаю, чимало тут таких!..

— Що значить «може»?.. Жадаю повної відповіді від вас.

Старшина мовчав. Гетьман, видимо, бентежився…

— Хіба ж невідомо вам, що суд над моїми людьми належить до мене ?

— Ми всі належимо до його величества, — відповів самовпевнено, гадаючи, що такою відповіддю спинить дальші питання.

— Ви мене не будете вчити, до кого ми належимо. Але я вас провчу, що поки що Київ під владою моєю і над фортецею я, а не хто другий має провід. Розумієте — я, гетьман Іван Степанович Мазепа!

Москаль хвилину дивився тупим поглядом, нараз повернувся і, навіть не віддавши честі, хотів іти на своє місце.

— Стій! — гукнув гетьман так, що всі вози, які переїздили, і всі люди, що переходили туди, спинилися нараз і стали, мов зачаровані.

Москаль став, злобно дивився на гетьмана і мовчав. Привик до того, що чим більше жорстокість, тим більша нагорода за вірну службу.

27

Богдан Лепкий «Мотря»

— Забрати цього чоловіка! Він знущається над моїми людьми і не вміє шанувати влади. Коли не знає, що таке гетьман, так мусить знати, що — орден св. Андрея…

Поміж народом пішла чутка про те, що гетьман обстоює своїх людей, боронить їх від кривди, ніби вітер у жару, повіяла на знесилених людей…

Гетьман ішов, розглядаючись направо і наліво, ніби шукав нових злочинців... Нараз біля його, під колеса одного з возів, що везли тяжке каміння, звалився чоловік.

— Ану там! Вставай! Ще не шабаш! — роздались вигуки доглядачів.

Гетьман спинив віз. Добули чоловіка старшого віком і такого марного, що дивно було, як тії кості тримаються купи. Ноги мав скривавлені, пообв’язувані ганчірками. З рота йшла піна, в грудях грало, скрипіло, булькотіло. Гетьман казав принести води, обмити нещасливому Бог зна коли мите лице і дати йому напитися. Цей не хотів, ніби не чув.

– Дайте мені сконати! — просив, відвертаючи своє бліде, синіюче обличчя… Глянув на гетьмана, здригнувся і промовив одне слово:

– Кат!

Хтось кинувся на нього і хотів бити. Але гетьман спинив його рукою:

— Лиши! Він уже на Божій дорозі... Скоро стане на Господньому суді, щоб жалуватися на нас.

— Не жалуватися, а проклинати, людоїди!

Гетьман сів біля нього і своєю рукою відганяв мухи з-над його очей…

Не одно він робить, бо мусить, бо всі ми люди не власної волі, але все робить він лиш тому щоб краще було тим, що прийдуть по нас, дітям і внукам нашим. Умираючий насилу підняв повіки:

— Внукам? В мене їх четверо, дрібних. Сини погибли в походах. Внук без опіки...

— Я не забуду про них. Ти з якого полку, з якої сотні, як звешся? Насилу почув відповідь і казав записати.

— Внуки твої під опікою моєю…

Вмираючий повними розпуки очима дивився в ясні гетьманські зіниці.

— Як безпанську собаку зариють мене, вози їздити будуть по кістках моїх...

— Поховаємо тебе в Лаврі, між добре уродженими людьми, за домовиною твоєю піду я, мій брате, — казав гетьман, нахиляючи свої уста над його блідим чолом. — Прости мені.

Умираючий, почувши на собі гетьманський поцілуй, здригнувся, хотів зірватися на ноги... Так і сконав. Гетьман перехрестив його тричі, велів покласти на носилку і нести до найближчої церкви з приказом, щоб поховали його чесно, дожидаючи гетьмана на похорони.

— Нині роботам кінець! — сказав, і приказ його понісся по всьому фортечному районі. — Людям видати з моїх власних припасів крупи, хліб і омасту , за мої гроші купити для тих, що обносився, потрібне білля й чоботи... Це ж люди!

— Це люди! — пішло по фортеці. — Це люди!

28

Богдан Лепкий «Мотря»

МАРІЯ-МАГДАЛИНА

Звичайно у важких хвилинах гетьман ішов до своєї матері в гостину. Віком вони не відбігали далеко від себе. Мати була на яких двадцять літ старша від свого сина. Усе земне залишила геть далеко поза преділами тихої монастирської огради , крім сина, котрого Господь милосердний поставив на найвищому місці на цілій широкій Україні і тримав його на ньому у своїй ласці незбагнутій і у своїх замислах для людських розумів непонятних .

Цієї гордості вона ніяк не могла скинути зі свого материнського серця і не раз довгими годинами благала прощення перед іконою Пречистої Матері за цей свій одинокий гріх. Здавалося їй дивним і неправдоподібним, що Мати Божа так скоро й так жахливо втратила сина свойого єдинородного, а вона, ігуменя Магдалина, бачить свого сина Івана во славі і в доброму здоровлі. Дивні і незбагнуті діла твої, Господи!

Для гетьмана була ігуменя Магдалина найвірнішим другом, сповідницею його що раз, то нових намірів і планів, учителькою і наставницею. Ніхто не знав того, що вона, і нікого не слухав гетьман так покірно, як своєї доброї і мудрої матері. Не раз доводилося йому тяжко жалувати й нарікати на себе, коли не зробив так, як мати казала, і навпаки, чи раз він рад був, що пішов за порадою мами. Марія-Магдалина Мазепина була від довгих літ ігуменею монастиря Дівочо-Вознесенського, Київо-Печерського, Глухівського…

Паж Петрусь струснув пил із його вбрання, і гетьман вхопив за молоток, що висів на ретязях при вузькій хвіртці біля монастирських воріт, і постукав ним тричі. На мощеній доріжці почувся глухий відгомін деревляних постолів, і такий самий деревляний голос поспитав глухо, хто там бентежить мир приюту сього?

— Раб Божий Іван Степанович по благословення ігумені Марії-Магдалини.

Воротарка пізнала голос гетьмана, і поспішно відчинила хвіртку. Хвіртка була низька, для покірних монахинь зготовлена, і гетьман мусив добре зігнути свою пряму спину, щоб увійти крізь неї.

— Здорові були, сестро Євфрозиніє! — сказав гетьман, знімаючи соболеву шапку, гладку, без усяких прикрас.

— Нехай Бог радує добрим здоровлям вашу ясновельможність! — відповіла воротарка, спускаючи очі додолу і осінюючи себе тричі великим хрестом. – Сестра Марія-Магдалина, з благословення Господнього ігуменя наша преподобная, що лиш з церкви вернула і вельми врадується…

Воротарка, заткнувши ключі за пояс і зложивши руки на грудях навхрест, як до причастія, вклонилася низько перед гетьманом, не підводячи на його своїх вічно перестрашених фіялкових очей, і скорою ходою подалась у головний будинок. Гетьман остався сам між високою монастирською оградою і ще вищими мурами монастиря, і його обдало тим сумирним спокоєм, якого нігде більше на світі не знайдеш, лиш там, — та ще хіба в гробі… На вузькій смужці мурави, що ніби зелений хідник бігла вздовж муру, бриніли працьовиті бджоли, нарікаючи, що залетіли туди, бо обніжжя не було з чого збирати. Біля входу не було навіть квіток, ні родючих дерев, нічого, що нагадує життя…

29

Богдан Лепкий «Мотря»

— Мати-ігуменя казала просити вашу ясновельможність до своєї келії, — озвалася воротарка. — Будь ласка, увійдіть! — сказала, відчиняючи перед ним низькі, дубові, густо цвяхковані двері, над котрими висіло розп’яття, прибране віночками пахучого зів’ялого квіття.

Голос її звучав тепер, як дзвінок у погідну днину, тільки очі заодно ще дивилися на свої білі пальці, що визирали з-поза ремінців на грубій деревляній підошві. Подякував і увійшов.

Ігуменя Марія-Магдалина Мазепина замешкувала три приземні келії, получені з собою низькими, подібними до входових, дверми. Келії були склеплені, невеличкі, біло мальовані без усяких прикрас. У першій стояли шафи з книгами богослужебними, з метриками монастирськими, з літописними записками, з толкованнями Святого Письма та роздумуваннями письменних, більше образованих сестер-черниць, які пером скорочували собі нудьгу одноманітного монастирського існування… Ігуменя жила в другій келії, а в третій стояло її тверде ложе, горіли лампи перед іконами і пахло ладаном. Гетьман пройшов першу келію і на порозі другої стрінув матір.

Стояла перед ним хоч так ветха деньми, але пряма і хоч черниця, та все ще ніби горда, з руками, так само зложеними на лоні, як на тім портреті, що висів у робітні гетьманській, проти його стола. Колись гарне, тепер уже тільки поважне обличчя, так дуже характеристичне для роду Мокієвських, видимо, хотіло робитися лагідним... Але тільки очі ніби всміхнулися легко, уста ж остались, якими звичайно були, ніби вони і зроду сміятися не вміли... Гетьман підійшов до материної руки і поцілував її, тую худу, тонку, маленьку і зимну руку, як у вмерлої.

— Благословення вашого прошу, мамо, — сказав покірно.

— Благословення Господнє да будет с тобою однині і до скончанія днів твоїх, мій сину, — відповіла, підносячи голову на склепіння, котре висіло над ними і придавлювало їх, як людей, що були зависокі для нього.

Хвилину уста ігумені, безцвітні і вічно дрижучі, шептали ще якусь молитву, котрої ніхто, крім Господа Бога, не чув, а потім вона, нараз змінюючи голос і поставу, сказала:

— Спасибі тобі, Іване, що зайшов провідати мене. Скучилося мені за тобою, синку, давно ми не бачилися... А може, ти не рад, що я так до тебе говорю, на тобі ж орден почеплений, як бачу, і царя ти вчора в себе гостив, великою ложкою з ним їв, високу ти, значиться, пісню співаєш.

— Пощо старість вашу і мир дому сего тривожити мирськими ділами?

— Пощо, пощо? І гадки хочуть добутися наверх, і їм у голові тісно, і коли їх создав Господь, так видно, що треба ними поділитися з ближнім своїм. Гадаю, що я тобі найближча.

— Як гадаєте, так воно і є, — відповів гетьман, подаючи матері крісло.

— Сідай і ти, — сказала, — обом нам треба шанувати ноги, мені, щоб занесли мене на другий світ, тобі, щоб зайшов до мети, котру собі намітив. Сідай і спочинь! Ти, бачу, втомлений. Може, що в тебе болить? У нас є сестра, аптекарка, знає ліки всілякі краще від наших хірургів і докторів…

30

Богдан Лепкий «Мотря»

— Ні, мамо, тілом я, славити Бога, здоровий, як риба, тільки душа болить.

— …Ти б до архімандрита нашого пішов, висповідався, він людина умна й богоугодна, сподіюсь, полегшало б тобі.

— Більше угодної людини, як ігуменя Марія-Магдалина, я не знаю.

— Не кажи так, мій сину, це гріх. Розмова одно, а сповідь друге. Сповідь розгрішає грішника… Але я балакаю, а ти ще, може, й не обідав. Певно, з города вертаєш, діла мав з москалями, а може, тої адської фортеці дозирав, що й нам спокою не дає.

— Ви вгадали, мамо, я радо пообідаю з вами, за монастирською трапезою.

— Ні, ні, мій сину, — казала, заперечуючи головою, ігуменя, — скажу подати обід у першій келії, з’їмо його разом, як колись давно бувало. Тільки ласощів таких не буде, а ти, грішнику, був до них великий охотник. Пора тобі, Іване Степановичу, смирити плоть, ой, пора!..

Пісний монастирський обід, риба з Дніпра і ярина з власного огороду, оброблюваного руками сестер-послушниць, і блинці на олії.

— Що ж ти за таку журу маєш, мій сину, говори! — казала мати. — Ти мені й снився, синку, на білому коні і з хрестом у руках. Грішно вірити в сни, але кажуть, що це або велика шана, або немале горе. Молю Господа Бога, щоб ні одного, ні другого не давав. Бо якої тобі ще шани треба?..

— Хіба ж це шана, оцей святий Андрей і ця княжа корона, що мені готують?.. Я хочу одної шани, щоб люди казали колись: визволив Мазепа Україну, та не так, як Богдан, на короткий час, а надовго, навіки…

— Доброї ти шани собі бажаєш, мій сину, і хай тобі Всевишній і наша заступниця свята, Матір Господня, поможуть.., але невже ж ти гідний її?.. Мовчиш? — питалася мати, котра звикла до сповіді сина. Сповідала його не раз, суворіше від усякого сповідника, котрий Мазепу-грішника не міг би був відділити від Мазепи-гетьмана.

— Що ж я вам маю сказати, мамо, коли ви знаєте мене, як лихий гріш?

— Ой, знаю, Іване Степановичу, ой, знаю, і то не з доброго боку, а лиш як грішника нерозкаянного.

— Ви, певно, на рахунок жінок?

— А хоч би й це…

— Якого мене создав Господь, такого й має.

— …Щось таке, то й твій чура годен сказати. А тобі за булавою пора б забути про юпку .

— Не можу. Краса вражає мене, а краса людська тим паче…

— Оце-то і єсть той гріх, той великий гріх. Не для слави Божої, і не для спасенія людського працюєш ти, а похоті плотські женуть тебе до праці, з тіла, а не з духа твоя робота свій почин бере. Тільки те, що з духа походить, безсмертне єсть, а тіло – тлінь... — Вона вп’ялила в його свої поважні очі і, ніби пригадуючи собі щось, говорила: — Багато ти, Іване Степановичу, одідичив по батькові свойому, покійному Степані Миколайовичу, дай йому, Боже, царствіє небесне. Палкої вдачі був, один огонь. Але Україну любив і під булавою Виговського гідно за її добро боровся.

31

Богдан Лепкий «Мотря»

— А невже ж я її не люблю? — спитав гетьман.

— Коли б ти її не любив, то я тебе за сина свого не мала б. Але Україна, бачиш, хоче від тебе великої і неподільної любові, щоб ти тільки про неї дбав, і більше ні про кого!

— Навіть і про вас, мамо, ні?

— Як треба, то й про мене забудь, не приходи до мене, не гай часу, цілого себе лиш її присвяти, от що!..

Ігуменя перехрестилася тричі.

— Господи наш, Ісусе Христе, претерпівший за нас страсті, помилуй нас! — а потім, подумавши хвилинку, сказала: — Га, що ж? Роби як знаєш. Ти в мене стара дитина… Тільки чи за тими панями та княгинями не забуваєш ти про своє діло? — і не дожидаючись відповіді, казала дальше: — Забагато марнуєш народу. Погадай, скільки його в тих походах царських вигинуло, скільки при будуванні фортець змарнувалося? Великий гріх береш ти на свою совість, Іване!

Гетьман піднявся з крісла і пройшовся кілька разів вздовж келії…

— Так, мамо, ніхто, крім вас, не знає, як мене тая кривда болить.

Він розказав їй те, що бачив нині при будові фортеці… Його голос дрижав, як зависоке настроєна струна, то могутнів, як грюкіт весняного грому, то заломлювався і зникав у глибині розпуки. Марія-Магдалина ніби повисала на устах Івана Степановича своїми пронизливими зіницями, і тоді мати й син робилися одним великим терпінням:

— Мамо, мамо! Яка важка оця булава! Яка вона важка, як хрест!

А вона гладила його темне, буйне волосся, на котрім, як на мураві перший іней, білілися срібні нитки, і, знімаючи свій зір до образу розп’яття, що висів на супротивній стіні, казала:

— Двигай цей хрест, мій сину, двигай, Господь його на тебе вложив, терпи!.. Може, це й справді Господь антихриста післав, щоб випробовувати нас, грішних, і хто протерпить до кінця, спасен будет… Господь наділив тебе умом не будь-яким, мій сину, може, на тебе зійде дух святий, щоб ти щось доброго придумав. Недовгий мій вік на землі, як перейду туди, благати буду Бога за тебе, і за нашу віру святу, і за весь наш народ безталанний. Кріпись!

Марія-Магдалина встала і, сплітаючи пальці, нервово спиталася: — Що ж ти гадаєш робити, мій синку?..

—…Я йшов, як кіт по стерні, уважно, обережно. Підносив добробут, творив культуру, беріг мир, хотів, щоб люди засмакували в людському життю. Я хотів своєї держави. І хочу! Будував її, як уважав, що можливо збудувати. Не весь камінь може бути наверху. Мусить же щось і в фундаменті лежати… Тяжко народові, я знаю. Та буде своя держава, тоді й полегша прийде, мусить прийти, я це знаю. А без держави усім одна біда, хіба найгіршим добре, тим, що підуть переможцям служити. І не дай Бог того!.. Нараз звіялася війна. Дві хмари на нас наступають, — тут Петро, а там Карл... Вибирай...

— Вибирай!.. Лютер і Антихрист, — відповіла гетьманові мати.

— Ні з одним, ні з другим нам уже не по дорозі.

32

Богдан Лепкий «Мотря»

— А все ж таки цей Лютер — чоловік, і він дальше від нас, а Петро на карку. Це рись, що до шиї нашої присмоктався і кров нашу ссе. Так мені чомусь здається, що Україна жінка, а Петро чоловік, котрий знущається над нею. Не жити тому подружжю у парі, розвестись треба… Розводу церква не знає, треба скасувати шлюб.

— Та чи не гріх це, мамо?

— Чия вина, того й гріх. Господь тобі простить... — І вона підняла руки свої вгору. — Амінь!.. Незабаром треба мені до церкви.

— Ще тільки одне, мамо, — затримував її гетьман (Видно було, що йому важко звіритися з отсим питанням, і тому він його відкладав на кінець). — Боюся Кочубея. Не так його, як Любові Федорівни. Вона за булавою аж горить.

— Так що ж з того? Перегорить і прохолоне.

— Може зчинити велику пожежу. Кочубей не одно знає, чого знати не треба, а до царського уха голос і з найдальшого кута дійде. Боюся того... Кочубеїв треба заспокоїти. Гетьман встав, поправив пояс, погладив свій малий вус і, очі спускаючи додолу, спитав: — Що б ти на це сказала, мамо, коли б я так засватав Кочубеєву Мотрю? — Може б, таким чином заспокоїв жажду Кочубеїхи. Хоч не гетьманшею, а все-таки була би матір’ю гетьманші. Добра мати славою доньки своєї славиться.

Ігуменя мовчала. По зморщенім чолі, по навислих бровах і по устах, що ще скорше, як звичайно, дрижали, було видно, що її думка пильно працювала.

— Вона хрещениця твоя, — сказала нараз.

— Я про це з митрополитом побалакаю, а як треба, до патріарха поїду. Царі жінок до монастирів давали і знову женилися. Цісарі й королі теж, і то за згодою церкви. Чимало таких випадків знає історія.

— Так, але це негарно і грішно. Генріх VIII був, як дикий кабан, хоч і славний король… А до того ж ти в літах, а вона лиш розцвітається… Великий рів поміж вами, боюсь, чи подасте собі руки через нього. Не дай, Боже, щоб її присилували йти за тебе, за булаву. На таке подружжя благословення свого не дам…

— Тут тобі й слово моє, мамо, що тільки за добровільною згодою Мотрі одружуся я з нею…

— Та якщо правду маю сказати, то не вірю я в це діло, не вірю! Кочубеїха не з тих, що заради доньки зрікаються почесті для себе. В неї, крім Мотрі, є ще другі діти. Вона схоче, щоб всі вони могли похвалитися мамою гетьманихою… Пора мені на молитви, — сказала ігуменя.

Розійшлися. Він хідником пішов до брами, вона крізь город, з патерицею, чотками й молитвословом пустилася до монастирської церкви. Але в півдороги стала й озирнулася.

Дивилася, як її син, старий літами та дійсно молодий духом, різким кроком прямував до воріт за черницею-воротаркою з фіялковими очима.

— Дивні твої діла, Господи! — казала Марія-Магдалина, переступаючи церковний поріг.

33

Богдан Лепкий «Мотря»

З ГЕТЬМАНСЬКИМ ЛИСТОМ

Вечоріло, коли гетьманський канцелярист Іван Чуйкевич зі своїм невеличким кінним відділом опинився на лівому боці Дніпра. Київ виглядав, як казковий острів на мерехтливих водах Дніпра. «Гарний наш Київ!» — подумав собі Чуйкевич, озираючись востаннє позад себе. А перед ним стелилися поля, на яких згуста стояли копи, луги, вкриті буйною отавою, шуміли. Стрибали зайчики, били перепели, десь далеко кигикала чайка. Наліво, на виднокрузі, ніби чорна хмара, стояв Броварський ліс. Здавалося, що це з його темного нутра виходить ніч. Поміж нивами й лугами крутився широкий шлях. А такий пил був на ньому, що їздці геть пропадали. Здалеку їх і не видно, тільки ніби хмара якась сунеться від заходу на схід. Тупоту кінського теж не чути, бо коні ніби по подушках ступають. Тільки порскання їх розлягається широко, і тільки іноді задзвенить шабля, вдаряючи об козацьку острогу.

— Здоров, мій гнідий! — каже козак, поклепуючи гнучку шию свого коня, котрий, зачувши степ і поле, порскає, стрясається цілий, як у воді риба, і іржить, аж гомін від броварських лісів відбивається…

І козак з-під Миргорода затягає другу пісню, та таку-то сумну і тужливу, що, здається, від неї весь степ осотується імлою. Лиш коні порскають, вудилами дзвонять і бренькають козацькі шаблі.

Чуйкевич нагнав свого коня, щоб не ликати порохів, курить люльку на короткім цибушку з мосяжним шоломиком, щоб іскра не запалила стебла, і думає. В нагрудній кишені в нього листи з гетьманської канцелярії, підписані самим писарем генеральним, з приложенням гетьманської печатки до сотників, крізь яких сотні проїздитиме Чуйкевич, щоб вони йшли йому на руку, щоб давали нічліг, хліб, коням обрік, а як треба, то й коней сотенних, ради поспіху. Вертаючи, віддадуть їх і знову свої окульбачать . Та ще була грамота, писана по-російськи, на той припадок, коли б Чуйкевичеві довелось стрінутися в дорозі з яким під’їздом царським, щоб не було драки , які звичайно при таких зустрічах бували. А лист гетьмана до Кочубея Чуйкевич зашив у шапку. Тільки з головою можна його від нього відняти.

Та ще думає Чуйкевич над тим, як його напучував Орлик. Ніби з книжки читав. І яка де дорога, і які річки треба переїздити або вбрід переходити, і де треба тримати себе на осторозі перед гільтяйством, що в лісах та на полях, промишляє, і як до котрого сотника підходити, бо в кожного чоловіка свій «нрав і права»… Чуйкевич рад був слухати Орлика. «Це голова, його колись не мине булава», — гадав собі, розуміється, по найдовшій жизні теперішнього гетьмана Мазепи, до котрого його, Чуйкевича, тягнула якась дивна сила, як до нікого другого в світі. Він не міг забути ні голосу гетьманського, ні його ходи, ні погляду його очей, що читали в душі, як у відчиненій книжці. Довір’я, якого він зазнав, дістаючи в руки гетьманський лист, ще більше це прив’язання скріпляло. Чуйкевичеві здавалося, ніби гетьман їде поруч нього, ніби він стежить за кождим його кроком і знає наперед кожду його думку. А самого гетьмана так тяжко зрозуміти. «Кажуть, народ його не любить, нарікає, проклинає його з кістками, а все ж таки слухає його і не бунтується, як бунтувався перше. Мабуть, народ десь у глибині душі своєї чує, що гетьман добра йому хоче. Не грав же він комедії нині вранці з тим умираючим козаком при будові фортеці. Весь Київ о тім тепер говорить, а завтра вістка піде по цілому краю. Який би він не був і що б він не робив, мій гетьман, остануся йому вірним до смерті».

34

Богдан Лепкий «Мотря»

І на сам звук цього слова молодий козак почув якусь легкість у собі, ніби йому хтось крила до рамен причепив і ніби ті крила несли його вперед, у невідоме, але гарне, краще від відомого та будь-якого... Незчувся, як коротка літня ніч минала, від ставків і озерець стало дихати опівнічним холодком. Озирнувся і не побачив нікого. Відбіг від своїх геть далеко.

— Пугу, пугу! — гукнув зі здорових грудей, і, ніби гомін, відповіло йому багато голосів:

— Пугу, пугу!..

Нараз чуйні козацькі коні насторошили уха. Збилися докупи, тихо. Козаки теж замовкли і повернулися в тую сторону, куди головами звернені були коні…

— Хто з вас хоче, хай сяде на коня, — казав Чуйкевич, — і хай подивиться, що там. Лиш не відбиватися далеко… Ватру згасити, окульбачити коні...

Козак, висланий на звіди , вернув. Казав, що в долинці, за ліском чи байраком, є якийсь хутір великий чи слобідка, і там щось поганого твориться.

— Горить?..

— Коли б горіло, то було би видно луну , це ж ніч. Мабуть, якісь гультяї на безборонних та ще сплячих людей напали. Летім!

Чуйкевич гнав напереді. Біля нього той, що їздив на звіди. Без крику їхали, без свистів і без дороги, навмання через поля і левади, крізь рови і річку, щоби скорше. В гайку зіскочили з коней. Двоє козаків лишилося, зібрали коней за поводи і тримали.

Чуйкевич з хлопцями посувалися в напрямі села один від другого на кілька кроків. Шаблі притримували руками, щоб бренькотом не зраджувати себе. Доводилося й спотикатись… Але в козака очі, як у вовка, об дерево голови не розіб’є. Бігли. Гайок був невеличкий, за гайком огороди, а там сільце. Городи перебігли чвалом, і перед загородами нараз припали до землі. Чуйкевич був посередині лінії і, мабуть, посередині вулиці, що перетинала село. Хвилину наслухував. Чув крики людей, плачі жінок, вереск дітей, рев худоби. Між людськими голосами, як грудки між горохом на решеті, попадалася груба московська лайка в батька і маму, в Бога і чорта, отся безтяменна лайка, котрою лаються москалі без ніякої причини, прямо «для развлєчєнія».

Чуйкевичеві стало ясно, що це царські люди… відбилися від своєї команди й пішли на нічні промисли. Цар був скупий, вимагав від людей тяжкої служби, а на утримання війська жалував грошей. Його люди, як голодні пси, снувалися кругом своїх постоїв і грабували народ. Як попали в село, в якому були не лиш жінки, діти й діди, але й способні до оборони мужчини, та ще з рушницями, то зчіплювалися з селянами, і приходило до кривавої розправи, у якій не обходилося без ран і без трупів. Чуйкевич зрозумів, що одна з таких нічних драм якраз розгорається перед ними.

35

Богдан Лепкий «Мотря»

— Хлопці, по двох на вулицю! Щадити життя! Як почуєте мій свист, до мене! — сказав до найближчих направо й наліво, а ті передавали дальше один другому і по парі, перескакували плоти і впадали на подвір’я.

Чуйкевич із-за причілка одної хати побачив, як двох москалів тягнуло дівчину. Вона не давалася, одною рукою трималася дверей, другою відштовхувалася. Мати обороняла її більше криком, як силою. Та крик не помагав. Ніхто на поміч не йшов, бо й по других хатах була та сама біда. Чуйкевич, не надумуючись ні хвилини, вискочив із-за угла і кинувся на гультяїв. Вхопив одного за ковнір ззаду, коліном наляг на хребет і зігнув його, як жнець згинає сніп, на котрім хоче складати полукіпок. Тим часом другий кинувся до шаблі. Та, заки він вихопив її з піхви, здоровий п’ястук Чуйкевича так нагло і мітко заїхав йому поміж очі, що той похитнувся, замахав руками, як п’яний, що на ожеледі посовгнувся, і горілиць повалився на землю.

— Жінки в хату! — гукнув Чуйкевич.

Їм того двічі й не треба було казати. Вскочила перестрашена дівчина, за нею побігла мати, і чути було, як ступою завалювали двері. Чуйкевич оперся спиною об одвірок, витягнув шаблю і стояв готовий до оборони.

Москалі лежали й тільки постогнували стиха, переплітаючи стони лайкою. Нараз оба зірвалися і, як дикі коти, з двох боків наперли на нього. Чуйкевич пустив свою шаблю млинцем. Москалі прискакували й відскакували від нього, як сокира від твердого дуба. Але не кидали його, як рубач дерева не кидає, хоч воно і як не подається. Видно, люті були, що позбавив їх лакомої поживи… Той, що поміж очі дістав, напирав сильніше, мабуть, не молодик був, а досвідчений ратник. Йому-то якось і вдалося засягнути Чуйкевича кінцем своєї шаблі на лівому рамені. Чуйкевич почув удар і, не знаючи ще, чи він ранений, чи ні, зробив нагло сильний виступ лівою ногою, наніс напасникові важкий удар і зі скорістю блискавиці, перескакуючи з ноги на ногу, рубонув направо і другого засягнув по голові. Два зойки, два стогони — і ніби хтось двома повними мішками гепнув об землю...

Трутив ногою ворога й вибіг на вулицю... Наглий блиск осліпив його. Полумінь, як язик казкового смока , лизнула вулицю, ніби хотіла досягнути того подвір’я, з котрого саме вибігав Чуйкевич.

Подався за ворота і побачив, як полумінь знялася вгору, обсмалюючи листя дерев, що росли біля хати. Листя скверчіло, скручувалося й летіло, як птахи, як мотилі, високо під чорні хмари, що нависли понад нещасливим селом, ніби втікало кудись далеко. Горіло обійстя по другім боці вулиці.

36

Богдан Лепкий «Мотря»

Чуйкевич пустився туди. Перебігаючи вулицю, наткнувся на кількох москалів, що без шапок, з попідтиканими шинелями гнали, озарені сяєвом пожежі, як чорти по пеклі. Широко відчинені очі, в яких малювався нестяменний жах, нашорошені вуса, повивалювані язики робили їх грізно смішними. Один зударився з Чуйкевичем, пошпортнувся і впав. Чуйкевич переступив по нім і побіг до гарячої хати. Перше, на що звернув увагу, були наглухо позабивані вікна і заставлені возами, саньми і дошками двері. Догадався, що воно таке. Знав із жалоб та з оповідань, як царські люди живцем палять не податливих на їх ласку хахлушок. Руками відривав від вікон дошки, шаблею рубав шибки скоро-скоро, незважаючи на скло, що скакало до очей, й на тріски, що били в лице. З вікон, як з кагли, бухнув дим. Ускочив туди. Хата всередині ще не горіла. Дубові двері від сіней спиняли полумінь, що з вишки спускалася вділ... Але дим вдирався крізь усі щілини, і стеля вже тріщала. Не бачив нічого, чув тільки жіночі стони. Вхопив одну, що лежала без пам’яті біля лави, і, як колоду, перекинув її крізь вікно... В той момент побачив своїх козаків, що гонили москалів .

— Двох тут! — гукнув на них.

Один всунувся крізь відчинене вікно.

— Другий стій там! Посвіти!

Цей вхопив якусь гарячу головню, і в хаті зробилося настільки ясно, що можна було бачити, де яка лежить. Висували їх крізь вікно і подавали тому, що стояв під хатою, щоби ніс у садок, на мураву.

— Скорше, скорше, бо стеля тріщить! — наглив Чуйкевич.

Дим гриз в очі, вдирався носом і устами, ще трохи — і край!

— З-під постелі ноги торчать, — говорив козак.

— Тягни! — відповів Чуйкевич.

Витягнули останню, що перед димом влізла була під постелю, де крілі мали свою нору, витягнули, перекинули і самі за нею вискочили надвір. За хвилину стеля з луском повалилася додолу і вікнами, як з велетенської печі, бухнула поломінь, зливаючись з тою, яка з’їдала до останку дах. Не було мови про те, щоб рятувати хату. Добре, якщо пожежа не перекинеться на сусідські стріхи. Може, й не перекинеться, бо дерева спиняють огонь, а ціле село в садках. Такі гарні садки, так багато овочів сего року. Хати далеко від себе стоять. Село нестаре, а може, недавно відбудоване, землі багато, нема що людям тиснутися так, як у городі. «У городі було би куди гірше», — думав собі Чуйкевич, падучи знесилений на мураву. Він весь горів. Ліве рам’я пекло, в очах огонь, в ушах шум, на устах спрага. На висках ніби хтось молотками валить. Біля нього його помічник. Цей тільки важко дише .

— Тю! Проклята Москва, от що наробила! Вашій милості нічого не сталося? — питався Чуйкевича.

— Присхне. Добре, що ми тільки душ врятували.

— Одних врятували, а других до чорта післали. Що його, те не пропаде він свого не дарує.

— А тобі, товаришу, нічого?..

37

Богдан Лепкий «Мотря»

Відповів, посвічуючи білими зубами.

— Я вже у всіляких пригодах бував, і ось який здоровий, як риба. Мене мамуня в такій воді перший раз купала, у річній та ще в саме полуднє браній. То жива вода... Ге-ге-ге! — сміявся, випльовуючи решту диму й сажі зі свого рота. — Боязкі оці ратні люди, — казав, присуваючись до свого старшини, — такі боязкі, як тхори. Вони тільки на писок моцні, страх, як лаються, з вереском кидаються в бій, але при першому зударі, як не податися їм, то тікають куди очі світять. Егеж! Ви бачили, як оці тікали?

— Доброго ми їм страху нагнали. А їх було, мабуть, удвоє більше, ніж нас. Не знаю, чи котрий з них з душею до свого командіра на «лепорт » верне. Злепортує йому на другому світі, ая!.. Бо там, знаєте, в долині дядьки на них чекали. З дрючками, з сокирами, хто що мав. Можете, ваша милосте, знати, як воно скінчилося… Харцизяки, такого бешкету в спокійному селі натворили. Мабуть, ні одного двора нема, де б не потурбували когось, не зґвалтували, не вкрали. Кажуть, що чорт і москаль візьме, того вже не відбереш, — а дивіть! — ми таки відібрали. Ге-ге-ге!.. Ціле стадо худоби гонили з села, живодери. А тих жінок, що ми їх врятували, то вони найкращих з села до одної хати зігнали і ну ж бавитися. Позабивали вікна, щоби хто не побачив, а може, щоб яка зоря не заглянула на таке беззаконня та не розказала в небі, хоч їм до неба так, як мені до царського престола, а може, ще й дальше, позабивали, як кажу, вікна, а почувши, що якась несподівана поміч надходить, вискочили, двері загатили і пустили червоного когута під стріху. Як не нам, то нехай не буде нікому, гадали собі, то така вже їх вдача. — Нараз, підсуваючись майже до самого уха Чуйкевича, шепнув йому, як грішник попові на сповіді: — Гадаю собі, що ми непотрібно і того царя боїмося. Якби так нам раз докупи зібратися та в поле, та на них, то чи не було би ще других, гірших, як тамті, Конотопів ? А ваша милість як?

Чуйкевич задумався і що лиш по хвилині відповів:

У селі втишилося… Тільки люди бігали, скликалися. Батьки, що відшукали дітей, тішилися; ті, що того щастя не мали, плакали, особливо мами. Плачу було більше, ніж радості, бо плакали й без причини, із самого перестраху. З садка виводили вирятуваних від пожежі жінок і дівчат. Одних вели попід руки, ніби сильно п’яних, других несли, бо в них вже сил не було, щоб іти.

— За рік, за два москалята стануть бігати по селі, — казав до Чуйкевича його розмовний товариш. — Так їх і дражнитимуть москалями, ніби вони тому винні, що непрошені прийшли на світ.

Чуйкевич мовчав. Козак говорив далі:

38

Богдан Лепкий «Мотря»

— Незабаром упаде дощ. Сполоще кров, люди поспрятують трупів і підуть до своєї роботи. Як мають щастя, то і на тім і скінчиться; як ні, ще відповідай перед московським урядом за те, що боронилися. Така-то наша Україна!

…За хвилину Чуйкевича окружили його люди, і декілька господарів з того села, і старий, що вмів лічити й зашіптувати рани.

— Як наш Зосим вам не поможуть, то вже ніхто у світі не поможе, — казали горді за свого знахаря.

Зосим, сивий вусатий дід, з полинялими очима і з посинілим носом, мав на своїм обличчю і на руках так багато погоєних ран, що, здавалося, він міг був і на собі гарного досвіду набрати. Взяв Чуйкевича за руку.

— Біла рука, панська рука, дрібна кість, не мужицька… Нашому посполитому чоловікові плюнь, порохом помасти та ще й павутинням заткай — і! А така ось обидиться, гнилу гарячку дістане. З такою треба обережно.

Говорячи, промивав рану водою, мастив руку мастями, прикладав якесь листя і обв’язував чистим лляним полотном.

— Тіло купане, — приговорював, — сорочка чиста, може, й нині вбирана, московська шабля свіжогострена, закаження не буде.

Люди з пошаною дивилися на роботу діда.

— Не знаю, як вас величати, — говорив дід до Чуйкевича, — сотенним чи полковим старшиною, але вас, напевнео, сам Бог з неба нині зіслав з вашими людьми. Пропали б ми без вас. Потрудилися. Я вже кількох ваших осмотрив . Двох у мене в клуні лежать.

— Ов! — аж скрикнув Чуйкевич. — Так з ними зле?

— Зле не зле, але полежати мусять… Може, день, а може, й тиждень. Є зілля, що скоро росте, а є, що помалу. Так є і рана, що гоїться скоро, а є, що не хоче. Все в Божій ласці. Мене раз покликали до полковникового сина. Сильно був порубаний, — за дівчину з якимсь польським гусарином бився. То вже давно. Ходжу я коло нього, аж привозять від самого гетьмана вченого німця. Цей до мене: «Та що ти, дурний діду, розумієш, та тут треба такої-то й такої масті », — гукає на мене. «Я своє розумію, — кажу йому, — а ви своє». — «Лише людей туманиш», — каже. Задернув мене, бачите, за ребро. Зробив я коло хворого що треба і кажу: «А прошу вас, вашець, до городу». Подивився на мене, як собака на кітку , але йде. Полковницький город великий був, на валах всяка трава росла, я знав, бо збирав там цілюще зілля. Вишукав я одну квітку і дав йому, щоби понюхав. Оглядає, хоче нагадати собі, як вона по-латинськи зветься, — не знає. «Ну, то що з того?» — питає мене. «Та нічого, — кажу, — лиш понюхайте». Понюхав він і за хвилину в крик. Ніс йому зробився як огірок. Перестрашився німець, лементує, грозить мені. «Нічого, — кажу, — не бійтеся». Добув я із-за пазухи листок, приложив, і не минуло кілька хвилин, як ніс спляс і зробився, здавалося, ще менший, ніж був. Німець покрутив головою. «Як бачу, то ти своє діло розумієш», — каже. «Я і встеклину лікую», — говорю йому. «Невже ж?» — «Еге ж», — кажу. «А тобто як?» — «А так, що ви вчені, то мене, дурного, й не питайте»... Люди притакували з видимим вдоволенням. Горді були. Пускався дощ. Перейшли до найближчої клуні. Рана Чуйкевича затягалася. Жар меншав. Людей найшла повна клуня. Цікаві були знати, хто він, куди їде, по що? Сільце було маленьке, далеко від шляху, в балці, між лісками, чужого чоловіка мало коли й видали. Яке кому діло до них?..

39

Богдан Лепкий «Мотря»

— Вам не треба знати, хто ми, — казав Чуйкевич, — а ми не цікаві знати, як ваше село називається. Кінці у воду, та й годі.

Дідусь глянув допитливо.

— Так, так, — притакнув, — кінці у воду, та й годі, — край! Жінок накажіть, щоб язик тримали за зубами.

Били громи.

— Пан Біг гнівається за кров, — сказав хтось. — Людська кровця не водиця, проливати не годиться. А невже ми її хотіли проливати?

— Відома річ — не ми, а все-таки поплила. Бог змиє. І простить, бо не наша вина.

— А як же буде з трупами? — питався Чуйкевич.

— Мало трупів на нашій землі? — казав дідусь. — Де не ори, людські кості під лемішем скрегтять. А тих ми так заховаємо, що й сам цар не знайде.

— А сліди? — питався Чуйкевич.

— Дещо дощ сполоче, а дещо люди позапрятують. Сноповози. От за яку годину ціле село поїде по снопи в поле. Вже ми знаємо, не бійтеся, як усе зробити. Щоб тільки ваші люди не дуже хвалилися…

Чуйкевич свиснув, і його козаки зібралися докупи. Нім розвиднілося, вийшли з села. Коням ганчірками пообкручували копита, щоб змилити сліди. Поїхали, аж земля за ними задудніла. Шукай вітра в полі.

«Дощ змиє кров... Бог простить... Чи мало всякого трупа покоїться в нашій землі? — повторював собі в думці Чуйкевич, — Така-то наша Україна. І чому вона така? — питався себе. — Чому вона не може зажити мирним життям, покритися городами великими й густими, як у других народів, прибратися будинками пишними, заквітчатися творами мистецькими, добути велике знання?» На те питання не вмів відповісти, хоч у школах високих учився, за границею бував, книжки мудрі читати любив.

Уявляв собі гетьмана як візника, що хоче той віз рушити з місця, пустити колеса в один бік, щоб вони покотилися вперед. Помагай йому Біг!.. Кочубей — одно з несправних коліс. Любов Федорівна мастить його своїм дьогтем. Може, цей лист, що він у шапці везе, зарадить лихові? Хто знає... І Чуйкевичеві любо було, що він може до такого доброго діла причинитися. Зате й не жаль було нинішньої ночі потрудитися й трохи крові дати собі випустити, а як треба буде, то й відповісти, хоч би головою — по-козацьки… Хотів би ще побачити кращі часи і попрацювати для них. Він же молодий, що лиш почав жити, і за московських гультяїв мав би платити головою?.. Козаки будуть мовчати, а він звіриться хіба тільки Орликові. Йому й найсмертельніший гріх можна сказати… Були між Баришівкою і Борисполем.

40

Богдан Лепкий «Мотря»

Їхали навмання, раз — щоби скорше, а друге — щоб не лишати за собою познак. Відпочивали в ярках та лісах. Коні були так привчені, що клалися, як довгі , не іржали, не порскали, тільки ніби зітхали, жалуючи, що не можуть собі погуляти, бо й козацькі коні, мабуть, люблять козацьке гуляння. Харчів досить їм надавали в селі, коням оброку теж, тютюну з Києва набрали.

Минули Теплівку, переправилися через Удай. До Пирятина теж не заїздили. Пощо? Краще їм було для всякої безпеки ходити поміж дощ. Буває так, що радніше з вовком стрінешся, ніж з чоловіком. Про вовка знаєш, що він вовк, а про чоловіка годі збагнути, що в нім сидить. Волочилося тоді всякого непевного народу чимало. Московські полковники й губернатори пускали своїх шпигів , перебраних то за старців, бандуристів, то за черців, були й такі, що чумака вдавали, нібито він від валки відстав, бо занедужав, і тепер своїх доганяє, — всіляке попадалося. Той для Москви працював, другий — для Польщі, інший — для татарви, а всі на шкоду Україні.

Тому-то наші другу ніч переспали в полі. Привикли до того ще з молодих літ, коли з кіньми на ніч ходили, і нігде їм сон так не смакував, як під голим небом. Посередині ватра, кругом рівчак — раз, щоб сухого поля не підпалити, а друге, щоб огню не було видно. Кругом сидять і лежать козаки. Один стоїть на чатах, інший пильнує коней. Коні одні ще траву скубуть, а другі вже лежать, бо втомилися. Миргородець ухо до землі прикладає, наслухує. Він каже, що за милю вчує, як хто конем летить.

— З тим козаком — то нещаслива година, — зачинають жартувати товариші. — Він такий боязкий, як баба. Чого ти не даєш спокою святій землі? Хай спить.

— Слухаю, чи москалі нас не доганяють…

— З вами перше гороху наїсися, а тоді балакай, — каже миргородець і мовкне…

Зір на небі, ніби з ними мішок розірвався, і покотилися вони на опукому небесному склепінню. Молочна дорога, ніби бочка зі сметаною їхала нею і чіп відкрутився, а сметана розлилася по дорозі... Місяць моргає на зірки, як козак на дівчат. Так думають собі хлопці... Вітер гладить їх буйні чуприни, пільні коники чичиркають у траві, суслики вискакують із своїх нір і зазирають на непевних гостей.

Чуйкевичеві не спиться. Він перевертається з боку на бік. Недалеко нього лежить сердюк, зітхає… Чуйкевич потішав безталанного сердюка як міг. Йому дійсно жаль було лепського хлопця, що ходив без одного вуха і без двох пальців на лівій руці, а ноги мав теж порубані, як те дерево в лісі, що його покарбував лісник. Невже ж Господь теж ходить так поміж людьми, як гайовий по гаю, і карбує їх?

41

Богдан Лепкий «Мотря»

— А вже найгірша мені біда, — говорив притишеним голосом сердюк, — з оцим чортом...

— З ким?

— Та з тим, най ся преч каже…

— Як же не вірити, коли він до мене підходить. На лихе мене намовляє, добру нагороду обіцяє... Ваша милість хай не будуть гнівні на мене, що проти ночі щось таке говорю, може, воно й непристойно, але я мушу комусь сказати, щоб мені легше було, а товаришам не хочу, бо висміють… Недавно стою я на варті біля гетьманського двора, тої ночі, як цар від’їхав...

І він насилу розказав, як чорт намовляв його, щоб стрілив до гетьманської спальні. Скінчив, перехрестився і сплюнув… Чуйкевич задумався. Погано, як людям такі гадки до голови приходять. Від гадки часом і до діла вже недалеко, — не дай Господи!.. Буде велика біда. Вривається терпець.

— Знаєш, товаришу, що? — сказав Чуйкевич до сердюка з видимим спочуттям. — Я попрошу в гетьманській канцелярії, щоб мені тебе дали під руку. Куди я, туди й ти, може, позбудешся своєї біди.

Сердюк був рад, ніби йому хто хутір подарував.

— Коли б ваше слово та Богові в уші, — казав.

І знову зорі блідли, роса жемчужилася на травах, козаки снідали, кульбачили свої коні і пускалися в дальшу путь. Стрічали прочан, що до святого Києва мандрували, і чумаків з високими мажами, що, зазрівши їх, боялися, чи не гультяї це які, і валку свою в табір оборонний переміняли . Приходилося козака з білою хустиною на спису наперед посилати, щоб до непотрібної стрілянини не вийшло. Край був більше загосподарований і людніше заселений, годі було непомітно пересунутися купі їздців. Та й причин не було. Село, в котрім билися з москалями, лишили за сьомою рікою, а за сьомою рікою вже й жінку зраджувати можна, казав миргородець, а не то щоб Пан Біг мав карати за московських харцизів.

Того дня підвечір миргородцеві захромав кінь.

— Добрий кінь, — казали козаки, — день біжить, а три дні лежить.

— То така кобила, — жартували другі, — що море перескочить, а хвоста не замочить. Ти її сховай, як сотником станеш, то на ній далі поїдеш. Може, нею і пірнача доскочиш. Ге-ге!

Чуйкевич відпустив козака, щоб пішов на який хутір і підлікував коня. Як видужає, казав приїздити до Ковалівки. Сам з рештою товариства поїхав дальше в напрямі Миргорода. Коли б не те, що коні таки добре втомилися, й не те, що не хотіли поночі тривожити пана генерального суддю, то, може б, напівніч і наспіли до Ковалівки. А так рішили в Миргороді переночувати, добре погодувати коней, а завтра дальше в дорогу. І так Орлик прощався з Чуйкевичем, казав йому «поспішати поволеньки», значиться, не заганяти коней і не знесилювати людей.

Заїхали до великої коршми, що її побудував Кочубей при Полтавськім шляху і за добрі гроші винаймав багатій шинкарці. Славилася вона не лиш добрими медами й наливками, не лиш коржиками усякими смаковитими і оселедцями по-панськи приправлюваними, а й двома донями, на весь полк своєю вродою відомими. Липли до них не тільки козаки всякої служби й рангу, як мухи до меду, але й поважним старшинам біля тієї коршми то колесо ломалося, то згага їх нараз починала палити, і хто тільки з чоловіків туди проїздив, то вже дуже важко, щоб хоч на годинку не поступив, хіба що з жінкою їхав.

42

Богдан Лепкий «Мотря»

Перед коршмою розвертався широкий майдан, а на ньому повбивані були палі з ланцюжками та залізними обручками, щоб припинати коней. На вози було довге підсіння на здоровенних стовпах. Муровані стовпи підпирали також навіс коршми від майдану, так що з-поміж двох стовпів все визирало одне вікно, а з вікна — котрась із вродливих доньок шинкарки. На причілку будинку торчав залізний, наперед нагнутий прут, а на ньому висіла здоровенна світиця, в котрій блимала лойова свічка, і то тільки тоді, як знали, що на небі місяця не буде. З такими світицями, як спорі койці на кури, вешталися наймити коршмарки по стайні та попід нумерами, себто по гостинних кімнатах. Хазяйка, побачивши їздця з таким численним почотом, вийшла по східцях аж на майдан.

— Добрий вечір! — сказав Чуйкевич. — А місце для моїх людей і коней знайдеться?

— Для вашої милості місце мусить бути. Прошу розгоститися.

Козаки повели коней до заїзду, припинали до жолубів, витирали віхтями з соломи і питалися, чи є свіжі околоти для них, бо вони незвичні лихий зна на чім спати… Чуйкевич залишив їх і пішов у коршму, де за великим шинквасом урядувала сама хазяйка. У коршмі було декілька людей, що раді були увійти в розмову з гостем, але його запросили до другої кімнати, обставленої широкими лавками, між котрими стояв величезний стіл. На лавках і на стінах над лавками висіли старі гарні килими, при вікнах білі занавіси, над котрими гарно вишивані рушники, хитро повироблювані голубці зі шкарлущ звисали на шнурочках, в глечиках – пахуче зілля, а між тим усім із усього найкращі дві коршмарські доні.

— Перше скажіть мені, чи пан полковник дома?

— Його милості пана полковника щолиш не видно з Києва. Вже розстайні коні на них чекають, але на стрічу їм її милість виїхала, — так і не поспішаються…

Була це спора гаргара , синькою розмальована, з дзеркалом у золоченій рамі, з якоїсь панської палати добутим, і з ліжком, на котрім і Полуботкові було б вигідно спати, велике і «під облаками», себто під балдахіном . Обмився і пішов на вечерю.

Вечеря була добра, особливо риба, приладжена на шабас . Такої риби, мабуть, ніхто й ніде на світі не робить. За нею можна не одне горе забути. «Риба, гриби, вепровина потрібують завше вина», — приговорювала шинкарка, наливаючи знатному гостеві чарку малмазії . Він пив, бо вино було ніби з гетьманської пивниці. Гарні шинкарівни бавили його, примилюючись в міру, але витримано. Хотіли довідатися, хто він, куди і пощо їде, та гість не говорив…

43

Богдан Лепкий «Мотря»

Завтра мав бути в Кочубеїв. Чомусь воно йому так здавалося, ніби й Мотря тепер у Ковалівці. Чому ж би і її батьки не забрали з собою до нового двора?

І перед очима козака явився ідеал української дівчини, гарної, привабливої, але химерної, такої, що як тобі в серце вдереться, то не позбудешся її ніколи… Чуйкевич з Мотрею ще дітьми зналися. А потім він поїхав до шкіл, побував трохи в чужих краях, заглянув на Січ і не сподівався, що вона за той час такою гарною стане. Як побачив її два роки тому в Батурині, то так задивився, що мало гетьманові не наступив на ногу. І було на що задивитися. Мабуть, і на буйній Україні такий розкішний цвіт ще ніколи не цвів. Ріст, погляд великих очей, що міняться і грають, як море, лиця, ніби грецька статуя засоромилася й спаленіла, а ��смішка, Боже твоя сила, що за усмішка, дивна й нерозгадана, і тягне, і відтручує, і пестить, і глумиться над тобою, — чари, та й годі! Пригадав собі Чуйкевич Мотрю, і гарні шинкарівни з дива не могли вийти, що знайшовся козак, не податливий на їхні принади. Подякував за вечерю й за любе товариство і пішов до своєї спальні. Але спати не міг. Мотря... Не знати, як вона його привітає, ласкаво чи гордо? «Ти мене, — мовляв, — люби, а я тебе ні…» Любов Федорівна не те. Вона йому прихильна, ще як дитиною був, то старі Кочубеї змовлялися з його батьками, що подружать своїх дітей. Про генерального писаря і не думав. Відома річ, що куди голова, туди й хвіст, а хвостом був Кочубей.

З такими гадками вийшов Чуйкевич подивитися до коней і до людей. Коней приміщено на підсінню. Козаки спали при дверях на свіжій соломі. Двоє стояло на варті. Одним із них був сердюк. Чуйкевич прийшов до нього.

— А не кортить тебе стріляти? — спитав.

— Славити Бога, ні. Не приступає до мене.

— От бачиш... Але як ти до кінних попав?

— Просився, бо хочу своїх під Полтавою відвідати, та й пустили. А їздець з мене добрий, хоч у сердюках служу…

— Гаразд.

Миргород хоч полковий, та не дуже-то пишний був город, ніби велике село. Тільки декілька кращих будинків пишалося на кілька церков. Світла — що з деяких вікон, які не мали віконниць, а дороги — як скрізь на Україні, тільки, може, ще ширші, та зате з більшими, ніколи, мабуть, не просихаючими калюжами, мов озерцями.

Щоб не стрічати варту, Чуйкевич повернув у якусь бічну вулицю, на якій із-за воріт та з-поза високих брам сильно лаяли собаки. Дійшов до якогось майдану, на котрім, на його диво, стояв табір. Шатра, біля шатер візки, декілька шкапенят лежало, зітхаючи, декілька собак на припоні дерлися, заздрівши чужого чоловіка, аж вили. Табір спав. «Певно, цигани», — подумав собі Чуйкевич. В однім шатрі світилося, і він пустився туди.

44

Богдан Лепкий «Мотря»

— Хто там? — почувся старечий носовий голос, такий, який буває у сліпців: голос «не від природи, а для моди».

— Свій, — відповів Чуйкевич.

— Такий свій, що чуже за своє приймає. Знаємо... Чесні люди сплять тепер, а не тривожать інших, що навіть власного кута не мають.

Із шатра вийшов дідуган, високий, як дзвіниця, тільки хромий на ногу. Побачивши гарно вбраного козака, та ще не з простих, змінив голос.

— Ви, може, за радою до мене? — спитав. — Чую кров.

— І добре чуєте, діду.

— Ти гадаєш, рана на твоєму тілі? Ні, не тую кров я чую, а іншу, десь напереді.

— Ви ворожбит?

— Нищий я. Оце шатро — то весь мій маєток. В шатрі жінка і внук-поводатор, тільки й челяді в мене… А колись осілим козаком був. П’ять разів будувався, і п’ять разів вороги мене палили, дітей повбивали. Я Палієвий ... Прийшлося утікати. Зібрав біду на візок та й: «Діду, діду, село горить!» А дід торби та й на друге... Багато говорити... Нас тут чимало таких. Одні на бандурах грають, другі співають канти , треті й так, за простибіг, людям очі деруть. Я долю вгадую, і мене шанують...— і взяв Чуйкевича за руку…

Чому не побалакати з чоловіком Божим? Не казав «так», ані «ні». Пішли у поле, бо табір був на краю містечка. Посідали на межі. Дід довго дивився на зорі, тримаючи руку козака в своїй костистій долоні.

— Болить серденько, та казати стидненько, правда? — почав. А по хвилині, ніби з погрозою, говорив: — Не кажи нікому, не кажи, не треба! Ти не бідний, та вона багатіша, ти не послідній, та вона знатніша, потерпи! Діб’єшся свого, та не легко... Багато, багато терпіння і тобі, і їй, і усім добрим людям на Україні... Досвідчає нас Господь милосердний, ой, досвідчає... — замовк і від зір перевів свої очі на руку козака. — Але ж гарна вона, краща від своєї долі, ой, краща! Куди там! Гарна, як лелія... На білу лелію кривавий дощ паде, на снігах пишній квітці зимно... — почав ще щось казати, та нараз урвав: — І того досить... Не хочуть нині зорі зі мною розмовляти… Може, з другим говорять... Ходім!

Чуйкевич хотів заплатити. Не прийняв.

— Нема за що… Може, колись другим разом, як зайдеш до мене. Хто любить ревно , той жаліє певно. Їдь до неї, їдь!..

З розбурханими гадками лягав Чуйкевич спати. Дідова ворожба бриніла в його ушах зловіщо... Одне другого не тримається, а разом якесь таке сумне…

Поснідавши та розплатившись з шинкаркою і розпрощавшись з нею і з її гарними доньками, сів на коня. Випровадили його аж на вулицю…

— Спасибі. Оставайтеся здорові!

— До другого разу, до другого разу, — гукали козаки. На скруті Чуйкевич озирнувся. Бачив, як під повисом коршми стояли гарні шинкарівни та сумно дивилися на Полтавський шлях. Козаки затягнули пісню… Люди вибігали з хат на ворота. Дивилися на їх однакові свитки й шапки, на коней тої самої породи, того ж росту й масті й на таку саму збрую і казали:

45

Богдан Лепкий «Мотря»

— То не нашого полку козаки, це, мабуть, гетьманські. Гарні які!

Дівчата очі видивлювали за ними. Коні, ніби розуміючи похвали, голови задирали вгору, то знов сіпали поводами й ніби кланялися.

    Ой викопай, мати, глибокую яму
    Та поховай, мати, сю славну пару
                            

Починали передні ряди, а тоді всі разом кінчали:

    Та й положи, мати, поруч головами,
    Щоб була розмова тихая між нами… 
                            

— Хлопці, чвалом! — крикнув Чуйкевич, даючи знак шаблею, як до атаки.

Широким шляхом покотилася курява, як довгий велетенський змій.

— Спішно їм, — казали дядьки, накидаючи снопи на віз. — Гетьманський хліб ситний, боки розпирає.

— Молоді, то й гарцюють… А може, на війну?

— Не викликайте вовка з лісу...

Курява гуляла по виднокрузі.

У НОВОМУ ДВОРІ

…Пан генеральний суддя любив будувати. П’ять церков поставив, не такі, як Мазепині, але все-таки гарні. А дворів кільки в нього, кільки млинів, винокурень, коршем, — великий багатир був! Навіть бідним мілкого гроша не давав, усе дзвінкий, срібний. Черцям золото сипав. Може, він і не такий-то вже багач був, як люди доповідали, а все-таки великий багатир, дуже великий. А його дружині Любові Федорівні усього було замало. З ранку до ночі турбувала мужа і всіх принаглювала до роботи, скорше, скорше! Ще більше їй того добра треба, ще більше! Хоч би весь світ загорнути для себе. Казали люди, що Кочубей тому все щось будує, щоб від жінки відірватися. Як вона надто вже розходиться, так він за шапку й до будівлі: «Як вернуся, то доповім решту».

Славний двір поклав він у Ковалівці. Довгий і високий. Вікон багато, великі. Половина двора від головного в’їзду під нависом . Навис на стовпах, різьблених, грубих. Як дощ, можна тут і великому товариству сидіти, на тій галереї. Входиться туди по кам’яних сходах, широких і вигідних. На горищу, теж від головного в’їзду, невисокі, та зате дуже широкі вікна. З них видно геть, геть далеко понад верхи дерев, аж на Полтавський шлях. Їде ним хто, так ще він і за годину, може, щолиш до двора поспіє, а з горища вже видно, що їде. Тут мала свої покої молодша Кочубеєва донька Мотря, славна зі своєї краси на цілу Україну. З другого боку двора були всілякі прибудівки. Одне крило для служби, а друге для гостей…

46

Богдан Лепкий «Мотря»

За двором велике подвір’я з усякими господарськими й канцелярськими будинками, а там церковця, а там вітряки, а за ними поля й луги, на яких гуляють табуни коней, випасаються стада товару й перекочуються білорунні отари овець. Між Грумою і Стехою вирито глибокий рів і напущено води. Двір Кочубея стоїть, як на острові. Та вода — то ніби один, більший перстень. А другий — високі вали, на котрих уставлені гармати, а третій, найтісніший, — це густий гостроверхий частокіл з такого старого й твердого, довгі літа у воді моченого дуба, що його тепер ні сокира, ні огонь не береться. У брамах стоять варти. Від головної брами до двора крутиться поміж корчі вузька доріжка, бо в’їзду не вспіли ще зготовити.

Так само великий сад ще не влаштований. Що лиш витинають доріжки та копають ставки. На найбільшому насипають острів. Багато тут роботи. Мотря цікавиться нею. Як гарний день, вона не виходить з саду. Доглядає робіт. Дівчата співають, розказують усячину про відьом, опирів, козаків-невмираків. Мотря любить слухати… За нею, як тінь, снується її няня. В городі няня, а в дворі тітка — це її два найвірніші други. Та ще пажа має, хлопчика десятилітнього, гарного, як малювання .

Няня стара, літ понад сто. Ще її маму Любов Федорівну на руках виносила. Вона всім тикає, ніби вона тут найважливіша особа. Всі її шанують, ніби бояться. Батьків та дідів нагадує. Ніби вона не жива людина, а дух старовини, що зв’язує теперішнє з давно-давно минулим. Няні все вільно. Любов Федорівна яка, а няня і її не раз правду в очі скаже, і Любов Федорівна змовчить. Няня вже добре й ходити не може, костуром підпирається, як патерицею черниця. Мотря її попід руки веде.

— А тих квіток ти, Мотренько, не кажи викидати, не годиться, це дівина . Де дівчина в хаті, там добре, як є дівина в городі.

— Її тут стільки, що аж жовто. Не люблю я жовтого цвіту…

— А дівину люби, — пригодиться. – Кажу тобі, — так слухай. Вам, молодим, лиш усякі менуети та контраданси в голові, а давні дівоцькі звичаї забуваєте. То недобре. Давно в нас тільки «горлиці» та «козака» гуляли, а жили, як Бог приказав, а як любилися, Боже ти мій! Оця дівина — одна з квіток кохання. Пригни її та камінцем приложи і погадай собі, щоб любий приїхав, а третього дня камінь відкинь, а дев’ятого дивишся – а ось він і є... Мусить приїхати, мусить!

— Я любого не маю, — казала, всміхаючись, Мотря. — Ні на кого не гляну, бо все мені здається, що не той.

— Вередлива ти, Мотренько-душко, перебірчива, а то гріх… Хлопець воли гонить, а дівчина ще ся не вродить, а його догонить. Так ти вже свого догонила… Спробуй. Приложи отую, о, диви, яка гарна, гнучка й висока, як ти, дівина.

І Мотря, щоб не гнівити старої, приклякла біля квітки, нагнула її аж до землі та приложила камінцем. «Побачимо», — сказала, обтрушуючи землю зі золотом перетиканої плахти, і в цей мент побачила, як доріжкою від головної брами посувався кінний відділ зі своїм провідником напереді.

47

Богдан Лепкий «Мотря»

Зразу гадала, що це батько й мати вертають, але пригадала собі, що не чула дзвонів, а коли б вони їхали, то скрізь на дзвіницях грали би дзвони. Значиться — чужі.

— Не вгадали ви, няню, — казала, сміючись, Мотря, — Ми щолиш загадали собі, а він уже й є.

Стара грізно подивилася: «Ти знову грішиш. Ей, Мотре, Мотре, накличеш ти собі лиха, ой, накличеш!» Нянин син, добре підтоптаний дідусь, що від довгих літ служив у Кочубеїв, побачивши козаків, вийшов їм назустріч.

— Здорові були, Серафиме! — казав Чуйкевич, пізнавши старого. — А пани дома?

— Ще не вернулись. Але ясна панночка є. Он там — у городі. — І старий показав на стежку, на котрій стояла Мотря. — А козаків я вже приміщу гарно… І для цілого полку місце було б.

Чуйкевич пустився в сад. Мотря з нянею розмовляла, ніби й не бачила його. Няня, кашляючи, відійшла…

— Вітайте, пане Чуйкевич! — сказала Мотря і подала йому руку.

Злегка підніс її до уст:

— Не пізнали мене? Ми ж давні знайомі, від дітей.

— Авжеж, пізнала, коли по прізвищу назвала.

Мотря поправила коралі на шиї і повела рукою по грубій косі, що вінком лежала на її круглій головці. Найкращий вінок, який можна на дівоцьку голову вложити.

— Ти до батька? — спитала Мотря, зміняючи нараз свій голос.

— До пана генерального судді лист від гетьмана привожу, Мотре, — відповів козак.

— Від гетьмана?.. Що ж він, здоровий? Не жениться?.. Про якусь княгиню доповідають, Дольську, чи як її пак.

— Чи одне говорять люди; от і про тебе, про Мотрю Кочубеївну, я чув, нібито вона віддається.

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! — понеслось по Кочубеєвих садах.

Чуйкевичеві здалося, немов це ті великі темно-сині дзвінки роздзвонилися, що їх повно росло біля стежки.

— І як же не сміятися, почувши щось такого? Бо невже ж є такий дурень, щоб здорову голову клав під Євангеліє?

— Гадаю, є, і то не один, — відповів, а подумавши хвилину та набравши відваги, додав: — От них же первий єсьм аз.

Обкинула його очима з ніг до голови:

— Відважний!

— Чому?

— А тому, що хто візьме мене, велику біду візьме.

— За годину щастя варт вік горювати.

— Всі ви таку пісеньку співаєте, поки нас на неї не піймаєте, а тоді переходите на іншу нуту… Ти здорожений, Київ не в сусідстві, може, й не обідав, а незабаром і вечеряти пора. Ходім! — ніби приказувала, як цариця.

Чуйкевич ішов послушно за нею і не міг надивитися на її стать струнку, гармонійну і на хід ритмічний, як найкращий танець. Мотря глянула і злякалася: побілів, уста йому посиніли, ліва рука дрижала.

48

Богдан Лепкий «Мотря»

— Що тобі? — спитала зі співчуттям.

— Нічого, Мотренько, нічого. Я ранений... Тільки не кажи нікому. А вже генеральному судді ніяк не треба того знати. Тільки тобі розкажу.

Повела його в двір, в гостинне крило. Тут було тихо. Відчинила одні двері, другі, треті. За хвилину принесла ящик з ліками, вино і воду.

— Отут буде тобі добре, спічни! Покажи рану. Не бійся — вмію я всякі болесті лічити . Крім одної, — тут усміхнулася лукаво. — І не зімлію, я не з тих... Рана, як бачу, перев’язана добре, — говорила, — нічого боятися... Розказуй, якщо можеш.

Чуйкевич розказав, як з москалями зчепився: коротко, просто, щоб не виставляти себе героєм. Присіла біля нього на дзиґлику , й очі її розпалювалися, сіяли...

— Дощі сполочуть кров, земля трупів прийме, люди вернуть до своєї роботи, — повторив слова старого діда. — Така-то наша Україна.

— Така-то наша Україна, — прошептала за ним.

Крізь вікно поміж їх обличчя впав промінь призахідного сонця, як меч. Примкнула очі і, ніби засоромлена, стиснула його за руку…

— Прости, що я тебе так неввічливо привітала. Будьмо собі приятелями.

Чув, як серце її голосно билося, ніби перепілка у жмені. Забув про рану, про свої пригоди, про весь світ.

— Нехай буде, як ти того хочеш, Мотре, — сказав, не випускаючи її руки.

— І що б нам доля не судила, приятелями оставаймо, як колись, за діточих літ. Подруж багато в світі, а приязні мало.

— Приязні мало... — повторив сумно козак.

— …Батька мого не бійся… А мати, — я навіть не знаю, чому моя мати така до тебе прихильна, все лиш «Чуйкевич» та «Чуйкевич»! Аж мені остогид був цей Чуйкевич, – засміялася і вийшла.

«Дійсно, дивна дівчина, — погадав собі козак. — Годі її збагнути… Коли доторкнулася рани, рана перестала боліти. Зате серце болить... „Приятелями будьмо...” Та невже ж буває приязнь між хлопцем і дівчиною? Краще б був гетьман когось другого вислав до Ковалівки, не мене...»

ЯК ЦЯ РАНА БОЛИТЬ

Чуйкевич поклав лист гетьмана під подушку. Добре, що довіз його. А тепер, коли б ще доручити, тоді хай діється що хоче, — він своє діло зробив. Тільки та рана, та нещаслива рана, хоч би вона не прикувала його до ліжка! Почали б питати, звідки вона, з ким бився, коли й за що, і так по нитці, може, дійшли би й до клубка. Цього він боявся, навіть дуже, бо Кочубей, видимо, запопадає царської ласки, і хоч нерадо, а все-таки доніс би московському воєводі про сутичку гетьманського старшини з царськими ратниками, дарма, що ті ратники мордували й грабували спокійний народ.

49

Богдан Лепкий «Мотря»

Уся надія на Мотрю. Вона обіцяла бути його заступницею перед своїм батьком, а за Мотрине слово можна й голову класти. У неї жіноча врода, але мужеська вдача. Це якась незвичайна дівчина. Як вона слухала його оповідання, аж горіла ціла, сіяла, — руки її дрижали, затискалися, ніби шукали шаблюки. Це якась амазонка.

І Чуйкевичеві прийшов на гадку старий міф про хоробрих, бойких жінок. Амазонка... Чим не посадниця Марта Борецька в своїх молодих літах?.. Москва іде, Новгород боронить своєї волі. На його чолі гордо й невстрашенно стоїть посадниця Марта. Вічевий дзвін упав, і вона голову свою поклала за волю й славу рідного города-держави. І замовк, навіки замовк голосний новгородський дзвін, Мартині кості розсипалися в землі, а Москва йде, Москва все йде... Ах, як ця рана палить!..

Чуйкевич не міг спати. Йому то зимно було, то гаряче, то весело на душі становилося і надійно, то знов сумно якось робилося і тривожно. Раз він почував себе сильним і спосібним до великих вчинків, то знов зневіра підкрадалася до його і нашіптувала щонайчорніші гадки. Тоді він вдивлявся у місячне сяйво, що вливалося крізь вікно в кімнату, і хотів побачити Мотрю. Бачив її; як жива, стояла перед ним — близька, але далека. «Кривавий дощ паде на білу лелію, на снігах квітці зимно», — гомоніли в душі зловіщі слова старого паліївця... Що вони значать?.. Може, й ніщо, а все ж таки сумно вражають... Така-то наша Україна!.. Велика й багата, як відданиця, розкішна, що всіх манить до себе, криваві свати йдуть, як до Острозької Гальки . Невже ж і їй судилося такою нещасливою бути, як тая безталанная княжна з Острога?.. Завидує доля, насилає ворогів лукавих, грабіжників безсоромних, руйнують і шматують живе твоє тіло, моя ти рідна, безталанна земле... Так думав собі козак, і в його душі образ Мотрі зливався з образом України, — любов його ставала неподільна. Над ранком Чуйкевич почув, що відступає жар. Його перестало морозити, і рана не так боліла, — заснув.

Збудився пізно… Глянув у вікно, — сонце стояло високо. Як же він довго спав і як твердо! Та, мабуть, цей сон і поміг йому: почував себе гарно, вірив, що видужає. Ще би то ні, коли такі лікарі його лічать — молодість і Мотря...

Перед возівнею побачив карету зі шкіряною будою, з віконцем ззаду і з великими золоченими ліхтарями. Візники мили її, витирали, — видно, готували до дороги. Зі стаєнь провадили шестірню сивих породистих коней. Коні іржали, ніби тішилися, що поїдуть трохи в світ. Чуйкевич догадався, що це повіз для генерального судді і його дружини. Виїде їм назустріч, і вони пересядуть до нього…

…Чуйкевич одягався і балакав з чурою. Питався, що роблять його люди. Двоє побилося вночі з тутешніми козаками. Пустили собі трохи крові, але то ніщо, присхне; козакові як не доберешся до кості, то він і не почує.

— А язик за зубами тримають? — питався Чуйкевич.

50

Богдан Лепкий «Мотря»

— Ще б то ні. А о чию ж тут шкуру йде, як не о їх. Ми такому, що одне слово писнув би, голову скрутили б, — загрозив чура.

— Ну, то й гарно, а тепер іди і скажи нашим хлопцям, щоб вони зібралися в тім от ліску направо і щоб чекали мене. Я зараз до них вийду.

Чура побіг, а за хвилину пішов туди й Чуйкевич.

— Здорові були, панове товариші! — привітав їх.

— Здоров’я желаємо вашій милості, — відгукнули йому.

— А ви ж чого так криєтеся позад других, ніби шукаєте холодку в спеку, — питався двох, що стояли позаду. — Ходіть, най подивлюся на вас… Ого, як бачу, ви вже й тут не дармували… А я вам говорив і наказував, щоби ви чемно себе тримали та гетьманському козацтву сорому не робили.

— Ми, ваша милосте, їй-Богу, сорому не зробили, ми нашим супротивникам такого прочухана завдали, що вони до суду-віку тямуватимуть гетьманців.

— Вас би так в дибки , то ви на другий раз краще слухали б, що?

Козаки переступали з ноги на ногу. По мові свого старшини бачили, що нині нема що боятися кари…

– Ви з тутешніх сторін. Ідіть та розважте своїх батьків, сестер і кого там ще хто хоче.

— Щиро дякуємо вашій милості! — гукнули врадовані козаки.

— …Уважайте, щоби котрий коня не пропив, бо мамуня добре голову змиє, а батько чуба натре, що таких собі вітрогонів виховали. Завтра перший день, позавтра другий, там третій, а четвертого вранці щоб ви мені тут усі були, як один, — зрозуміли?

За хвилину з Кочубеєвого двора на всі сторони світу летіли гетьманські козаки, і вже, мабуть, не було такої сили, котра б їх назад завернула. Дворові дівчата з жалем дивилися за ними і зітхали. Деяка втирала хустиною очі.

Чуйкевич лишився тільки з чурою. Цей був з-під Батурина і в тутешніх сторонах нікого не мав…

КОЧУБЕЇ

По сніданню та по добрім обіді, котрий їли втрійку, себто: Чуйкевич, Марія Федорівна і няня, — бо Мотря і до обіду зі свого горища не зійшла, — Чуйкевич пішов до себе… Боліла його не тільки рана. Ще більшого болю завдавала йому Мотря, котра не вийшла до нього. Так гарно вчора розійшлися, обіцяла показати йому своє новосілля, а нині навіть не спиталася, чи не хворий він гірше. Дійсно, якась незбагнута душа.

Вже дитиною була дуже химерна. Бувало, бавиться, грається з ним, нараз надує уста, здвигне раменами і йде геть… Видно, що й тепер так. Тільки діточі химери не такі болючі, як дівоцькі. Тоді як ідеш, — то йди собі! Чи мало для хлопця забав?.. Тепер не те. Тепер оця обида глибоко запала в козацьке серце, так глибоко, що, здається, тільки разом із серцем можна знищити її, а забути ніяк... Найкраще покинути всяку гадку про неї. Та це так лиш кажеться . Не годен… Його гадки перебив гамір дзвонів. Зразу дзвонили десь далеко, в сусідських селах, а тоді чимраз ближче, аж і в тій церкві, що Кочубей недавно за свої гроші збудував, усі дзвони відізвалися. Генеральний суддя з Києва від гетьмана і від самого царя вертає.

51

Богдан Лепкий «Мотря»

Кочубей як сам їхав, то звичайно так, щоб люди не знали, бо перед церквами треба було вилазити з карети та підходити до ікон, з якими священики виходили йому настрічу… Але коли з жінкою їхав, то друга річ. Любов Федорівна любила почесті. Вона так гордо вилазила з повозу і підступала під благословення благочестивого та ще й у церкву заходила, щоб послухати молебня й дати на Боже…

Карета генерального судді, та сама, котру нині рано бачив Чуйкевич на подвір’ї, підкотилася під високі, густо цвяхковані і дашком прикриті ворота. Гайдуки зіскочили з лавочки за каретою, приставили стільчик до дверей, і Любов Федорівна, припіднявши сіре подорожнє вбрання, важно зіскочила на поріг. За нею виліз її муж, подав їй руку, і крутою, не улаштованою ще стежечкою йшли вони до двора, що стояв трохи вище на горбочку. Біля воріт чекала Марія Федорівна, розцілувалася з сестрою і з швагром, а тоді підступив до них Чуйкевич.

— Го-го-го! — гукнув Кочубей. — Кого я бачу, що за гість!..

— Та пусти, бо задавиш хлопця! — озвалася Кочубеїха. — Дай, хай і я з ним привітаюся.

Чуйкевич підступив до її руки, а вона поцілувала його в чоло.

— Що ж тебе пригнало до нас, брате? — питався Чуйкевича Кочубей. — Недавно бачилися в Києві…

— Від гетьмана лист для вашої милості привожу… Ось він.

— Го-го-го! Лист від ясновельможного! Чого ж бо то пан гетьман хоче?..

Тримаючи лист, поспішав у двір. Біля нього йшла Любов Федорівна, прискорюючи ходи, бо таки добре цікава була, що гетьман пише. Перед двором чекала Мотря. Кочубеїха глянула на неї і сказала одне тільки слово:

— Вийшла?

Мотря привіталася з мамою і батьком.

Батько ніби і про лист гетьманський забув, повертав — донькою, як хлопець дівчиною в танці, і з видимим задоволенням приговорював:

— От така! Бач, яка!

— Ходи ж бо вже! — наглила Кочубеїха.

Увійшли в двір... Мотря лишилася на ґанку. Чуйкевич підступив до неї…

— Як дивлюсь на тебе, Мотре, то ніби день, ніби сонце світить.

— Компліменти. Підпускай москаля , підпускай!

— Мотре, чого ти лиха на мене? Або я облудник?..

— Хочеш знати правду?

— Хочу...

— Ані люблю, ані не люблю, сама не знаю що. Ближчий ти мені від других, і тільки.

— Спасибі і за це, — сказав козак, стискаючи дівчині руку...

52

Богдан Лепкий «Мотря»

Кочубеї вже прочитали гетьманський лист. Кочубеїха сиділа залишена на канапі і дивилася на свої руки. Це вона звичайно робила, як не хотіла щиро говорити. Кочубей ходив, ніби підбігаючи від дверей до дверей… Чуйкевич стояв, бо не годиться сідати, поки старші не сядуть.

— Пише мені ясновельможний, що за десять днів, себто віднині через шість, відвідає нас у Ковалівці. Що ж, велика честь...

— Ще й яка! — підхопила Кочубеїха. — Будемо гостеві раді...

— Авжеж, що будемо. Вгостимо його на славу. Егеж, на славу.

— Так тоді, — почав Чуйкевич, підступаючи до Кочубея, — позвольте, ваша милосте, попрощати вас… Поїду на три дні в Миргород. За той час мої люди і самі спічнуть, і коні вивчасуються , і вернемо в Київ.

— Так ти гадаєш? — казав, стаючи перед ним, Кочубей,. — На гетьманський лист Кочубей пішле відповідь своїми власними людьми, а ти з козаками залишишся у мене до приїзду гетьмана. Це я йому й напишу.

Чуйкевич хотів випрошуватися, казав, що боїться, щоб гетьман не гнівався на нього, але Кочубей стояв крайньо на тім, що він хазяїн у своїй хаті, і що хазяйських прав навіть гетьманові не поступить.

— Забув ти, козаче, що з генеральним суддею не слід заходити в процес, го-го-го!

Кочубей був, видимо, в добрім настрою. Він любив гостей, а гетьман не тільки гість, але й честь. Не можна сказати, щоб він не любив Івана Степановича як чоловіка. Його годі було не любити… Та ще одна гадка всміхалася Кочубеєві, що його дружина, Любов Федорівна, чимало матиме всілякого діла, щоби гідно привітати гостей, і оставить мужа в спокою!..

— От і піймали козака! — казала Кочубеїха, показуючи на Чуйкевича. — Але ж бо й засоромився бідолаха, що хоч з гетьманом хліб-сіль їсть, а з Кочубеєм справу програв. Не журися, якось воно буде, гетьмана уговкаємо. А може, ти боїшся, щоб люди не сказали, що ми тебе до Мотрі ловимо?

Мотря здвигнула раменами…

— Про наші маєтки, — мовила Кочубеїха, — люди казки розказують... У гетьмана куди більше гроша.

— На те він і гетьман, — перебив її муж. — Більший пан — кращий крам.

— Я в гетьманських економах не служив, — казав Чуйкевич, — але знаю, що гетьман щедрою рукою роздає свої гроші на церкви, на школи, на приюти та на всякі Богу вгодні, а людям корисні діла.

— Честь йому за це, — похвалив Кочубей, — а ти, козаче, гаразд робиш, що за гетьмана заступаєшся. На чиїм возі їдеш, того пісню співай.

— Це не гетьманський віз, а наш спільний, народний.

— Часто я це від вас, молодих, чую: від Орлика, Войнаровського, а мені воно бачиться, що всякий брат сам собі рад, от як воно… Але мова мовиться, а діло зголодніло. Чомусь-то нас на вечерю не кличуть, жінко?

Кочубеїха вийшла в пекарню. Чути було, як шуміла шовками та саєтами , переходячи цілу низку покоїв… Салі просторі, вікна великі, стіни або гарно розмальовані, або всякими паволоками криті, дзеркала венецькі і німецькі, свічники бронзові або хрусталеві , печі кахлеві... Багато дечого було ще не викінченого, скрізь чулося той дух, яким заносить від нових домівок.

53

Богдан Лепкий «Мотря»

— Це бачиш, — звернувся господар до Чуйкевича, — гніздо для моєї Мотрі.

Мотря встала й вийшла.

— Обидилася ... Нема такого коня, щоб на нього не сів добрий козак, треба тільки знати, як… Сідай, — сказав нараз, — побалакаємо.

Кочубей глянув на Чуйкевича з-під своїх навислих бровів, ніби зизом. Чуйкевич сів неглибоко в фотель, лиш на краю, а руки поклав на колінах, злегка нагнувся в сторону генерального судді і слухав…

— Ти ще хлопцем був, а Мотря дитиною, як ми, себто я і Любов Федорівна, з твоїми батьками вас у своїх думках обручили… Мотря тобі не байдужа, тому-то й хочу тобі сказати, що ми не від того, щоб дотримати нашого слова... Що ж ти на те? Мені треба знати, бо, певно, й до тебе доходили слухи, що із-за Мотрі в моїй хаті чимало турбот. Гадаю, чи не пора її віддавати, стане жінкою і відміниться. Що ж?

Чуйкевич встав і обняв Кочубея за коліна:

— Пане мій і добродію! Нічого кращого й ціннішого не могли ви мені сказати. Я козак, про кохання не вмію гарно говорити, й не такі гарні часи… Я почував би себе найщасливішим чоловіком на цілій нашій великій Україні, коли б Господь зв’язав мої руки з ручками вашої доньки.

— Ну, то й гаразд! — гукнув Кочубей, встаючи з фотеля, і вже хотів плескати в долоні.., але Чуйкевич вхопив його за руки:

— Ради Бога, пане генеральний суддя, цитьте!.. Панночка Мотря — дівчина такої вдачі, що до неї треба здалеку заходити.

— Що значить — здалеку? Лучається надійний чоловік, батьки благословлять, і діло скінчене, — плетім вінок…

— Мотря добровільно мусить дати згоду, інакше нічого з того не вийде, я це вже знаю. Краще уважно та певно, ніж нагло та в пропасть.

Кочубей поправив свій злототканий цвітастий пояс, що постійно підсувався йому вгору, ніби хотів сховатися під пахи, і погладив вус.

— Може, ти й добре говориш, козаче. Мотря — дівчина крутої вдачі…. Тому-то може, й не дуже політичне почав я перший говорити, не дожидаючи, щоб ти заговорив до мене.

— За це я вам дякую, як батькові рідному, — сказав, низько кланяючись, Чуйкевич…

— А тепер, — казав, — підемо на вечерю, бо мені вже серби в кишках грають, а чую, як у столовій тарілками дзвонять. Ходім!

— Що ви там такого цікавого говорили? — спитала Любов Федорівна мужа, як цей увійшов і, ніби сніп, повалився у свій високий фотель за столом.

— Про Київ балакали, — відповів, не загикнувшись, — про гетьманський двір, — і скоса глянув на Мотрю.

54

Богдан Лепкий «Мотря»

Мотря наливала вишнівку в чарки з дорогого чеського скла і на срібнім підносі несла до стола, вважаючи, щоб не розілляти, бо наповнила по щирості.

— Позвольте, тату, піднести вам чарку, — сказала.

— У першу чергу піднеси нашому дорогому гостеві, бо так звичай велить. Перше — гість, а тоді — домашні, — відповів Кочубей.

Мотря, паленіючи, підійшла до Чуйкевича. Козак поклонився їй у пояс, але не брав за чарку. Хвилину стояли так безмовно, обоє гарні і — збентежені. Батьки дивилися на них з великим вдоволенням.

— Чого ж ти стоїш, Мотре? — сказала. — Хіба не бачиш, Чуйкевич жде, щоб ти по старому козацькому звичаю пригубилася до чарки. Пригубися!

Мотря піднесла чарку до уст, що розхилялися злегка, як платки розцвітаючої рожі. Чуйкевич задивився на неї, як на образ. Відчувала його очі, рука задрижала, і чарка покотилася по новій лискучій долівці, і смачний напиток червоним струмком поплив до порога.

Чуйкевич присів, щоб позбирати скло, але надбіг Мотрин чура і зробив лад, а Кочубей озвався:

— Де чарки б’ються, там сльози не ллються, про мене — побийте хоч би й усі, щоб ви тільки горя не знали.

— Пригубися, Мотре, вдруге.

— Коли потовчемо скляні та фарфорові, то обзаведусь срібними й золотими, — Кочубея на це стати, — відповів Василь Леонтійович, випиваючи три чарки одну по другій. — В Тройці Бог пребиваєт, — почав приговорювати, але жінка припинила його:

— Знаємо, знаємо, чотири сторони світу, п’ять пальців і так дальше, аж до двадцяти, але на нині й трьох досить, ти й так на печінку недужий, краще їдж!

— Чуєш, козаче, як тії люті жінки знущаються над нами, — повернувся Кочубей до Чуйкевича. — Уважай, щоб не попав у таку неволю.

Мотря сиділа безмовно, ніби тільки тілом була між ними, а душею іншими світами блукала. Тітка й няня з жалем споглядали на неї, а мати — мов на ворота дивилася.

— Чув? Уважай же, щоб не попав у жіночу неволю, бо вона гірша від вавілонське! З неї тебе ніхто не виведе. Бо то, брате, так: дере коза лозу, а вовк козу, а...

— Та до чого ти це балакаєш? — перебила йому жінка.

— Дай докінчити, тоді й побачиш, до чого.

— Та як же таку дурницю при чужім козаку говорити, він, певно, вже і без тебе чув.

— Ні, ваша милосте, про козу і лозу я ще не чув, — заперечив Чуйкевич.

— О, бачиш, — втішився Кочубей, — він ще не чув, так слухай тоді. Дере коза лозу, а вовк козу, а вовка мужик, а мужика пан, а пана юриста, а юриста дідьків триста, а нашого брата дере жінка кирпата, жіночка люба та дере за чуба... го-го-го!.. Бачиш, до чого я казав?

Любов Федорівна повернулася лицем у другий бік:

— Коли ти щось мудрішого скажеш?.. Хоч би про Київ, про царя…

55

Богдан Лепкий «Мотря»

— Він великий чоловік, гадаю, переступив би через тебе, як я через поріг.

Кочубеїха махнула рукою:

— Ет!

— Не «ет», не «ет»… Він таки, їй-Богу, страшний…

— Про антихриста, — зашипіла няня, — ні вднину, під вечір не слід у християнській хаті говорити, — хай ся преч каже !

Всі змовкли. Кочубей споважнів. Не хотів дражнити няні, щоб не стукала костуром, що вона звичайно робила, коли їй не вгодили. Пили чай. Нараз роздалися крики вартових, залунали гасла і свисти. Мотря вибігла на ґанок:

— Хто там такі?

— Московські ратники, — відповів козак, що біг із вартівні до Кочубея спитатися, чи має їх впустити.

— Тату! До чого воно подібне: ратники добуваються до двора генерального судді, як до коршми. Це ж зневага. Не впускай!

Чуйкевич глянув на Мотрю і здивувався. Це не була та сама людина. Більша, сильніша, грізна і ще якась краща. Брови майже сходилися над рівним грецьким носом, ніздрі роздувалися, груди підносилися високо, аж дзвонило намисто. Кочубей встав:

— Ні, не впустити не можна… Але кажи, — звернувся до вартового, — щоби впустили двох. Ті два скажуть, чого їм треба.

Кочубеїха, не дожидаючи кінця, побігла на вартівню, няня, стукаючи своїм костуром і кидаючи по дорозі якісь не дуже-то влесливі слова, пустилася до себе, Марія Федорівна помагала їй проходити великі покої. Осталася Мотря і Чуйкевич. Хвилину дивилися на себе. Чуйкевичеві здавалося, що по обличчю Мотрі гонять за собою гнів і турбота. Приступив до неї ближче і шепнув:

— Не турбуйся мною, Мотре, мій кінь і мій чура стоять наготові, як треба, дмухнем, що нас і сам чорт не дожене.

— І я з вами... — додала Мотря.

— Мотре! — мало не крикнув козак.

— Тихо, це лиш щоб тобі показати дорогу… Мій чура покличе тебе, як небезпеки не буде, а як ні, то я вже знаю, що зроблю.

Вивела його в город і показала стежечку понад копаний став у байрак. Шепнула щось вірному чурі на ухо. Хлопчик відповів одне слово «так». Він за свою паню пішов би був і в пекло. Мотря ждала на батька на ґанку. Не вертав, може, з годину…. Чуйкевич живим не попадеться в руки, хоч і ранений, це знала.

— Що ж то за такі нічні гості, тату, — питалася, побачивши суддю, що сопів, вертаючи із вартівні.

— Настрашили бісові москалі. Своїх людей шукають, що пропали десь, бояться, чи на Січ не втекли.

— І що ж ти зробив?

— Що я мав робити. Казав, що в мене ніяких ратників не було й нема, дав їм харчів на дорогу і боклажок горівки, і на тім край.

— Багато їх?.. Будуть тривожити людей і грабувати.

56

Богдан Лепкий «Мотря»

— У моїх маєтках ні, бо я післав з ними своїх людей, щоб провели їх аж на Полтавський шлях. А там хай інші про свою шкуру дбають.

Мотря плеснула в долоні. А чура, почувши знак, побіг до копаного ставка. Кочубей сів у свій фотель, набив люльку і кресав огонь.

— Тату! Чи довго воно ще буде?.. Наш край, наш дім заїздний, хто хоче, той і з дороги звертає. А ми ж якась нібито окрема держава.

— Що ти такими речами журишся, Мотре?.. То не жіноче діло… Тобі б краще про гідного мужа подбати...

— Тату, — почала Мотря, а голос її дрижав, як натягнена струна. — Коли мені це мати говорить, то не дивуюся, бо мати мене не любить… Я не турбуюся собою, моя турбота — Україна. Хочу бачити її не приниженою і не опльованою, a вольною і славною. Ви, генеральний суддя, по гетьмані перший у нас чоловік, і тому я вас спитала, а ви збуваєте мене чим-будь, як дитину. Хотіли мати панночку-хуторянку то не було мене вчити, не було давати книжок у чужій мові в руки, тепер мені уже замало голка й нитка, замало навіть барвінковий вінок, я більшого бажаю.

— Це багато, це дуже багато, Мотре, — відповів і похилив голову, ніби під великим тягарем його бажання. — Нам треба коритися, дочко, — почав по хвилині, — бо так, видно, сам Господь хоче. Такого нам пана післав, що перед ним тільки корися.

— Ви про царя, тату?

— Авжеж, що не про когось другого.

— На Україні паном гетьман, а не цар, — сказала Мотря і блиснула очима.

— Так воно тобі здається, дитино, тобі й твоїй тітці, Марії Федорівні, може, й Чуйкевичеві, та Орликові, та ще кому, бо всі ви дивитесь на світ позиченими очима. Але ми, що знаємо, до чого воно йде, ми другої гадки. Покірне теля дві корови ссе, от що я тобі скажу, дитино!

Мотря здригнулася ціла. Батько глянув, і в очах доньки побачив погорду! Ще нижче похилив голову над стіл... Вісім свічок горіло в бронзовім свічнику. Білівся, як сніг, адамашковий обрус на столі, а стіл аж угинався під тягарем дорогої посуди. А той, що все те надбав, сидів, як нищий і горем прибитий.

Мотрі жаль зробилося батька. Припала до його руки… Поцілував її в чоло:

— У тебе жар?

— Ні, тату. Москалі збентежили мене.

— Поки я живий, нічого тобі не станеться. Досить у мене сили, щоб захистити рідне гніздо.

Гладив її косу рукою, і Мотря чула, як тая рука дрижала.

РАНКОМ У КОВАЛІВЦІ

Чуйкевич лишився в Ковалівці. Годі було противитися генеральному судді та ще по вчорашній розмові. Несподіваний приїзд царських ратників скріпив його в переконанню, що краще негоду пересидіти тут, аніж у чистому полі. Про себе він, може, не так-то дуже і дбав, а більше про своїх людей. Відповідав за них перед гетьманом і перед своєю совістю. Повертаються з відпустки, і буде їх мати під рукою. Розпитає, де бували, що чували, і побачить, чи безпечно їм

57

Богдан Лепкий «Мотря»

оставатися в Кочубея, дожидаючи приїзду гетьмана, чи, може, краще придумати щось іншого... Жди біди від води, а горя від моря... Оця турбота була разом і розрадою для нього. Забував про своє власне горе — про Мотрю… Ніяк не збагнеш її…

Убрався скоро, бо гадав, що покличуть на снідання. Але снідання прислали йому до його покоїв. Їв, пив і глядів у вікно.

На великім бічнім подвір’ю біля приватної канцелярії пана генерального судді було чимало людей… Якийсь монах, босий і обдертий (мабуть, з далеких сторін прийшов), розказував щось людям, тряс цап’ячою борідкою і правою рукою махав, ніби мухи ловив.

— Лютерську віру ширять, — говорив, — черців богоугодних і черниць побожних зі скитів і монастирів проганяє, відставних солдатів каже в черці постригати.

— Про Господа Бога, видно, не дбає, — доповів хтось із гурту.

— Не дбає! Та він проти Бога стає! — докинув другий.

— Антихрист... — промовив хтось, і цілий гурт замовк.

Чуйкевичеві було ясно, що про царя мова. Він дивувався, як воно можливе, щоби цар мав таких ворогів у народі і не боявся. Один чоловік усіх за карк держить і давить... Черця покликали в канцелярію, люди без нього балакали.

— Кажуть, як він нову столицю збудує, то й сонце поверне туди, в нього буде тепло, а в нас студінь.

— Гадаєте? З чортом можна все зробити. Бог хіба на добре поможе, а чорт до всього готовий, тільки душу йому запиши…

— А вже найгірше — то тії постої. Крадуть, як круки, під землю сховай, а москаль добуде.

— А походи?.. Ще трохи, а самі жінки й діти остануться, самі каліки. Винищити хоче народ християнський, от що!..

— А хіба він і гетьман — то не одно? В одного пана служать, в того, що коротше копито...

Чуйкевичеві зимний піт виступив на чоло…

На подвір’я заїхав візок, двокінний. З нього вилізла жінка в шовковім подорожнім плащі. Хусточкою обтріпала з черевиків порох і пустилася в покої. Чуйкевичеві здалося, що чув десь цей голос. Глянув у вікно і пізнав. Це була та шинкарка з коршми на Полтавському шляху. Не за ласкою прийшла ж, бо й так багата. Мабуть, за ділом. Так воно й було.

Побачивши, мабуть, дуже-то й бажану гостю, хазяйка вийшла в город. Посідали собі на новій лавці під липою і балакали. З притишеної розмови догадався Чуйкевич, що шинкарка привезли її милості, дружині генерального судді, всіляких новин, які зачула від різних гостей в коршмі.

— Знаю напевно, що цар хотів почепити мужові вашої милості Андрея, та Іван Степанович не згодився!

Чуйкевич зачув і своє ім’я. Йому зробилося соромно: не погодиться військовому канцеляристові підслуховувати. Взяв шапку й зійшов униз. В покоях було порожньо. Чуйкевич ходив по них, як по лабіринті. В однім стрінув Мотрю. Вишивала.

— Бачиш, яке моє щастя. Батько в канцелярії, мати з шинкаркою, як з рівною собі, під липою гуторить. А я сама. Щоби хоч з Батурина мої дівчата

58

Богдан Лепкий «Мотря»

поприїздили, заспівали б. Я ніби птаха в золоченій клітці, а мені хочеться щось робити, не таке-о, — тут показала на своє вишивання, — а щось путнє, якесь діло, гідне людини, а не раби.

Мотря, помовчавши хвилину, казала дальше:

— Ота-о коршмарка, — то злий дух. Вона мені всячину нашіптує до уха, щоб приподобитися. Дещо вона знає, бо має гарних доньок, ти ж бачив. За ними пропадають наші панове, а вони від них і гроші, і всякі тайни добувають. Так, так, гарної жінки бережися, козаче, бережися! Шинкарка ота маму (та я це тільки тобі кажу) проти гетьмана бунтує. Чому й пощо? — не знаю, видно, комусь того треба. А я собі гадаю, що раз він наш гетьман, так треба йому вірним бути. А твоя гадка яка?

— Аж до смерті; на те я козак, щоб не зрадити свого отамана.

— Люблю тебе за те… Я хотіла сказати — хвалю.

— Мило мені почути таке з твоїх уст, Мотре… Як бачу, є дещо спільного між нами… Ти не любиш говорити на вітер, і я не люблю, ти кажеш, що треба гетьманові вірним бути, і я це кажу.

— І тому, мабуть, ти мені цікавіший від других.

— Тільки цікавіший?

— Невже ж це мало? — піднесла очі і глянула на нього. — Гей-гей! Які ж бо ви, хлопці, дурні! Яка-небудь юбка — і серце загориться, як губка…

— Мотре, яка ти гарна, Мотре! — Підступив до неї. Горів. — Мотре, — казав, — говори дальше або ні, краще мовчи. З ума зійду! Мотре, ти мусиш бути моєю. Чуєш? мусиш!..

— Я мусу не знаю.

— А будеш, кажу тобі, будеш моєю! Будеш! — говорив, простягаючи руки, ніби хотів її пірвати й понести геть.

Але нараз руки опали йому безсильно, і голова похилилася вділ. Повернувся і вийшов.

Дивилася за ним, поки не зачинив за собою дверей.

— Ха-ха-ха-ха!

КОЧУБЕЄВА СВЯТИНЯ

Між приватною канцелярією і спальнею генерального судді була невеличка кімнатка, котру він казав улаштувати й прибрати під свій смак, щоб було не по-панськи, а по-козацьки. Ні занавіски при дверях та при вікнах не теліпалися, ні турецькі дивани козацьким чоботам не заважали, ні м’ягкі фотелі по кутках не позіхали, стояли попід стінами кріпкі дубові лавки, на середині круглий стіл і крісла з поручами й високими спинками, на котрих і медведі могли б сідати, не провалилися б. На стінах висіли стрільби й пістолі, дротяні мисюрки й лискучі панцирі та шоломи, сріблом, а навіть і золотом гарно порозписувані, на котрих і гострі мечі теж досить густо й різко своїм нестертим письмом пописали. Генеральний суддя любив дивитися на цю оружну збірку і згадувати, де і коли котру з тих штук він на собі мав та якої долі, яких воєнних

59

Богдан Лепкий «Мотря»

пригод тоді зажив. Були це ніби живі свідки його молодих літ, ніби лицарський діарій, писаний не ним, а рукою неспокійного козацького життя. На полицях стояли всілякі збанки, чарки, кубки, пугарі, ковші та ріжки, котрі знов нагадували йому всі ті веселі пири та бенкети, проведені з вірними товаришами після воєнних походів… Отсю кімнатку Кочубей називав своєю святинею. Він любив тут відпочивати. Туди подавали йому звичайно і снідання, щоб не потрібував скоро вбиратися, бо жінка не любила, як він до спільного стола приходив без ковніра, гарно золотою спинкою защібнутого, і без пояса, пристойно зав’язаного. А всякому чоловікові відомо, яка то морока з одним поясом. Таж то він довгий-довгий, як циганська фанда … Старість вигоди потребує. А в «святині» вигідно. Тут він, як у себе вдома, а в інших покоях хазяйкою — дружина…

Сидить ото пан генеральний суддя у своїй «святині» раннім ранком, поснідавши смачно та в міру, й приглядається до отих малюнків, що їх київські та львівські малярі щолиш тамтого тижня скінчили малювати, ще навіть фарба добре не висохла, ще блищить… А тут за декілька днів і гетьман приїде. «Треба ж його по-людському привітати, хай знає, як Кочубей вгощає. Кажуть, слава на воротах не висить. Отже, брехня! Як тебе бачать, так тебе й малюють, пана по холявах пізнати. Нехай Любов Хведорівна хоч зі злості і відхворіє, а я так Івана Степановича вгощу, що краще навіть сам він не зможе».

— Гей, є там хто? — плеснув у долоні, і на порозі появився чура. — Покликати мені кухаря Семена!

Кухар Семен, весь у білому і в білій шапці на підголеному лобі, появився, кланяючися низько. У його в руці була здорова вареха , котрою він своїх кухтиків на куховарське діло пильно наставляє …

— Гетьмана маємо вгощати.

— Хоч би і самого царя, — вдоволю.

— М’ясива маємо досить, воно в нас своє, але коріння всякого, імбірів, ванілій та тих усяких других бакалій, від котрих чоловіка тільки непотрібно під грудьми спирає, є в нас доволі? Ти уважай, бо Ковалівка не Київ, ані навіть не Батурин, як бракне, не купиш і на позики не підеш. Сядеш, як у бабинім патинку. Не осороми мене…

– Тільки дичини треба б нам побільше.

— Ось, бач, а я й забув. Від чого ж у мене такі славні ліси? Натовчемо. А ти не забудь, що з гетьманом приїде людей, може, сто, панів, козаків і прислуги, а може, набереться і двісті, і посидять вони не день, а може, й тиждень цілий, — чи не післати б нам тоді до моїх других маєтків по кухарів? Не бійся, я тебе на той час понад ними поставлю, всі вони на той час будуть під твоїм регіментом, чи там пак під твоєю варехою.

Кухар згодився, щоб покликати ще декілька душ йому під руку, а Кочубей велів позвати сюди пивовара з пробами нової варки власного пива. Пивовар явився, несучи два цинові збанки , білим полотном позатульовані…

60

Богдан Лепкий «Мотря»

— Заки таких гостей гостити, треба перше самому вуса замочити, щоб не сміялися після, що в Кочубея навіть доброго пива немає.

Пивовар з німців, що на Україні вже не один бровар збудував, присів на дзиґлику і нетерпеливо дивився на лице Кочубея, котрий звільна тягнув продукт з українського хмелю і ячменю, мляскаючи голосно язиком.

— Нічого, можна пити.

А багато ти його зварив?

— Хватить, ваша милосте, хватить…

— Вчити тебе не треба. Іди, а поклич мені столового.

Так по черзі пересувалися крізь Кочубеєву «святиню» всі достойники його гостерадісного двора. Як відійшов останній, Кочубей встав і перехрестився:

— Господи, чи мав ти коли гетьмана в гостях?

ДІАНА

Генеральний суддя їхав на лови у колясі… Колись і Кочубей любив ту панську забаву, нині вона хіба нагадує йому колишні молоді літа. Їде, щоб допильнувати діла і щоб можна було похвалитися, що, мовляв, сам Кочубей натовк звірину для гетьманського стола.

І Чуйкевича просив, щоб сідав біля нього… Але козак соромився сідати в колясу, їхав поруч на своїм улюбленім коні і перекидався словами з паном генеральним суддею, бо про розмову на лісовій дорозі годі було й гадати.

— Боже ти мій! — кричав суддя, підскакуючи на подушках за кождим разом, як колеса перевалювалися через грубе коріння, що, ніби велетенські гадюки, повилазило з нор на дорогу і вигрівалося до сонця. — Як колись любив лови! А нині? Найрадніше сидів би в хаті.

— На кождий вік буває свій лік, — відповів Чуйкевич.

— А на мій вік найкращий лік — відпочинок. Так відпочивати не дають.

«Не дає Любов Федорівна», — погадав собі Чуйкевич.

— Великого труду стоїть отсей мій судейський чин. І іконів не хочеш покривдити, і з совістею в згоді чоловік жити рад би… Між молотом і наковальнею, — нарікав Кочубей, — і рад би вискочити з тієї кузні, та годі… Треба тягнути лямку, поки не викопають ямку.

Нараз коляса так високо підскочила, що пан генеральний суддя мало не вилетів з неї і мало йому соболева шапка з голови не злетіла.

— Гов! — гукнув на візника, — кості мені розтрясеш, стій! Я злажу.

Спинився віз, спинив свого коня Чуйкевич, і Кочубей, піддержуваний чурою, виліз з коляси.

— Гу! — сказав, обтираючи хустиною лице. — Не привик ліс до панських коліс, нічого не порадиш!.. Вночі, по ловах, збереться звірина на раду і скаже: добрий стрілець наш пан генеральний суддя, не одному заяцеві життя дарував, — го-го-го!

61

Богдан Лепкий «Мотря»

Він сміявся, аж гомоніла діброва; рад був, що не трясла ним коляса і що Любов Федорівна лишилася далеко. При ній він ніби спутаним почував себе. Жадного слова не пустила мимо… З головою жінка! З дурною жінкою біда, але ж і з мудрою важко — роби що хоч!

— «Мені з жінкою не возиться!» — затягнув Кочубей, п’ючи до Чуйкевича. — «А тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться...» Погано, що про чарку забули в пісні, а була вона в нас, коли ще про люльку й не чували… Без чарки іноді було би скучно нашому братові і дома і в дорозі. Мудра штука, о, подиви, як усміхається до нас.

На чарці мерехтіло сонце, і вона справді ніби всміхалася.

— Чоловік на одній нозі не ходить, а на двох. Вип’ємої і по другій.

Випили.

— Випий три та вуса протри.

Випили і по третій та закусили, що Бог післав. Кочубей перестав нарікати на свою старість та на велику працю. Переходив на політичні теми:

— Як ти гадаєш, козаче, чого гетьман до мене їде? У нього тепер багато всякого діла. Одна фортеця — який клопіт! А війна!.. Хоч знаю його півкопи літ, то ніяк не розберу, що в його душі сидить. Крутий чоловік твій гетьман, брате Іване!

Кочубей хотів довідатися щось про Мазепу від Чуйкевича, але цей мовчав. Випили й четверту.

— По чарці, по чарці та вп’ять по п’ять, — промовив Кочубей, але Чуйкевич, приймаючи чарку з його рук, просив, щоб це була остання, бо йому вже куриться з чуба.

— Який же ти козак, та ще військовий канцелярист біля самого гетьмана. Не хочеш, так і силувати не стану, але й сам пити не буду, бо я не пияк.

Сказавши це, він встав, велів собі подати мисливський ріг і заграв… Було це уміння з давніх часів, коли ще Україну покривали велетенські ліси, котрих не випалювали, щоб добути з них поташ та бочками за марні гроші вивезти його за границю. Гарно грав генеральний суддя. З турового рога добував він такі звуки, яких із ніякого другого струменту не почути. Від них оживала діброва, ніби нагадувала собі давні часи, ніби вона зі своїм паном вела сердечну розмову, тішилася, що він завітав до неї, і просила, щоб пощадив її та не приносив її гарних дерев у жертву гострій сокирі…

Кочубеєві стали відповідати другі мисливські роги, та не такі вже могучі й голосні, як його. Між стрільцями були й такі, що вміли сурмити в дула. Прикладав стрільбу до рота і свистав, та ще як! Ніби десь далеко вовки вили, ніби старинний бог Див гукав з верхів світового древа. Чуйкевич заслухався в тую лісову музику, перед ним ожила природа, задрижали таємним життям безчисленні листки на деревах, затанцювали мавки й лісовики… Він переносився думками в давно померші часи, в країну, повну фантастичного чару, якого в дійсності немає, а за яким тужить іноді молода душа, почуваючи в собі пориви поетичні.

Не раз, їдучи конем крізь луги, вповиті серпанками вечірньої мряки, він пускав поводи рівно коневі, як і думкам своїм, уявляючи собі, немов то він їде в

62

Богдан Лепкий «Мотря»

якусь казкову країну, до якогось завороженого двора, на котрого тесанім порозі стоїть дивної краси царівна і дожидає його. І диво! Звичайно, тая царівна скидалася чогось-то на Кочубеєву Мотрю… Його думки перервали стрільці, що на звук Кочубеєвого рогу з усіх сторін збігалися… Перед деякими несли чури на носилках, прибраних зеленим гіллям, побиту грубу звірину, бо дрібну вони несли самі на тороках біля поясів. Натовчено чимало. Кругом Кочубея розложено лісових небіжчиків на зеленій мураві, закрашуючи її начервоно… Добуто з бездонної старосвітської коляси спору барилку і помандрували чарки по мисливських руках… Були це здебільшого люди з Кочубеєвих маєтків, його лісники, гайові та економи, бо гостей не прошено, тому що звірина мала йти на Кочубеєвий стіл для гетьманської гостини.

Чуйкевич випив ще чарку–дві, щоб Кочубеєві люди не казали, що гетьманський прибічник гордує ними, але, побачивши, що чарки починають чимраз, то скорше кружляти, і що тому кружлянню й кінця не видно, висунувся непомітно з мисливського круга, взяв за поводи свого коня і побрів на узлісся. Перед ним розстелилася широка лощина, покрита високою травою, за якою починалися комиші, крізь котрі вилискувалося, як зеркало срібне, велике лісове озеро. Чуйкевич присів під деревом, тримав коня за поводи і дивився… І було йому жаль тих птиць, тої звірини, котрій люди не дають спокою, і тих людей, котрих турбує війна. Чому воно так якось діється на світі, чому життя — це один бій, одна безнастанна тривога, і коли тому всьому прийде кінець, коли воцариться царство Божеє на землі? І пригадав собі Чуйкевич свою недавню сутичку з москалями, в котрій кількох їх життя за грабіж заплатило… Може, між тими забитими були сини-одинаки своїх матерей-вдовиць, що даром будуть дожидати їх повороту й не дождуться. Може, котрий лишив дівчину, яка його щиро й вірно любила… Сумно. Ще й як, — та нічого не порадиш, бо такі часи. Годі ж бути нам стадом лагідних овечок, котрих вовки безкарно роздирають. На вовка треба вовком ставати, обороняючи рідного стада. Щоб лиш оборонити, бо, як ось на генеральному судді видно, не всі до оборони скорі й готові… Проїдять вони і проп’ють Україну. Коли ж ти діло робитимеш, як за обідом дві–три години сидиш. Як не походи, то бенкети, а діло коли?.. Як треба буде, то він і життя своє віддасть, обороняючи рідної країни. Бо пощо йому життя? Щасливим не буде, бо невже ж може він уявити собі щастя без Мотрі? А з нею?..

Чуйкевич пустив коня, простягнувся на мураву й очами й думками потонув у спокійнім небі. Разом з білою хмаркою летів усе вище й вище, разом з птахою під облаками буяв. Нараз його кінь насторошив уха, повернувся вліво, витягнув гнучку лебедину шию й заіржав. Чуйкевич зірвався і вхопив коня за поводи, щоб не сполошився й не полетів. Приложив руку до чола, ніби дашок над очима…

— Діана! — крикнув і скочив на коня. — Діана!

Долиною, як вітер, летів чорний розгуканий кінь і на хребті ніс — Мотрю. Вітер розвіяв її волосся, широкі рукави лопотіли, як крила, очі, як дві зорі, горіли.

63

Богдан Лепкий «Мотря»

Летіла на свою загибель. Перед нею річка, ліворуч озеро, а праворуч ліс. Розгуканий кінь не заверне в бігу, його не спинить берег, стрибне – і… Не надумуючись довго, Чуйкевич потис острогами свого і пустився Мотрі назустріч. Ніби дві хмари летіли на себе, біла й чорна. З кожною хвилиною віддаль між ними маліла, ще мент — і зударяться з собою.

Та якраз в цей мент Чуйкевич лівою рукою кріпко стягнув поводи, а правою так вправно вхопив Мотриного коня за сталеве вудило, що він аж присів на задніх ногах, а передніми повис у воздухах. Пробував вирватися з кріпких рук козака. Чуйкевич шарпнув вудилом раз, другий, третій, і кінь став як укопаний. Тупцював тільки і викидав з писка цілі клуби білої піни.

— Пусти! — крикнула нараз Мотря, а в очах її появився такий безтямний вираз, якого в них Чуйкевич ще ніколи не бачив. — Пусти, кажу тобі, а то... — і підняла руку.

Чуйкевич повернув своїм конем так, що стояли око в око. Хвилину дивилися на себе, як вороги на полі бою, а тоді він вхопив її руку в свою кріпку, як з заліза, долоню і м’яким голосом промовив:

— Мотре! Отямся... Що тобі, Мотре?..

— Коли б я мала зброю...

Скорим рухом витягнув шаблю з піхви і подав їй. Хвилину дивилася ще на нього, а тоді спустила очі додолу:

— Ти хочеш мене побідити і розоружити... Ха-ха-ха!

— Мотре? Схаменися. Як можна сідати на такого коня? Що скажуть батько й мати?..

— Пусти коня, пусти-бо!

— Раз сказав, що не пущу, так і не пущу! За кого ти мене маєш, Мотре, за свого чуру?.. Вернеш зі мною, самої тебе не пущу, хоч убий мене. Шабля гостра, будь ласка… Бачиш, Мотре, ти правди не чуєш за собою. Бо коли б чула, не відкидала б шаблі, вона ж гостра, як бритва, а я безборонний.

— У тім-то й біда, що ти безборонний, другої шаблі не маєш.

— Двобій? Ні, Мотре, ще такого в нас не бувало, щоби козак з дівчиною рубався. Інших ворогів наші шаблі чекають.

— Ти мій найгірший ворог… Ти, ти, ти! Чого ти снуєшся за мною, як тінь? Чому не даєш мені спокою?

— Несправедлива ти, Мотре, супроти мене!.. Ти себе не знаєш, а супроти мене ти тому несправедлива, бо я не з доброї волі до Ковалівки приїхав, а гетьман мене післав. Ти це знаєш, в твойому дворі я не шукав зустрічі з тобою, хоч і як рад був стрінуться. Це ти, Мотре, турбуючися моєю раною, подала мені надію, що я не байдужний тобі. А твоя турбота про мене й про моїх людей тоді, як царські люди налетіли на ваш двір?..

— Я бритва, я гостра бритва, — лиши мене!

— Не моя річ лишити або покинути… Суджене не розгуджене, а судженої мені навіть таким конем, як отсей твій, не об’їхати.

— А я таки об’їду.

— Кого?

— Судженого...

64

Богдан Лепкий «Мотря»

— Можливо. Поки що твій кінь у моїх руках, і глянь, який він спокійний, ніби свого пана почув… Від ненависті до любові недалеко. Я тільки байдужності боюся, бо вона — як пустиня.

— Так тоді знай, що ти байдужний для мене, — поміж нами пустиня.

— Ти сама в це не віриш, Мотре... Ти тому така лиха на мене, бо боїшся, щоб не полюбила мене, ось що!

Мотря розсміялася своїм нерозгаданим сміхом.

— Судженого і конем не об’їдеш, ще раз кажу тобі.

У лісі наново стали лунати стріли. Видно, генеральний суддя угостив своїх стрільців, і лови відбувалися дальше, тільки, може, ще з більшим, ніж дотепер, завзяттям.

— Мотре, — почав по хвилині Чуйкевич. — Куля розуму не має, а стрільці, випивши не одну чарку, можуть замість у звірину, поцілити в нас.

— Хай!

— Спасибі тобі за таку ласку. Не хочу я гинути за якогось там зайця або цапа, — сказав, усміхаючися, Чуйкевич.

Його спокійний голос і його добра, усмішка вплинули-таки на Мотрю. Вона успокоїлася трохи.

— Куди ж ти гадаєш їхати?

— Сам нікуди, тільки разом з тобою. Я тут тебе на тому нев’їждженому коні не лишу.

— Чура?

— Який я чура? Хіба так виглядає чура, Мотре?

— Як не чура, так післанець гетьманський.

— Це для мене честь, а не обида . Гетьманові служу, народові службу чиню. А народ — то ми.

— Чого ти хочеш?

— Хочу, щоб ми раз рушили з цього проклятого місця, — сказав Чуйкевич і повернув кіньми.

Мотря не противилася, видно, що козацька рішучість обезоружувала її. Їхала, поплескуючи свого коня.

— Так гарно було, — говорила ніби до себе й до свого полохливого коня. — Дерева мигтять поперед очі скоро, земля втікає з-перед ніг, ніби у воздухах повисаєш, ніби на крилах летиш, забуваєш про все, не бачиш, що там перед тобою, — кров мозок заливає, губиться тямка, ось-ось і усьому кінець.

— Як Мазепа на нев’їждженому коні, — правда, Мотре? Тобі хотілося пізнати його переживань… Я не трубадур, Мотре, любовних пісень не стану тобі співати, я зі шаблею козак, але по щирості кажу тобі те, що й перше казав, серце віщує мені, що ти таки будеш моєю. Спитаймо ворожби.

— Себто як?

— А хоч би так, що як перша звірина перебіжить по твоїм боці, то по-твойому буде, а як по моїм, то буде так, як я говорю.

— Добре.

Гнали коней. Чуйкевичеві серце забилося живіше в груди. Що він зробив? Це ж не гідне козака, а до того і небезпечне. Як який зайчик стрибне тепер по Мотринім боці, то вона впевниться, що і правда на її боці, та навіть неї гляне на нього, на канцеляриста Івана Чуйкевича.

65

Богдан Лепкий «Мотря»

Але, на його щастя, майже в цю саму хвилину у віддалі кількох кроків попри його коня шульнув перестрашений сернюк . Випередив їх, перебіг дорогу і блискавкою зник між деревами в лісі.

— Бачила, Мотре? — спитав Чуйкевич…

— Так... Але він перебіг нам дорогу Не вірю ворожбам. Що спільного між нашою долею, а між отсим сернюком, котрого за хвилину, може, й уб’ють, а за кілька днів і подадуть на стіл, щоб угостити ясновельможного...

Тепер Чуйкевич мовчав, думаючи над тим, що дійсно ніякої злуки між сернюком і ними бути не може. Це смішно. Але все-таки рад був, що на його стало.

Нараз Мотря спинила коня і повернулася до нього:

— Знаєш, що?.. Коли ти такий певний, то лиши мене в спокою і здайся на волю судьби. Маю бути твоєю, так буду… Не шукай мене, оминай, ніби мене нема. Добре?

— Краще буде, як ти додому з батьком у колясі приїдеш.

— Гадаєш, мати не буде гніватися на мене? То ти ще моєї мами не знаєш. Я їй нічим не догоджу. Але, якщо має бути мир поміж нами, хай буде. Ти обіцяв послухати мене, так тоді і я вволю твою волю.

Ще вона того й недомовила, як Чуйкевич зіскочив, підбіг до Мотриного коня, одною рукою вхопив його за вудила, а другою обіймив її за пояс. Нестямилася, коли опинилася в його сильних раменах, повисла на плечах і стала на мураві.

— Сильний ти і, як бачу, вправний здіймати дівчат з коня…

Чуйкевич ішов між кіньми, тримаючи їх обома руками за вудила. Мотрю кортіло наполохати коней, щоб підняли його вгору, а тоді кинули й потратували . Уявляла собі, як він лежить на землі окервавлений і нещасливий, а вона стоїть над ним і сміється.

Та це була тільки мимолетна, злобна гадка розгуканої уяви. Зла йому не бажала, хоч, здавалося, ненавиділа його.

— Я знаю, чого ти хочеш, Мотре, — почав Чуйкевич. – І знаю, що ти тої дурниці не зробиш не лиш тому, що в мене на лівому рамені рана, але й для того, що знаєш, що я свого коня з правої руки таки не пущу. От що!

— Може, воно й так, — сказала, поспішаючи стежкою на поляну, звідки снувався димок з чималого огнища, кругом котрого крутилися люди. Чуйкевич кивнув на одного з хлопців і віддав йому коней:

— Тільки цього карого кріпко тримай, бо це чорт, — сказав, — а не кінь…

Челядь накладала звірину на вози, а з лісу все нову доносили. Мотря глянула і затиснула уста.

— Битва з безборонними, — сказала до Чуйкевича, — краще б свою хоробрість зберегли на іншу нагоду…

Генеральний суддя лежав на розложених подушках своєї коляси і спав.

66

Богдан Лепкий «Мотря»

— Не будім його, — сказала Мотря. — Тільки й спокою має, що спить. А все ж таки треба збудити, бо додому пора...

Скочила в повіз і, як не та сама Мотря, батькові очі руками закрила. Відняла руки, й суддя, постогнуючи та позіхаючи, сів на подушках.

— Задрімав хвилину. Та й гарно спиться у лісі, куди краще, ніж у дворі. Тільки сон мені поганий снився. Багато мерців і крові.

— Чимало їх лежало тут кругом тебе, — відповіла Мотря.

— Твоя правда. Але звідки ти тут взялася? Де Чуйкевич?

— Ось він… Я, бачиш, вихопилася трохи конем, отсим неїуждженим, карим, з білою зіркою на чолі. Тільки ти мамі нічого не кажи.

— Дівчино, нехай же тебе Господь милує, — аж за голову взявся Кочубей, — та це ж диявол, а не кінь, та він вже не одному голову розвалив. Невже ж нема в Кочубеєвих стайнях годящого коня… Боже ти мій! Як довідається Любов Федорівна.

— Не довідається, вона поїхала кудись, мабуть, чи не до тої коршми на Полтавському шляху… Тільки ти мамі не згадуй... Їхала я собі так гарно, так любо, аж отсей поганий чоловік, — тут показала на Чуйкевича, — переймив мене та привів до тебе, як утікачку. Ха-ха-ха!

— І добре зробив, видно, не дурний козак, відразу побачив, що ти з огнем гралася. Спасибі тобі за те, Іване… А може б, ми так по чарці? На котрій ми скінчили?

— На п’ятій, — відповів Чуйкевич, — але спасибі...

— Не забудь же! Перед вечерею зачнемо від шостої, щоб подратувати трохи Любов Федорівну. А все ж таки, не в обиду тобі кажучи, може, ти до чого здатний, але до чарки, то ні, їй-богу, ні!..

Генеральний суддя посадив доньку біля себе. Чуйкевич скочив на свого коня, а чорта причепили до якогось воза на кріпкім ланцюгу, щоб не прорвав. Чуйкевич тримався здалеку від коляси, щоб не пхатися Мотрі на очі. «Так краще для мене і для тебе», — пригадав собі її слова. Кочубей озирався і кивав на нього ру��ою. Козак підбігав до коляси, а генеральний суддя насміхався з його коня, що не годен за возом поспіти… Жартували хвилину, а тоді Чуйкевич знов прилишався далеко. Ліс темнів… Заходило сонце. Коляса підскакувала на дубовім корінню, що, ніби гадюки, повилазили з нор на лісову дорогу й не могли назад потрапити до них. До Чуйкевича долітав то гнівливий голос генерального судді, який грозив візникові батогами, то химерний дівочий сміх Мотрі, і йому здавалося, що десь там далеко перед ним старинна богиня Діана вертає з ловів і сміється, аж зі сну будяться лісові квітки, аж з озера русалки виринають, зазираючи крізь віття дерев на круту доріжку — що там таке? «Може, в цій дівчині дійсно покутує душа якої богині, а може, вона й сама богиня... — говорив до себе Чуйкевич, почуваючи непереможний чар Мотриної появи… „Роби так, ніби мене нема, не лізь мені на очі”, — каже. Легко сказати, та зробити важко...» От і тепер він насилу здержує коня. Хотілося б пустити його в галоп, щоб їхати поруч неї і дивитися, як її очі з-під чорних бровів, ніби дві зірки з-під темної хмари, глядять кудись далеко. Не устоїшся проти тієї сили, не устоїшся!

І Чуйкевич рішився зробити так. Нині по вечері скаже генеральному судді, що має в Миргороді діло... Поїде і забариться, верне день перед приїздом гетьмана. Так і зробив… Прощаючися з Мотрею, Чуйкевич просив її, щоб на його людей мала око і заступалася за них перед батьком, якщо буде треба. Може, й тих два, що були ранені, надтягнуть, так на них треба вважати…

— Гарно! — і подала руку.

67

Богдан Лепкий «Мотря»

ПЕРЕЛОМ

У Мотриній спальні на горищу низьке, але широке вікно, прислонене занавісками. Хоч сонце вже давно зійшло, темно тут і тихо. Тільки голландський годинник на комоді тикотить, рахуючи хвилини, що кануть у вічність, як у безодню. У Кочубеєвім дворі вже всі за роботою давно. Там така біганина нині, ніби генеральний суддя доньку віддає. Кухар пріє, вимахує варехою, гукає на своїх хлопців, на дівчат і жінок, що з грубшого приладжують страви на нинішній, гетьманський обід. Старий ключник ніг собі не чує. Бігає від пивниць до покоїв, сопе і пріє, бо знає, що над ним і над усією службою у дворі спочиває всевидячеє око Любові Федорівни, зорке й нетерпляче, що не любить нічого і нікому прощати. У возівнях — возня. Готують місце для гетьманських повозів, а свої викочують у повітки.

У великій стодолі стоять табори Кочубеєвого сина Василя й старшої доньки Ганни, що ще вчора приїхали, щоб помагати батькові й мамі. Приїхали і Мотрині дівчата з Батурина, і всілякої другої служби з інших Кочубеєвих дворів наїхало чимало. В широких сінях на долині музи́ка пробує інструменти. Капельник сердиться на музикантів, що вони невиспані чи нетверезі. Грозить, що смичок на них поломить. Новий двір ще не чув такого гамору і ще не бачив такої біганини. А Мотря спить... Любов Хведорівна вже питалася, чи Мотря нині встане.

— Мотре, Мотре! – Занавіски не розсувалися…

— Гарним днем сподобив Господь гостину ясновельможного, — сказала Марія Федорівна, і її обличчя тихою радістю засіяло. — Дай Боже, щоб і в добрі від нас від’їхав, Любов Хведорівну прихиливши до себе... Дай Боже!.. Але треба-таки раз збудити Мотрю, бо вже пізно. — Мотре, Мотренько, вставай, дитино, пора! Батько вже поїхав гетьманові настрічу, а мама питалася, коли ти встанеш, Мотре!

— Зараз, тіточко, зараз...

У білій довгій сорочці, аж по кістки, і з розпущеним волоссям по коліна, стояла Мотря. Руки за голову заклала. Широкі вишивані рукави піднялися вгору, під самі пахи, волосся схвилювалося...

— А-а-а!

— Заспалася, Мотре?.. Невже ж ти забула, що нині гетьман приїжджає? Треба ж тобі гарно вбратися. Багато очей буде оглядати тебе нині.

— Ха-ха-ха! Боюся й виходити... І не вийду.

— Ти ж, славити Бога, здорова, гетьман стане питатися про свою похресницю, — це була би зневага для нього, а для батька прикрість.

68

Богдан Лепкий «Мотря»

— Яке гетьманові діло до мене?

— Треба ж такого гостя пошанувати. Мати з хлібом-сіллю зустріне його, а ти привітаєш квітками, так водиться, Мотре.

— Га-арно! Але з того й кури сміятимуться. Всяке знає, як ми з мамою живемо. Аж нараз, гляди, така згода, та ще щоб гетьмана вшанувати…

— Мотре, ти знов!

Мотря на лавці присіла. Розпущене волосся, ніби темним плащем, обтулило її. Тітка з видимою насолодою дивилася на неї, на біле чоло, що так гарно з волосся виступало, на щічки, зарожевлені сном, пишні повні уста.

— Яка ти гарна, Мотре!..

— Та що мені з того? Врода одно, а щастя друге. Я нещаслива.

— Гріх так казати, дитино. Віддашся і заспокоїшся, Мотре. Такі тепер літа переживаєш. Кожна дівчина переживає їх.

— Ні, тіточко, не те, не те! Нещаслива я, бачу й чую не одно, чого, може, другі не бачать і не чують… Мій батько, невже ж він такий, як повинен бути?

— Він твій батько, Мотре…

— Генеральний суддя, пан великих маєтків, а в хаті, як дитина, на ремінці Любові Федорівни ходить. Вона пан, вона мужчина, а він Бог зна що! Мені жаль його, а мужчину треба поважати.

— А невже ж ти не поважаєш Василя Леонтійовича?

— Я його люблю, бо він мій батько, а жалую, бо бідний, от що! Але ти не знаєш, яка я іноді люта на нього, що він не гримне кулаком об стіл, не тупне ногою, щоб Любов Федорівна аж присіла. Вона ж його зі світу зжене, вона нам усім життя затроює, ціла родина, уся прислуга, тисячі людей не мають ні вдень, ні вночі спокою, бо над їх спиною, як привид який, стоїть моя мати. Негарно, коли жінку бояться, жінку треба любити…

— Не діти батьків, а батьки дітей виховують.

— Я вже не дитина, тітко, бачу, що воно до доброго не йде. Мати щораз то дальше своєю загарливою рукою сягає, а батько слухає її і гріх на совість бере… Тривога обгортає мене, моя ти добра тітусю. Чую кров, чую дим, надходить туча, неминуча, дванадцята година, — судний день... — Вона голову вхопила в руки, очі зробилися великі, ніздря роздулися, уста побіліли. — Мене родила руїна, кров по кістки, попіл по коліна, зрада-ізміна, гидь!

— Мотре, Мотренько, дитино моя люба, чого це ти хвилюєшся.., тільки жий, тільки люби, тільки пий життєву насолоду!

Мотря дрижала, як у лихорадці.

— Напийся води, Мотре, напийся, пройде. Нині такий день, таке свято, гетьман приїде у гості, а ти піддаєшся нечистій силі. На аспіда і васіліска наступиш і попереши льва і змія… Уповай на Господа нашого, Мотре, і призивай його... Внуши, Боже, молитву мою…

Мотря ніби не чула тої молитви, ніби не бачила тітки, для її очей навіть стін не було, дивилася ними в безвісти:

— Дихати не маю чим.., а їм сниться весілля! Наварили, напекли, нарвали пахучого зілля, черв’ячки, світлячки і співучі птички, соловейчики, кочубейчики, ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Марія Федорівна тричі хрестить її:

69

Богдан Лепкий «Мотря»

— Цить, цить, цить! Вже досить, ну, вже досить, заспокійся! О, бачиш як, бачиш як! Так, так, так...

Здолини доходили до них ріжні голоси. Чути було, як бігала прислуга, як розсували столи, дзвонили склянками й тарілками, вибренькували ложками та ножами. А над увесь той гамір, над весь той шум і гул, знімався голос Любові Федорівни, як команда вождя понад гармидер бою.

Марія Федорівна боялася одного, — щоб її сестра не вбігла на горище до Мотрі. Якщо побачила б її невбраною і мов не при умі — Господи! Щастя, що Любов Федорівна огрядна понад міру і нерадо спинається по кручених сходах, а тим часом Мотря, може, якось прийде до себе. Це в неї іноді лучається, хоч, мабуть, такого важкого припадку, як тепер, ще не було…

Мотря нараз ніби з важкого сну збудилася. Повела рукою по чолі, протерла очі, подивилася кругом:

— О-о-о! Зимно мені, тітусю!

— Там такий теплий ранок, соняшний, жнива... Батько вже настрічу гетьманові поїхав, — натякнула здалеку і чекала, що Мотря відповість.

— Гетьманові? Якому гетьманові?

— Іванові Степановичу Мазепі, Мотре, якому ж би!

— А Богдана Хмельницького бачила коли?

— Дівчинкою була, як він у Київ в’їздив. Ніби крізь сон бачу.

— Так велично, так, що життя варт за таку хвилину віддати. А нині що?.. Але Івана Виговського я двічі бачила, гарний був, достойний, а з Петром Дорошенком у мого дядька в гостині за столом сиділа. Теж гарний собою, навіть дуже, але понад усіх, як дуб понад дерева в лісі, знімався покійний Сомко, хай Господь душу його прийме в царствіє своє і хай подасть йому нетлінний вінець слави, котрий ізвергли з нього вороги роду людського-козацького…

— Гарний був Сомко? — питалася Мотря.

— Сомко був воїн уроди, возраста і красоти дивної... високий, кругловидний, голова в кучерях, як у золотому вінку, очі ясні, веселі, як зорі; чи ступить, чи заговорить — то справді по-гетьманськи.

— І ти любила його?

— Гріх згадувати таке, мене інші гадки пристоять, але скажу тобі, що годі було не любити Сомка. Лицарська краса, а яка душа, Мотре, яка душа! Велика. Він хотів втихомирити народ, як Христос розбурхане море втишив, хотів оба береги Дніпрові приклонити під одну булаву, хотів, щоб Україна була вольна й неподільна...

— Великого хотів, — з жалем сказала Мотря. — А теперішні наші мужчини жінок своїх бояться, про власне добро дбають, щоб гаманець набити та щоб пельку залити; ах, як я ненавиджу їх... Скажи мені, тіточко, чому я давно колись не жила?..

— І нині не всі такі, як кажеш. Перший гетьман — ні. Він чоловік з тамтого віку, не нинішній…

Очам Мотрі вертав звичайний блеск. Заспокоїлася.

70

Богдан Лепкий «Мотря»

— Тітко, а що сталося з Сомком?

— Невже ж ти наших літописців козацьких не читала?.. Як вивели його на поміст, — кінчила, а голос її дрижав від великого болю, — як вивели його і кат глянув на тую пишную вроду, здригнувся і з рук сокиру пустив. „Що, — каже, — таку голову рубати?” А все ж таки зрубали, а моя голова в цей мент побіліла. Мені двадцять літ було... Двадцять літ! — і зайшлася плачем.

Мотря припала до неї. Цілувала її руки, втирала сльози, відгортала від очей сиве волосся, що з-під чорної хустки висувалося, ніби хотіло свідчити про цей страшний мент.

— Бідна тітко моя, як гірко доля насміялася над тобою… А все ж ти щаслива, бо любила героя! Любила, а може, й любиш?

— Любов сильніша від смерті.

— Любов сильніша від смерті! — повторила Мотря. — О-о-ох!..

Десь далеко, може, в другім, третім селі заграли дзвони.

— Як на Великдень,— сказала Мотря, — і день ніби великодній. Я зійду нині, тітусю, зійду на долину і стану з мамою на однім порозі і забуду про все, усе прощу, як на Великдень. Добре, тітусю?

Замість відповіді Марія Федорівна поцілувала сестрінницю в уста. Мотря пішла до своєї купальні, Марія Федорівна покликала дівчат:

— Щоб ви панночку гарно чесали й убирали, панночка схвильована нині, уважайте!

Дівчата приладили усе як слід.

Мотря за хвилину вийшла. Високе крісло казала висунути насеред кімнати і поставила дзеркало перед нього. Сіла. Одна з дівчат підставила їй стільчик під ноги, друга розплітала довгі, грубі коси, третя з гребенем ждала. Не була це легка робота розчесати й гарно заплести таке буйне і довге волосся. Але Мотря, на диво дівчат, сиділа нині спокійно й не сердилася на них.

— Заспівайте що, дівчата, — просила.

— Так, так, дівчатка, заспівайте панночці якусь гарну пісню — і не дуже сумну й не дуже жалісливу, бо нині в нас веселе свято, — захочувала Марія Федорівна.

Але такої пісні дівчата не могли підібрати.

— Так заспівайте тоді про Мороза, — просила Мотря, бо вона тую пісню любила.

    Ой вивели Морозенка на Савур-могилу:
    — Подивися, Морозенко, та на свою Україну. —
    Вони його настріляли, ані не рубали.
    Тільки з тіла козацького живцем серце виривали.
                            

Співали притишеними голосами, щоб пісні на подвір’ю не було чути, бо козаки не любили, як дівчата співали недівоцьких пісень. Мотря слухала й думками переносилася в минуле велике століття, її обгортала туга за людьми, що так хоробро боролися і так гарно вмирали за правду і за славу. Чому вона не жила тоді? За той час Марія Федорівна вибирала одяги для Мотрі.

71

Богдан Лепкий «Мотря»

— Чи подати французьку сукню адамашкову з кружевами, тую, останньої версальської моди, чи німецьку, золотом гаптовану, з португалом, чи польську, з контушиком голубим, горностаями обшиту, що так гарно прилягає до твого стану? Кажи!

— Подай мені, тітко, корсетку нашу українську тую білу, легеньку, що в жовтаве переливається, як доспіваючий овес, і підбери яку гарну плахту до неї та підходячий поясок. Це мені найлюбіше вбрання.

— А не буде вже зазвичайно для такого гостя?.. Скажуть, Кочубеєва донька звичаю не знає.

— А кого ж ми нині вітаємо, як не українського гетьмана тітко? Все в нас повинно бути українське, воно для нас найкраще.

І дійсно, годі собі було уявити Мотрю в кращому вбранню, як те, що вона одягла на себе… Начепила кілька шнурків великих рівних перл, а волосся закосичила свіжими блідо-жовтими трояндами. Чудово відбивали вони від її русого волосся, що вилискувалося раз відблиском сталі на дамаській шаблі, то знов краскою густого, з свіжих сот витікаючого меду.

— Кращої панночки на цілій Україні нема, — шептали між собою дівчата, а Марія Федорівна прямо молилася до тої божеської краси.

— Спасибі вам, дівчата! — сказала Мотря і, ніби причарована, сиділа у своїм кріслі, як на престолі цариця, задивлена на шлях, котрим мав над’їхати гетьман.

Дівчата прибрали хату. Нараз голосніше заграли дзвони і з валів заревіли моздірі !..

— Гетьман їде!

Ніби стіна розступилася, щоб показати погідне літнє полуднє, небо без хмар, верхи дерев, що стояли кругом Кочубеєвого двора, і тую доріжку, що бігла від нього до в’їздової брами, пишно прибраної у зелень і в хоругви , і свіжовимощену дорогу, що вела на просторий майдан, котрим перебігав широкий шлях.

Мотря ніби не бачила нічого й ніби не чула того гамору, що зчинився нараз кругом двора. «Небо, сонце, зелень, дзвони, мережива, кружева, саєти, перли, самоцвіти, а потім отеє чорне вбрання, як черниця», — думала собі Мотря, задивлена в простір. Нараз Марія Федорівна вихилилася крізь вікно і, повертаючись до Мотрі, сказала:

— Їдуть!

Мотря ніби збудилася зі сну, голову вперед подала — дивилася.

— На майдані уставилися, пускають вперед дванадцять їздців-бігунів, на гнідих скорих конях з довгими списами, — вгналися в нашу вулицю, аж земля дудонить.

Мотря з кріслом присунулася ближче вікна.

— А за ними карета. Хто ж то такий? Бачиться, Войнаровський і Орлик... Орлику, моє ж ти орлятко, надіє ти наша золота, чого ж так дуже задумався?

Мотря встала з крісла і притулилася до тітки.

— Боже!.. Бачиш, Мотре, бачиш дві чорні голови кінські, чотири, шість, золочений ридван, в ридвані твій батько, а біля нього він — гетьман!

72

Богдан Лепкий «Мотря»

Мотря подалася крізь вікно вперед. Тітка її за стан обіймила, щоби не впала. Тихо, лиш дзвони грають, лиш моздірі ревуть, лиш народ «Слава, слава!» кричить.

Мотря зривається, встає, рукою по чолі веде і приказує дівчатам:

— Біжіть у город і зривайте троянди! Усі! Усі!

ТРОЯНДИ

— Мотре! — гукала в сінях Любов Федорівна. — Біжи скоріш! Невже ж ти спиш?.. Господня кара мені з тою дівкою одержимою!

— Я вже біжу, вже біжу, матусю, — відповіла Мотря, ніби десятьма пальцями золотострунну арфу торкнула. Ласочкою промайнула по сходах, тільки білі поли гаптованої корсетки, як крила, по поручу злопотіли. В сінях стояла Любов Федорівна в сукні з важкого зеленого адамашку до стану, в сукні долом широкій, як криси дзвону, і в такій довгій, що навіть черевиків з-під неї не видно… Здавалося, що це не Любов Федорівна тую сукню несе, а сукня її. На голові темноламовий шоломик, обшитий дорогим брабантським кружевом, на пальцях блискучі перстені. Двох пажів золотий піднос держать, а на ньому великий білий хліб, як коровай. Біля хліба, в золотій сільничці з буквами Кочубеїв, мілка, крізь тонке сито пересіяна сіль. Сіль суха, як пісок, — видно, погода буде.

— Де ж твої цвіти, Мотре? — спитала Любов Федорівна і надула згірдливо уста. Мабуть, чи не дожидалася якогось не досить покірливого отвіту, а разом із ним доброї нагоди показати ще раз доньці силу своєї вимови. Але, на її диво, Мотря відповіла чемно:

— Зараз, зараз, матусю!.. Дівчата, а давайте ж троянди!

Внесли повний великий кіш… Мотря до кошика припала, скоро-скоро пальцями перебирала цвіти, укладаючи їх головками наверх, щоби великий кіш був як одна пишна троянда.

— Ви, мамо, будь ласка, йдіть, а я зараз з дівчатами наспію, я молода!..

«Яка солодка, — подумала собі Любов Федорівна, — яка щебетушка! Хто б гадав — ангел, а то, мабуть, хлопців зачула». А Мотря побігла на горище, добула синіх і жовтих лент, скоро обв’язала ними довкола кошик, обкрутила ручку і фантазійні узли спустила на головки троянд.

— Так гарно! Краще від китиці, що її огородник зложить, і цвіти не так скоро зів’януть. Ходім!

Дівчата аж угиналися під вагою важкого коша.

Праворуч у брамі стала Любов Федорівна, ліворуч притулилася до одвірка її донька. Перед мамою пажі тримали золотий піднос з хлібом і сіллю, перед донькою дівчата – кошик з лози, повний троянд. Мотря горіла. Тільки біле чоло знімалося гордо понад луком чорних бровів. Серце билося, ніби у стовпі, котрий вона собою підперла, тріпотіла чиясь зачарована душа. Ждали... Аж ось і гетьманська шестірня копитами дзвонить. Мотрі світ закрутився в очах... Дзвони — гамір — слава!.. Чому? кому? за що?..

73

Богдан Лепкий «Мотря»

Слава, слава, слава!

Гетьманський ридван підкотив під сам поріг нової брами, перед турецькі килими — шестірня стала й затанцювала на місці. Зіскочив гетьманський паж Петрусь і відчинив дверцята повозу — перше з лівого боку, по котрім сидів генеральний суддя, а тоді і з правого, від гетьмана. Заки гетьман виліз, суддя обійшов ридван іззаду і подав йому руку.

— Спасибі, Василю Леонтійовичу, — дякував Мазепа з тою усмішкою на устах, котрою роззброював навіть ворогів. — Гадаєш, я вже такий ледащо, що навіть і з воза сам злізти не здолію. О, бач! — і легко, як молодець, зіскочив з ридвана, минаючи стільчик, який приставлено до дверцят.

Побачивши Любов Федорівну, підійшов до неї. Ліва рука на шаблі тонкій, злегка вигнутій, у правій — шапка. Любов Федорівна злегка присіла, взяла піднос від чурів і, підносячи його гетьманові, відповіла:

— Вітаємо ясновельможного пана гетьмана хлібом-сіллю і серцем щирим, усім, чим хата наша багата, і просимо його, щоб зволив переступити наші низькі пороги, вибачаючи усе, чим не вгодили або не вгодимо його достойній особі. Вітайте!

Гетьман поцілував руку Любові Федорівної, прийняв хліб-сіль і передав їх Войнаровському, а тоді повернувся до Мотрі. Мотря мовчки кошик з трояндами подала. Гетьман то на троянди дивився, то на неї. Мотря очей не могла підняти на нього. Не хотіла побачити іншим, як був у її душі.

— Велике вам спасибі за троянди, панночко. — А повертаючись до Кочубеїв, спитав: — Невже ж це хрещениця моя, Мотря?

— Ти рекл єси , — відповів, кланяючися, Кочубей і підкрутив лівий вус, котрий з невідомої причини все чомусь хотів сховатися йому за ковнір. А крутив його Кочубей звичайно, коли хвалили його маєтки, жінку або котру з доньок, особливо ж Мотрю.

— Якщо так, то доземний поклін тобі, Мотре Василівно, — говорив гетьман, — а ти, Василю Леонтійовичу, і ви, Любове Федорівна, звольте прийняти до відома, що з усіх ваших скарбів найкращий і найцінніший — отсей! — Це кажучи, стиснув злегка Мотрю за руку. — Виберіть же мені, Мотре Василівна, яку троянду своєю власною рукою, — просив гетьман.

Мотря вибрала, гетьман подякував і кошик передав Чуйкевичеві, що стояв оподалік.

— Чого ж ти, козаче, так посоловів нині, — питався його гетьман, — неси ці троянди, може, вони розвеселять тебе. А тим, що вони в коші, не журися, я цей кіш дістав, а ти тільки переймаєш від мене.

Мотрі сто гадок майнуло по голові, але уста її завзято мовчали. Гетьман подав руку Кочубеєвій, Войнаровський — Мотрі, Кочубей з Орликом ішов. Так вони вступили в новий Кочубеєвий двір. Господар відпровадив достойного гостя до його покоїв. Туди подали йому хліб, сіль і троянди. Біля гетьманових світлиць мали покої Орлик і Войнаровський. Прислуга вносила з возів гетьманські ящики і скрині, залізом посковувані, з замками, котрих ніхто, крім гетьмана, відчинити не вмів. Перед дверима стояло двох сердюків на варті. Гетьман перебирався . Молодий Кочубей розводив інших гостей по їх кватирах і просив, щоб не гнівалися, якщо не буде їм так вигідно, як дома, але Ковалівка — не Київ і не Батурин навіть, стільки і таких знаменитих гостей вона не дожидала…

74

Богдан Лепкий «Мотря»

Любов Федорівна ходила по великій світлиці, в якій розставлено столи «в підкову», і пильно приглядалася до всього, щоб не осоромили Кочубеєвої хати. Почувала себе, як вождь перед битвою. Коли Мотря переходила через тую столову салю, мати спинила її.

— Ти нині до людей подібна, — сказала і поправила їй волосся. — Знаючи твої норови, я боялася, щоб ти якої дурниці не зробила, та, на щастя, ні, — вважай же, щоб не осоромила мене.

Мотря шукала самоти, щоб заспокоїтися.

Переходячи стежкою біля дівини, котру з нянею минулого тижня нагнула і третьої днини кам’янець відложила, стала числити на пальцях:

— Нині якраз дев’ятий день, — сказала і стривожилася. — Якраз і дев’ятий день. І не вір же тут ворожбам!.. А все ж таки вірити смішно.

БАНДУРА

Гості стояли гуртками попід стіни й розговорювали з собою, коли в дверях появилися господар дому і його знаменитий гість — гетьман. Легким рухом скинув з плечей горностаями підбиту кирею, віддав її своєму пажеві і кивнув головою направо й наліво:

– Здорові були, шановне товариство! — промовив.

– Доброго здоровля пану гетьманові! — відповіли йому. – Милості просимо, сідайте! Чим хата багата, тим і рада, — припрошували господарі.

В просторій салі стояли два столи, злучені вгорі третім, поперечним. При тому, третьому столі, по самій середині, було гетьманське місце. Кінець лівого стола хотів сісти Кочубей, а кінець правого — Кочубеїха, як господарі. Але гетьман їх посадив праворуч і ліворуч коло себе…

— А коли ж розмовляється краще, як не за добрим обідом? — казав. — Сідаймо!

Кочубеїха ніби нерадо згодилася на те, але видно було по її обличчю, що все ж таки вважала собі честю сидіти біля гетьмана. Кінець одного стола сіла Мотря, а кінець другого — старша донька Кочубеїв, Ганна, що була віддана за гетьманського небожа Обидовського. Кочубеїв старший син Василь не сидів. Він ходив і припрошував гостей, щоб сідали, бо стигне страва.

— Та що ти, сину, турбуєшся, — казав до нього його тесть, миргородський полковник Апостол. — Ми не москалі, не посваримося за місце. У добрих господарів краще низько сидіти, як у злих високо.

А все ж таки сіли по літах і по рангах. Апостол подав рам’я Марії Федорівні, котра не хотіла йти до обіду, бо казала, що не бажає вносити смутку в веселе товариство.

75

Богдан Лепкий «Мотря»

— Нам усім так весело, як тій козі, що її на ярмарок провадять, — відповів Апостол. — Така вже наша вдача, що мусиш сам себе дурити.

І Марія Федорівна згодилася сісти за стіл. Тільки стару няню годі було умовити. Вона сиділа в своїй кімнатці недалеко від кухні у високому кріслі і стукала палицею та нарікала на теперішні збитки, розпусту і на зіпсуття… Але ніхто її не слухав, бо не було як. Це, мабуть, ще гірше стару дратувало. Стала голосно грозити карою Божою цареви і всім, що з ним тримають , казала, що прийде потопа, огонь і мор, що люди людей стануть жерти, бо кари Господньої теперішнім грішникам не минути. З тими погрозами на устах і заснула…

Чуйкевич не був скорий до чарки, а нині пив як не більше, то тільки, що й другі… Бачив, як Мотря весело й привітно поверталася до своїх сусідів, як щиро й радо відповідала кожному, хто лиш до неї звернувся, як несміливо, ніби засоромлена, зиркала іноді туди, де сидів гетьман. І не сховалося від бистрих козацьких очей також те, що гетьман нібито дуже живо розбалакував з Кочубеєм і його дружиною, а між тим раз у раз позирав на Мотрю або пестив своєю тонкою рукою тую троянду, що лежала перед його тарілкою — троянду від неї. «Що воно таке? Невже би?.. Та ні, куди, куди! Це ж не рівня, до того вона хрещениця його», — і Чуйкевич чарку підносив до уст.

— Горілочка, як дівочка, — казав сусід, — як не п’єш до ладу, то зведе на біду.

— Хилю, хилю, — не тече, коло серця пече, — відповів Чуйкевич.

«А коли б так дійсно, не дай Господи, йому, або їй, або й обоїм прийшла до голови така грішна гадка, невже ж ти сердився б на них, лютував, шукав помсти, що?» — питав самого себе Чуйкевич і боявся відповісти... Думав, аж додумувався до того, що ні, бо не має права. Вона ж не обіцяла бути йому вірною, просила тільки, щоб оставалися приятелями, бо подруж багато, а приязні мало на світі. От що!..

— Господи вишній, чи я в тебе лишній? Чи я коли в церкві бував, чи я коли шинки минав? — приказував один старий сотник, приймаючи чарку з рук свого сусіда.

— Наливає, випиває, випиває і куняє, свого віку козацького доживає, — казав Кожухівський, показуючи на старого сотника…

Недаром же говорять: «У коршмі панів нема, самі люди». Так і тут говорили свобідно, не приховуючи гадок і не рахуючись зі словами. Музика не мішала їм. Вона грала перед обідом, а за обідом ішла тільки розмова…

Любов Федорівна питалася гетьмана, чого їм тепер сподіватися, миру чи дальшої війни.

— Жди біди від води; а горя від моря, — відповів гетьман. — Мабуть, війна що лиш розгорюється… Польща і Росія, сакси, датчани і шведи, а з полудня турки — такої війни вже давно не бувало. Не дай Бог, щоб наша Україна зробилася боєвищем народів.

— А чому ж ви, Іване Степановичу не можете охоронити нашої країни від війни?.. Стільки літ заправляєте нами, добули собі слави. Щасливі ви!

— Такий я щасливий, як віл під обухом, шановна Любове Федорівна. — Гадають, що про себе тільки й дбаю, а не про Україну. Доноси на мене шлють. Ви, мабуть, чували? Завидують мені булави, гадають, що є такі, що будуть її краще від мене носити і вище. А я таких не бачу.

76

Богдан Лепкий «Мотря»

Любов Федорівна мовчала. Кашляла тільки, ніби їй страва на польську дорогу пішла.

— Ніколи в нас згоди не було, — говорив дальше гетьман, — через те ми терпіли та, мабуть, і будемо терпіти. Солуниця, Кумейки, Берестечко — це кара за наші гріхи, за заздрість, зненависть, помсту, за тії гідри, котрим ми не вміли голов відрубати… А якщо ми залишимося, як є, то і Москва нас поб’є.

— Не такий чорт страшний, як його малюють, — відповіла Любов Федорівна.

— Ой, страшний він, страшний, ваша милосте!

— Хто? Шведський король?

— Його я найменше боюся, бо він України не забере, закоротка рука.

— Кажуть, що він цілий світ хоче підбити і що такого вояка від Олександра Великого ще не бувало.

— Вояк-то він великий, але світ ще більший. А хоч би Карло його і підбив, так під своєю рукою не вдержить, бо шведи — народ невеличкий. Наш ворог — це наші сусіди, котрі нібито жеруться між собою, а дивись, вже вони приятелі, а ми за тую приязнь платимо. Деруть нас, як вовки барана, бо ми дійсно нібито барани, що себе рогами штовхають, а перед ворогом голови опускають додолу.

Гетьман перестав на хвилину і глянув. Кочубеїха сиділа, ніби їй ця мова не була по душі. Кочубей крутив вус, той, що все хотів ховатися за обшивку, зате всі, що сиділи недалеко гетьмана, перестали говорити між собою повернулися до нього й слухали уважно.

— Невже ми дійсно такий народ, що до нічого? — спитав котрийсь.

— Я цього не кажу… Нечай, Немирич, Богун, Виговський, Сомко і Дорошенко – це лицарі, але яка їх доля? Де вислід їх хоробрості, їх ума, де їх гадки і плани? У нас як хто зніметься трохи вгору, так зараз його по голові, а не спинайся, сякий-такий сину! Зараз підуть толки про дуків-гетьманців і про козаків-нетягів, голоколінників, нацькують брата на брата, і заведеться таке, що крий, Господи! Ніхто не знає, скільки я ночей недоспав, міркуючи, як би це наше розгукане море заспокоїти, а тепер боюся, щоб воно не розігралося наново, бо надто вже сильні вітри на нього з усіх боків дмуть.

Апостол перестав жартувати, також слухав гетьманських слів і замітив:

— Не бійся, пане гетьмане, ми всі постоїмо за тебе.

— Не за мене, а за себе і за нашу матір отчизну стійте!

— Постоїмо, пане гетьмане, постоїмо! — гукали кругом навіть ті, що не чули розмови і не знали, про що йде річ.

— Хай живе наш гетьман, Іван Степанович Мазепа! — гукнув Апостол, піднімаючи свою чарку.

— Хай жиє, хай жиє! — відповіли всі, знімаючися з місць, і вихилили до дна, бажаючи гетьманові добра.

Сталося це стихійно і необдумано, бо за здоровля гетьмана повинен був випити господар дому, а не його сват.

— Не гнівайся на мене за це, Василю, — просив Кочубея Апостол, — говори, послухаємо і вип’ємо ще раз, щоб нам довго жив і рейментував наш славний Іван Степанович.

77

Богдан Лепкий «Мотря»

Кочубей не був бесідником. Висловив радість, що гетьман вшанував його нову хату своєю гостиною, і натякнув на якісь хмари, котрі повисли були над ними, та тепер вони розвіються, і настане така гарна погода, як нині.

Біля вікна стояв його син Василь і, як батько кінчив, хусткою дав гарматчикам знак. На цей знак заревіли з валів свіжоуставлені моздірі.

Гетьман дякував, як звичайно, щиро й краснорічиво. Казав, що для його нема більшої радості, як зі своїм товариством за одним столом сидіти, що він щолиш тоді розуміє нашого рівноапостольного князя Володимира, котрий не гордував ложкою і чаркою серед своїх братів-дружинників. Коли б не це, що йому, Мазепі, дружба з Кочубеєм і другими старшинами дуже лежить на серці, він не їхав би до Ковалівки тепер, коли в нього так багато і такого пильного діла.

Всі вихилили чарки, з валів знов заграли моздірі, і знову загуділо в салі, вже не як у пасіці, а як у млині. Стали всіляко толкувати собі гетьманові слова. На кого ж він гадає однодушне стати, проти якого ворога хоче повернутися? Огінський і Вишневецький, Сапіга чи Сас ?..

Про Росію чомусь-то говорили тихіше. Назверх усіх придавлював, як обвисла скеля на кручі, цар Петро. Всім він дався добре взнаки, всім його воєводи, намісники, навіть ратники залили гарячого сала за шкуру. Але про це в Кочубеєвім дворі балакалося чомусь нишком. Невже гетьмана бояться? Мабуть, ні. Хоч він і не давав того по собі пізнати, але так само, як і загал, він боявся тих, що в Москві шукали ласк якихсь нових і невідомих і на ті ласки доносами гадали собі заробити…

Не дивлячись на те, полтавський полковник Іскра , одномишленик і приятель Кочубея, випивши зайву чарку, взявся хвалити Петра. Казав, що козаки, як оборонці святої православної віри, повинні з ним заодно стояти, щоб захистити церкву святу перед посяганнями лютеран та єзуїтів.

Апостол, зачувши це, аж за голову взявся.

— Та що це ти кажеш, пане-товаришу! Невже є гірший ворог святої нашої церкви, як він? Не чув хіба, як він її повсякдень зневажає, насміхаючися зі священства і зневажаючи навіть святі сосуди?

— А ти, товаришу, мабуть, не чув, що недавно тому сталося у Полоцьку?.. Отож, вступаючи в Литву, Петро зайшов до тамошнього василіанського монастиря. Бачить ікону невідомого собі святого і питається: хто це такий? А черці отвітують: Йосафат Кунцевич, той, якого православні замордували. Як не схопиться Петро, як не кинеться на черців, бив, бив, а тоді чотирьом наказав голови відрубати, а п’ятого повісити, як собаку. От що!..

— Бог один, тільки люди його не однаково чують і не однаково віддають йому честь. А мордувати священиків за те, що вони своїй вірі хочуть вірно служити, — це недобре і не по-людськи. Невже ж того учив нас Христос?

— А вони з нашими що роблять? Чи давно то, як Огінський і Вишневецький прибули до Вільни і оголосили універсал, силою котрого Сапіга і всі його прихильники ставилися поза законом. Їх можна було вбивати, а їх маєтності грабувати. Що тоді терпіли православні — пригадаймо собі! Скільки їх погибло від грабежів і розбоїв усяких бродяг, а то й від шляхти, котра не щадила ні дітей, ні старців, ні священиків. Люди вірили, що кінець світу настав.

78

Богдан Лепкий «Мотря»

— Знаємо це і ще більше, — відповів Апостол, — але невже ж, коли хтось робить зле, то мені треба робити ще гірше? Куди ж то ми таким кривим шляхом зайдемо? Поробимося звірами й пожеремо одні других, а нехрести прийдуть на наше місце.

Слово по слові, вони добалакалися до того, що коли б не сусіди, то, може, й схопилися б були на себе, бо миргородський полковник, хоч і звався Апостол, не був апостольської вдачі, а полтавський теж недаром Іскрою звався. Але добрі сусіди пристали до них і насилу уговкали, згадуючи гетьмана, для котрого така сварка все одно, що важка зневага. Гетьман дійсно, зачувши суперечку двох своїх визначних старшин, насупив брови й нетерпляче став стукати пальцем по столі. Ніяково було йому встрявати в суперечку свого одномишленика Апостола і Кочубеєвого приятеля Іскри, тим паче, що й Апостол був Кочубеєві близький чоловік, тесть його сина. А вже ніяк не хотілося Мазепі виявляти своєї думки про Петра. Привик, що гострі уші підслуховували кожде його слово й передавали в Москву. Найкраще було вдати, що нічого не знає і навіть не здогадується. Тому-то й повернувся він у другий бік, де невеличкий гурток слухав оповідань старого бувалого сотника і сміявся так голосно й щиро, як тільки за добрим обідом козаки вміють сміятися, забуваючи і про минуле зло, і про грядучі небезпеки, і про теперішню непевну хвилину.

— Чому ви там, панове, так голосно смієтеся? Говоріть, щоб і ми чули та посміялися разом з вами, — сказав гетьман.

— А, тут нам пан сотник всячину про шляхту розказує, — відповіли гетьманові.

— …Як був я з вашою милостею, пане гетьмане наш, на Волині та на Червоній Русі, то надивився на тамошню шляхту. Дивний народ, їй-богу, дивний!.. Один — в лаптях, а другий — в капцях, в одного подрана сукмана , а в другого сорочка від Різдва до Великодня не прана, один — наш, а другий — лях. Сусіди були, та в незгоді жили. Пішло їм за квочку, що засиділа двоє курчат у садочку на самім окопі. «Оддай куре, хлопі», — каже лях. «Як дам, то по зубах», — отвітує наш. «А невже ж даш?» — «Їй-богу, дам». — «А я шаблє мам. Дуелюймисє». А наш мав тільки ціп. Дуелі зроду не бачив. «Глове хронь, писка тронь, складай бронь!» — гукає шляхтич і напирає на нашого шляхетно уродженого... Наш відскакує то направо, то наліво, то присідає, то підскакує вгору, а далі як не добере злості, як не замахнеться ціпом як не засягне ворога біяком по зубах — той тільки ногами накрився. «А-яй-яй, а-яй-яй!» — верещить, як навіжений. А наш став, почухався у потилицю і каже: «Не рад враг, що дістав по зубах, ще й ногами дриґає».

Слухачі розсміялися… Сотник обтер рукою вус.

— Збідніла шляхеться фамілія. Шістьох братів і сьома сестра Гелена, а тільки один у них хлоп — до всього. Їде раз молодший брат своєю тарадайкою і сам коня сухореброго поганяє. «Ов! — питається його сусід, — а де ж вашої милості хлоп?» — «Нема, утік. Тільки один день у кожного з нас на тиждень робив, а в неділю Гелену до костьола возив,– і втік, шельма...».

79

Богдан Лепкий «Мотря»

Старий сотник міг розказувати до рання, бо козаки, привиклі до багацтв на Україні, любили насміхатися зі убожілої ходачкової шляхти , але гетьман рад, що втишилася суперечка між Апостолом і Іскрою, підняв чарку за згоду усього християнського воїнства й боголюбивого українського народу, подякував господарям за хліб-сіль і піднявся з місця… Гетьман з господарями, а за ними й решта гостей перейшли до сусідньої кімнати, великої, на чотири вікна в одній стіні до городу. В кімнаті тій не було ніякої обстанови, крім крісел попід стінами. Навіть долівка не була встелена килимами. Проходжувалися або ставали гуртами й розмовляли. Гетьман підходив то до одного гуртка, то до другого, вважаючи, щоб хоч кілька слів до кожного гостя сказати. З деким балакав на самоті, і такі розмови тривали найдовше. Переконався, що, крім Іскри й Кочубея та ще, може, декого, що тримався їх клямки , всі були до краю огірчені московською господа́ркою на Україні. Гетьман заспокоював своїх людей як міг, натякаючи на те, що спасення наше не в чиїх, а в наших власних руках. Коли б тільки ті руки кріпше шаблі, ніж чужих клямок, трималися.

— А то ми на себе дивимося, — казав гетьман, — вовком, а на чужих овечими очима… Пригадайте собі Тетерю і Брюховецького, якого лиха вони накоїли і чи така була, б нині Україна, якби не вони?

Старшини слухали, притакували і ніби змовилися, — кожний впевняв гетьмана, що буде вірний свому вождеві, якщо він загадає якесь нове діло. Коли доходило до того і коли гетьман запримітив, що хтось із табору Іскри наслухує розмови, бистро звертав на іншу тему або вривав розмову. Ніхто не важився переривати гетьманської мовчанки. Кождий споглядав з-під ока на понурену голову Івана Степановича, і всякому важко робилося на серці. Проте всякому відомо було, що гетьман і з найбільшої халепи вмів вийти ціло. Так було з Палієм, з поляками і з Москвою. Всякий хвалив його намагання вдержати за Україною якнайбільше української землі. Хоч і як настоювали поляки на те, щоби він віддав їм Правобережну Україну, то Мазепа все ж таки вмів знайти якийсь викрут і тримав її під своєю булавою. Багато було таких, що сердилися на нього, чому він не порве з Москвою, але й вони казали, як колись про старого Хмельницького говорилося: «Бог один знає, Бог один відає, що наш гетьман думає-гадає».

Про що він думав? Чи про царські слова: «Слухай, що Меньшиков скаже», чи про свою куму з хрестин у Вишневецьких, гарну княгиню Дольську, чи про те, з ким із можливих союзників йому кидатися в небезпечний вир великої війни, чи про Київ як нову, блискучу столицю відродженої і обновленої України, чи прямо про тую троянду, яку він не забув узяти зі стола і яку ще й тепер тримав у руці, хоч вона вже таки добре прив’яла? Ніхто й ніколи не міг угадати гадок гетьмана Мазепи, навіть найближчі до нього люди, — ні.

80

Богдан Лепкий «Мотря»

— Невже ж мої полковники задивилися на царя та й собі хочуть після обіду спати? Може б, ми по старосвітському обичаєві завели танець. Молодіж сама, бачиться мені, не хоче починати.

Господар, почувши це від Мазепи, дав музикам знак, і ті заграли якоїсь сумовитої думки. Гетьман повільним кроком пішов у покої, відшукав хазяйку і запросив її до танцю. Музика заграла польонеса на українську тему, і гетьман з Кочубеїхою поплили по воскованій долівці. За ними йшли полковники, помінявшися своїми жінками, Войнаровський, Орлик, Кочубеїв син, Василь Васильович, і навіть той старий сотник, що про шляхту розказував. Він замикав хоровід. Раз у раз підкручував вус, вихилявся, хапався рукою за серце, бо казав, що так шляхта польонеса танцює. Інші танцювали поважно, прямо йшли, ніби у якомусь святочному поході, пильно вважаючи на першу пару. Гетьман був мистець провадити танці. Колись славний у світі гуляка, за котрим дуріли жінки й дівчата і котрого любовних пригод навіть на воловій шкірі не списав би, затримав легкість рухів, почуття темпа й розуміння, що краса танцю не засновується на розгуканих скоках, лиш на зіспоєнню руху зі звуками в одну мистецьку настроєву цілість…

Музики вдарили козака. Але ніхто не зважувався починати. Аж Орлик підійшов до Чуйкевича і шепнув йому до уха щоби він попросив хазяйську доньку, бо так воно годиться. І Чуйкевич підступив до Любові Федорівни:

— Чи позволите, паніматко, повести вашу доньку в танець?

Любов Федорівна притакнула головою, і Чуйкевич подав руку Мотрі. Пішла, ніби не знаючи, де і з ким гуляє . Очі, злегка прислонені повіками, ковзалися по стінах, утікаючи і перед жадібними поглядами молодих, і перед старечими очима, котрі залюбки приглядалися до тої незвичайної краси. Вечірні сумерки гасили яркі коліри вбрання, долівка вповивалася сивавим димком, і здавалося, немов Мотря не доторкається землі, лиш пливе у повітрі, то лебідкою посувається по хвилях спокійного ставка, то знов ніби пшеничкою хвилює під шум вечірнього вітру. Чуйкевич достроювався до неї. Манила його, кликала «ходи», і він ішов, — на край світа пішов би за нею… Другої такої гарної пари не було...

— Ваша милість, Мотря Василівна, прегарно танцюють, — сказав гетьман до Мотрі, котра ще й не встигла присісти в кріслі. — Хто ж то навчав вас так гарно танцювати?

— Чужих танців учив мене танцмайстер, що його батько привіз був, француз, а своїх я не вчилася від нікого, бачила, як другі танцюють.

— Нічого не пожалував вам Господь. Сподіваюсь, що й доброї волі.

— Спасибі вашій ясновельможності, — відповіла Мотря спускаючи очі додолу.

81

Богдан Лепкий «Мотря»

Музики вдарили метелиці , і на салю влетіло чотирьох козаків-сердюків, що з гетьманом приїхали. Годі було слідити за їх бистрими скоками, за рухом ніг, бо вони, як буря, неслися по салі, тільки поли їх жупанів розвівалися, тільки червоні сап’янці мигтіли поперед очі, тільки чуби скакали, як живі.

    — Як гуляв, так гуляв,
    Ні чобіт, ні холяв,
    Як додому прийшов,
    Не було й підошов, —                                
                            

приспівував сотник, плескаючи в долоні.

Музики втихли, і сердюки як влетіли, ніби буря, в салю, так і вилетіли з неї… Тим часом до сіней увійшло дванадцять бандуристів. Старі, сивий волос на сліпі очі налізає, вуса з сорочкою ніби з одного прядива ткані. Сиділи на лавках півколом, наче їх давнина до Кочубея в гості прислала… То не пісня була, а правда, сумна правда, про котру нинішні люди забували, тая правда, котру гонять люди, а вона завше правдою буде.

    Із города Козлова  до города Трапезонта 
    Гуляла галера цвіткована-мальована,
    Чотирма цвітами процвітана,
    Першим цвітом процвітана —
    Злато-синіми киндяками  побивана.
    А другим цвітом процвітана —
    Турецькою червоною габою обвивана;
    А третім цвітом процвітана —
    Християнською кров’ю фарбована;
    А четвертим цвітом процвітана —
    Невольниками осажена.
                            

Обривають вітри злотисто-сині киндяки, а дощі змивають червону габу турецьку, тільки кров християнська багриться на ній, тільки чути плачі невільницькі. Українська галера!

    «Ой ти, голубоньку сивенький!
    Ти далеко літаєш, ти далеко буваєш.
    Полети ти в города християнськії
    До отця моєго, до матусі,
    Сядь, пади на подвір’ї отцівськім,
    Жалібненько загуди,
    Об моєї пригоди козацької припом’яни.
    Нехай отець і матуся
    Мою пригоду козацькую знають,
    Статки-маєтки збувають ,
    Великі скарби собирають,
    Головоньку козацькую
    Із тяжкої неволі визволяють...»
                            

82

Богдан Лепкий «Мотря»

М’якосердним жінкам сльози заблищали в очах, мужчинам ніби миш заскребла по серці, бо не один мав на своїй совісті забутого товариша, брата або свата, що зав’яз не в турецькій, а в новій неволі, у Польщі, Литві, Волощині — скрізь, куди не носило козацьких буйних голов.

Гетьман почув на собі багато очей, котрі з усіх сторін гляділи на нього, ніби благаючи визволення з нової, московської неволі. Кобзарі заграли й заспівали думу про смерть козака на Колимській долині . Проспівавши початок, вдарили сильніше в струни і грімко, одноголосне почали благати-закликати:

    — Поможи мені, отцева й матчина молитво,
    на колінах стати,
    Семип’ядную пищаль у руки достати,
    По три мірці пороху підсипати...
                            

Тут уже старі козаки-полковники не втерпіли і разом бандуристами однозвучне заголосили:

    По три кульки свинцевих набивати,
    Орлам-чорнокрильцям,
    Козацьким довірцям,
    Великий подарунок посилати.
                            

Кого вони під тими орлами-чорнокрильцями розуміли, неважко було вгадати, бо всякому козакові отсей чорний, північний орел понад головою в хвилину тихої задуми важким крилом шумів.

— Спасибі вам, батьки бандуристи! — дякував Кочубей, — і від мене і від моєї жінки, спасибі! Гарно ви нам грали, а ми старовину згадали, щирая вам за те будь дяка.

— І я вам також дякую, — озвався гетьман, — бо дуже люблю і шаную бандуру; це наш козацький струмент, наша справжня вірная подруга.

Гетьман підійшов до одного з дідів, взяв із його рук бандуру й оглядав. Оглянувши, став пальцями перебирати по струнах. Підійшла до нього Любов Федорівна, просячи, щоби зробив їм честь і заграв.

— Що ж би таке?

— А тую пісню, що ви її склали.

— Яку?

— А про згоду.

83

Богдан Лепкий «Мотря»

Мало кому доводилося чути, як гетьман грає, не один не почує вдруге. Та й гарно ж грав Мазепа, хоч і на інший лад, ніж бандуристи, ніби вчено. То була друга, не народна музика, бо й пісня була інша, ніж думи.

    — Нема люби , нема згоди
    От Жовтої взявши Води,
    През незгоду всі пропали,
    Самі себе звоювали, —
                            

нарікала Мазепина пісня, вказуючи на гріхи й на хиби тодішніх українських панів — старшин та завзиваючи їх до згоди.

    — Самопали набивайте,
    Острих шабель добувайте,
    А за віру хоч умріте,
    І вольностей бороніте!
    Нехай вічна буде слава,
    Же през шаблю маєм права ! –
                            

його голос зразу лагідний, ніби журливий, кріпшав з кожним віршем, а наприкінці зробився різкий і могучий, ніби заклик головного вождя. Задзвеніли козацькі шаблі, застукали чоботи об кам’яну підлогу, і загриміло по всіх салях Кочубеєвого двора:

— Нехай вічна буде слава, же през шаблю маєм права!

Гетьман сидів з бандурою на колінах, і гірка усмішка блукала по його тонких устах. Мотря не зводила з нього очей, як зачарована…

— Не вмію я на старосвітській бандурі грати, — казав гетьман, віддаючи струмент бандуристові.

— У Мотрі, — сказав Кочубей, — є нова бандура, з металевими струнами, принеси її, Мотре, пану гетьманові!..

Мотрин покоєвий зі свічником біг скоро по сходах, Мотря ішла за ним. Знімалася угору... Гетьман мав грати на її бандурі...

Вбігла до свого покою, зняла зі стіни бандуру, обтерла її чистим рушником, порох зі струн здмухнула і несла, як святощ яку... Гетьман мав грати на її бандурі. Не знала, чому кров ударила їй до голови, чому по висках ніби хтось молотком стукав. Усі дивилися, як сходила згори, гарна, зарум’янена, ніби якесь невідоме сонце на неї світило. Всі розступилися. Між нею і гетьманом не було тепера нікого.

Чиї то очі так дивно дивляться на неї, такі дивні очі...? Ще крок, ще два — і гетьман простяг руки, щоб прийняти від Мотрі бандуру… Якийсь жалібний стон, якийсь сумний бреньк — і розбита бандура лежала між Мотрею і гетьманом на твердих зимних плитах. Мотрі світ закрутився в очах, затанцювали стіни, задрижала земля, і вона, як сокирою підрубана ялиця, повалилася на землю. Кинулися до неї батько, мати, Чуйкевич прибіг з холодною водою, тітка принесла цілюще зілля. Гетьман стояв і дивився на порвані струни розбитої бандури. Потім схилився, прикляк і хотів їх збирати, та старшини не дали. Позбирали...

84

Богдан Лепкий «Мотря»

ЄВА

Козакам приказали зараз по вечері йти спати, щоб у дворі не робили криків . І дійсно, ще й Великий Віз не викотився на небо, як над Ковалівкою воцарилася тишина. Кочубеїв двір подобав на зачарований замок, в котрім завмерло всяке життя. Гетьман попрощав товариство й пішов до своїх покоїв.

Тихо, як тільки міг, відчинив генеральний суддя двері від Мотриної спальні й увійшов туди. Горіла тільки лампада під образом Богоматері, — її сяйво мерехтіло кругом, як крізь сон. Мотря лежала горілиць з розпущеним волоссям. Дихала рівно й глибоко, як дихають здорові люди в сні. З лампади падало на її обличчя скупе синяво-золотаве світло, і, коли б не віддих, можна б було гадати, що це статуя з мармору лежить у ліжку. Кочубей нахилився, і здавалося йому, що бачив на устах своєї доньки не згірдливо-гордий усміх, як звичайно, а якийсь ласкавий і покірний, ніби вислів щастя, котре вона бачила в сні. Біля ліжка сиділа Марія Федорівна.

— А Любов Федорівна була?.. Це, — показав рукою на ліжко, — її діло. Дратує дівчину і доводить до недуги. Коли б мені скорше віддати Мотрю, бо двох їх забагато в моїй хаті… А за лікарем післали?.. Ще, чого доброго, гетьман спитається, що лікар сказав, і який же я йому дам отвіт?.. Жаль мені дитини, що їй в батьківській хаті не так, як треба і як могло би б при моїх багатствах… Як же ви гадаєте, Маріє, що таке Мотрі? Видужає вона?

— Вона вже від самого ранку була якась незвичайна. Бентежилася не знати чого — приступало до неї, — знаєте, як-то з нею деколи буває. Бідна дівчина. Мотрі душно в хаті, її душа рветься до великого діла, вона небуденна дівчина. Подумайте, вона журиться долею України, розуміє, щό грозить нам. Вона все добре бачить, може, краще, ніж не один, що пірнач носить.

— У тім-то й біда, бо жінці веретено, а мужчині – меч.

— Може б, воно й не завадило було, коли б у Богдана та в Дорошенка були політичні жінки, хоч би такі, як Виговська, пошли їй, Боже, царство небесне, чесна й хоробра була паня…

— І про Гальшку з Острога знаю, та яка її доля? Не бажав би я такої для своєї Мотрі. І тому, скажу вам щире, рад би я її за Чуйкевича віддати.

— Кращого мужа годі собі й подумати.

— Тільки щоб Мотря хотіла.

— Нехай між нею і Чуйкевичем виясниться. Це найкраще.

— Мотря нині якась така покірна була, така лагідна, як голубка. На мою гадку, вона так тішилася, що приїхав гетьман.

85

Богдан Лепкий «Мотря»

— Гетьман? — мало не крикнув Кочубей. — Чому ж би то?

— Бо він для неї чоловік з тамтого століття, з великих часів, котрі вона так любить.

Місяць викочувався з-поза хмар. На дуплавім дереві гукав пугач.

— Тю! Не мав коли верещати, аж нині! Не люблю я тієї птиці. Скажу їх винищити до лаби. Ще мені гетьмана збудить або Мотрю.

— І пугачеві життя миле, — відповіла Марія Федорівна. — І навіть лихих людей треба, щоб добрі ще кращими ставали.

— Так кажете? — і Кочубей понурив голову. — А щό таке добрий чоловік? — спитав нараз.

Марія Федорівна посвітила йому на сходах і заждала, поки не зійшов у сіни... Бачила, як сунувся попід стіну, злегка ступаючи, щоб не збудити кого. Біля гетьманських покоїв стояло двох сердюків на варті з шаблями наголо. Тільки шапки їм дозволено поскидати, бо ніч була душна. Переходячи попри двері, за котрими полковники грали в карти, Кочубей спинився на хвилину і наслухував... Грали і шепотом приговорювали до карт.

— Краще з розумним свині пасти, як з дурним в карти грати, — почув Кочубей крізь двері і, боячися, щоб не зірвалася буря, яка деколи при грі й між найкращими товаришами буває, застукав у двері.

— Це я, — говорив тихцем, — Василь Леонтійович, пустіть!.. Замість сваритися, випиймо по чарці. За здоровля.

Випили. Василь Леонтійович попросив, щоб і йому карти дали. Але карта йому не писала . Таки чимало програв. Пригадав собі Любов Федорівну, котра не любила, щоби він грав, і котра, лихий зна як, усе вгадала, скільки червінців, де й коли він програв, і то не на сотки, а на десятки, хоч який багатир був!

— Потішся, Василю, — жартував з нього Апостол, — що хто не має щастя в картах, той має його в любові. Любов Федорівна вже, мабуть, нетерпеливо дожидає тебе.

Кочубей не любив, як йому нагадувати про жінчин пантофель .

— А що ти програв, то це ніби хтось із вола каплю крові вицідив.

— Добрий господар від своїх гостей не виграє, — відповів Кочубей.

У святині сиділа Любов Федорівна, як це предсказав Апостол.

— Багато програв?

— Багатства з собою не забереш, лиш чисту совість.

— Проповідуй! Бо я, грішниця нерозкаянна, на прощу не їжджу, у церкві не буваю, милостині не подаю. Правда?

Наближалася подружня буря, з котрої звичайно Любов Федорівна виходила побідоносно, дякуючи своїй великорічивості і бойкій вдачі. Але нині вона собі тієї бурі не бажала, а окремим наміром прийшла.

— Я до тебе з серцем, а ти до мене з перцем.

— От верзеш, сама не знаєш що.

— Тепер — верзеш, а колись-то — щебетала. Такі ви всі! Добре зробила моя сестра Марія, що незамужною до сивої коси досиділа…

86

Богдан Лепкий «Мотря»

– Невже ж я не ставала тобі і робітницею пильною, і дорадницею добросердною?..

— Кажи, Любонько, що в тебе нині на серці, говори, я слухаю.

— Мотря мені на думці… Що ж ти про неї гадаєш?..

— Прости, Боже, що я щось таке кажу, але вона виглядала, як Пречиста Діва на образі Благовіщення. Така покірна, захоплена, а на його дивилася, як на ангела, що з небес злетів… На старого женолюба, на нерозкаяного прелюбодія. Догадався?.. На гетьмана Івана Степановича Мазепу. Чув?

— Невже Мотря не має молодших женихів? Невже ж Чуйкевич не пара для неї, старого гетьмана уподобала собі.

— У старій печі сам чорт палить… Василю, або говори зо мною по-людськи, або я йду… Це ж якийсь чорт, не чоловік. Усіх причарував до себе. Мотрю, видно, також. Бачив — не видержала, обімліла.

— Не своя була з самого ранку.

— Хто тобі це сказав?

— Сестра твоя, Марія Федорівна.

— Знайшов церквоньку Богу ся молити. Моя сестра теж дев’ятої клепки не має. На старого гетьмана дивиться як на Бога. Гадає, Сомкова душа вселилася в нього. Це якісь біснуваті жінки, і моя сестра, і твоя донька.

— А твоя — ні?

— А тепер кому клопіт? Мені.

— Віддамо за надійного чоловіка, і клопотам кінець.

— Я не така короткозора, як ти, що дивишся і не бачиш, ніби заяць, з незамкненими очима спиш.

— Добрий мені заяць — генеральний суддя!

— Ха, ха, ха! Щό таке генеральний суддя?

— Перший по гетьмані чоловік на Україні... от що!

— Як гетьмана нема дома, то навіть дістане наказну булаву. На, маєш, синку, пограйся хвилинку... Яка в тебе сила?.. Підручний ти гетьманський, та й тільки! Його чиновник, а я твоя жінка.

— А ти ж хотіла, щоб я чим був?

Кочубеїха встала, підняла голову гордо, взялася під боки і виповіла:

— Гетьманом!

Але як вона те слово вимовила! Кочубей лиш вус свій крутив. Не відповідав нічого. А вона:

— Невже є чоловік з більшими маєтками? З більшим значінням у своїх і в царя, як Кочубей? У котрого з наших полковників є така жінка, як Любов Федорівна?

— А Скоропадського Настя?

— О, куди він стріляє! Я знаю, що для вас нема другої від Насті. І гарна, і мудра, і діяльна. Шкода, що ти старий.

— Ну, ну, не сердься… Мені вже не до Насті, а до постелі.

— Отже, знай, що з гетьманом треба щось зробити. Його і довбнею не діб’єш. Ожениться, виведе дітей і за ними оставить булаву. Наслідственне гетьманство заведе. Це я тобі кажу.

87

Богдан Лепкий «Мотря»

— Його сила, його воля.

— А ти ж то що? Прихвостень який, чи як? — кажи! Дивись, на Мазепі святий Андрей. У нього і в царя. А на тобі що?.. Цар хотів і тобі Андрея почепити – гетьман не дав. Не хотів, щоб його двох людей на Україні носили… Я доказно знаю… З нової коршми. Ти знаєш, туди не лиш наші, але й царські люди заходять. Там стіни вуха мають.

— Гарні шинкарівни, — розумію, — і Кочубей відкашельнув значущо.

— Не лиш гарні, а й хитрі, не такі, як ти, що під тобою треба солому палити, щоб рушити з місця…

Кочубея це заболіло.

— Треба би розплющити вузькі очі...

— Татарські?

— Василю! Ще одно таке слово — і я завтра до твоїх гостей не вийду.

Кочубей перестрашився. Він знав, що Любов Федорівна не любить даром грозити. У неї слово — що в другого діло.

— Жінко! Бачиш, я сонний, утомлений, недужий. Кажи, яка в тебе думка.

— Івана Степановича треба післати до чорта, геть! Пора! /p>

Кочубей ужахнувся.

— Євина дочко, не куси ти мене, я на таке діло не піду. Я генеральний суддя, але всі ми предстанемо на судищі Господнім, от що! Я на таке діло не піду. Жив без святого Андрея і без нього умру, а честі своєї не заплямлю. Гетьман мій товариш старий, а нині він мій гість. Гість в дім — Бог в дім. Ти мене до злого не намовляй… Буде голова, буде й булава, — відповів Кочубей і позіхнув, бо хотів спати.

— Чекай, псе, аж кобила здохне. Та вона дохнути не хоче.

— Не моя річ, а Божа.

Кочубеїха перейшла від слів до сліз. Це був у неї старий, випробований спосіб, щоб переконати мужа. Ніхто не бачив, щоб Кочубеїха плакала. Тремтіла ціла, хлипала, підкидало нею, як у лихоманці. Кочубей любив свою жінку. Пригадав собі перші медові місяці і пізніші літа у вигодах, достатках, у щастю, котрим завдячував їй. Припав до рук, цілував, просив, щоби перестала, щоби вірила в його волю неба їй прихилити. Любов Федорівна ждала того моменту. Обтираючи сльози і вертаючи до свого звичайного спокою, говорила:

— Я даром з гетьманом не сиділа. Я брала його на спит . Старий лис, але й я не нинішня лисиця. Розкусила його. І зі старшинами балакала. Не одно почула, чого тверезими не сказали би навіть своїм власним жінкам. Отже, знай: гетьман хоче зрадити цареві...

— Тс-с! — зашипів Кочубей.

— Не бійся, між нами тільки Бог... Гетьман хоче відірвати Україну від Москви. Хоче відірватися і стати наслідственним монархом, як царі, королі, князі. А щоб прихилити нас до себе, гадає з Мотрею одружитися…

— Як вона добровільно піде, хай іде. І таке вже бувало.

— Бувало, та не в нас. Хочу, щоб Кочубей гетьманом став. Розумієш? — Кочубей. Велика мені честь — гетьманова теща. Я для тебе честі бажаю, для тебе, Василю, бо вона тобі належиться, а не кому… Гетьман і його поплечники з Орликом і Войнаровським на чолі, що хочуть відірвати Україну, — це один табор, а тобі треба лаштувати другий. Ось до чого я веду.

88

Богдан Лепкий «Мотря»

— Гу-ум! А я гадав, що ти про насильний спосіб гадала, як леді Макбет… Слід подумати. Може, воно й правда. А коли правда, треба сповістити Москву. Але не нагло, а в рукавицях, бо з Мазепою не легке діло. Він кутий на всі чотири ноги… Забагато я втратити можу. Землі не заберу з собою, як прийдеться втікати… Подумаємо над тим.

Кочубеїха заспокоїлася. Переломила лід. Рушила віз, і він покотиться туди, куди вона хоче. Решту зробить час, тривожний час…

— Добрий ти в мене чоловік, — казала, ласкаючи Василя Леонтійовича, — і не дурний, тільки надто вже чесний і богобоязливий, а нині такі часи, що будь хитрим, як лис, жорстоким, як кодкодрил , хижим, як шуліка, бо заклюють тебе. Погадай, що з Виговським зробили, хоч яка голова, який розум був, який пан!

Світало. Генеральний суддя відчинив вікно і, любуючися ранком, втягав у груди свіже, здорове повітря, пахуче, як найдорожче вино. Куди не глянув, усе його, усе кочубеївське… Непевні тепер часи. І те, що Любов Федорівна казала, теж непевне. Бог його зна, що йому робити?.. Кочубей відвернувся від вікна і глянув кругом по стінах на малюнки. Молодиця тягла чоловіка за чуб.

— Їй-богу, що вона на Любов Федорівну скидається, а козак — на мене, — сказав Кочубей, кидаючи собою на канапу.

Притулився до подушки і захропів…

ВЕЛИКЕ БАЖАННЯ

— Гарно! — і Мотря розсунула занавіски.

У спальні було все так, як учора, коли вона збиралася, щоб гетьмана вітати… Пригадала собі, як вбігла по бандуру, як несла її гетьманові, як їх очі стрінулися, як їй закрутилося в голові, захиталася земля, і вона провалилася в пропасть, з котрої, як гадала, вороття вже немає. Що було далі, не тямить. Здогадується тільки, що її принесли на горище, поклали в ліжко, будили й приводили до пам’яті. А потім заснула... Недоспівана пісня... Від його пальців до струн було так близько — а все-таки вони їх не торкнулись. Може, так станеться й у її життю. Може? І Мотря зірвалася з ліжка…

Підійшла до вікна. Ось ведуть чорного коня з білою зіркою на чолі. Дорогим камінням оздоблений чапрак , сідло нове. Для кого ж би цей кінь, як не для гетьмана?.. Ось і він... У короткім червонім каптані, стрільба через плече, ніяких оздоб, ніхто б і не вгадав, що це гетьман. А все ж таки пізнати. Не по вбранню, бо другі краще вбрані, а по тій достойності, якою пройнятий його хід, кожний рух, кожний зворот гарної, мов вирізьбленої, голови. Як справно сів на коня!.. Невже ж вона дійсно любить старого гетьмана, свого хрестного батька?

89

Богдан Лепкий «Мотря»

Примкнула повіки — і побачила його. Побачила таким, як був тоді, коли приймав від неї троянди, і як за столом чарку вгору знімав, і як долоні по бандуру простягав, побачила таким, як перед хвилиною в сідло ускочив. Чому ж вона нікого іншого не бачить? Невже ж тут мало гарних і значних, невже ж є між ними хоч один, щоб не схотів Мотрі за жінку? Чому ж лиш гетьман стає перед нею, водить за нею своїми дивними очима і всміхається тою привабливою усмішкою, перед якою годі встояти? Чому? І кого вона любить? Його чи свою мрію про велич, про славу, про могутність?

Тітка втішилася, побачивши її здоровою і жвавою.

— Перестрашила ти нас учора. Гетьман оторопів. Не казав огнів пускати, вечерю мовчки їли, в дворі зробилося, як у келії.

— Соромно мені, що обімліла. Сама не знаю, що сталося зі мною. Тепер я серджуся сама на себе, що не видержала. Розчеши ти мене, як колись.

Марія Федорівна легкою рукою розчісувала буйне Мотрине волосся, що бурливими хвилями спливало на її білі круглі рамена. Пестила ним свої худі пальці, ніби згадуючи, що й вона мала колись гарні коси, та, на жаль, посивіли вони зарання.

— Наші поїхали на лови. Гетьман сказав: «Поїдемо, і гамору в дворі не буде. Хора панночка спокою потребує». Бачиш, який уважливий наш гетьман. А чемний, а ввічливий, таких тепер нема. Де-де-де!..

Мотря могла присягнути, що Марія Федорівна покійного Сомка згадала, бо рука в неї дриґнула і вона смикнула Мотрине волосся.

— Мати вдома?

— Ні, поїхала. До пасіки. Туди має також і гетьман поступити з ловів. У пасіці й обідатимуть. А в Любові Федорівни тільки й жури. За стравами та за напитками люди світа Божого не бачать. Все лиш бенкети, а діла мало.

— А мені, тіточко, здається, що моя мати забагато того світу бачить… Вона хотіла б бути і першою багачкою на всю Україну, і усім заправляти по своїй уподобі, як гетьманша. Грішною гордістю горда, — прости мені. Боже, гріха, що так про свою матір кажу.

— Любов Федорівна і мужові своєму добра бажає, і вас усіх любить, тільки не виявляє того по собі…

— Уявіть собі, тітко, що наші батьки й брати пішли в поход. Але не на приказ царя і за царя, а за Україну, за її визволення. Борються, як боролися предки. І отеє Бог дав, що остаточна побіда за нами. Уявіть собі, тітусю: ми побідили, Україна вольна!.. Дзвони грають, сурми трублять, на валах тої твердині, що цар нашими руками будував, з гармат палять, народ хвилюється, як море. Вже наших козаків не поженуть копати канали московські, вже на їх костях не будуть класти нової столиці, вже наших дівчат ні в ясир не загорнуть, ні до панських, ні до воєводських спалень ночувати не силуватимуть, — вони вольні! І забувають матері й сестри про синів і братів, що в визвольній боротьбі свої голови поклали, й підносять маленьких дітей на руках високо, понад голови юрби, і кажуть: «Дивіться, це той, що нам виборов волю! Це гетьман!..» Ах, як я такої хвилини бажаю!..

90

Богдан Лепкий «Мотря»

— Ти ще молода, може, й доживеш до того… Віри нам бракує, дитино. — І Марія Федорівна сумно голову звісила на груди. — Усе є. Сили є, багатство є, розуму теж нам Господь не поскупив, тільки віри нема. Не вірять, що вони до великого спосібні. Привикли до ярма. Не соромно їм у ярмі ходити й ласки погоничів своїх запопадати за наділ землі, за почесті, за шматок охлапа зі свого стола, при котрім чужі бенкетують. Віри не маємо, і ось де наша біда...

Понад Мотрею ніби хмара чорна перелетіла. І вона теж тільки бажала, але віри, що ті бажання здійсняться, не почувала в серці. Чула вона вогонь, що світив, та не горів, мертвий огонь. І їй сумно зробилося в душі.

— Треба вірити…. Будемо вірити!

І Мотря притулилася до тітки, як до матері дитина. Дві жінки сиділи в літне полуднє, як привид. Одна — ніби мрія, друга — мов жаль, мрія про будучність, жаль за минувшиною. Сонце сміялося над ними…

НАЗУСТРІЧ СОНЦЮ

Годинники в Кочубеєвих світлицях дзвонили і грали четверту годину з полудня, як Мотря зійшла з горища вниз. Світлиці були пусті. Мотря гл��нула на пишні київські килими, на перські і турецькі, на срібну посуду, що стояла скрізь по шафах і полицях, на нову дорогу мебіль, на всі ті в очі б’ючі признаки великого Кочубеєвого маєтку і тільки раменами здвигнула: «Хто з нас у цій хаті щасливий? Батько? Мати? Чи, може, я, Кочубеєва Мотря?» В сінях на лавці Мотрин паж голову опер об стіну і спав. По рум’яних устах блукала усмішка легка, ніби він крізь сон до сонця усміхався. Був це хлопчина літ, може, дванадцять. Сирота, родич далекий Кочубеїв. Чимало батьків гинуло в далеких походах, оставляючи дітей на ласку родини. Причепиться таке сиротя до дядькової клямки, не то син, не то слуга, навчиться читати й писати, наслухається мудрих розмов і незчується, коли й сам розуму набереться. Не з одного такого сироти великі люди виростали. Щось йому гарного сниться. Може, власний кінь і шабля. А може, Січ. Не могла стримати руки, щоб не погладити його по тих кучерях пишних. Хлопець зжахнувся і розплющив очі, а побачивши свою панночку, зірвався на рівні ноги, як винуватець. Кліпав повіками, ніби йому на плач збиралося.

— Що ж тобі такого гарного снилося?

— Ви...

Мотря пильно подивилася на нього.

— Дурнику ти мій маленький! — сказала, гладячи його по головці. — А як же я тобі снилася, хлопче? Розкажи!

Мотря знов пильно й довго дивилася на нього.

— Значиться, недобре я тобі снилася, коли ти не хочеш казати — як; ах, дурненький ти, дурненький!

— Пані моя!.. Я за вас і життя своє віддам.

— Кому ж твойого життя треба, дитино? За який рік попрошу батька, щоби коня тобі подарував, а шаблю — сама куплю, як у Київ поїду.

91

Богдан Лепкий «Мотря»

— Я вже й тепер на коні їду, як який сотник, і шаблею вмію рубати. Я не така дитина, як кому здається.

— Ні, ні, ти вже в мене козак, — жартувала Мотря. — Виростемо!

— Я не такий дурний, як кому здається, а все те бачу і мотаю собі.... — тут він затявся. — І як треба буде, то я всім покажу, що значить вірний чура...

Сонце горіло перед нею, як ватра, розпалена Господньою рукою на добро і на радість. Мотрі хотілося молитись до сонця... Хоч сонце сліпило її очі, ішла туди, де воно горіло. Настрічу сонцю. Минула город, пройшла широку леваду і ступила в зелену діброву, на лісову доріжку, що вела в велику Кочубеєву пасіку. До пасіки було ще, може, з годину ходу… Глянула на доріжку. Перед нею, кроків, може, на сто, — гетьманів паж Петрусь. Гетьманову стрільбу несе. Вона важка для нього й велика. Він угинається під нею, але вдає, що це йому ніщо, що стрільба начебто і зроблена для нього. А за Петрусем кроків, може, на двадцять–тридцять, — трьох мужчин. Ага, це генеральний писар Орлик і гетьманів небіж Войнаровський, а між ними — гетьман. Перша гадка була у Мотрі — вертати. Але ж вони побачили, пізнали, здоровлять, — ніяково! Треба йти назустріч, це ж гості, ще й які!

— Вітаємо вашу милість з погідним вечером та з добрим і здоровлям! — сказав гетьман, простягаючи до Мотрі руку.

Мотря глянула на гетьманський каптан, ледви замітно гаптований золотою травою, і на коштовний брильянтовий перстень на його довгій вузькій руці, ніби вона й очей не сміла на гетьмана піднести.

— Вітаю ясновельможного пана гетьмана і панів, — прошепотіла, як хуторянка, аж лиха була на себе.

— Горда панночка. Хочете, щоб ви всім подобалися, а вам ніхто.

Мотря надумувалася хвилину, що їй відповісти.

— Може, й мені хтось уподобався, — сказала, спускаючи очі вниз.

— Щасливий. Нікому й нічого не завидую, тільки того, — відповів гетьман, прошибаючи Мотрю своїми темними, пронизливими очима.

«Як у старого чоловіка можуть бути такі молодечі очі?..»

— Пан гетьман насміхається з хуторянки, — відповіла.

— Таку хуторянку хоч і на княжому престолі сажай, не осоромишся.

— Не бачила я тих, що на престолі сидять.

— Але я їх бачив, і не одну, і не здалеку, а зблизька, і впевнити Вашу милість можу, що кожна з них померкла би при вас, як при сонці зірниця.

Голос гетьмана був чистий, як струя з придорожної кринички, і м’який, як шовк, як оксамит. Не було в ньому ніякого фальшу. Хотілося й мусилося вірити тому що він казав.

— Мені так любо балакати з вами, тільки прикро, що слова не слухаються гадок. Ніби спутаною почуваю себе.

— А я якраз почуваю себе ніби той, що його на волю пустили. Молодію, дивлячись на вас. Так мені — Боже! — хотілося б ще раз жити і ще раз перейти все те, що я пройшов… Не пропала наша Україна, коли в неї підростають такі доні, як ви.

92

Богдан Лепкий «Мотря»

— Спасибі пану гетьманові за гарне слово, але мені здається, що будучність залежить не від жінок, а від мужчин.

— Так воно вам, Мотре Василівно, тільки здається. Пригадайте собі, скільки на долі України заважили жінки батька Богдана, скілька лиха прийшло через Дорошенкову Прісю. Будь вона іншою, може, й наша історія покотилась би іншими шляхами. Дорошенко пильне діло в рішаючий мент лишив і до жінки поїхав, через те він, може, навіть булаву втратив.

— Не розумію, як великий чоловік не може побороти малої жінки.

— Бо він чоловік, а тяжко чоловікові вискочити з людської шкіри.

— Тоді він тільки чоловік, а не великий.

— З вашою милостю нелегка балачка, — відповів, усміхаючись, гетьман, але так, що Мотря почула цей усміх аж на серцю.

— Коли в нас для великих людей нема жінок під пару, то хай би вони краще не женилися.

— Сумно чоловікові ходити самопас, хочеться мати товаришку вірну.

— А яка ж то товаришка Пріська Яненківна Петрові Дорошенкові?

— Отож-то й біда, що Мотрі Кочубеївни не родилися у нас, як гриби по дощі. Я вже Любов Федорівну просив, а тепер і вас прошу, щоб лишили титули. Кажіть мені — Іване Степановичу. Титули відчужують людей, а я прагну, щоб ми були не чужі.

Мотря спаленіла й замовкла. Весь світ був ніби казка.

— Я ще раз кажу, що вам місце на широкому світі, ваше завдання не шити й вишивати, хоч би шовками найдорожчими, але своїм умом, так само, як і красою, причинитися до слави нашої України.

— Як ви це розумієте, Іване Степановичу? — спитала Мотря.

Гетьман зупинився. На Мотрю дивилися знов ті самі гарні, темні, пронизливі очі, і той самий оксамитовий голос грав їй до уха:

— Мотре Василівно! Я вам скажу, що ви дуже добре знаєте, що я гадаю. Ви знаєте, до чого я веду, і я знаю, що у вас на серці.

— Що? — спитала Мотря, щоб упевнитися, чи гетьман читає її гадки.

— Слава... — відповів гетьман. — Вам хочеться ввійти в історію, і ви перейдете туди. Але я знаю, вам не легко сказати «так», хоч ви ще вчора, подаючи мені бандуру, сказали те невимовленими словами. А тяжко тому, бо я чоловік нерівний вам віком, куди там! Я людина тамтого століття.

— Якраз тому, Іване Степановичу, — почала Мотря і не доповіла гадки.

Гетьман глянув пронизливо на неї:

— Подумайте і розважте добре. Я вас на велике діло кличу і на важке, не для розваги старого женолюба, не хочу вас впускати у свою хату, як ясне сонце у замкнену трапезу, в котрій вже повечеряно. Хочу, щоб ви знайшли щастя, котрого ваша душа бажає, вище від звичайного людського щастя.

Мотря притакнула головою…

93

Богдан Лепкий «Мотря»

КОЛЬОРИСТІ ОГНІ

Як вернули Кочубеї з пасіки і хотіли подавати вечерю в дворі, гетьман сказав:

— Нині такий гарний вечір, що гріх у хаті сидіти. Черга на наших козаків та на челядь. Ми вийдемо до них щоб знали, що не цураємося нашого брата.

Любов Федорівна закопилила губи.

— Фарисей! — прошепотіла до свого чоловіка. — Гетьман вечеряти до чорняків вийде. Гетьман Мазепа! Як воно тобі подобається?

— Подобається чи ні, а зробити треба, бо він гість і гетьман.

— А ти господар і Кочубей. Ти того ніяк не бачиш, що Мазепа тобі деспект чинить, він і твої права господарські нехтує, бо не йому казати, як і де сісти в гостях, а тобі і мені.

— Жінко! Ти знов починаєш чортові молебень. Лиши, кажу тобі, лиши!

— Я чортові молебень, а ти Богові свічку, а чортові огарок ставиш, на двох стільцях сидиш, уважай, щоб на землю не впав. Ось який ти!

Ледви уговкав Кочубей свою жінку, щоб вволила гетьманову волю…

Гетьманські козаки особливо поважно себе тримали. Вони біля самого престола, їм до неба ближче. Особливо в теперішніх часах, у війні. Бо де ж козакові скорше показати себе, як не на війні?

— Мабуть, щось велике назріває. Гетьман раз у раз якісь листи пише.

— Підписує, бо писати — то Орликове діло.

— Цар з саксом тримає, а гетьман з царем.

— Нині з ним, а завтра — з другим. Війна — не жінка, у війні попи не вінчають.

— Що нам тим журитися? Куди коні, туди й віз.

— Поки сядем без коліс.

— Не крякай, бо ворон стріляють.

— А козаків ні? — Звання козацьке — то життя собацьке.

— Тихо там! Гетьман іде!

Гетьман сходив з рундука з Кочубеєм як господарем під руки. Петрусь двигав на підносі срібні чарки і скляні розструхани . Гетьман з Кочубеєм і зі своїми невідступними товаришами Орликом і Войнаровським підійшов до першого козацького стола. Кочубей налив гетьманові чарку горівки. Гетьман подякував і підніс її вгору:

— За ваше здоровля, панове товариство, і за добро усього нашого козацького, українського народу, усіх добрих людей!..

Загули тулумбаси , козаки гримнули з пищалів, аж столи задрижали. І рад був гетьман, що таке велике товариство кругом. Казав, що нагадує це йому часи Володимира Святого. Обійшов усі столи під святочний настрій.

— Кождого по імені знає. Моє імено теж назвав.

— І де воно в тій невеликій голові зміститься!

— Голова то невелика, але розуму багато, не так, як у нашого брата.

— Кажуть, що й у Петра голова не будь-яка.

94

Богдан Лепкий «Мотря»

— То вже друге діло. В гетьмана голова людська, а в тамтого чортяча.

— Ци-и-ить!

— Та чого цитькаєш? Що правда, то не гріх. Це тобі кожна баба скаже.

— Хто бабі вірить, той і сам баба... Я Петрового хвоста не бачив.

— А ти гадаєш, що він покаже? Кажуть, що в чорта на одній нозі копито.

— Не провіриш, бо у чоботях ходить. А я гадаю, що коли б він на одній нозі мав копитце, то не бігав би так скоро, а шкутильгав би.

— От знайшли про що балакати проти ночі. Козак і чорта не боїться.

— Коли так, то яке тобі діло до того, хто такий Петро?

— Гріха на совість не хочеться брати.

– Наша совість чиста. Не ми йдем, а нас ведуть. Куди пастир, туди й стадо.

— А як пастир хибить? Лиш не вихвалюйте дуже чорта, бо то гріх.

— Він такий чорт, як ми з вами. Чоловік, тільки більший за нас.

— Як не чорт, то чому віри святої чіпається, як той христогонитель Нерон.

— Він не віру переслідує, а тих попів, що навіть царем хотіли б володіти.

— Бо він один хоче володіти всіми. Він і Бога за ніс хотів би водити, коли б лише міг.

— Коли він за народом стоїть, то чого ж тоді що другий москаль — то штемпований і таврований, а що третій, то без уха або й без носа? Чому тисячі того народу женуть будувати нову столицю, де люди працюють, як скотина, а гинуть, як мухи? Чого й нам не дають спокою, хоч ми не москалі? Яке нам діло до його столиці, до його ліній та каналів, до тих усіх чортячих видумів кацапських? Добра мені любов, як від неї тобі дихати важко! Кажуть, медвідь хлопа з любові задавив. Вони нас так люблять, як пси діда у вузькій вулиці.

— Поли вріж і тікай!

— Не поли, а й руку одну дай собі відрубати, лиш щоб спекатися біди!

Петрів заступник замовк. Зі столів збирали залишки їжі.

— Для нищих буде.

Питва не брали. Козаки любили пити досуха. Над рундуком засвітилося. Арматура, дубове й лаврове листя, а між ними три букви: І. С. М.

— Ісус Марія! — прочитав котрийсь.

Сміялися з нього.

— Дячкові скрізь ладаном пахне. Та це гетьманські букви: Іван Степанович Мазепа! Бачиш, який ти недотепа!

Балакали, жартували, і тільки той козак, бувалець, що за Петром обстоював, сидів, надувшись, як сич.

— А я кажу, — почав, — що нам при царі християнськім треба кріпко стояти, от що.

— Він такий православний, як я магометанський, а чи стояти нам, чи не стояти, того в нас й ніхто не питається.

— Не треба нам гордомисленними бути, — зауважив цареславець.

— Бога бійтеся, товаришу! — гукнули йому. — Ми вже й честі давньої, козацької збуваємося, а гордомисленність нікому з нас, мабуть, і не сниться. |

— Пригадайте собі, як козаки року 1703-го на устю Неви стояли. Ні криші над головою, ні клаптя соломи, щоб переспати, ні круп, ні солі, про сало й не згадуй, ні сухарів. Бог святий знає, як ми там усі з голоду не повмирали. І це ви називаєте гордомисленністю?

95

Богдан Лепкий «Мотря»

Цареславець мовчав. До нього дальше приставали:

— А чому ж тоді Полтавщина так обезлюдніла, чого ж то тільки міг, з душею на Січ утікав, як гетьман мусив охочекомонними всю границю свойого регіменту обставити? Все із-за тих свавольств, із-за тих «безщенств», що народові козацькому від ратних людей царських чинилися.

— Або пригадайте ви собі, як то ми з Обидовським та Щокієвським під Псков ходили. Яких нам утисків москалі не чинили, як не зобижали! Катували, били, сорок козаків у річку вкинули. От тобі гордомисленність наша!

Цареславець мовчав. Не було в нього відваги заперечити загальновідомих подій, яких козаки ніяк і ніколи не могли москалям простити.

— Якщо ми маємо стояти за царя православного, то чому тоді і він не обстоює за православним народом? Пригадайте собі, будь ласка, те страшне пекло, яке зимою з 1703-го на 1704 год учинили Вишневецькі, Любомирські та Потоцькі під Немировом, Богуславом, Ладижином і скрізь, куди тільки своєю рукою не сягнули. Пригадайте собі Абазина на колі, десять тисяч замордованих козаків, сімдесят тисяч обрізаних ух, а посполитого трупу і перечислити годі. А цар ні вусом не моргнув, — ваш православний цар!

Козацькі голови хилилися додолу, і важке зітхання, як шумливий вітер, перелітало понад столами.

— А що робив гетьман, щоб рятувати народ? — кинув цареславець, як бомбу, котрою гадав сторощити своїх супротивників-розмовців.

— А що ж було гетьманові робити, коли гетьманові від царя був такий наказ даний, щоби він з польськими коронними гетьманами повсякчасні зносини тримав і всіми способами не допускав до того, щоб козаки до бунтарів, себто до покривдженого народу, приставали…

— Та ще пригадаймо собі, — почав один з козаків Миргородського полку, — як то ми нещодавно з Мировичем та Апостолом проти шведа ходили. Обносилися ми, як нищі, не військо, а злидарі якісь сновигалися по таборах, з голоду пухли, з хороб мерли, сліпоту з біди діставали. Бувало, вечером, до своєї нори потрапити не можеш, бо на очі не бачиш, ідеш, і вітер тобою на два боки хиляє. Ось вам свідоцтво тієї науки, — тут козак показав на глибокий ровець, прорізаний шаблею здовж щоки. — Виступив я на мізинний палець зі строю, а офіцер як не рубоне мене — два зуби вибив, ось яку пам’ятку оставив!.. То ще мені дешево прийшлося, а були й такі, що на шибениці повисли. Козацького сотника Родзянку хотіли на смерть скарати за те тільки, що сказав, немовто козакам півроку тієї муштри вчитися треба.

— Коли ви про торішній похід нагадали, — озвався молодий козак, що дотепер пари з уст не пустив, — коли ви нагадали про нього, то дайте й мені своє слово сказати. Ви знаєте, як я коней люблю. Ні багатства, ні дівоча врода — ніщо в світі не радує мене так, як вірний козацький товариш, кінь. Пестиш його, сам голоден, а йому то сінця, то хлібця даси, він тебе і на бій везе, і з бою тебе, раненого, до своїх приносить. Що вартий козак без коня? А мав я тоді такого коника карого, як намальованого. Ніжки по колінця білі, ніби їх хто хусточками обвив. Та й мудрий який, та й вірний! Говорив я з ним, як з людиною. Розумів кожне слово… Якийсь товстопузий офіцер під себе загорнув, а мене пішаком пустив. Пустився я доганяти, гадаю собі, нехай мені смерть зроблять, та спинили мене, скували, збили. Ось вам знаки. — Він сумно показав на свої покарбовані руки. — На тілі їх куди більше.

96

Богдан Лепкий «Мотря»

— Правду кажеш, товаришу, святу правду, — стверджували другі. — Не в тебе одного коня забрали тоді. Всіх нас на піхотинців переформували і обдертими та голодними пустили на поталу ворогам.

Бенкет у Кочубея перетворився в поминки. Ті козаки, що ходили за Апостолом, пригадували собі своє сумне розставання з вірними товаришами, кониками козацькими, і не одному сльоза заблищала в оці.

— Та то ще, — почав один з прилуцьких, — жаль, але хоч не сором. А погадайте собі, чого то ми останньої осені зазнали, як під Ригу ходили. Везеш офіцера своїм конем, а він нагайкою тебе пере : «Скарєй, скарей!» Скільки коней заїздили тоді на смерть і яких коней. Боже ти мій! Один жаль! А, погадайте собі, одного разу самого нашого прилуцького полковника, на той час гетьмана наказного, вважайте собі — наказного гетьмана, Горленка, москалі з коня зіпхнули, коня забрали, а його на сміх та на поругання людське піхотинцем серед шляху залишили…

Спомин сорому ще гірше, ніж жаль, опечалив душі козачі. Перед їх очима розгорювалися інші огні... Кочубей говорив до Іскри, мало що не доторкаючись його уха своїм тонким, як мишачий хвостик, усом:

— Я гадаю, що треба щось починати, щоб не було пізно. Так само Любов Федорівна гадає.

— Будемо починати.

— Але уважно так, щоб кінці в воду. Лиш я, і ти, і Любов Федорівна. Більше нікому нічирик.

— А матеріял?

— Назбирається. Та ще треба нам завчасу угледіти якогось певного чоловіка. Найкраще із духовних. Шукай такого, і я теж шукатиму…

Стежкою надходив гетьман. Ішов назустріч Мотрі. Зупинилися.

— Зустрічається вечерова зоря із зірницею поранньою, — сказав гетьман. — Завтра їду від вас. Скорше, як гадав. Діла кличуть. Василь Леонтійович вибирається у Батурин. Його теж діла кличуть. Мабуть, і ви переїдете туди.

— Батурин — гетьманська столиця.

Гетьман глянув у її очі, що світилися з-під темних брів, як зорі з-під хмари.

— Мотре Василівно, чи ви це свідомо сказали?

— Я слів на вітер не сію, — відповіла, опускаючи повіки.

— І даєте свою згоду?/p>

— Так. Хоч би й до самої смерті.

Понад Мотрею пролетіла велика світляна куля і повисла прямо над її головою. Гетьман ухопив Мотрю за руку і потягнув її набік. Боявся, щоб ракета, спадаючи в діл, не обсипала її. Мотря зрозуміла його турботу.

97

Богдан Лепкий «Мотря»

— Спасибі вам, Мотре, спасибі, Мотренько! — сказав урадований гетьман, здержуючи любовні слова, як непристойні його вікові і не відповідаючі хвилині.

Нараз гетьман помітив шнурок перел на шиї Мотрі і, похитуючи головою, сказав:

— Margaritae significant lacrimarum flumen . He носи їх, Мотре! Прийми від мене отсей перстень брильянтовий. Кращого й дорожчого на всій Україні немає. Хай він буде знаком нашої нинішньої розмови… Anselm Boece de Boot каже, що в брильянті добрі духи живуть, він перед чарами, перед отруєю і всякими чужими затіями свого власника хоронить. Є також ознакою вірності і любові, приносить славу і побіду .

— То не давайте його мені, Іване Степановичу, не давайте! — аж скрикнула Мотря. — Бо вам побідити треба.

— Побідимо або поляжемо, — сказав гетьман, вкладаючи перстень на середній палець Мотриної лівої руки.

Мотря стояла, як з мармуру кута. Все, що пережила останніми днями, було таке несподіване для неї, таке мерехтливе, блискуче, як оцей дорогоцінний камінь. Її несвідомі бажання, її пориви, для неї самої незрозумілі, що лиш тепер знаходили своє вияснення. Мотря ступила на нову дорогу. Може, та дорога не рожами, тільки терням укрита, але вона є, і Мотря попрямує нею...

НАСТРІЧУ НОВОМУ

Кочубеї поїхали, щоб проводити гетьмана до границь своїх маєтків. Не скоро вернуть. Скільки разів Мотря проїздила туди і питалася, де їхні межі, батько гордо казав:

— Усе наше, усе Кочубеїв!

І те «все» вона нині радо віддала би за здійснення одного бажання, того єдиного, що звірила тітці. І брильянтовий перстень гетьманський не тому цінний для неї, що в ньому такий великий і блискучий камінець, а лиш тому, що від нього. Кажуть, як покласти його під подушку любого (так, щоби він не знав), то крізь сон скаже, чи любить тебе, чи ні. Спробує колись... Мотря засоромилася своєї гадки. «Не в коханню сила, а в ділі, до котрого нас кохання веде». Ніхто не спинить її на шляху, котрий перед нею розкрився учора. Батько не ворог для неї. Скаже йому всю правду, батькові можна сказати. А мати? Буде покірною для неї. Постелиться рядном, щоб тільки приєднати її. А що далі буде — це вже друге діло.

Так воно і сталося. Мотря поїхала з батьками. Ціла валка повозів і возів раннім ранком з воріт пустилася зразу на захід, а тоді на північ. Накрапав дощик. Візник підносив буду над повозом, на котрім сиділа ясна панночка зі своїми найлюбішими дівчатами. Біля візника сидів Мотрин чура, гордий, що йому дали потримати віжки. Мотря глянула ще раз на свій новий двір. Стояв за деревами, ніби ховався від світу, і тільки високі комини підносилися вгору, наче хотіли подивитися, куди то їх господарі їдуть, чи далеко? Мотрі зробилося жаль того двору, ніби вона там щось цінного лиишила. Пригадала собі дорогу до пасіки і тую стежку в огороді, на якій з гетьманом мала любу розмову, і троянди, і розбиту бандуру, всі моменти кількох останніх днів, — пригадала собі, і нерозгаданим смутком повіяло на неї.

98

Богдан Лепкий «Мотря»

Повіз рушив з місця. «Їдьмо настрічу новому і невідомому, може, й сумному, їдьмо!» Переправилися через Псьол, залишили праворуч Гадяч і прямували до берегів Хоролу. Доводилося, і то чи раз, завертати з дороги, бо хоч деякі візники знали дорогу з Ковалівки до Батурина, «як свою власну кишеню», але ж тому, що світ оповитий дощами і мрякою, збивалися зі шляху. Ще й тому нелегко було тримати добре дорогу, що старі свободи й хутори зникали з лиця землі, придорожні хрести «якийсь чорт порозвалював», а в ярах і в чагарниках появлялися нові людські оселі, що несміливо своїми коминами й журавлями криниць давали знак про себе…

Минули Ромни, переправилися на другий бік Сули, праворуч стали показуватися невисокі горби. Мотря примкнула повіки і в уяві своїй бачила, мов на картині, гетьмана, Орлика, Войнаровського, Данила Апостола, всіх тих людей, не виключаючи й Чуйкевича, яких вона тепер називала своїми, бо чула, що вони їй гадками близькі, ніби справді свої. А натомість мати осторонь стояла від них, ніби вона якась чужа й далека.

Шляхом від північного сходу наближалася якась товпа, а із-за дощу та мряки годі було знати, скільки їх і хто це такий, свої чи вороги. Кочубей вислав кількох їздців, і ті незабаром вернули, кажучи, що це якась слобода перед москалями втікає. Генеральний суддя заспокоївся, але не казав двигати табору з місця, аж переїдуть тамті, щоб якої сутички не було на дорозі. Люди з перестраху ніби розум тратять. Женуть наперед себе і нічого не бачать. Кочубеїха нарікала на «чорняків », що навіть царя не хочуть слухати, що не раді двигати ніяких тягарів, не хочуть давати ні харчів, ні підводів, і тому нема спокою. Кочубей знав гадки своєї жінки і не перечив її, тільки пильно дивився перед себе.

— Товпа! — згірдливо казала Любов Федорівна.

— А все ж таки не з добра вони втікають. Глянь, як плачуть жінки, як кричать діти, а там на возах і побитих чи поранених везуть.

— Може б, ішов захищати тую голоту, бо ти й до того спосібний!

Кочубей не чув тих слів, бо давав прикази своїм, щоб перейшли втікачів та розпитали їх, хто і де їх напав. Якась гарненька молодичка, в кабатику зеленім кричала, щоб її пустили, бо вона хоче вернутися і поховати свого чоловіка, котрого ті собаки вбили. Її кріпко тримали за руки, щоб не зіскочила з воза. На другім возі в’язали якусь змаргану жінку, котра так само хотіла вертатися, бо синка в свободі лишила, пігнав товар у поле. Сивоголовий дідусь осіняв їх хрестом і заспокоював, нагадуючи милосердя Боже. Кочубеєві гайдуки пустилися кіньми поруч возів, що гнали, як осінній вітер, і розпитували їх. Вернувши до свого пана, повторили, що почули.

99

Богдан Лепкий «Мотря»

Подія була звична. До свободи надійшли на постій царські люди, піші. За одну ніч натворили багато лиха. Розбивали, крали, насилували. Ранком зажадали коней для себе, сімдесят штук. Стільки в цілій свободі не було, бо люди здебільшого орали й возили збіжжя волами. Москалі, не діставши коней, почали мордувати людей. Хлопи відбивалися й відстрілювалися, відібравши від деяких москалів рушниці, а тим часом жінки з дітьми втекли, дібралися щасливо до тих возів, що чекали в байраках, і тепер рятують життя, бо москалі, певно, в іншій свободі дістали коней і женуться за ними.

Кочубей заспокоївся. Хтозна, що з тими москалями сталося, бо й наші хлопи недаром руки мають. До того не знати, чи буде в тих москалів час гнатися за декількома возами, у них же є якийсь приказ, і годі їм, як вітрові по полі, буяти. Як на те і дощ трохи ущух. Розклали огнище і тішилися теплом. Огонь оживив сумний краєвид і принаджував людей до себе. Діти, що пасли товар у полі, побачивши димок, підбігали туди. Але не сміли близько підступати, тільки здалеку приглядалися до панської валки, любуючись гарними кіньми і пишними повозами, яких і зроду не бачили. Тільки старий бандурист, що навідався туди зі своїм поводирем, не збоявся підійти до панів, бо знав, що Божого старця і панам годиться шанувати. Його запросили, щоб сів біля вогнища та погрів старі кості. Дали йому їсти й пити, а тоді умовили, щоб їм заграв та заспівав якої нової пісні.

— Як воно ще кілька літ потриває, — сказав, — то з нашої землі зробиться велика пустеля. Тільки кості людські, кинені звірам на поталу, свідчитимуть про те, що тут колись жили якісь люди.

— Ти ворожбит, старче? — питався Кочубей, котрий, покладаючись на свій високий чин, на знайомство з високими старшинами і на узброєних своїх людей, не дуже-то й боявся нападу. — Ворожиш?

— Вгадую, що буде, — відповів коротко старий.

— То вгадай і моє будуче.

Бандурист глянув на Кочубея і на його дружину, прошиб їх своїми ясними, ніби на сонці та на польових дощах споловілими очима, і відповів:

— Вам, ясні панство, я ворожити не хочу.

— Чому?

— Боюся гнів навести на себе. Брехня — гріх, а правди люди не люблять. Спасибі, що пошанували старця, і бувайте здорові!

— Їдемо далі? — спитала Любов Федорівна.

— Або я знаю, — відповів Василь Леонтійович. — Може б, краще повернути на іншу дорогу. Чула, що старий балакав?

— Нема добра на Україні, коли вже старці-пройдисвіти генеральним суддею воловодять.

Кочубей дав знак, щоби двигати з місця табор. Рушили. Стало трохи прояснюватися. Побачили на виднокрузі гайок. Їхали ще яку годину до нього. Валка звільна посувалася вперед. Нараз стала. Хтось заставу поклав серед

100

Богдан Лепкий «Мотря»

дороги. Кілька зрубаних дерев стриміло одне поверх другого, від рова до рова. Любов Федорівна наказала розкидати заставу. Та що лиш челядь узялась за це діло, як гримнули постріли і двох людей з криком подалося до возів. Були поранені. Валка заметушилася, наполохані коні зривалися і ставали дибки. Їх насилу вдержували візники. Вози покотилися декілька кроків назад. Почалася пальба. І в генеральному судді заграла козацька кров. Порядкував, прикази давав. Казав забезпечити тили і добре дивитися, щоб невідомий ворог не напав на них із боків, хоч вода скрізь стояла. Перестрілка тривала, може, з годину, і кінця тій пригоді не було видно. Жінки поховалися під возами. Тільки Любов Федорівна не рушилася з місця. Гукала на челядь і сердилася на дівчат, які кричали й плакали зі страху. Грозила, що посадить їх на хліб і на воду. Наближався вечір. У лісі темніло, і небезпека більшала. Завертатися — значилося дати ворогам ще кращу нагоду до нападу ззаду, а своїх знеохотити й застрашити. Всякою цінуою треба було розвалити заставу. Мотря кликнула свого молодого чуру, та чури не було. Хоч гукали — не озивався, мов під землю пішов. Аж поза заставою зчинився крик. Почалася бистріша пальба, але куль на Кочубеєву валку сипалося менше.

Видно, на ворога хтось іззаду напав. Його взяли в два огні. Це Кочубеєвим людям додало нового завзяття. Навіть ті, що з легкими ранами кинулися вперед. Вхопив рушницю і сам генеральний суддя. Дівчата допомагали відкидати колоди. Передні Кочубеєві козаки вже продерлися крізь заставу. Зчинилася різня, яка буває звичайно, коли ворог опиняється між двома огнями. Але він усе ще не просив пощади. Чути було крики, стогони й погану московську лайку. Ранені, як жаби, зіскакували з дороги у воду. Козаків охопив воєнний запал, але, мабуть, ще більшого завзяття додавала охота помсти. Пощади не давали нікому. Нема пощади для придорожніх харцизів ! Розметали дорешти заставу, дорога була майже очищена. Кочубеєві люди добре потрудилися, обороняючи валку свого пана. Мало хто вийшов без рани. Порозхристувані, з порваними сорочками й каптанами, обсмалені димом і обмащені грязюкою, подобали на харцизів, на лісових драбуг , а не на конвой його вельможності пана генерального судді. Генеральний суддя дякував їм за хоробрість і обіцяв, що не мине їх добра нагорода. Найбільше дісталось Мотриному чурі, якого безтямним донесли до воза, і Мотря негайно забралася приводити до тями й оглядати свого улюбленця.

— Коли б не оце хлоп’я, — визнавали правду козаки, — то хтозна, що з нами всіма було б.

Виявилося, що Мотрин чура, не питаючися в нікого дозволу, допав легкого коня і ще з кількома смільчакамн об’їхав ворогів і напав на них іззаду. Зняли такий крик і з таким розгоном наскочили на москалів, що тії гадали, ніби то Бог вість яка сила надходить, і захиталися.

— На москалів? — спитав Кочубей.

— А хто ж ці харцизи були, як не москалі?

Кочубей задумався.

101

Богдан Лепкий «Мотря»

— На лобі їм цього не було написано, а в полон ми нікого не взяли… Якісь розбишаки напали на валку генерального судді, а хто вони такі, того ні суддя, ні його челядь не знає, бо на розмову не було часу. Зчинилася бійка. Кочубеєвих людей ранено чимало, напасники розбіглися, може, хто з них і погиб у болоті, не знаємо... Так і треба казати, бо так воно було.

Челядь знала, що значить Кочубеєве слово.

— Найкраще нічого не казати, — говорив старий візник. – Ми боронилися. І тварина обороняє себе, не лише чоловік.

Кочубей усю дорогу думав над тим, що йому тепер чинити. Він не хто-будь, і годі, щоб на нього нападали безкарно!.. А все ж таки треба написати доклад гетьманові… Кочубеїха мовчала, якомога скриваючи своє збентеження, але Кочубеєві здавалося, що вона дзвонить зубами. Та, може, це якесь залізо при дорозі дзвонило. Мотря зробила для свого чури місце в повозі, поклала його, обтулила і весь час наслухувала, чи дише. Хлопець спав, може, вдавав, що спить, і не відзивався. Пізно вночі побачили перед собою якісь світлá, що несміло пробивалися крізь пітьму. Візник озирнувся і постукав у віконце.

— Ось і Батурин! — сказав. — Наш Батурин, прошу ясної панночки!

Мотря перехрестилася. Дівчина, що їхала з нею, аж крикнула з радості: «Батурин!» — а то вони весь час, ніби стривожені птахи, сиділи. За кожним корчем ввижалися їм якісь розбійники. Наїлися страху чимало.

Сурмачі сурмили перед першими городськими воротами. Повіз на хвилинку спинився, мабуть, сторожа впевнялася, хто їде. Задудніли копита, і голосніше заторохтіли колеса на мостах понад глибокими шанцями , і знову зупинка, знов сурми й перекликування з вартовими. Вартові козаки щось гукають, з башти бряжчать грубезні ланцюги, над рів сажень зо три завширшки й завглибшки спускають зводжений міст, і валка виїжджає на майдан. Співають треті півні .

РІШЕННЯ

— Це не так, як тобі здається, Пилипе, не так. Ти поверху судиш короля Карла і легко його собі важиш. Я його в вічі не бачив і не балакав з ним, але по ділах його і по тому, що про його люди говорять, бачу, що це великий чоловік. А зрозуміти велику людину — це не горіх розкусити…

Гетьман лежав на білій постелі, тримаючи в руці якусь французьку книжку; Орлик біля нього стояв.

— Сідай, Пилипе. Ти кажеш, що Карло авантюрник. А хто ж тоді був Олександр Великий, Цезар і наш Богдан Хмельницький? З чим вони починали, де була тая правна підстава до починів не на людську міру? Хто давав Богданові Хмельницькому повновласть починати війну з поляками? Без гроша, без оружжя, він як з мотикою поривався на сонце. А повелось , так тоді весь народ батьком своїм назвав, своїм Мойсеєм.

102

Богдан Лепкий «Мотря»

— Хмельницький мав за собою велику Україну, а Швеція дуже мала, — запримітив Орлик.

— Народу сажнями не мірять. Греція яка мала, а з персами боролася і поборювала їх, бо мала Темістокла, Мілтіала, Леоніда і 300 хоробрих спартанців. Отже, Термопіли більші від киргизьких степів. Може бути малий народ, аби тільки мав великі одиниці.

— Це правда, — промовив Орлик, — великі одиниці роблять малий народ великим.

— Карло робить великим малий шведський народ. Не очайдух він, не пройдисвіт, не авантюрист, а герой, — ось що я тобі скажу, Пилипе! Цей молодий чоловік живе в світі власних ідей, у країні своїх задумів великих, і йому важко переходити з тамтого ідеального світу в реальний. А перейшовши, дивиться на людей, ніби уперше їх бачить.

— Не числиться з силами своєї країни й свого народу. Швеція виснажена. Ні гроша, ні збіжжя, ні людей. Карло перетягає струну.

— Хто її не перетягав, бажаючи чогось великого? Затям собі ті слова старого чоловіка. Наші старшини хотіли б отак собі «хитромудро, малим коштом». А воно не йде. Щоб було ясно в хаті, треба іноді свічку пальцями обчистити, як щипців нема, і треба добре дути на жар, щоб огонь у полі розгорівся. Гадаєш, я не бачу, що перетягаю струну? Відтягаю багато рук від плуга до шаблі? Не мені треба, а Україні. Наш край великий, він потребує великого війська. В тім-то й біда, що Господь посадив нас не між горами та між морями, а на велетенському суходолі, на безбережних степах. Куди не скоч, скрізь двері. Степом назверх і всередині, бо наша душа теж степ. Степ — ворог держави.

Орлик здвигнув бровами. Хотів щось казати, але стримався.

— Мудра ти голова, Пилипе, і — хитра. Боюся, чи не лукавиш зі мною.

Орлик зірвався з місця:

— Ваша милосте. Богом клянуся...

— Ну, ну! Сідай! — і гетьман потягнув свого писаря за полу. — Якщо ми, Орлику, не залишимо по собі діла, про котре б сурми сурмили, то бринітиме про нас тихенька пісенька нашим нащадкам: брень, брень, брень...

— Про вашу милість будуть голосну пісню співати, — відповів Орлик.

— Non cuivis homini contingit adire Corinthum . Будуть або ні. І Богданові кості з гробу викидали. Усіх не вдоволиш. Але я про Карла говорю. Кажеш — не люблять свого короля шведи. А чого ж вони тоді шапки з голови знімають, вимовляючи його ім’я? Чому ж військо на певну смерть іде, як бачить його перед собою? Чому ж підплаченим убійникам злочинна рука безсило падає, коли їх очі стрінуться з його світлими зіницями? Знаєш чому?

Орлик мовчав.

— Він не боїться нічого. Вірить у свою добру звізду, в своє високе післанництво бути мечем, що кує будучність народу. Може, цей меч і вищербиться може, він і зломиться, але він не зігнеться. Шведський народ малий, але він перетриває велику завірюху... Може, ти захоплюєшся Петром?

103

Богдан Лепкий «Мотря»

— Противний мені. Демон, не чоловік. — Обидва глянули на двері, і Орлик шепотом говорив далі: — Я певний, що він тільки того й чекає, щоб дорешти поневолити Україну. Як сарану, своїх людей на нас наслав, а по війні порядки московські наведе. Знищить старшину. На знищення України це найпростіший спосіб. Відділити поспільство від панів, поріжнити цих останніх, а тоді всіх узяти в свою кріпку руку.

Гетьман не зводив очей з Орлика, а коли цей скінчив, запитав:

— А коли би ти був на місці Петра, чи робив би інакше?

— Мабуть, ні.

— Не треба ж нам винуватити царя. Винуймо себе самих, бо коли ми не виправимося, то прощені за це не будемо... Ти знаєш, я присягався на хрест святий, що, незважаючи на себе і на своє приватне добро, робитиму так, щоб Україну довести до ладу і щоб вона зробилася вольною… Треба вірити гетьманові. А ви, як бачу, підступаєте до мене з усякими гадками. Не кажете ясно, але натякаєте на щось таке, чого мені нині, може, й слухати не можна. Погано війську, котре не має до свого вождя віри.

— Якщо я уразив вашу милість, вибачте мені.

— Уразив чи ні — це пусте. Але боюся, щоб ти не вихопився зі своїми гадками про царя. Це могло б і тебе загубити, й мені пошкодити. Я знаю, хто таке цар, і ти теж знаєш. Пощо нам про це говорити?.. Піди позамикай наглухо двері й поглянь, чи не притаївся там хто за якою шафою.

— Нема нікого, — відповів, вертаючи Орлик. Гетьман казав ще й віконниці зачинити та присунути столик до постелі. Тоді витяг з-під подушки лист:

— Числовий лист. У тебе є ключ.

— У голові маю цей ключ.

— Добра голова, коли в ній можна все сховати. Читай!

Орлик уважно пробігав числа очима. Хвилювався. Знати було, що зміст листа бентежив його. Княгиня Дольська здоровила гетьмана іменем короля Станіслава Лещинського і просила, щоб він починав іти визначеним шляхом. Незабаром прибуде з Волині ціле військо шведське зі своїм знаменитим вождем. Оба королі дадуть гетьманові асекурацію і гваранцію ... Орлик скінчив і перестрашено глянув на гетьмана.

— Але ж налякався! — сказав гетьман. — Але ж нагнала княгиня страху мому генеральному писареві, аж спотів, сердешний! Не такий чорт страшний, як його малюють. У політиці без таких листів не обійдешся, особливо коли до політики жінки встрявають. Нема що дивуватися, що княгиня Дольська рада б мене перетягнути на бік Станіслава. Це ж рідня!.. Яка ж тоді певність, що вони, об’єднавшися нині зі мною, не покинуть мене завтра? Старий я лис, — тут гетьман погладив руку Орлика, — старий я лис, щоб мене можна перехитрити. Не тривожся, гетьман ще, славити Бога, з глуздів не збився, щоб слухати княгині. Вона щоправда, жінка гарна, але ж для її гарних очей я не можу робити

104

Богдан Лепкий «Мотря»

дурниці. Versate diu, quid ferre recusent, quid valeant humeri . Хто такий Петро, це я вже знаю, а хто Станіслав – те лиш будучність покаже… Може заспокоїтися пан генеральний писар, — сказав гетьман, беручи лист з рук Орлика. — Хвилину дивився на оригінал і на відпис, зготовлений Орликом, ніби порівнюючи їх із собою, а тоді пальцем ткнув у перший і спитався: — Die, cur hie? .

Гетьман складав лист від Дольської, ніби бавився ним, поки не подер на дрібні шматочки і кріпко тримав їх у своїй жмені.

— Принеси вогню.

Як Орлик приніс огонь, гетьман вкинув туди шматки листа.

— Але ж горять золоті слова княгині! Гарно горять, та коротко…

— Я лиш погадав собі, чи не шкода було палити...

— Треба. А тепер сідай і пиши числами так: «Із вдячним серцем прийняв я і прочитав лист Вашої Княжої Милості, але прошу на будуче залишити таку кореспонденцію, бо вона може загубити і занапастити і життя, і честь, і субстанцію мою. І хай Ваша Милість Княжа не лиш не сподіються, але й не гадають собі, щоб я на старість літ вірність мою цареві порушив… Бажаю собі і маю в Бозі надію, що отся відмова не попсує добрих і дорогих мені стосунків до Вашої Милості і прошу приняти і т. д.

Орлик прочитав написане, гетьман подякував йому і відпустив. Тоді зірвався з ліжка. Одягнувся в довгий вовняний каптан і ходив кругом стола. Думав. Це лучалося в нього не раз. Прислуга гадала, що гетьман спить, а він працював цілу ніч, у тиші й самоті снував свої плани, як сітку павук, обмірковуючи все до найменшої подробиці. Нині йому було над чим думати.

Недавно відправив послів із Січі. Приходили з отаманом Гнатом Ґалаґаном. Гадали, що застануть у Києві царя і пожаліються йому. Запорожців, що були на царській службі, зневажали та притіснювали надміру, вимагаючи від них надто вже важкої служби. Запорожці втікали. Тих, що їх зловлено, штемпували і давали на галери, ті, що щасливо прибули на Січ, розказували товариству про московські знущання. Січ заворушилася. Запорожці хотіли годитися з кримським ханом і кликали проти Москви орду. «Ще мені того треба! — думав Мазепа. — Орда в краю — гарні гості!»

Гетьманові Ґалаґан не подобався. Він не довіряв йому. Бог знає, що Ґалаґан сказав би цареві. А запорожці теж політики погані. Могли накоїти лиха, могли спонукати царя, щоб він знищив Січ. Гетьман нарікав на запорожців, прозивав їх перед москалями «харцизами і бунтарями», але Січі йому самому треба було, тому повів діло так, що козацькі посли спізнилися: приїхали, як уже Петро від’їхав. Гетьман затримав їх у Києві довше, гостив і насилу уговкав : переконав, що орди на Україну кликати не треба.

105

Богдан Лепкий «Мотря»

Та це ще невеликий клопіт. Куди більша турбота з княгинею Дольською. Ганна з Ходоровських, primo voto Вишневецька, secundo voto княгиня Дольська, пильно і вправно веде Мазепине тонке і небезпечне діло. Правда, вона своячка короля Станіслава, і це правда, що гроші в гетьмана позичає, але хтозна, чи тій ще не старій і гарній жінці не захотілося бути гетьманшею, жінкою Мазепи? А Мазепа того не хоче. Вона чужинка, це не зробило б гарного вражіння на Україні. Бути гетьманшею Мотрі... Але ж у Дольської гетьманові тайні листи! Вона їх може переслати цареві...

У сусідній салі хтось клямкою рушив. Пішов подивитися.

— Хто там? — спитав гетьман.

— Вашої герцогської милості найпокірніший пахолок , — відповів тоненький голосок.

Блазень... Пустити чи ні?.. Увійди! — і гетьман відчинив двері.

Перед ним стояв студент у довгополому каптані і з величезною книгою під пахвою. Кланявся. Книжка, здавалося, переважить його, і він носом заоре об долівку. Гетьман любив пожартувати з блазнем, але недовго. Не мав часу.

— Вчитися хочу. Хочу слухати наук у вашій академії, бо в Москві потребують учених.

— Ага. А навчився вже чого?

— Чим більше вчуся, тим менше знаю. Але один вірш затвердив наізусть . Він не складений за правилами піїтики, лише за законами уха.

Відкашлявся і, переступаючи з ноги на ногу, заскандував, як школяр:

    Дали ослові ясельця́:
    Соломи тут, а там сінця.
    Осел аж хвостиком вертить:
    І те смачне, й тамте кортить.
    То вправо лоб, то вліво ткне,
    Стебла ж ні травки не смикне.
    І так він доти вибирав,
    Аж при яслах голодний впав.
                            

Шурнув ногами, завернув очима і ще раз повторив останню стрічку:

— Аж при яслах голодний впав... Кінець. Більше нема. Не написали.

Гетьман подивився йому в очі.

— Це про кого складено?

— Про всіх і про нікого.

— А від кого ти тої байки навчився?

— Від покійного Езопа. Мудрий був чоловік, хоч не такий учений, як наші. І тую байку, може, колись до когось приложать, може, й не до одного.

— Приміром?

Блазень ніби надумувався, чи казати.

106

Богдан Лепкий «Мотря»

— А не буду битий?

— Багато разів я тебе бив?

— Ні одного, але мене тут біда б’є. Мазепа сильно скупий. Пиво рідше від води, м’ясо твердіше від зубів, а гроші рідкіші від мого волосся, — тут погладився по лисій голові. — Тому-то я і поступаю во званіє учених, книгоглодателів і правдиіскателів. У Москві таким людям добре платять…

— До кого можна прикласти тую байку про осла між соломою і сіном?

— До кого? Ось комусь предлагають чернігівське князівство і німецьке герцогство, а він, сердешний, ніяк не рішиться, котре йому брати. Та ще можна тую байку прикласти, коли комусь подобаються дві жінки, одна старша, з короною, а друга молодша і не коронована, але ще краща від тамтої. Та ще можна прикласти тую байку, коли...

Але гетьман не слухав до кінця.

— Від завтра, — казав, — маєш подвійну платню і пиво з мого стола. Пішов геть!

Блазень підібрав довгі поли свого каптана і, вдаючи чорта, побіг собі.

— Пан Іван, добрий пан, гарний пан, пан Іван! – пищав тоненьким голоском.

— Диявол, не чоловік, — сказав Мазепа, вертаючи до спальні. — Ніби з книжки читає. Така хитра біда, такий здогадливий! Треба його добре при собі тримати, щоб не втік, а то він знає забагато, ніби думки читає.

Гетьман довго ходив кругом стола і розмовляв сам із собою, а потім сів і почав писати:

«Моя сердешна, кохана Мотроненько! Поклін мій віддаю Вашій Милості, моє серденько, а опріч поклону Вашій Милості, у гостинець книжечку і обручик діамантовий. Прошу те завдячне прийняти, а мене в любові своїй неодмінно ховати , нім дасть Бог з ліпшим привітаю...».

Дрібні круглі букви лягали рівними рядками на білий папір. «Чи добре я роблю, пишучи цей лист? Чи, дійсно, не запахло мені свіже сінце? Може, моїм зубам відповідніша солома?» Але недовго хитався. «Боже, борони мене, щоб я бажав їй злого. Люблю її, як осінь любить ясне сонце. Може, воно й недовго буде мені світити, але я його сяєво понесу з собою до могили. Мотря хоче бути моєю. Видно, так Бог судив. Та дивно воно якось складається. З Дольською ми собі кумами, а Мотря хрещениця моя ». Гетьман пригадував собі усі відомі з історії випадки, коли пануючі женилися, розводячися з першою жінкою, брали за жінок своїх кревних, усували усякі перешкоди.

«Що ж тут такого грішного женитися з хрещеницею? — питав себе. — Це не зв’язок крові, а лише звичай такий. А невже ж я, гетьман, не рівня іншим володарям?» І гетьман докінчив лист до Мотрі.

107

Богдан Лепкий «Мотря»

СВАТИ

Шумливі вітри, набравши на степах розгону, гуляли над Києвом. Тускло горіла свічка в гетьманській відпочивальні. По шибках лупотів дощ. Гетьман почував себе, мов на кораблі серед бурі. Один схиблений рух стерном — і все. Пропаде праця двадцятьох літ, підуть намарне спроби, щоб наладити іржаве судно й безпечно пустити його на розбурхані хвилі світових подій. І перед гетьмановими очима стали пересуватися безконечним походом усі важніші хвилини з його життя.

Як венецький карнавал, скорим бурливим ритмом шуміла молодість, повна любовних пригод. Королівський двір, столичні міста, загранична наука, охота збагнути тайни буття та зрозуміти загадки існування. Філософія, поезія, мистецтво… Щастя сприяє йому. Починає вірити, що народився під щасливою зорею; це й казали йому астрологи. Стремить до найвищого в країні — до булави. Доскочив і її, держить, як ніхто перед ним. Не хоче пустити, хоч рвуть. Хоче зробити її скипетром монарха, бо що таке була тая булава досі? Цяцька, котрою гралася доля. Передавали її собі з рук до рук. То король, то цар дарував кому хотів. Комедію з виборним гетьманом грали. Не бути тому більше! Велика країна, великий народ, і велика мусить бути влада, оперта на непорушних основах...

Забулися княжі часи, а новий державний дух ще не народився. Одна Правобічна Україна чого варта! Коли б він її віддав був, то нелегко було б тепер відібрати, а так оба береги Дніпра під гетьманською булавою, живе тіло не перерубане надвоє. Але скільки хитрощів треба було, як обережно довелося вести діло, щоб переконати царя, що Правобережжя годі здавати. І нелегке діло договоритися з новими союзниками. Станіслав наполягає на дотриманні унії в Любліні, все ще йому ягайлонська унія на умі. А треба діло будувати відповідно до нинішньої хвилини. Рішатиме король Карло, і гетьман має надію, що він це зробить на користь України, щоб вона була вільна й самостійна. Але все ж таки найтрудніше діло з царем, щоб він передчасно не розгадав задумів Мазепи. Коли там буде рішатися війна шведсько-московська, тоді тут можна буде вирішити українське питання. А до того часу треба пильнувати, щоби хто не порвав гетьманської політичної сітки. Гетьман опустив занавіси на вікнах, добув з секретного сховку товстий жмут таємних листів. Були це відписи, зготовлені його власною рукою і власним, для тої цілі придуманим письмом, котрого ніхто не вмів читати. Оригінали він палив або посилав цареві на доказ вірності.

Переглядає гетьман листи, і сумнів підкрадається до нього: «Чи годиться піддурювати царя? Він же вірить тобі... Вірить? А як зо мною робить? Гетьман Іван Мазепа має підчинятися приказам царського боярина, колишнього бублейщика ?! Старий я лис, щоб не бачити намірів царських. Він зо мною гарно, бо тепер війна і йому треба мойого війська, а по війні пошиє мене в герцоги, а з Україною зробить що схоче. Ось що пише мені приятелька Дольська...» І гетьман ще раз став перечитувати довгий лист княгині, писаний так щиро і з такими подробицями, яких годі було вигадати.

108

Богдан Лепкий «Мотря»

Княгиня Дольська писала Іванові Мазепі, що недавно сиділа за столом, як кума, між Шереметьєвим і генералом Реном. Йшла мова на гетьмана Мазепу. Княгиня добре слово казала про нього. Генерал Рен теж своє слово докинув, і ще додав: «Шкода тільки того розумного Мазепи, що він не знає, яку яму гребуть під ним. Меншиков хоче скинути його з гетьманства і хоче сам стати гетьманом України». Княгиня, ніби тим дуже здивована, спитала, чи можливе це? «Не лише можливе, але й правдиве, — відповів Шереметьєв, — та й годі нам остерігати Мазепу, бо ми самі багато терпимо й мусимо мовчати».

«Ось як чинить цар зі своїм вірним гетьманом! І чи повинен гетьман інакше чинити з царем? Найвищий закон — добро вітчизни, говорили древні, і цей принцип мусить непорушне стояти, бо де не бережуть його, там горе!» Сумнів щез, гетьман часто на берегах листів робив замітки і поправки до свого плану.

Свічка догоряла і гетьман засвітив другу. Не спішився на сон. Перед ним лежав ще свіжий лист, оригінальний. Невправне жіноче письмо говорило до нього. «Милосте моя, Іване Степановичу! Вдячним серцем прийняла я Твій дорогий для мене лист. Книжечку прочитала, а обручик ношу на серці, щоб люди не побачили його й не позавидували мені мого щастя. Над Батурином хмарно. Може, як Ваша милість приїде туди, сонце вигляне з-поза хмар. Нетерпеливо дожидаюся тієї хвилини. Рада побачити тебе, Іване Степановичу, у щастю, та здоровлю, і в зичливості до мене за тую любов, котру я для Тебе зберігаю в моєму неспокійному серці. Воно нікому коритися не хоче, лиш своїй власній мрії, а яка вона — Ти знаєш...».

Лист нагадав гетьманові Мотрю. Химерна, демонічна. Невже ж і від нього не відлетить вона на крилах своїх забагів мінливих?.. Але одного був певний гетьман: що Мотря не зробить ніякого поганого вчинку. Мотря Кочубеївна не зробить Іванові Мазепі того, що колись Пріся Яненківна зробила Петрові Дорошенкові . Ніколи! І гетьман рішився сватів до Кочубея слати. Сватів чи спочатку написати лист? Кочубей – товариш старий. Свати з відмовою — сором, лист залишиться в тайні. Гетьман написав лист.

КАЖУТЬ...

Мотря, хоч як годила своїй мамі, не могла її прихилити до себе. Любов Федорівна не хотіла жити з донькою під одним дахом і залишила її на за́мку. Кочубеї переїхали до другого двору, що був на батуринському подвір’ї. Сумно й скучно було Мотрі на замку. Розважали її дівчата. Особливо прихильна й вірна своїй панночці Мелашка. Синьоока, вертка, швидка, нагадувала весняну пташку. «Мелашка-пташка», — називали її.

Гетьман проживав у Бахмачі. Він часто посилав свого слугу Дем’яна до генерального судді то з дарунками, то з листом. Дем’ян переходив вулицею,

109

Богдан Лепкий «Мотря»

поруч того двору, в котрому жила Мотря. Тоді задихана Мелашка прибігала до своєї панночки і ніби байдуже, між іншими новинами, казала, що Дем’ян від гетьмана пішов. Мотря виходила в сад увечері і проходжувалася стежкою коло частоколу. Крізь щілину висувалася рука, Мотря казала: «Спасибі, Дем’яне!» — і ховала лист за корсетку, а в Дем’янову руку сунула свій листок. Тоді бігла у свою світлицю, світила свічку, зачинювала на засув і на защіпку двері й читала гетьманове письмо. Гетьман писав гарно, навіть дуже гарно. Називав Мотрю своїм серцем, пташкою і величав «Вашою Милостею». Жалувала, що письмо мертве, що не чує звуку тих слів, котрі так уміють добиратися до серця. Хотілося їй слухати, особливо коли гетьман висловлював свої великі наміри, не договорюючи дечого, але, може, якраз тому розбуджуючи ще більші надії. Мотря тужила за гетьманом.

Осінь додавала туги. Небо мокрим рядном повисло над ослизлими мурами, в замкових ровах чорнілася вода, на дахи й на хрести сідали ворони чорні. Цілими стадами, як хмари, зліталися на свою чорну раду. Мотрі здавалося, що якась особлива тривога обгорнула галок і вони місця не можуть собі знайти, то ніби журяться чогось, то чомусь дуже раді: крав! крав! крав! І серед людей ширився тривожний настрій. Дівчата мало що не кожного ранку доносили своїй ясній панночці про злочини. Знаходили небіжчиків без голів або пробитих осиковими колами; домовини, викинені з могил, на вулицях.

— Старі люди лякають, що надходить антихрист, — відверни від нас його, Боже! А царство антихриста страшніше від татарського ханства, від усього страшніше! Вигубить він — бий його сила Божа! — християнський народ поруйнує городи й села .

— Може, він дійсно надходить, — відповідала Мотря. — І тільки тримаючися кріпко купи і слухаючи проводирів наших, оборонимося від нього.

Дівчата передавали далі слова своєї панночки, але люди лиш головами хитали: від антихриста не оборонить ніхто.

— Старі люди говорять, що війна буде.

— Війна вже є… У других народів є пограничі кріпості, вали, мури, військо залогами стоїть, а наш край — як хазяйство без тину.

Дівчата дивувалися, що панночка все зводить розмову на щось друге.

— Кажуть, що опівночі по гетьмановім палацу на Гончарівці біла паня ходить… Один хлопець бачив. У палаці було темно. Нараз світло сунеться від вікна до вікна. Коли глядить, а то не світло, тільки біла паня ходить, і від неї так ясно... А на третій день той хлопець помер.

— Кажуть, що вона перед великим нещастям остерігає.

— Хто така?

— Не знаю, — відповіла Мотря, бо їй вже забагато було такої розмови.

ЗРИВ

Взялися перші морози, і впали перші сніги. У старім низькім дворі зробилося ясніше й веселіше. В коминку горів цілий день огонь, вечером дівчата пряли та співали пісень. Мотря вишивала або читала книжку. Пригадувала собі, як була малою дівчинкою і як тітка розказувала їй казки. Одну з них добре затямила Мотря.

110

Богдан Лепкий «Мотря»

...Була гарна королівна, а мати її, королева, не любила доньки, зачиняла її у вежі на острові, серед глибокого озера. І жила вона там, скучаючи вельми . Аж приїхав королевич із-за сьомої ріки, із-за дев’ятої гори. Побачив її крізь заґратоване вікно і сказав собі: чи з нею життя, чи без неї смерть. І став конем своїм докола озера вганяти, шукаючи доступу до вежі. Але доступу не було. Скрізь глибока, чорна, мертва вода. Так він дві ночі їздив, а на третю вскочив у воду конем і до вежі доплив. Решітку руками розірвав, бо залізо від сліз королівни взялося іржею. Вхопив, посадив перед собою на коня, женуть. «Не оглядайтеся! — каже до них кінь, — бо буде і вам біда, і мені нещастя». Але королівна не втерпіла. Їй закортіло ще раз побачити свій замок і тую жахливу вежу. Озирнулася і побачила погоню. Дванадцять їздців з голими мечами гнало степом. «Зірви серпанок з голови своєї і кинь позад себе!» Кинула — і послався густий туман. Погоня збилася з дороги. Але вітер розвіяв туман і знову почувся тупіт кінських підков — ось-ось настигнуть їх. «Кидай гребінь зі свойого волосся!» — каже кінь. Кинула гребінь — і густий байрак виріс між ними і їздцями. Женуть, але й погоня не стоїть. «Струсни сльозу зі свого ока, — каже кінь, — і кинь її поза себе». Кинула сльозу — і розлилася річка широка, як море, і зупинила погоню, а вони щасливо доскочили до королівського двірця... Пригадала собі Мотря казку з діточих літ, і діточою вірою сповнилося її серце.

Не на вежі, а в старому батьковому будинкові серед батуринського замку сидить вона й наслухує, чи не почує тупоту кінських підков. Марія Федорівна нездужала. Мотря сиділа біля її досі і розважала тітку.

— Не страшна мені на той світ дорога, спокутувала я гріхи свої, Бог простить, а страшно мені, дитино, погадати, що оставлю тебе самою, — казала Марія Федорівна.

— Я не билина, тітусю, вітер не зломить мене.

— Буря і дуби ламає, Мотре. Буря надходить, чує ухо моє.

Почулися дзвінки, хтось перед ворота заїхав. Мотря глянула у вікно й пізнала коні, котрими батько їздити любив. Гадала, батько хору тітку відвідати прибув, а з ним, може й мати. Скоренько другу свічку засвітила, щоб веселіше було. Замість батька вбіг її паж.

— Його милість Василь Леонтійович сани з будою по ясну панночку прислали, їхати до себе велять.

— Приготуй для мене шубу й шапку соболеву. Поїдеш зі мною! — відповіла Мотря і до тітки припала.

Тітка поблагословила її хрестом. Мотря приклякла біля тітчиного ліжка. Суха рука доторкнулася її гарячих скронь. Слабкий голос шепотом озвався:

— Ненавидящих і обидящих нас прости, Господи чоловіколюбче. Братіям і сродникам нашим даруй яже к спасенію прошенія і жизнь вічную…

Недалеко вибиралася Мотря, всього за кілька вулиць, а розстатися з тіткою не могла. Вбрала шубу з лисячих хребтів з соболевими відлогами, теплу й легку дуже, побажала дівчатам спокійної ночі й, усміхаючися своїм, ніби

111

Богдан Лепкий «Мотря»

позиченим усміхом, вийшла на ґанок. Мелашка-пташка посвітила своїй панночці, прислуга обтулила ноги вовчими шкурами, й великі сани, накриті шкуратяною будою, посунулися по дорозі. Крутило снігами: женився чорт... Перед саньми їхало двох гайдуків зі смолоскипами.

— Дорогу пану генеральному судді! — гукали.

Люди поступалися, западаючи по коліна в сніг… Мотрі робилося на душі моторошно. Чого це її кличуть батьки під ніч? Видно, негайне діло якесь. Може, з Бахмача гетьман приїхав? У вікнах світилося, але тускло й не так, як буває, коли наїдуть гості. У сінях старий слуга прийняв від Мотрі шубу.

— Куди йти? — спитала старого слугу, ніби вона в цьому дворі уперше.

— Його милості в секретній коморі, — відповів, просвічуючи їй дорогу.

Слуга засвітив дві свічки в шестираменнім мосяжнім свічнику, поклонився і пішов геть. Мотря лишилася сама. Ця кімнатка була все загадкою для неї. Туди кликали тільки іноді незнайомих гостей, що їх приганяла й відганяла чорна ніч. Полиці, скрині, шафи, старі образи хмурно дивилися зі стін. Мотрю пройняло недобре прочуття. Хотіла повертатися і тікати до себе — де-будь, щоб тільки побачити людей. Аж ворухнулася одна з шаф, повернулася на осі, а за нею показалася ще менша кімнатка без вікон, як погребець. Звідтам вийшов батько. Не поправляв пояса, як звичайно, і не підкручував вуса, був ніби чогось дуже стурбований.

Підступила до його руки. Не відірвав, та зимно доторкнувся голови Мотрі.

— Маємо важну розмову! — сказав. — Любонько, Мотря приїхала!

Заскрипіли східці, і появилася Любов Федорівна. Руки сплетені на лоні , голова задерта вгору. Мотря хотіла привітатися з нею.

— Геть від мене, дівко недобра! — гукнула.

Мотря відскочила під стіну і стала, ніби в неї грім з ясного неба влучив. Василь Леонтійович повалився у крісло. Хвилину мовчали всі троє. Мотрі злість підступала до серця. Чимало зневаги зазнала вона від своєї грізної паніматки, але «недоброю дівкою» вона її ніколи не йменувала. Це було надто грубо й непристойно для доньки генерального судді.

— Чого ви мене обижаєте, мамо? — спитала.

— Не мама я тобі, а ти не моя донька. Я жінка чесна.

Мотря спалахнула.

— Можете прогнати мене геть, позбавити маєтку, видідичити , але не смійте зневажати мене!

— Не смійте! — скрикнула Любов Федорівна. — До кого це ти писок розпускаєш , повіє! — Негіднице! Сором дівоцький загубила.

Мотрі почорніло в очах. Вона руками вхопилася печі, щоб не впасти. Честь була найбільшим маєтком для неї, скарбом, котрого ніхто не смів торкати. І того скарбу збавляє її рідна мати. Боронити тієї честі, хоч би й життям прийшлося заплатити за неї! Гетьманова суджена — повія?! Це ж страшно!..

— Батьку! — сказала Мотря. — Не боюсь твойого суду. Суди мене, тату!

112

Богдан Лепкий «Мотря»

Кочубей сидів безсилий і ніби старший на літ десять. Мовчав. Перед ним на столі лежав лист. Любов Федорівна насувалася на Мотрю, як хмара, з котрої мають ударити нові громи. Мотря руками ніби захищала себе, бажаючи відвернути ті громи. Очей не зводила з мами. Цей сміливий погляд доводив. Любов Федорівну до безтямної злості. Кочубей взяв жінку за руку:

— Любонько! Сідайте, ваша милість, і заспокойтеся! З донькою маємо діло... Мотре, гетьман сватає тебе. Написав мені лист. Ось він.

Мотрі обличчя змінилося. Просіяло. На устах появилася ледве помітна усмішка, легка, хибка, як усмішка дитини у сні. Ніби вона не вірила, чи правда це, що чує. Відступила від стіни і ступила крок у напрямі стола.

— Не руш! — скрикнула нараз Любов Федорівна. — Ти батькам своїм листів від коханця не показувала! Нікчемна!

Мотря подалася назад і головою вдарила об стіну. Батькові жаль зробилося доньки, але не мав сили, щоб зупинити жінку.

— Мати честь до старих літ донесла, а донька в молодості тратить. З гетьманом злигалася потаймиру, з женолюбом старим!

— Не смійте! — скрикнула Мотря. — Батьку, заступися за гетьманову честь, ти його генеральний старшина!

— Мовчи! — відповів Кочубей, а жінку притримав рукою, бо знову зірвалася з місця і йшла на доньку. — Ти завинила, Мотре, завинила, бо затаїла перед батьком-мамою женихання його ясновельможності. Так добра донька не робить, це я тобі мушу сказати. Бог не благословить таких дітей.

— Вона вже диявольське благословення прийняла, — почала Любов Федорівна.

— Любонько, не мішай! — звернувся до жінки, а до доньки: — Забула ти, що добра та слухняна дитина ніяких тайн перед родителями своїми не має.

— Це тайна мого серця.

Кочубей грізно глянув на. доньку. Мовчали... «Не уступай, — щось казало їй, — не піддавайся. Знівечать щастя твоє!..»

— Гетьман сватає тебе, — почав Кочубей, — але ми на те сватання згоди своєї не дамо. Не можемо.

— Чому? — спитала Мотря.

— Бо нам не хочеться! — відповіла мати. — От що!

— Я його люблю і за іншого не піду!.. Слова свого не зломлю, я його гетьманові дала. Слово гетьманові дала, що буду його жінкою.

— Не жінкою, а коханкою, кажи, коханкою прелюбодія старого! — верещала Кочубеїха.

— Можете обижати мене й гетьмана, зневажати нас, – я не чую! Наше кохання чисте і високе… Вас не буде, мене не буде, а воно житиме на світі.

Кочубей ходив безпорадно по кімнаті від стіни до стіни, між донькою і жінкою, щоб не допустити їх одну до одної. Кочубеїха носила грудьми й сопіла, як дихавична. Її нижня губа дрижала, жмуток фарбованого волосся трясся на чолі. Образи грізно дивилися на них.

— Треба покоритися, донько, — почав лагідно Кочубей, щоб уговорити Мотрю. — Скоритися батькові й мамі. Я злого тобі не бажаю, але гетьман — не муж для тебе. Він твій хресний батько. Як доньці віддаватися за батька?

— Батько, але во Христі! Всі ми брати і сестри во Христі!

113

Богдан Лепкий «Мотря»

Кочубей не знав, що на це відповісти.

— Бачиш, — озвалася Любов Федорівна, — бачиш, як навчає тебе твоя донька, твій мізинчик, як навчає дурного Кочубея. Ха-ха-ха!

Кочубей розізлився:

— Не дам згоди, ані благословення мойого родительського на твоє з Іваном Степановичем замужество, не дам — і на тому край!

— Батьку! — почала, зміняючи голос, Мотря, — не топчіть мого щастя. Досить каралася у вашій хаті, хоч і не з вашої вини. Але ж і не зі своєї...

— Значаться, з моєї? — засичала Любов Федорівна, але Кочубей заспокоїв жінку.

— Досить я каралася, а тепер відпустіть мене на волю. Прошу, благаю вас, батьку мій рідний! Не хочу ваших багатств, роздайте їх нищим, роздаруйте на церкви, а мене пустіть з моїм серцем чистим і з совістю спокійною…

Впала перед батьком на коліна і за ноги його обняла.

— Відтруть її від себе, — озвалася Кочубеїха, — блудниця, лицедійство перед тобою грає.

Кочубей підвів доньку, і вона знов, як стовп, підперла стіну. Свічки скапували зі свічника на стіл. Одна капля впала на гетьманський лист. Кочубей тер чоло рукою і говорив:

— Я відповів Іванові Степановичові, що хоч як шаную його, але доньки за нього не віддам, бо вона хрещениця йому. Мусиш, Мотре, покоритися долі.

Мотря спалахнула.

— Хоч ти мій батько, — сказала, — але перед Господом і перед світом цілим, перед майбутністю клянуся, що твориться насильство наді мною.

— Ха-ха-ха! — розреготалася Любов Федорівна, — насильство, — що в наложниці гетьманські не пускаємо т��бе! Ха-ха-ха!

— Проклята будь тая хвилина, мамо, коли ви промовили це брудне й неправдиве слово!.. Не наложницею гетьманською хотіла я бути, лиш вінчаною жінкою, як воно із листа його видно, гетьманшею.

— Гетьманша, гетьманша! — аж підскакувала зі злоби Любов Федорівна, — подивіться ви, люди, яка мені гетьманша!

— Так, гетьманшею хотіла стати Мотря Кочубеївна, а Любов Федорівна не дозволяє, бо Любов Федорівна сама тієї честі забажала.

— Чортице, мовчи! — ревнула Кочубеїха і з кулаками кинулася на доньку.

Кочубей насилу відтягнув жінку від доньки, насилу повів її у другу світлицю і замкнув двері. Боровся між любов’ю доньки та покірливістю для жінки, зітхаючи, взяв доньку за руку і повів її по східцях униз.

— Посидиш тут, — сказав, коли обоє зійшли в погребець, а тоді руками очі закрив і, плачучи, ступив назад по сходах.

Мотря пустилася за батьком, але він скоро засунув шафу за собою. Крізь тую шафу чула Мотря, як у секретній коморі хтось головою товк до дубового стола. Цей звук ніби довбнею бив її по голові. Втихло все. А хтось по коморі ходить. Ходить, ходить, ходить... Мотрі голова закрутилася, як у гарячці.

Нараз той самий вереск:

— Відчини мені двері, зараз відчини, а то підпалю двір. Відчини — чуєш!?

114

Богдан Лепкий «Мотря»

Два голоси перечаться з собою. Мотря не розбирає змісту… Тихо… Непросвітна темрява — темниця. Батько доньку свою позбавив волі!

У ТЕМНИЦІ

«Батько доньку свою позбавив волі, до темниці замкнув! — це була перша гадка, що блискавкою майнула крізь темряву. А за нею, як грім за блискавкою, прогуркотіло питання: — За яку провину? За те, що не хотіла зломити чесного слова? Невже це гріх?» Не могла помиритися з кривдою, яку їй зробили. Нехай би ворог запроторив Мотрю Кочубеївну в підземелля, схопивши її в час бою зі зброєю в руці, — знала би, за що страдає, а так? — і серце стиснулося з болю. Довго не могла звикнути до темряви. Пригадала собі думи козацькі і плачі невольницькі, оповідання тітки про недолю Сомка і всі ті перекази про наших українських страждальців, — і бунтарський дух арчав брати верх над дівоцьким жалем. «Гадають, що зігнуть мене? Згину, а не піддамся! Не буду такою, як вони. Батько перед мамою гнеться, мати перед Москвою. Не перероблять мене». Без жертви нема великого діла. Може, й вона прикладає отеє свою цеглину не тільки до будівлі власного щастя, але й до якогось великого храму для загального добра... Голодом її не заморять. Батько не погодиться на те. Її довго не триматимуть у темниці. Люди спитають: де Мотря? Генеральний суддя не може зважитися на беззаконне діло. Мотря заспокоювалася і одного тільки бажала — дрібку світла! Одну щілинку, крізь котру побачила б небо. Не знала, що так любить простір і волю, рев вітру і шум дерев. А тут така тиша. Пекли мамині слова. Не розуміє її і не розуміла ніколи. Ніколи вона не погладила її, не пригорнула до себе, не сказала доброго слова. Грізна, горда, самовпевнена, як деспот. Вона мужчина, а батько як жінка в хаті, потурає їй. Неприродно та прикро.

Королівну замкнули у вежі. А королевич із-за сьомої ріки конем круг озера скаче. Коли ж він доскочить до неї, і розіб’є кам’яну стіну, і визволить її? Скаче королевич кругом озера, летить, як вітер, що на шляху куряву збиває, копита глухо дудонять, чорна тінь по мертвій воді, кругом, кругом... І Мотря замкнула повіки. Ніби хтось квіткою маку махнув над її очима. Мак — зілля забуття, маком дорогу від могили до воріт посипають, щоб покійний до хати не вертав, — забуття...

БАТЬКО Й ДОНЬКА

— Ходи, Мотре, — казав Кочубей. — Мати вже поїхала. Ходи!

…Опинилися серед тої самої секретної комори, де мали вчора нещасливу розмову. Пригадала собі кожне слово й побачила кожен рух мами й тата. Але сумні гадки радість прогнала: побачила сонце!

— Сідай! — сказав Кочубей до доньки, показуючи на крісла.

Мотря послушно сіла. Батько довго ходив. Не знав, з чого почати. Мотря водила за ним своїми великими очима. І вперше побачила, що батько старий, спина в його зігнута й ноги ніби ломляться, як іде. Рука одна заложена за пояс, друга бовтається безпорадно. Пальці то затискаються в кулак, то

115

Богдан Лепкий «Мотря»

випрямлюються нервово. Голова понурена, вус за ковнір. Мотрі жаль зробилося батька, але ніби жаль якогось бідного й чужого їй чоловіка. Ніколи він не здавався ще таким чужим, як нині. Хотіла спитати, куди поїхала мати, але щось ніби шепнуло їй до уха: що тобі до того? Тільки рушилася на кріслі. Батько почув цей рух і ніби нараз збудився. Його щока задрижала, брови підлізли вгору, зробив руками рух, мов питався: ну, і що ж тепер? Мотря встала. Батько приступив до неї і пригорнув. Мотрю щось стиснуло за серце, здавило за горло, з очей полилися сльози. Соромно стало своїх сліз, — соромно стало за батька. Батько — це голова родини, а він через свою надмірну м’ягкість і податливість стає причиною родинної драми.

— Мотре, Мотре, — говорив Кочубей, заломлюючи руки, — ти навіть не знаєш, якої біди мені накоїла.

— Знаю! — коротко відповіла Мотря.

— Я нікому лиха не бажаю, а своїй рідній дитині тим паче . Хочеш, віддавайся і за гетьмана. Твій гріх, а не мій, якщо це гріх віддаватися за свого хрещеного батька. Але ти знаєш свою маму! Посікти її на дрібні шматочки, то кождий ще казатиме: а таки так! а таки так! Знаючи свою маму, не повинна була гетьманові давати слова, поки не попросила у неї дозволу.

— Я не дитина, тату.

— Але ж ти донька, а вона мама, не їй поступатися, а тобі, так і закон велить, щоб діти слухали родителів своїх. Гетьманові на сьомий хрестик іде .

— Богом клянуся, хочу бути йому дружиною, вірною до смерті.

— А якщо через те хотіння станеться лихо і тобі, і йому, а може, й усім нам?.. Хочу, щоб ти підписала цей лист.

Кочубей добув із нагрудної кишені зложений папір, розгорнув, поклав перед Мотрею на столі, підійшов до вікна й бубнив пальцем по шибі.

Мотря читала: «Прощення Вашої Милості прошу за отеє моє нинішнє письмо і за прикрість, котру я Вашій Ясновельможності не зі злої волі вчинила. Порадившися добре свого розуму і серця, рішилася я просити Милість Вашу, щоб Ви звільнили мене від даного слова, а це тому, що дала я його з легкої руки, в чому винувата молодість моя і моя палка, нерозважлива вдача. Не хочу, щоб через них мала я у майбутньому терпіти, та ще й зайвих турбот Милості Вашій причинити, добре відаючи, якого спокою Милості Вашій для своєї великоважної праці потрібно. Прошу не мати злої волі на мене за цей мій поступок легковажний».

— Тату, — сказала Мотря, зриваючися з місця. — Я цього листу не підпишу!

Кочубей повернувся від вікна. Очі батька й доньки зіткнулися. В її був крик розпуки, людини, котру тручають у пропасть, у його — безмовне отупіння: остання дошка рятунку відпливала від нього.

— Як же так, Мотре? Як же так? Значиться, не хочеш помогти мені?

— Не можу, бо цей лист неправдивий.

— Підпиши, прошу тебе я, батько твій, підпиши!

116

Богдан Лепкий «Мотря»

У Мотринім серці жаль з погордою боровся. Жаль, адже батько виглядав дійсно дуже нещасливо, погорда, бо він був слабий.

— Тату, я до будь-якої жертви готова, лиш не жадайте від мене, щоб я брехала.

— До кождої жертви ти готова, кажеш? Правду говориш?

— Богом святим клянуся.

Батько глянув на доньку, і ніби якийсь огник марної надії знову загорівся перед ним десь у непевній далечині.

— Любов Федорівна сказала, — почав, спускаючи очі додолу, як винуватець, — Любов Федорівна сказала, від’їжджаючи нині рано, що коли Мотря не підпише листа, то хай іде в черниці.

Останні слова ледви вимовив насилу. Мотрі зробилося чорно в очах. Пригадала собі Прісю Дорошенкову, як вона розпилася в монастирі, пригадала собі не один поганий образ, що доводилося бачити, коли з мамою їздила на прощу, і зробилося їй гидко. Але глянула на безталанного батька:

— Добре! Піду в монастир.

Кочубей захитався. Сів. Мотря підійшла до нього. Щось її тягнуло до того нещасливого старця. Невже ж це її батько? Той, котрого слухали тисячі людей? Невже ж це Василь Кочубей, генеральний суддя, котрому всміхалася гетьманська булава? Так, то був він. Він, що пестив свою доньку Мотрю, обсипав її багатствами, не відмовляв нічого, називав своїм сонцем. А тепер те сонце хоче за монастирські мури сховати.

— І в монастирі живуть люди. Не бійтеся.

— Не хочу, щоби ти йшла в черниці. Не хочу! Та що я, бідний, вдію? Любові Федорівни не переконаю. — А помовчавши хвилину: — Мотре, доню моя! Любов Федорівна має у своїх руках документи, котрі можуть згубити мене. І не мене одного, може, навіть і гетьмана. Я тебе в монастирі не залишу. Поїдь, щоб мамі уступитися з очей.

Поцілував доньку в голову й пустився йти. Але від дверей завернувся.

— Можеш пройтися, Мотре. Мами нема. Тобі готують дещо на дорогу. Постіль, білля, — голіруч не поїдеш. Іди, йди!

Замкнув за собою двері. Мотря довго, дивилася за ним... «Безталанний мужчина, над котрим милосердиться жінка, хоч би й рідна донька!»

У МОНАСТИР

Сани, навантажені Мотриним добром, і двоє других з хлібом і харчами поїхали під міцним конвоєм у найближчий дівочий монастир. Нічого незвичайного. Кочубей не раз посилав до монастирів дарунки, і то неабиякі.

Через годину–дві перед ґанок заїхали великі залубні , накриті шкіряною будою. Перед ними гарцювало кількох гайдуків на конях, їхали для певності в дорозі. І це не диво, бо не раз їздив так генеральський суддя. Була тиха, але темна ніч. Прислуга спала. Тільки нічні сторожі ходили круг двору. В кімнаті, біля спальні Любові Федорівної, сиділи дві жінки, готові до дороги. Вони кріпилися стравою та вином. Старі, сутуловаті, готові до всього, нагадували тих жінок, що миють трупи. Їм уже все одно, що скажуть робити, щоб тільки їсти та пити дали.

117

Богдан Лепкий «Мотря»

Це дві повірниці Кочубеїхи, її далекі родички, що жили в неї на утриманні.

Одна позіхала, затулюючи рот рукою.

– А я, знаєте, сестро, щоб не скучати в дорозі, взяла пляшечку запіканки , славна яка!

— А в мене за пазухою плящина старого винця, — відповіла друга, і обі усміхнулися, вдоволені.

— Також чорт серед ночі жене. Або ж люди не дізнаються?

— Людей соромляться, — відповіла друга. — Авжеж. Не знаю, чим нас Любов Федорівна пожалує за труд.

У коморі сидів Кочубей. Позіхав і рукою тер чоло. Ніс йому видовжився, очі змаліли й потускли. Говорив до себе.

— У монастир. Кочубеєва Мотря у монастир їде.

— Краще, ніж у наложниці гетьманські, — відповіла Любов Федорівна.

— Не мати ти, мачуха, безсердечна мачуха, відьма…

— Мовчи! — засичала Любов Федорівна.

У комору увійшла Мотря. Довга шубa, чорним сукном крита, чорна шапочка, чорні чобітки на ногах. Та з того чорного вбрання її обличчя визирало ще кращим і ще живішим, як звичайно.

— Я готова! — сказала, кидаючися батькові до ніг.

— Не хочу я того, не хочу, не хочу! — кричав Кочубей, десять пальців зарив у волосся, його голова вдарила об стіл.

Мотря устами доторкнулася його рук, встала й підійшла до мами.

Любов Федорівна стояла горда, ніби вона не знати якого подвигу довершила. Обома руками тримала велику ікону, підняла її і поблагословила доньку. Мотря поцілувала ікону і мамину руку. І одна і друга були зимні, як, лід. Повернулася і вийшла. Скоро, скоро, лише подалі, подалі від них!

Відчинялися перед Мотрею й зачинялися старі двері, котрих доторкалася вона дитиною, переступала добре відомі пороги — востаннє.

— Де ж мій чура? — запитала. — Спить і не знає, що його паня у монастир іде.

Напроти неї сиділи обі паніматки, як відьми. Хтось затріснув дверці, сани посунулися шляхом.

Мотря не могла зібрати гадок. У її голові, як у вітряку. Гадка майне і щезає, а за нею друга, третя, десята. І чому раз не зостановиться усе кругом? Хтось пустив собі отсю велику і глупу іграшку, що зветься світ, як діти пускають фригу, й вона вертиться тисячі літ, не знати, пощо й нащо. Хай би зупинилася й заспокоїлася. Родяться люди, турбуються, метушаться, живуть, умирають – і знов, і знов. Пощо, нащо, яка тому остаточна ціль?.. Спинити!..

Мотря глянула у вікно: «Ця дорога на замок веде. Там Марія Федорівна хора лежить. Нема її кому доглядати, нема кому розважити доброї тітки. Мотря у монастир їде... А отсей другий шлях на Гончарівку біжить, до гетьманської

118

Богдан Лепкий «Мотря»

палати. Там тепер біла паня по покоях ходить. Горе тому, на кого вона гляне... Може, та біла паня — то вона, Мотря?» Дзвін на всенощну гуде. Мотря до монастирської церкви перший слід на білім снігу топче. За гетьмана і за батька молитися іде.

Відьми гадають, що вона заснула. Витягають пляшки і п’ють. Зірватися, вхопити ті пляшки і жбурнути в лоб обом!.. Твердолобі черепи сильніші від скла... Не треба було добровільно годитися на монастир. Це ж вона зруйнувала свою будучність! Щό вона тепер? Не людина, а тінь колишньої Мотрі. Батько обіцяв добути її на світ. А коли мати згоди своєї не дасть? Тоді все пропало. Краще зробити собі кінець... У неї за поясом стилет . Взяла на всякий припадок. Діамантовий перстень на пальці. Від нього...

Її думки перервав крик. Це візник скрикнув і замовк, ніби йому хтось затулив уста. Сани скрутили вбік. Женуть. Нараз зупиняються, — стали. Хтось відпрягає коні. Тупцюють якісь люди, суєтяться. А Мотрині опікунки сплять. Поспиралися на себе, ніби щось собі шепочуть. На подолках порожні пляшки... Мотрі гидко, не страшно. Чого боятися? Монастир страшніший.

Добула стилет і відчинила дверці. Вийшла. Глибоко запала в сніг. Вітер мало не звалив її. Обступили її якісь люди. Сажею почорнені обличчя.

— Панночко, не бійтеся. Свої. Не зробимо вам кривди.

Вхопили її і посадили на коня. Направо й наліво їздці, а один спереду, другий за нею, щоб не втекла, — женуть. Мотрю обвіяв свіжий холоднний вітер. Заграла кров, в голові зробилося ясно. В санях вона сиділа, як п’яна, її везли, як невільницю, тут вона поза межами маминої злості й сили. Їде. Куди? Все одно — не до монастиря. І не в Батурин. По напрямі дороги бачить, що, скорше, в Бахмач. Яка це воля? Все одно — воля. Якщо не те — стилет. У перстні є отрута. Коли закличе — послушна смерть прийде.

Коні женуть. По коліна, по черева западаються в сніг, бо їдуть навмання...

Що скаже батько?.. Це вже його діло. Вона своє зробила, добровільно вступилася мамі з очей. Мама... Порубай її на шматочки, а ще кожний казатиме: а так, а таки так!.. Приїде Любов Федорівна до монастиря провідати Мотрю, а її нема. Не доїхала. Цікаво побачити б тоді Любов Федорівну.

Сніг паде. Їздець перед Мотрею ніби білим рядном накритий. Їдуть. Якесь світильце то займається, то гасне. Вовки чи людська оселя? Чому ж вони не їхали до світла? Ось воно знов. Знов прямують до нього. Слід і без того нелегко буде знайти, бо вітер снігом мете, кучугури наносить, пороги впоперек шляху надуває. Від світла вузенька смужка снується по шляху, ніби стрічка. Вітер грається нею. Їдуть, а стрічка тягне до себе.

Крізь снігову метіль бовваніє у ярку млин. Не меле. Передній їздець гримає шаблею у двері. Довго, довго. Виходить стара жінка з ліхтаркою в руках. Підносить ліхтарку вгору, бачить чорного їздця, хреститься і втікає, їздець ловить її, щось балакає, вговорює — уговорив. Брама відчиняється широко, і всі п’ятеро коней вбігають туди… Увійшли в хатину малу й низьку, але чисту і теплу, обвішану образами й рушниками. В печі горить огонь. Мотря роздягається. Жінка добуває зі скрині своєї сап’янці і просить ясну панночку, щоб перевзулася, бо її чобітки, як луб . Мотря чує, як тепло розливається по тілі. Мельничка тупцює біля печі. Варить теплу страву. Мотря просить не турбуватися, вона рада, що спічне хвилину й зогріється.

119

Богдан Лепкий «Мотря»

— Коли б знаття, що така гостя, була б зготувала гідну вечерю.

Вона вже знає, що зчинилося з молодшою донькою генерального судді. Вона зі щирої душі пособити рада. Сама дівувала колись. А до того ніхто Кочубеїхи не любить, усі жалують Мотрю, бо знають, яке її життя.

— Мені, ясна панночко, можете вірити. Я певна . Бачив цей млин не одну пригоду. До мене люди не мають великої приязні. Бояться, що я чарівниця. Мій старий розганяє хмари. Нас шанують.

— А мельник удома?

— До Бахмача поїхав. Гадала, що верне, тому й не гасила світла. Аж вас Господь надніс. Коли б не те світло, може б, і не завернули, бо така заметіль, що світа Божого не видати. Мій старий, певно, заночує.

— Вам не страшно самій?

— Чого б то? Я стара. Люди, як кажу, бояться нас — ворожка і чарівник, кажуть, з чортом тримають. Але то неправда. Ми люди хрещені.

Страва готова. Мельничка йде кликати людей. Приходить тільки один. Тамті поїхали до омшаника . Там їх і чорт не знайде. До омшаника, говорять люди, заворожена дорога. Ніхто без мельника щасливо не проїде. Ніхто й не важиться туди. Той один входить. Він уже обмив своє обличчя. Мотря глянула і мало не скрикнула, — чура! Стоїть, мов до дверей приріс.

— А ти ж тут як? Розказуй!

— Я знав, що панночку вивозять, і знав, що панночці так у черниці, як мені в патріархи. Засіли ми недалеко річки. Я знав, що гайдуки поїдуть наперед переїзду шукати. Тоді ми й наскочили на вас. Візника зв’язали, пригрозили смертю, коли кричатиме, коні від саней відчепили.

— Спасибі тобі. А що тепер?

— Відвеземо панночку в безпечне місце, а тоді вже, як велите.

Хлопець крутив мокрою шапкою в руках.

— Поклади шапку біля печі, хай просохне, — звернулася до нього Мотря, — а мені відповідай, чи хочеш оставатися зі мною, чи йти?

— Питаєте? Боже ти мій! Авжеж, що зоставатися біля вас хочу.

— А тамті?

— Знають дорогу на Січ. Їх давно до коша тягнуло, так коней і збруї не було. А тепер є. Генеральний суддя не збідніє. Що для нього три коні.

Повечеряли. Мельничка полізла з ліхтаркою на піч.

— Поможи мені, хлопче, — сказала до чури.

Мотря дивилася, що вони там робитимуть. Відсунули велику затулу, і за піччю показалася чорна глиб. Мельничка увійшла з ліхтаркою туди. Мотря побачила комірку з ліжком, — без вікна. Мельничка попрохала Мотрю у сховок. На столі стояла ліхтарка, тускле світло вилітало з неї і ломилося по низьких білих стінах. У комірці, а краще в тайному сховку, нагорі, за печею, було так низько, що Мотря мусила сісти на ліжку. Попросила і мельничку біля себе сідати. Хлопець на дзиґлику присів. Душно було.

120

Богдан Лепкий «Мотря»

— Заки підемо спати, — обіцяла мельничка, — відчинимо двері знадвору, багато свіжого повітря найде. Спіть безпечно, моя ви царівно, моя донечко люба. В чорнім млині ще лиха не бувало. Крім одного разу.

І мельничка стала розказувати якусь страшну пригоду, але Мотря не дослухала її. Втомлена і зметружена , заснула. Мельничка сап’янці стягнула з неї, накрила її і поблагословила на сон.

У БАХМАЧ

— Млин не йде , — казала мельничка, ставлячи ранком перед Мотрею глечик вареного молока. — І завірюха надворі, що крий, Боже! Ніхто сюди не приїде. Та для безпеки наготовила я для вас селянське вбрання. Коли б лихий кого надніс, скажу, що моя невістка, а чура буцімто ваш брат. Невістка і так ще не провідувала нас, її не знають, – повірять.

Мотря перебралася і помагала мельничці готовити обід. В ушах її шуміло, на душі було важко. Переживання підкосили її. Ще й совість не давала спокою. Питала себе, чи добре вона зробила, що втекла? Але розум відповідав, що не з власної волі втікала, її ж пірвали . Це одно, а друге — кожний боронить свого життя і волі. Мати хотіла позбавити свою доньку волі, донька має право боронитися.

Непокірлива вдача брала верх. Згадуючи вчорашнє, соромилася себе самої.

Дві відьми супроваджали. Нікчемні й п’яні. А вона не противилася. Робила це для батька. І соромно було Мотрі, що її рятував чура. Лиха була на себе, що серед дороги не вискочила з саней і не загрозила людям, що їх або постріляє, або себе, коли не пустять на волю. Не так принизливо було б. Але що сталося, те не відстанеться. Пропало...

— Панночко, золотенька, — падькалася мельничка, — не томіть своїх білих ручок! Сідайте собі, спічніть.

Мотря рада була ввічливості старої, бо справді почувала чимраз більшу втому. Голова ходором ходила. Коли б млин молов, то гадала б, що це від туркоту коліс. А так знала, що ні. «А що тепер? — сверлувало в мозку. — 3 батьківською хатою порвала. Тепер для неї тільки того, що він — гетьман!»

Забрехали собаки, вилізли десь із мерви й побігли на шлях за ворота.

— Мабуть, мій старий вертає, — сказала мельничка. — Треба йти відчинити ворота!

Накинула на себе кожух і підтюпцем побігла. Мотря лишилася з думками, з тривогою, з сумнівом. «Беріть мене на муку. Я готова. Поборюся. Щастя дешевою ціною не купити. Заплачу за нього багатством, вигодами, спокоєм — усім. Або таке щастя — якого я хочу, або жодне».

121

Богдан Лепкий «Мотря»

Увійшов мельник. Старий, але кремезний чолов’яга. Очі дивилися грізно, але уста всміхалися лагідно. Він уже дізнався від жінки, які в них за гості.

— Нелегке діло! — говорив, звітавшися. — Дуже нелегке! Генеральний суддя — не хто-небудь! Але Христос ще більший від нього. Христос казав помагати ближньому в потребі. Не одному я вже поміг, дасть Бог, що і вам станемо в пригоді. Заспокойтеся!

І він почав розказувати усяких городських новин. Літали ті новини і билися з собою, як нетлі кругом світла. Тим світлом була війна. Заграва від того огнища била чимраз вище і далі. Новини перечили собі. То Петра малювали як антихриста, то шведів як чортів. Для Мотрі найважніше було почути, що гетьман у Бахмачі, мабуть, до Різдва пробуде. Дуже в Києві втомився, будуючи тую прокляту фортецю. Народ нарікає на нього, що цареві годить. Говорять, в нього і сила є, щоб постояти за бідних, та він не хоче або не сміє. Весною гадає нові роботи починати. Кажуть, ще одним перстенем ровів та валів обведе свою Гончарівку.

— Скарбів пильнує, — додала мельничка. — Його скарб у Батурині.

— Нібито я не знаю! Але ж і на Гончарівці чимало добра. Кажуть, Мазепа від батька Богдана багатіший.

— Богданові маєтки у Великому Льоху.

— Нібито я не чула, що як цей Льох розриють, то звідтам воля встане.

— Воля в людях, а не в Льоху, — гнівно промовив мельник і махнув рукою. — Волю треба добути. А наші люди добувають усього, тільки не волі. У городі тільки й чуєш, що Антін Максима підвів, а Петро забагатів, а Павло зубожів, по судах тягаються, за чуби водяться, іншої гадки не мають.

Мотря ніби байдуже слухала ті балачки, але в душі дивувалася немало, настільки двоє простих людей турбуються волею, котрою, мабуть, і хіснуватися не будуть. І совісно зробилося Мотрі, щоб ці добрі люди через неї та не мали якої біди.

— Велике вам спасибі, — казала, — але я у вас не можу довго оставатися.

— Скучно ясній панночці у нашій простій хаті. Відомо — з великого роду!

— Роду — як переброду, — з жалем відповіла Мотря, — та ніде переночувати… Що мені убори, бабусю! Треба втікати, щоб не знайшли.

— Того ви не бійтеся, — заспокоював Мотрю мельник. — Ваші люди заячим слідом походили. Шукатимуть від Батурина на північ, а мій млин куди на полуднє. Де кум, де коровай! Але якщо ви неспокійні, то й поїдемо під вечір. Тепер темніє скоро. Гадаю сховати вас в одного старенького панотця. Бідні, але дуже добрі люди, святі! Живуть осторонь від свободи, біля церкви. Від хати до церкви в них потайник є, про котрий ніхто не знає. У них ви будете, як у Бога за пазухою.

— Але де цей панотець живе? — спитала Мотря.

— Годинка їзди. Під Бахмачем. Біля самого Бахмача, ніби на передмістю…

122

Богдан Лепкий «Мотря»

Мотрі пригадалися молоді літа — запахло Різдвом. Де вона сього року буде їсти кутю, з ким сяде до святої вечері? З ким Бог дасть — та не в монастирі, бо вона вольна.

— Будуть нам раді! — говорив мельник. «Не знати хто?» — гадала собі Мотря. Чура часто озирався позад себе і розпитувався, чи панночці не зимно.

— Тепло, як біля печі в Ковалівці, — відповідала, проте чула, що її морозить.

Коні знали до Бахмача дорогу.

— Їх можна і без віжок пустити, знайдуть, — говорив мельник.

Виїхали на невеличкий горбок і на хвилину пристали. Але чура глянув на мельника тривожно, а цей торкнув його ногою, щоб мовчав.

— Панночко, — сказав мельник, — тримайтеся добре, з’їжджаємо в ярок, у балку, — і передав віжки чурі, а сам витягнув щось із саней.

Мотря вчепилася побічниці від саней і оперлася ногами, чура луснув батогом, злопотів віжками і заверещав так несамовито, що коні вітром помчали вділ. Перед ними щось розступилося, розскочилося на боки, сани в’їхали в ярок, як у корито, а горою по обох боках захилиталися якісь тіні. Бігли, хотіли перегнати сани, але коні вітром летіли вділ, до балки, в котрій з-поміж дерев стирчали димарі, з яких снувався димок. «Вовки», — погадала собі Мотря. Мельник стрілив, один з них підскочив, скрутився, вівкнув і впав. Вовки кинулися на свого товариша, почалася гризня. Сани гнали, мельник набивав рушницю. В балці почули стріл. Вибігли. Але мельник вітром перемчав попід хутір, щоб їх не пізнали.

— Хай буде Господеві слава, — втекли ми, — сказав мельник і перехрестився. — А тепер до панотця їдемо, — додав, звертаючися до Мотрі.

— Ні, поїдемо в Бахмач. Так, у Бахмач поїдемо.

Мельник покивав головою і повернув кіньми в Бахмач.

Том другий

ДОКИНЬ ДРІВЕЦЬ!

У коминку горів огонь. Тріскали сухі дрівця, іноді вискакували іскри й гасли на залізній блясі. Мармурові стовпці щохвилини зміняли свою краску, як живі. Золочені капітелії мерехтіли. З огнища розливалося легке тепло і лагідний запах амбри та живиці . Карміново-золотисті відблиски блукали по стінах і по меблях просторої низької кімнати. Біля печі сиділо двох мужчин. Старий тримав книжку в руках, молодший залізними вильцями поправляв жар. Подібні були до себе, — тільки одно покоління людське лежало поміж ними. Розмовляли. Голоси гармонійно достроювалися до себе, а слова, ніби осіннє листя з дерев, падали в тишу зимової ночі.

— Кажеш, що нас не люблять, — говорив старший, і в голосі його пробивався легкий смуток. — А кого ж у нас люблять або любили, Андрію?

123

Богдан Лепкий «Мотря»

Богдана, Виговського, Дорошенка, кого? Кожного з них величали хвилину, а зневажали довго. Хвалили не за те, що треба, і ненавиділи не тому, що слід. Такий ми вже народ, що топчемо велике. Гадаємо, що це демократія, а воно тільки руїна. Хто з наших людей, що мав більшу голову від других і чогось більшого хотів, діждався старості спокійної і неопльованої могили?

— Знаю це, — відповів молодший, — якраз тому й кажу, що сумно. За мною нема ще великих заслуг. Щό я такого зробив, щоб мене любити або ненавидіти? Але ваша милість стільки праці доклали, тільки здоровля лишили, тільки ночей недоспали – і яка їх дяка за це? Пан! Народ у ярмо запрягає, віру православну продає— от що таке Іван Степанович Мазепа! — Слухати того не можу.

— Не слухай, Андрію, лиш своє діло роби як знаєш і як тобі совість велить. Невдяка від нижчих — це судьба майже усіх, що піднімалися над юрбою. Невже ж не вмер на вигнанню Анаксагор тому, що замудрий, а Арістід, бо засправедливий був? А що далося з Темістоклом, Павзанієм, Сократом, що сталося б з Періклом, коли б морове повітря не змело його скоріше від невдяки юрби? Благий учитель Сократ мусив випити чашу цикути не тому, що буцімто богів зневажав, а що його оготворили учні. Мудрий державник, Перікл, золотим вінком обдарував Атени, а кожем’ка Клєон зневажав його. Ще хвилина, й батько народу лежав би був під ногами своїх невдячних синів. Фідія, що богів з Олімпу стягнув і в своїм місті на розкіш і славу землякам поставив, злодієм учинили, ніби він золото зі статуї Атени присвоїв собі... Не гадай, що тільки наш народ такий невдячний, Андрію. Сторінки історії повні кривди.

— Значиться, історія людства — це історія людської кривди?

— Кривди народів і одиниць. Homo Homini lupus . Погадай собі, як скривдив Арістофан Сократа у своїх «Хмарах», а Арістофан — то був не буденний ум. Чого ж тоді бажати від наших недоучків, від людей малих умів, зате великих амбіцій?

— Людський гріх. Але як загал може завидувати провідникам своїм?

— Наш загал має куди більше причин до невдоволення, ніж інші. Він не розуміє, що долю його через одну ніч не поправиш, що це робота довга й важка, — і тратить терпець. А тут до нього підходять і бунтують…

— Це страшно! — сказав Войнаровський, обхоплюючи голову руками.

Гетьман подивився на нього уважно.

— Чим більший уряд , тим більша відповідальність. Коли приймаєш його, то не бійсь відповісти, а коли тобі страшно, так не приймай… Привикай до невдяки. Дурний, хто себе нагородою дурить. Вона в нас самих. У совісті спокійній, у вдоволенню, що діло зроблене слід.

— А коли воно не вдасться?

— Невже рільник знає, що збирати буде? Може мороз зморозити зерно, може мишва стеребити його, сарана з’їсти, град збити, — мало чого може бути, а все ж таки він оре і сіє… Доклади, Андрію, скіпок, бо жар потухає.

124

Богдан Лепкий «Мотря»

Гетьманський небіж прикляк біля печі, підкинув дров, і гетьмана облила червона заграва. Войнаровський глянув на нього, і йому здавалося, що побачив портрет Мазепи у будучності, — не серед муз грацій, як на сучасних картинах його представляли, а серед пожежі війни.

— Треба нам підкласти дрівець до нашого історичного вогнища, — сказав, — а то воно погасне.

— А якщо від того історичного нашого вогнища займеться степ і згорять селища людські?

— Кращий огонь від кромішної темряви. Боюся ночі, котра може тривати віки. Люди відвикнуть від світла і не схочуть його. Живуть же у яскинях сліпі ящірки, а колись у них, може, й бистрі очі бували, та без сонця заникли. Так може й заникнути наше народне око.

Гетьман розгорнув книжку: Pantagruel, roi des Dipsodes, restitue a son naturel etc .

— Раджу прочитати, щоб позбутися нашого слов’янського смутку. Послухай, як Рабле устами свого знаменитого Панюржа висміває роботу нібито вчених. «Бачив я їх цілу товпу. В кількох годинах перетворювали негрів на білих, другі орали морський пісок трьома парами лисиць, інші стригли ослів на вовну... Один spondizateur добував зі здохлого осла вітри і продавав їх по п’ять су за лікоть , інші з малих речей робили великі, а з великих малі, міряли на великих просторах перегони блох і впевнювали ці мене, що це невідклично потрібне, щоб вести війну і управляти царствами і республіками...» А що б ти знав, що Епістемон бачив у пеклі. Послухай. І гетьман натрапив на цей кінцевий епізод, як то Олександр Великий робив підметки до чобіт, Фабій Кунктатор читав «Отче наш», Нерон блазнював, а Папа Юлій II випікав бублики.

— Багато тут блазенства, скомороства, багато усяких небилиць, а навіть усякого гріха, але яке воно живе, якою розкішною мовою написане, скільки тут розуміння людської вдачі, людських хиб і недостатків. А порівняй тую книгу з нашими «Рифмологіонами», «Обідами й Вечерями душевними», навіть з «Владимиром, славено-российських стран князем і повелителем... Там Рабле, Мольєр, Франсуа Ренар де ля Фонтен, молодий Руссо і багато других, — а тут? Який дар обсервації у Монтеня, яка сила думки в Декарта, скільки душі в Паскаля, а в наших що? Середньовічна схоластика, переливання з пустого в порожнє, перемелювання торішньої полови. Жаль праці! Шекспір, Мільтон і Сервантес, Коперник, Галілей, Кеплер, Ньютон, Бекон і Лейбніц ще не вродилися для наших. Наші лисицями пісок орють, виноград з базиліку зривають і цапів доять. Та для Москви, бачиш, і вони замудрі. У французів, італійців, німців, у поляків, навіть у шведів народна мова здобуває собі права в письменстві і в науці, а наші вчені й письменники пишуть щораз поганішим язиком, котрим не говорив і не говорить ніхто... Ось, бачиш, чому то я темряви боюся… У тім то й біда, що не одному з вас, може, й тобі, Андрію, так здається. Мазепа не одне може, та не хоче, а воно якраз навпаки: Мазепа не одного хоче, та не може. Але Мазепа ще жиє, і коли йому Господь дозволить, то він не одного довершить, чого собі здавна бажає... Докинь, Андрію, дрівець!

125

Богдан Лепкий «Мотря»

Войнаровський знову нахилився над вогнищем, гетьман встав.

— Так воно, так, мій дорогий друже! — говорив, проходжуючись по кімнаті. — Кажеш, не люблять вони нас. І я їх не люблю, такими, як вони є, але люблю такими, як будуть. Треба своє діло робити, треба сповняти свій важкий обов’язок, бо щастя наше не у визнанню людськім, а в нас самих.

Гетьман спинився біля вікна. Ясно було, як у днину.

— Хтось під браму під’їхав, — сказав. — Троє людей. Мабуть, жінка між ними. Вартові не пускають… Іди й подивися, будь ласка!

Гетьман умів панувати над собою. Ніколи його обличчя не зраджувало того, що діялося в душі… Був середнього росту, худощавий; мимо сьомого хрестика на плечах, тримався просто, як двадцятилітній молодець; ходив певно і рівно; рухи мав здержливі, але природні, гнучкі, але гармонійні. Завжди старанно вдягнений, але без зайвих прикрас, без пер і блискучого каміння. І так знають, що це Мазепа… Деколи зупинявся, і затиснений кулак, малий, як у жінки, клав на столі, ніби свому противникові завдавав важке питання. Гетьман роздумував над відповіддю, котрої ждав від Кочубея. Кочубей може відповісти «так» або «ні»; та ще може дати відповідь нерішаючу, викрутну , — жінкою зготовлену.

Мотря не стане перешкодою для здійснення його політичних намірів, навпаки, гетьман сподіється, що вона, як людина гарна, молода, енергійна і дуже інтелігентна, може тільки додати йому нових сил і нової охоти ступати наміченим шляхом... Кращої товаришки в тому поході він не бачить. Може, та прегарна українська дівчина стане символом нової України...

Почув кроки Войнаровського, сів у своє крісло біля коминка, і його стать прибрала знову звичайний, спокійний, зрівноважений, ніби безпечний, вигляд. Замість відповіді Войнаровський подав гетьманові брильянтовий обручик… Мазепа зірвався з місця. «Мотря? Тепер? Замість відповіді Кочубеїв — вона? А це що знову за історія?» Сто гадок перебігло по його мозку, сто питань і сто відповідей на них. Але з усіх залишилось остаточно тільки одно: «Мотря утекла від батьків». Ніч, санки, візник і один тільки чура, — так Кочубеївна не їздить. Вона втекла від батьків до нього. Новий клопіт на стурбовану сиву голову.

Гетьман встав і підійшов Мотрі настрічу.

— Мотре Василівна, невже це ви? — Обома рука взяв її за руки. — Які зимні, які студені мої дрібні ручки.

Цілував і розігрівав їх своїми. Не противилася, як гетьман розкручував хустку і здіймав з неї кожух. Посадив її у крісло біля коминка.

— Щоб моїй несподіваній гості тепло було.

— Несподіваній, а може, й небажаній, — додала Мотря.

— Це вже тільки мені відомо. Мені і Господу Богу.

126

Богдан Лепкий «Мотря»

Прикляк біля коминка і ворушив жар. Ніколи того сам не робив, але не міг кликати прислуги, бо, може, прийдеться затримати в тайні дивну гостину.

— Лишіть, Іване Степановичу, це вже краще мені пристоїть .

Але гетьман навіть слухати не хотів.

— От, бачите, горить. Тепло. Правда, що тепло в Івана Мазепи? Не простудилися?

— Не знаю. Може, трохи. Пройде.

Гетьман глянув на неї.

— У вас жар. Як можна було, Мотре Василівна, в такий мороз, некритими санками пускатися!

— Мусила, Іване Степановичу... Я втекла... Краще сказати... не від батьків... а з монастиря.

— Ви? З монастиря?.. Марія Магдалина Мазепина, ігуменя, — це розумію, а щоб Мотря Кочубеївна була черницею, — ні, ні, це ви жартуєте, Мотре!

— Не жартую, Іване Степановичу. Батьки, а властиво мати, післали мене в монастир, а я, замість туди, заїхала в Бахмач, до гетьмана.

— У гетьмана, значиться, у гостях черниця. Але заки ви мені розкажете всю свою одіссею, я велю вам подати грітого вина…

— Не треба, пане гетьмане, не турбуйтеся.

— Якби стільки турботи! — відповів і вийшов.

Йдучи до покоїв Войнаровського, обдумував план, що робити. Знатиме лише Войнаровський і тітка Лідія, котрій віддасть Мотрю під опіку. Мотрин чура лишиться, візника обдарують, і він поїде на ніч до заїздного дому, щоб люди не доміркувалися чого. Вартові мають мовчати, як звичайно. Це діло служби.

Мотря розглядалася по гетьманській кімнаті. Вона тут, а не в келії. Жар, котрий чимраз сильніше відчувала в тілі, ще більше відсував дійсність в країну уяви. Невже ж це правда? Що скаже мати? Весь двір догори ногами переверне, пекло батькові зробить! Тітка Лідія, старенька жінка, з добрим, ласкавим обличчям і з живими, всміхненими очима, принесла вина.

— Пий, дитино моя, пий, пташечко! Вирвали тебе бíди з рідного теплого гніздечка. Моя ти!

Войнаровський не виходив, щоб не бентежити Мотрю. Розумів, що їй нелегко переживати таку хвилину…

ВТІКАТИ

Гайдуки знайшли підходяще місце, щоб переправитися через річку. Стривожені, пустилися чвалом. Недалечко від того місця, де відлучилися, побачили сани без коней і зв’язаного візника в рові. Прийшов до себе й розказав пригоду. Що ж тепер? Найпростіша річ вертати в Батурин і розказати правду. Коли б не Любов Федорівна, зробили б це. Але вона з них шкуру зняла би. Стільки хлопів, і дали панночку пірвати! Сказала би, що в змові з тамтими були. Краще зачепитися за сухі гілляки та закостеніти тут.

— Тікати? Куди?

127

Богдан Лепкий «Мотря»

— Туди, куди тікають, — на Січ.

— А з тими двома кралями що нам робити? — спитав котрийсь, показуючи на сани.

— Чуєш, як хропуть? Вони й до ранку не прокинуться. Здорово випили!

— Все-таки християнські душі.

— Хай би ті християнські душі не пиячили, як у чорта на хрестинах. Не бійся, не замерзнуть. Тепло вбрані!

— Ще їх вовки з’їдять.

— Не вовки їх, а вони вовків з’їли б. Дверці замикаються, а віконця малі, куди вовки влізуть?

— Значиться, тікаємо?.. А як нас зловлять і поставлять перед Любов’ю Федорівною?

— Якось інших не ловлять, що пішки втікають, а нас, кінних, мали би зловити? Краще пробувати щастя, ніж самохіть лізти чортові в зуби.

Тільки закуриться за ними!..

ПРОБУДЖЕННЯ

Параскевія Яковлівна перша припідняла свою ліву, закислу повіку.

— Гликеріє Тимофіївно! — прошепотіла, торкаючи злегка свою товаришку в бік. — Гликеріє Тимофіївно, що воно значиться?

Гликерія Тимофіївна насилу припідняла повіку з правого, заспаного ока, глянула на свою товаришку, подивилася на пусте місце, на котрім сиділа Мотря, і перехрестилася.

— Або я знаю, де Мотря Василівна?

— Мабуть, ми вже у монастир прибули.

— Чому ж тоді не кличуть нас до сестри ігумені?

Шибки у дверцях були цілком заморожені і обліплені снігом, який на аршин грубо наляг на буду. З правого боку саней навіяло його так багато, що годі було й пізнати, що це таке стоїть серед дороги. Тільки ліві дверцята від половини були не завіяні снігом.

— Не зашкодило б, Гликеріє Тимофіївно, чимось тепленьким прополоскати шлунок.

— І я так гадаю, Параскевіє Яковлівно, бо коли я натщесерця вийду на свіже повітря, то до вечора почуваю під грудьми, ніби мені палець підсуває.

— Як ви гадаєте, Параскевіє Яковлівно, чи воно вже день, чи ще ніч?

— Гадаю, що як не ніч, то вже день, тільки якийсь мрачний.

— Дуже сніг ліпить… Але скажіть ви мені, де наша Мотря? Чому це вона оставила нас, а сама пішла в монастир на снідання? Негарно.

— За те Господь і карає її. Недобра донька, котрої мати рідна не любить.

— Мотре Василівно, Мо-отре! — стала гукати Гликерія Тимофіївна.

— Чорт її знає, диявольську дівку, — Мо-отре! Мо-от-ре! — гукала Параскевія Яковлівна.

— Ми-итрофане! — вторувала її Гликерія Тимофіівна.

— Агов там, чую! — відгукнувся нараз за саньми якийсь голос.

128

Богдан Лепкий «Мотря»

На наших невольниць повіяло повітрям свіжим, зимним і чистим… По тінях, які падали від дерев, знати було, що недалеко полуднє.

— Доброї днини желаю милостям вашим! — говорив низький, басовий голос, мов із бочки. — За честь собі маю відрекомендуватися зацним паням. Називаюся Петро Лаврентійович Хванько. Числюся бунчужним товаришем його милості пана гетьмана.

— Параскевія Яковлівна, вдова по Якимі Павнутієвичу Свічці, покійному писарі сотенному.

Рівночасно представляла себе Гликерія Тимофіївна, теж удова по підканцелябристі. Бунчуковий товариш, Петро Лаврентійович Хванько, насилу розколупав, хто вони таке.

— А я отеє з хорою донькою у монастир їду… А добродійкам якась, мабуть, немила пригода лучилася, як бачу, у дорозі.

Але вони не знали, яка це була пригода, і тому стали хлипати, ніби з великого жалю, та лише так киватися , що мало голови собі не порозбивали.

— Як Бог поможе, на обід прибудемо в монастир, бо то вже й недалека дорога.

Хора донька пана бунчукового товариша зайняла місце Мотрі, батько сів коло неї, а Кочубеєві дами лишилися на тих містечках, котрі вже собі гаразд були загріли. Челядь перепрягла четверо не дуже-то й цінних, але зате витривалих коней, і сани посунулися до річки. Хора панночка притулилася в кутку, як під стріхою пташка, і, заціпивши від болю уста, мовчала. Її батько випитувався про «обстоятельства столь дивного, і небажаного приключенія». Треба було брехати. Обі дами в один голос твердили, що гільтаї нерозкаянні напали на них, Мотрю Василівну вхопили й помчали з кіньми із прислугою, котра чи не була з ними у наперед злочинному порозумінню.

— Смертної кари гідна справа, — рішив добродій Петро Лаврентійович і дивувався, що Господь Бог з тої немилої пригоди їм позволив вийти цілими.

Ждали, заки вийшла до них ігуменя. Почувши про намір Мотрі поступити до монастиря, вона аж просіяла. Це ж була честь неабияка, а ще більші надії, що монастир розбагатіє. Сказали, що Мотрю Кочубеївну пірвали невідомі злочинці по дорозі до монастиря. Ігуменя довго-довго стояла, ніби їй мову умкнуло і владу в тілі відібрало. Замість подати підвечірок, наказала вдарити в дзвін. Цілий монастир рушив до церкви молитися за спасення раби Божої Мотрі Василівни. Темно було, як закінчилися молитви в церкві. Черниці розійшлись по своїх келіях. Хору доньку Петра Лаврентійовича забрала до себе сестра Єпіфанія, її батько разом із «дамами Кочубеєвого двора» пішли до ігумені на пісну вечерю. Ігуменя турбувалася, що тепер робити. Треба ж його милості генеральному судді сповістити про нещасливу пригоду… Нікому їхати в Батурин, лиш одній ігумені. Вона найкраще надається на посла такої нещасливої новини. Хто, як не ігуменя, може розважити тяжко опечалених родителів у їх великому горю, кому більше, як не їй, безпечно тепер їхати в Батурин?

129

Богдан Лепкий «Мотря»

Спочатку старі Кочубеї, може, й будуть сердитися, але як пройде перший гнів, то все ж таки пошанують її. Скажуть: «Сама ігуменя потрудилася до нас, щоби нас потішити в горю». І з порожніми руками вона певно не верне…

…Хтось постукав до Кочубея у двері. На порозі стояв канцелярський слуга.

— Її милість Любов Федорівна вже тричі по вашу милість присилали, щоб ваша милість їхали до двора, пильне діло якесь.

— У мене ще пильніше. Як скінчу, приїду... Геть!

Слуга плечем відчинив собі двері. Мало ними не вдарив Любові Федорівни, що якраз у цей мент входила. Кочубей глянув на жінку. Була зеленаво-біла, як гербова бумага. Писареві рукою на двері показав, — той щез. Пішов за ним і в сінях двері на ключ замкнув, щоб не підслухували, бо знав, що з жінкою тихої розмови не буває. Любов Федорівна сіла і хустку до очей притулила.

— Наша Мотря не доїхала до монастиря.

Кочубей взяв жінку за золочений ґузик соболевої шуби і потермосив ним.

— Жінко! Ти не при умі!

— При умі я. Мотря не доїхала в монастир... Ігуменя... Вона в нас…

Підніс кулаки над жінчиною головою, як Мойсей скрижалі, і — тримав. Любов Федорівна присіла. Почуття вини пригнуло її, — уперве, відколи з мужем жила. Побачив це Василій Леонтійович і, замість спустити руки на голову жінки, запустив їх у своє волосся:

— Мотре! Мотре! Мотре!

Кочубеїха навколішках голосила перед ним.

— Убий мене, убий, я тому винна!

Відсунув жінку від себе і пустився по кімнаті. Ходив, ходив, ходив...

— Богом моїм, во тройці Святій Єдиносущим клянуся, що коли б Господь умилосердився над нами і вернув нам її, то доброю буду для неї, і ласкавою, і не одно прощу, чого не прощала раніше.

— Поцілуй хрест святий! — сказав грізно.

Поцілувала.

— Змова. Ніщо друге, лиш змова.

І він знов пустився по кімнаті.

— А Мотрин чура де?

— Нема!

Кочубей заспокоївся трохи. Думав тільки, хто тую змову міг учинити. Чуйкевич? Не посмів би... Гетьман?.. Неможливо... Може, сама Мотря?.. Пішов прикази давати, щоб гінці на всі сторони світа бігли і шукали Кочубеєвої. Вибрав довірених людей і назначив високу нагороду...

РОЗМОВА

У кріслі сидить Любов Федорівна. На ній сірий контуш і білий очіпок на голові. З-під очіпка спадає жмут брудно-сивого волосся, не підфарбовуваного нині. Очі по дверях блудять, ніби когось ждуть. Повіки червоні, кругом очей сині підкови. Недобре спала Любов Федорівна. Лиця пожовкли, уста дрижать.

130

Богдан Лепкий «Мотря»

Лиха на себе. Не може простити собі, що вчора перестрашилася чоловіка й подалась, — не встояла в бою. Василь Леонтійович був грізний. У момент, як підняв руки над її головою, мурашки побігли по спині. Уперве побачила в нім мужчину... Запізно. Коли б так зробив був літ тому двацять, може б, поплакала нишком і полюбила його ще більше, а нині — ненавиділа його, як ворога, котрий її побідив. І ненавиділа себе, переможену. Ненавиділа весь світ. Може, їй замість Мотрі йти в монастир, молитися, слухати ігумені, вчитися християнської покори? Але вона приказувати, а не слухати здатна!.. А присяга? Присягала, щоби тільки Мотря назад до них вернула. Не материнська любов говорила з неї, а страх, — що скажуть люди?.. Розлетяться вісті всілякі, як ворони, розлізуться наклепи, як по полі мишва. Як же тоді Любов Федорівна людям в очі гляне?

Дотепер кожний слухав її, бо ніхто не міг їй ніякого закиду зробити, крім того, що мужа під пантофлем тримає... Невже це гріх? І добре, що тримала, без того не був би він тим, чим є. О, дзвінки, хтось вулицею їде. Дверми лускає, вже у її спальні, відчиняє двері, — Василь Леонтійович...

— Молися... За себе і за мене... Великі наші гріхи... Бог нас карає, жінко… Про Мотрю ані слиху ні диху.

— Добре сховалася донька перед родителями своїми.

— Перед мамою, — кажи. — Жінко, не забувай, що ти присягала вчора. Хрест святий цілувала.

Любов Федорівна змовчала. Замкнула часослов, перехрестилася тричі й поклала книжку на стіл, на тії мережки й вишивання, що від кількох днів даремно її рук дожидали.

— Вісті якої нема? — спитала, зміняючи голос.

— Ніяких прикмет. Сніг позадував дорогу. Може, де вбита під снігом у якому рові лежить.

Темніло. Кочубей не бачив злоби на устах дружини. Сваритися не міг.

—Кажеш, вернули твої люди і ніяких слідів не знайшли? Усі вернули?

— Ще нема тих, що на Бахмач післав.

— Так, значиться, наша Мотря туди, як Бахмач… Своїм бабським розумом кмітую , чи не будуть Мотрині сліди десь недалеко від Мазепиної ходи.

— Мазепа до такого діла неспосібний.

— Мазепа до всього спосібний.

Суперечку перервав ключник. Від нього довідався, що минулої ночі їхали якісь сани до Бахмача. На санях, крім погонича, сиділа жінка і хлопець.

— Мотря і її чура! — скрикнула Любов Федорівна.

— Біля Шапчиного хутора напали на них вовки.

— Вовки! — скрикнула Любов Федорівна.

— Але вони оборонилися щасливо. Як вітер мчали. Хуторяни ні коней, ні людей не могли розпізнати.

Кочубей своїм звичаєм став ходити по сінях, заложивши руки за спину.

— Що ж ти на це? — спитала Любов Федорівна. — Хай перетрушують, на кого підзор паде, — допитати. Свічками припекти — не зашкодить.

— Це гетьманські люди. Моя рука туди не сягає.

131

Богдан Лепкий «Мотря»

— Але його рука по твою доньку сягнула!

— Цить!.. Сурмлять... Це гетьманські післанці.

Кочубей вибіг і за хвилину з листом від гетьмана вернув. Мазепа прохав Кочубея, щоб він завтра вранці відвідав його в Бахмачі. Важне діло! Останні слова були підкреслені. Кочубей ще раз лист прочитав і сховав за пояс. Кочубеїха побігла в челядну , щоб погостити гетьманських гінців. Надіялася дати їм такого спотикача, щоб спотикалися і виговорилися з дечим. Та гетьманські гінці перед брамою завернули і погнали назад. Замкові мури передавали собі голос їх сурм, аж шибки в Кочубеєвім дворі від того гомону дрижали.

ГЕТЬМАНСЬКЕ СЛОВО

Перед рундуком гетьманського двора в Бахмачі спинилася четвірня добірних гнідих коней у посріблюваних шорах. З саней виліз, спираючись на свого чуру, генеральний суддя, Василь Леонтійович Кочубей. Чура зняв із нього верхнє медвеже хутро і віддав гетьманському лакеєві, а сам вважно попровадив пана по сходах, бо вже недалеко полудня і заморозь злегка пускала, — ковзко було. В сінях дожидав Кочубея сам гетьман.

— Сідай, Василю, отут, — говорив гетьман, вказуючи на велике, м’ягкими подушками вистелене крісло, — і грійся! Ти продрог, кріпкий нині мороз. Наливай, яка тобі найлюбіша, я тої самої з тобою нап’юся. Аж тепер запримітив Мазепа, що Кочубей у чорному контуші зі сріблом перетиканими вильотами і що пояс у його на жалібний бік зав’язаний.

— А це що? — спитав.

— Усі живі, — відповів Кочубей.

— Так славити Бога, а я боявся, чи не з нею отеє сталося. Жаль було б! Твоєї дружини сестра, — женщина великих чеснот, великого ума людина, політична, звичайна, зайвого слова не скаже, мало тепер таких.

Кочубей розумів, що гетьман хвалив Марію Федорівну коштом її сестри, Любові, але вдавав, що цього не помітив… Гетьман подав Кочубеєві файку і подякував йому, що в Бахмач до нього приїхав.

— Службове діло, Іване Степановичу. Приказ – це приказ, хоч не до їзди мені.

– От скажім, Стецько заб’є Грицька і повисне за те, а ти заб’єш не знаю кілько там людей і тобі ніщо.

Кочубей, як на шпильках, на м’якій подушці сидів.

— Ти про мою пригоду? — спитав несміло. — Я боронився, Іване Степановичу, боронив жінки й доньки.

— Знаю це і розумію, але чи схоче зрозуміти цар, коли про це доложать йому?

Кочубей мінився; то блід, то червонів. Мазепа не зводив з нього очей.

132

Богдан Лепкий «Мотря»

— Я про царських людей нічого не знаю, знаю, що на мій «кондукт » напали розбишаки… Я, моя дружина і донька моя числимо на тебе , Іване Степановичу, як на свою владу і на протектора нашого.

— Як на товариша і приятеля, кажи. Кажеш, що ти обороняв дружину й доньку перед розбишаками, а чому ж ти тоді не обороняєш доньку перед її мамою?

Кочубей такого повороту розмови не сподівався.

— Це діло сімейне, — відповів, спускаючи очі під стіл. — За сім’ю відповідає батько.

— А за батьків відповідаю я, ваш гетьман. Я за вас отвіт дам перед Богом. Донька не невольниця батька й мами, а дитина, їй належаться теж людські права.

Його голос був рішучий, кожде слово дзвеніло, як вилите з бронзи.

— Ваша милість жадають, щоб я повагою своєї особи і власті захищав перед гнівом царським, а рівночасно не дозволяють мені захищати Мотрю Кочубеївну перед гнівом і насильствами Любові Федорівни. Хто захисту і допомоги шукає в мене, знайде її, хоч би це була й донька, доведена до розпуки злостею і злобою родителів своїх. Dixi !

— Мотря у те-бе? — голова генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея безсильно повалилася на спинку фотеля. Перед його примкненими повіками стояла Любов Федорівна, тріумфуюча, злобно всміхнена, невблаганна. «Мазепа до всього спосібний», — сичала йому до вуха. Але разом з тим у серці Кочубея будилася батьківська любов до Мотрі і всміхалася радість, що донька жива..

Кочубей встав і стиснув гетьмана за руку.

— Спасибі тобі!.. Де вона?.. Любов Федорівна поцілувала хрест, що буде доброю для неї. Де Мотря?

— Лиш кілька стін ділять нас від неї. Але мушу тобі, Василю, сказати, що вона хора й ледве чи пізнає тебе.

— О Боже ти мій! Мотря хора? — прошепотів, сідаючи у крісло.

— Не того, а тую, — поправив гетьман. – Не на кого, а на неї одну цей гріх паде, як і багато других. Вона доньку вигнала з хати, в монастир заслати хотіла, щастю рідній доньці своїй позавидувала.

— А той, що її пірвав, умичник, злочинний противник родительської волі?

— Гадаєш, я? — говорив гетьман, клепаючи Кочубея по рамені. — Тим разом, брате, не влучив. Я Мотрі не поривав, вона втекла до мене тамтої ночі, рятуючи себе перед монастирем, перед вовками і — перед мамою.

— Боже ти мій, Спасителю святий, зглянься наді мною, бідним!

— Любов Федорівну треба загнуздати. Я далі такої лютої жінки в нашому старшинському колі не потерплю, хоч як тобі сприяю. Я тобі не ворог, а доньці твоїй, як нікому в світі, щастя бажаю і скривдити її не дозволю.

— Слово моє, що і я кривдити її не дам. Як хочеш, і хрест поцілую.

133

Богдан Лепкий «Мотря»

— Не треба. Ходім!

Мотря лежала на білій постелі, як на снігу червона троянда. Не розуміла, що до неї говорять. Гетьман підійшов і спитав, як хорій. Кочубей пожирав його очима. Недовірчивий зроду і підзорливий з практики , гадав собі, чи не видумана отся нагла хороба Мотрі, бо вона ніколи на тілі не хорувала і тільки душевні припадки лучалися з нею і то від сильного «афекту» . Хитрий Мазепа не раз придумував свої хороби, так і чи Мотриної не придумав він, щоб застрашити Кочубеїв і відвернути їх увагу від «факту умички ». Несподівано Мотря кинула собою і відкрила широко повіки:

— Батько!

Хотіла сісти на ліжку, говорила якісь відірвані слова, якісь речення то без початку, то без кінця, про королівну на вежі, про сльозу, з котрої розлилося море, про млин і кров… Кочубей слухав, ноги під ним дрижали, голова хиталася нервово, ще хвилина і — розридається. Гетьман взяв його обома руками за плечі і випровадив до свого кабінету.

— Друже, — казав Кочубей, — не маю причини не вірити тобі. Не гадаю, щоб ти зла Мотрі бажав, а коли вона не байдужа тобі, то я, як добрий батько своєї дитини, противитися не буду. За Любов Федорівну не беруся казати.

— Я вдячним серцем твоє слово приймаю, тільки щоб дотримав його...

Кочубей хотів їхати, але гетьман не пустив його.

— Любов Федорівна дожидає мене.

— Хай і вона потерпить. Не зашкодить.

Вранці Кочубей дуже здивувався, побачивши перед рундуком не свої, а гетьманські коні і сани з гербом Мазепи.

— Їдеш куди? — спитав.

— Хорої не покину. Це для тебе сани, бо твої коні втомлені, хай спічнуть до полудня. З тобою поїде мій небіж, Войнаровський, для товариства, щоб не було скучно. Назад привезе мені мого канцеляриста Івана Чуйкевича, — потребую його. Маємо дещо писати й компонувати.

Цілу дорогу журився Кочубей, що йому Любов Федорівна скаже, аж пригадав собі, що недуга Мотрі грізніша від Любові Федорівни. Заїхали на замок до канцелярій. Кочубей спитав, чи нема що важливого, прочитав дещо, підписав і просив Войнаровського до себе на обід. Але гетьманський небіж відмовився: Мазепі треба спішно Чуйкевича. Гетьманські сани відвезли Кочубея до його двора, і Войнаровський з Чуйкевичем поїхали в Бахмач.

SEMPER IDEM

— Старий прелюбодій, безсоромний женолюб, нищитель дівочої цноти, — зневажала Любов Федорівна Івана Степановича, слухаючи звіту свого мужа з його поїздки в Бахмач. — Казала я тобі, що Мазепа до всього спосібний…

134

Богдан Лепкий «Мотря»

Кочубей сподівався, що Любов Федорівна, як зм’якла два дні тому й покаялася та ще хрест святий поцілувала, так і лишиться такою. Аж ось, бач, яка переміна! На гірше... І Кочубей став уголос нарікати, що через язикату жінку він зраджує старого товариша — гетьмана, що через неї мусить дивитися на терпіння своєї доньки і що більше знущатися над нею не дозволить! Донька вмирає, а мати Господа Бога не боїться.

— Мотря вмирає? І ти віриш в тую комедію?..

Тріснув дверми і пішов до своїх кімнат. Не роздягаючись, положився на ліжко. Стурбований заснув. Коли збудився — побачив Любов Федорівну. До ліжка був присунений стіл, заставлений їжею і питвом, що аж угинався.

— Я тобі борщику принесла, пісного, печерського, ти його любиш, і лина з родзинками й мигдалями, і щупачка начинюваного, і пиріжків смачненьких… Гадаю собі, втомився, бідний, і стурбувався дуже.

— Ну, так спасибі тобі, Любонько. Ти, мабуть, і не знаєш, що діється у моїй душі і в мойому батьківському серці.

— Гадки твої вгадую, неба тобі прихилити рада б… Правда, що славний борщ? А спробуй рибки, славна, варто за кождий шматочок спасибі сказать.

— Утомився я! Ще один-два такі удари – і мене нема.

— А що ж тоді нам з Мотрею робити? — спитала, зітхаючи.

— Що робити? Це Боже діло, а не наше. Вона ж, як тобі відомо, хора, і дуже! Добре, як за який місяць двигнеться, за що до скончанія літ дякуватиму Господеві моєму, встаючи й лягаючи…

— А добре, що наша донька в гетьмана лежить? Щό скажуть люди? Він удовець, і всякому відомо, до жінок ласий, не знаю, чи гарно, щоб Мотря Кочубеївна у нього за стіною лежала, щоби він до її ліжка підходив і нею, ніби жінкою своєю, турбувався.

— Біля неї Лідія Петрівна сидить, як рідною дитиною, нашою Мотрею турбується. Власними очима бачив, як плакала.

— Кодкодрилеві сльози!

— Не кажи! Гріх каменем платити за хліб.

— Лідія Петрівна того самого ґатунку жінка, що й наша Марія Федорівна. Дивиться на Мазепу, як на Бога, і жодної гріховної плями на ньому не бачить. Але ти вважай, що скажуть люди, як довідаються. Люди й так знають, що Мотря від батьків утекла.

— Але не знають, де вона. Та й наплювать мені на твоїх людей, щоб мені Мотря здорова була!..

— Мазепа її до гріха доведе небезпремінно . А він же її хрещений батько, так, значиться, двічі тяжкий гріх… Нам треба Мотрю додому забрати.

— Вона ледве дише, а ти її додому везти хочеш? Хай би так, не дай Боже, сталося щось недоброго з нею, то я спокою до смерті не мав би.

— Послухай, ваша милість, що я вам скажу... Послухай… Гадаю собі, Василю Леонтійовичу, чи не прийшла тепер пора розрахуватися нам із Мазепою. Тепер не він нас, а ми його тримаємо в руках… У тінь тебе відсунув, — він, гетьман, рейментар твій, а ти хто такий? У його Андрій на грудях, а в тебе ґузик, та ще доньку до себе забрав, а нас осмішив, осоромив.

135

Богдан Лепкий «Мотря»

Кочубей глянув на жінку з-під лоба і повалився горілиць на подушки:

— Остогидло!

МІЖ РОЗУМОМ І СЕРЦЕМ

Перед рундуком танцювала гетьманська шестірня. Машталір і фореси ледви вдержували баских коней. Політував сніжок. Фореси струшували його з дорогої, золоченої упряжі, споглядаючи раз у раз на двері, чи не виходить гетьман. Мазепа у кабінеті з Чуйкевичем балакав.

— Не знаю, коли верну, — казав. — Може, за день-два, а може, й тиждень доведеться в Батурині побути. Мій небіж їде зі мною. Бахмач на тебе лишаю… Коли б тут до мене які посли приїхали, то затримай їх і вгости, а мені знати дай, хто це такий і чого хоче, тільки листи відсилай моїм довіреним, знаєш його, — додавши декількох сердюків для охорони, розумієш?.. І ще одне... За четвертою від нас стіною наліво лежить Кочубеєва Мотря. Сподіюся, що під твоїм доглядом буде вона безпечна. Мотря хора. Простудилася, втікаючи з монастиря, куди її мати запроторити хотіла.

Гетьман помітив здивування Чуйкевича і спитав:

— А може, я виставляю тебе на надто важку пробу? Кажи, ще можу відкласти виїзд до завтра і покликати когось другого замість тебе.

Чуйкевич заперечив:

— Ні, ваша милосте. Мене тільки вразила вість про Мотрю Василівну, бо ми від дітей знайомі .

— Тоді потішся, що вона, як лікарі кажуть, перебула небезпеку і є надія, що здоровля вернеться. Але їй грозить друга небезпека.

— Любов Федорівна?

— Угадав. Мотрю треба оберігати. Любові Федорівни не слід допускати до неї. Коли б Кочубеїха, користуючися тим, що мене нема, приїхала в Бахмач, кажи прямо, що гетьман нікого не велів до Мотрі пускати.

— Скажу.

— Покладаюся на тебе, як на сина.

Гетьман подав Чуйкевичеві руку, цей похилився і поцілував сиґнет , як звичай велів. Чуйкевич подякував, вдягнувся і поплівсь кругом роздивитись, як краще на ніч розставити варту. Аж вернувши у двір, до світлиць, які відведено для нього, знову пригадав собі Мотрю. «Не всі тії та сади цвітуть… Половина побирається, а другая розлучається», — доспівував стиха. Бунтувалася душа. Голос серця нашіптував про кривду і про помсту, але Чуйкевич втишував його і кликав розум до боротьби з серцем. Бо що значить щастя одиниці тоді, коли рішається питання життя народу? Що таке гетьманський військовий канцелярист Іван Чуйкевич супроти долі й недолі, волі й неволі цілої України? Невже Чуйкевич почувався б щасливим, коли б Мотря стала його дружиною, а Україна в кайданах стогнала? Ні, стократ ні! Щасливі, що поза своїм

136

Богдан Лепкий «Мотря»

приватним щастям іншого не відають. Він до них не належить. Мотря теж. Для неї хата, навіть найрозкішніша, — це клітка, в котрій серцю вузько. Завеликі в неї виросли крила. Їх можна тільки зломити, а цього він, Чуйкевич, не зробить. Ніколи! Опирався ліктями на стіл, брав голову в руки і вдивлявся в стіну. Стіна відділяла його від щастя. Від якого?.. Від особистого. У дворі було тихо, — двір шанував терпіння Мотрі. Мав би ж він, Чуйкевич, відмовити їй тієї пошани? Він же любить її, любить нині сильніше, ніж учора, бо любов’ю, освяченою почуттям саможертви. Діана, русалка, сфінкс... Мовчи, серце, мовчи!

Collegium medicum відпровадила його двома парами очей, що дивилися поверх великих окулярів.

— Цей, мабуть, теж не дуже-то здоровий, на серце.

— Sagitta Amoris periculosa est , – нахилилися один до одного.

— Наша пацієнтка і найбільшого гріха варта.

— Українська Венера найчистішої води.

— Мазепа ist ein Feinschmecker ohnegleichen .

— Mit dem Essen kommt der Appetit, mein Herr . Цей молодий козак теж гарний хлопець і ввічливий. Жаль мені його.

— Не виграє справи. За ним тільки молодість, а за Мазепою все інше.

— Ви добре зволили сказати: «За Мазепою все інше...»

ОЗЕРО СЕРЕД ЛІСУ

Двох сердюків третього на зміну варти провадять.

— Тільки ти, товаришу, вважай, щоб не заснув. Чуйко вчора одного на розмові з дівчиною застукав і на хліб та воду на цілих три дні посадив.

Змінили вартового. Вдягнули його у великий баранячий тулуп , чоботи він всунув у солом’яні плетінки, плечами оперся о дупло — стоїть. Пригадуються йому полтавські літні ночі, миргородські сади, любі, тихі розмови: «Нині на варті стій, а завтра, може, в бій, гіркий світ твій!»

— Стій! Гасло?

— Полтава!

— Проходь!

Вартовий бере до рук мушкет і бачить перед собою коменданта. Чуйкевич пізнає в ньому миргородця, до котрого лихий приступав.

— Нічого не тривожить?

— Дякуючи Богові, ні. Забув.

— За пильною і вірною службою добрий козак усяке забуває.

— Так, ваша милосте, забуває.

Пішов. По глибоких, свіжих снігах протоптує слід. Далекими полями кружить. Варти порозставляв на два стріли від двора, де їх ніколи й не бувало, щоб Мотря тривоги не почула. На віконниці її кімнати казав на ніч грубі

137

Богдан Лепкий «Мотря»

плетінки почепити, щоб гук заглушити, якщо стріляти довелося б. Мотря!.. Тихо і пусто кругом... Спи, Мотре, спи! Набирайся нових сил, нової жаги до життя, до слави, до блиску на гетьманському дворі, ти ж найцінніша оздоба гетьманської золотої булави. Спи, Мотре, спи, Чуйкевич на сторожі стоїть! Кругом Бахмача тихо, його тривога безпідставна і навіть хороблива, бо звернена проти невидимих ворогів. Але ті вороги є, він їх чує, він певний, що як не нині, так завтра вони під Бахмач підступлять...

Над ранком чує свист. Біжить туди. Біля вартового, що умовлений знак тривоги подав, застає вже десятника зі своїм відділом з найближчої вартівні. Значиться, впору поспіли. Пильнують. Вартівник валку далеко в полі доглянув. Чуйкевич вістових посилає. Вертають, докладаючи, що це — селяни збіжжя до млина везуть, бо в їхньому млині перед святами завізно.

— Відпровадити їх аж до самого млина і впевнитися, чи не підступ який! Перетрусити міхи і провірити людей, чи не шпиги... Гоніть!

Краще, щоб нині той ворог появився, ніж чекати до завтрішної ночі. Втомлений, вертає у двір і засипляє твердо… Кругом ліс, всередині озеро без відпливу. Вода в ньому глибока, аж чорна. На озері довбаний човен. Хвиля човен з припону відриває і гонить ним. У тім човнику хтось сидить. Вітер човник чимраз далі, на саму середину озера заносить, де найбільший крутіж. Чуйкевич чує крик розпуки; голос знайомий йому. Чуйкевич вдивляється в човник і пізнає Мотрю... Чуйкевич знає, що це сон, поганий сон, хоче збудитися, чує свій власний крик, та сон не пускає його з обіймів...

— Збудіться, ваша милість, вам щось поганого сниться! — термосив його за рам’я Мотрин чура, і Чуйкевич розплющує очі.

Зимний піт вкриває чоло, серце молотом у груди валить, як серце розгойданого дзвону.

— Панночці як?

— Лікарі кажуть, що добре.

Почуває себе здоровим і свіжим. Але сну не може забути. Тривожний сон.

За обідом його обслуговує чура. Старається розвеселити. Несміливо починає балачки на всілякі теми. Чуйкевич або не відповідає або відповідає коротко.

— Панночка питалися, — каже. — Тривожиться її милість, щоб ви не перетомилися, пильнуючи по ночах двора. Казали, що вас змінити треба.

— Поклонися ясній панночці від мене і скажи, що я не звик свою роботу на других перекладати.

Чуйкевич не може собі місця знайти. Сон не виходить йому з голови. Побачив занавіску на стіні, — розсуває, полиці з книжками. (В Мазепи скрізь книжки, свої і чужомовні). Ось польською мовою писана «Відправа послів грецьких» Кохановського Яна. Листає і натрапляє на слова: «Мати, ти за дітьми своїми не плакати, але вити будеш!» Які грізні слова і які трагічні! Троя перетворюється в символ, в пострах тим, кому грозить заглада , а вони не бачать її, не слухають віщої Кассандри. Бережись, Україно, щоб ти новою Троєю не стала! Не пускай, не пускай на свою землю чужого коня!

Чуйкевич бере шаблю, вдягає хутром підбитий байбарак і виходить на подвір’я. Зміняє усе, що намітив учора. Так краще буде, певніша оборона, ворог

138

Богдан Лепкий «Мотря»

не заскочить його. Перемога — річ сили, заскочення — наслідок неуваги, легкодушності, умовного лінивства. Козаки, напевно, нарікають на нього, що прикрий на службу, але не виявляють того, тягнуться, як струни, видно, військовий народ. Чуйкевичеві знову пригадується нинішний сон. Наше діло — це той довбаний човен, що потрапив у історичний крутіж. Якщо він тепер не причалить до берега твердого, то піде на дно... Піде! Чуйкевич не вірить у сни. А все ж таки того сну ніяк забути не може. В ушах йому лящить його власний крик: «Мотре!» Не знає, чи це сон був, чи тільки передчуття? Ліс ніби йому знайомий і подібне озеро лісове він десь також бачив. Яка мета нинішного сну? Чи не остерігає його якась невідома сила? Тая думка не дає йому спокою. Зустрічає старого сотника, що тутешні місця, як свою власну кишеню, знає і питає його про ліс і озеро в лісі.

— Та це не озеро, — відповідає, — а болото. Чортове болото. Не одну душу загирило . Небезпечний це ліс. Перше там всякий непевний народ кошелився, бо він далеко від шляху. Бог знає, що в ньому тепер сидить.

— Чи не поїхати б нам туди? Щоб перевірити. Певніше, то й спокійніше.

— Як ваша милість накажуть. Я пригоди не боюся. І так застоявся, як кінь на стайні, у Бахмачі. Козакові, за воєнними пригодами скучно.

— А великий цей ліс? — спитав нараз Чуйкевич. — Отой з болотом, про який я вас питав.

— Ні. Колись тут великі ліси бували, тепер винищено багато дерев, щоб ворог не міг близько під город підступити. Лісом він, бувало, невидимо для сторожі підкрадеться і відбити важко.

Чуйкевич перервав розповідь питанням, як далеко туди?

— Може, година їзди.

— Візьмемо тоді якийсь десяток людей і поїдемо з вами.

— Ні, так не добре буде.

— А як же?

— Якщо ваша милість зволять послухати моєї ради, то краще зробимо так. Я візьму половину пішої запасної сотні і перетрясемо ліс. Кіньми пускатися незручно. Ліс, сніг, болота, коні — дорога річ, — піхотинець у кожну нору влізе, — йому безпечніше. А покидати двора я вашій милості не раджу. Кожний похід, хоч би й такий нікчемний, як отсей, непевна річ. Ідеш, але чи вернешся, хто знає. А що було б у Бахмачі, коли б так ваша милість не повернулись?

Чуйкевич дав наказ. Із валів відпроваджував їх очима, поки на виднокрузі не згубився й слід. Чуйкевич вискакує з двора і Бахмачем, як орел, кружляє. Наслухує, чи стрілів не почує. Мабуть, задалеко, щоб було чути. Розвідку посилає, налагоджує зв’язок, а сам з другою половиною запасної сотні напоготові стоїть. У лісі стрілянина, і Чуйкевич з другою половиною запасної сотні на допомогу першій спішить. Хотів би скорше зустрінутися з ворогами й побачити, хто вони таке. Кримці чи свої харцизи? Хто б не були, кари їм не минути: на гетьманову домівку зазіхали.

Важна річ ворога з лісу не пустити, оточити й виловити його, як рибу в тенети, а ліс був у Чуйкевичевих руках. Поранених козаків відвезли на санях до

139

Богдан Лепкий «Мотря»

Бахмача в двір. Не було їх багато, бо ворога заскочили знічев’я. Він що лиш, мабуть, готовився до наступу або вночі, може, або завтра. Тепер, пообідавши добре, хто просипляв похмілля, а хто в карти і в кості грав, не прочуваючи ніякої небезпеки. Харцизи навіть варт далеких не порозставляли, а як близькі побачили козаків, то вже було й пізно. Чуйкевичеві довелось тільки завершити, що Петранівський почав. Виловлювали останніх харцизів, перебігаючи ліс здовж і впоперек.

Чуйкевич стояв над замерзлим озером серед лісу і думав. Береги позадувало, на лід насипало снігу. Чи є на ньому той довбаний човник, чи нема, — не видно. Звідки ж узялася тая хоробра ватага? Хто їй сказав, що гетьмана нема дома? Що за сміливість нападати на гетьманський двір, котрий ніколи не залишається безборонним? На таке діло звичайні харцизи не підуть. Тут потрібна підмова і підмога, до того може заманити гріш, і то не будь-який! Кругом Чуйкевича зібрались його люди. Петранівський виловлював останки бандитів. Вони – понурі, грізні, з ранами, перев’язаними як-будь – стояли, сиділи й лежали кругом огнища на поляні в лісі. Було їх душ кільканадцять, бо чимало в сутичці погибло. Дехто, що відбився від гурту, як почув стріли, не вертав. Утекли. Між ними й провідник, ватажок лицарів з-під чорного стягу . Це доводило старого Петранівського до злості. «Маємо сокиру, та не маємо руки, котра нас хотіла зарубати», — нарікав на себе й на своїх.

Чуйкевич підійшов до полонених і став приглядатися зблизька. Виснажені поранені, в подертій одежі робили сумне враження. Переважно парубки, що провинилися в громаді і пустилися на промисли лісові. З таких на Січі робляться найхоробріші вояки, якщо котрому поталанить дібратися туди. Що з ними робити? Здавалося йому, що й Мотря не схоче, щоб за неї людей мучили й карали. Певно, що ні! Вона химерна, смілива й хоробра, як лицар, а все ж таки душею лагідна та добра. Від одного до другого ходив і випитувався, хто він, звідки і як у харцизьку ватагу попав? Відповідали нерадо й нескоро, але виявилося, що це дійсно здебільшого новачки в такому ділі, діти безталання, жертви часу. Закінчивши розпит, став перед ними і почав різко:

— Люди!

Хто сидів або лежав, піднявся в повний зріст і стояв з похиленою головою, нічого доброго не сподіваючись.

— Ви знаєте, що ваше життя і смерть у моїх руках. Схочу — пущу, не схочу — повиснеш на гілляці. Я вас із оружжям у руці в гетьманських маєтках приловив, — у ватазі, від якої нічого доброго сподіватися не можна. Але мені крові вашої не треба. Не буду жорстоко карати, якщо скажете мені, хто вас намовив до злого і що саме загадали вам робити.

Гільтаї мовчали. Один другого штовхав: «Кажи!», «Говори ти!», «Я не знаю, що казати»... З гурту виступив один, підійшов. Чуйкевич зрозумів, що він не хоче при всіх говорити, відвів набік.

— Ваша милосте! Люди не винуваті. Нас підвів Тогобічний. Обіцяв повести на Січ. А що ми мали на Бахмач нападати, цього він нікому не казав, на це я і хрест поцілую. Але Тогобічний проговорився вчорашньої ночі переді мною, випивши трохи, що підемо якусь панночку визволяти. І що, коли ми її визволимо і до рідних батьків доставимо, то за це нам буде велика нагорода, може, й по коневі дадуть…

140

Богдан Лепкий «Мотря»

— А не чув ти, куди ви мали тую панночку відвезти?

— Ні, але, мабуть, не дуже далеко, бо тої самої ночі мали ми далі утікати.

Чуйкевич надумувався хвилину.

— Ти підеш зі мною. Нічого тобі не станеться. А тепер скажи мені по правді, кого з тих людей можна відпустити?

— Усіх, ваша милосте. Це люди не лихі, а нещасливі.

Чуйкевич задумався: «Значиться, Любов Федорівна затіяла таке небезпечне діло. Василь Леонтійович, може, про нього й не знає. Він, напевно, й не згодився б на те. Це ж злочин! Тá жінка ще колись великого лиха накоїть». Гетьманові треба правду сказати, але ж і гетьман не схоче сорому на голову Мотриної мами.

МІЖ КНИЖКАМИ

Гетьман із Батурина не повертався. При Мотрі зостався тільки гетьманський «ляйбмедікус» , як він себе радо любив титулувати. Тричі в день відвідував недужу і тішився, що її здоровля видимо поправляється. «На свята, — казав, — ясна панночка вже буде слухати колядників». Мотря наказала покликати пажа читати їй книжки.

— Їх милість, пан канцелярист Чуйкевич, дуже стурбовані ходять. На гільтаїв ходили. Побили їх у гаях і кількох привели до двору.

— Карали?

— Де там! До робіт їх усяких настановили, піклуються ними; дивні такі! Тільки хай панночка не гніваються на мене, — їх тут Чуйком звуть, бо дуже чуткі, від тої чуйності геть помарніли, по ночах не сплять, все ходять і ходять та Бахмача пильнують, як свого ока…

Мотря розглядала універсали і письма Мазепи. Довідалася багато дечого такого, про що їй і не снилося перше. Не гадала, що це таке трудне і складне діло — гетьманувати. Треба боронити краю і перед зовнішними, і перед внутрішними ворогами. Одних і других багато. І цареві годи́, і своїх людей собі не зражуй. Одне тільки листування з полковником Новицьким яке цікаве. То величає його гетьман своїм товаришем і другом, то знову докоряє йому, що наказу не виконав як слід. А все хитрими словами. Нелегка річ гетьманська булава.

Раптом Павлусь, як вітер, у світлицю вскочив.

— Гетьман! — і руками об поли вдарив. — Ясновельможний пан гетьман приїхати зволив.

— Як же це? Без сурм, без дзвонів?

— Щоб вашої милості не тривожити. Власними очима бачив, як увійшли.

Мотря книжку під подушку сховала.

141

Богдан Лепкий «Мотря»

КОЛИСЬ І НИНІ

Чуйкевич переходив через цвинтар. Сам не знав чому. Звичайно бадьорий і повний бажання до життя і до боротьби за нього, не любив притулків смерті. Але нині так якось сумно було йому на серці, що навіть незчувся, коли опинився поміж могилками. Сніг, як білі хустки, нависав над хрестами.

Смуток зимового підвечір’я всмоктувався в козацьку душу. Мимохіть пригадалася Дорошенкова могила в Ярополчі Волоколамського повіту, біля Москви, могила злощасного Тетері в Адріанополі. За життя такі далекі собі, такі неподібні, а по смерті обидва на чужині лежать і, хоч так недавно померли, сліди їх могил травою заростають. І пригадався безталанний гетьман Виговський. «Не дали мені оправдатися і на смерть без суду і права шляхетського віддали», — загомоніло десь далеко аж від Галицької землі.

Стрепенувся Чуйкевич, перехрестився тричі і голову склонив. Здавалося, що бачить Ольховець і той будинок, до котрого Маховський заманив побідника з-під Конотопів , бачить, як він читає акафіст Пресвятої Богородиці і як паде влучений кулями.

— Тіло моє по християнському порядку землі віддати, має лежати у Скиті Великім, у склепі мурованім, в церкві Воздвиження Чесного Хреста. А тепер на похоронення тіла мойого грішного двісті червоних золотих і сто талярів твердих до шафовання дружині моїй даю.

А дружина Виговського по лісах скиталася, як лань, зацькована хортами. Мощі мужа свого виблагати мусила і навіть заповіту його не мала спромоги як слід сповнити. Це ж були люди, котрих імена записані в історії. Чого ж тоді хочеш ти, канцеляристе військовий, Іване Чуйкевичу? Хто ти такий нині і яку вагу мають твої власні турботи і бажання? Невже знають Орлик і Войнаровський, яка їх доля чекає? Чому ж ти повісив голову серед тих незнайомих могил?.. Як звичайно, обійшов варти і втомлений вертав на відпочинок.

— Тю! — сказав, лихий на самого себе, — щось до мене, як до того миргородця, підступає. Ну, чого тобі треба, чого? Дівчини, маєтків, слави чи тільки чистої совісті, що діло своє зробив? Кажи, не мороч себе, не затруюй свого життя. Ой Мотре, Мотре! Як тяжко забути тебе, як тяжко зректися свого щастя! Але треба.

Зближаючися до двора, запримітив, що він освітлений яркіше , як звичайно. Світиться в гетьманськім кабінеті і в сусідних покоях. Затривожився і прискорив ходи. Недалеко двора стрів Петранівського.

— Його милість пан гетьман приїхав, — сказав, підкручуючи вуса, і блиснув жовтуватими білками очей.

— Невже ж? — спитав Чуйкевич, врадуваний тою вісткою.

Сподівався, що гетьман його ще нині до себе покличе. Схоче прийняти звіт. Чуйкевичеві здавалося, що не пережив би невдоволення свойого найвищого вождя, і він дивувався тим полковникам, що спокійно вислухували гетьманових доган а, може, навіть не брали собі їх до серця. Та ще числив Чуйкевич на Мотрю. На неї мусить оглядатися гетьман, бо це вона була поневільною причиною цілої отсеї події. Гетьман дійсно ще нині покликав його до себе, хоч була пізня ніч. Балакали в гетьманськім кабінеті.

142

Богдан Лепкий «Мотря»

— Як бачу, — казав гетьман, — ти потрудився для мене. Я вдоволений тобою. Тільки не знаю, настільки добре ти зробив, пускаючи харцизів на волю. Ти з ними по-лицарськи вчинив, а вони розбишаки. Натура вовка тягне до ліса. Боюсь, що вони своїх поганих промислів не покинуть.

— Ваша милосте, зробив я це, може, й не мудро, але щиро, йдучи за голосом серця.

— Серце добре на весіллю, а не в битві. Боротьба – предмет сили, а не совісті. Nemo omnia scire potest — затям те собі… Чому ти не сідаєш, Іване? — спитав нараз Мазепа. — Ось тобі крісло, будь ласка!

Чуйкевич дійсно був утомлений. Крім цього, перший раз так довго і так довірено балакав зі своїм гетьманом. Це його хвилювало.

— А все ж таки, чи не треба б нам того чоловіка взяти на спит. Він нині може так говорити, а завтра інакше. Усе мусить бути зроблене по формі.

Чуйкевич зжахнувся. Спит, чи там допит, був для нього загалом процедурою нелюдяною, а в тім випадку, де йшлося о Мотрю, гидкою і небажаною.

Гетьман надумувався хвилину.

— Хай буде, як собі бажаєш. А що ж Мотря Василівна на те?

— Я з Мотрею Василівною за той час, як тут вашої милості не було, не бачився і не балакав. Ні єдиного разу… Хочу бути чесним з собою і вірно свою службу нести Україні і рейментарові мойому.

— Таких людей нині якнайбільше треба. Часи непевні. Числю на тебе. Виспися добре. Під сторожею моїх сердюків можемо спати спокійно.

Чуйкевич встав.

— Ваша милість зводять прийняти до відома, що сотник Петранівський – козак хоробрий і досвідчений у боях.

— Цей старий з жовтуватими білками?.. Затямлю собі.

— Він розгромив гільтаїв.

— Нагороджу його. Спокійної ночі, Іване!

Чуйкевич вийшов. Гетьман дивився за ним. «Дивний чоловік. Знаю, що любить Мотрю і що Любов Федорівна сприяє йому. А він все-таки зостається вірним мені. Значиться, поборов себе, — як мало хто. Надійний чоловік». І гетьман задумався… Мазепі немило було боротися з Кочубеєхою, але нічого не вдієш, — треба. Не йти ж йому під її пантофель. Останній крок Любові Федорівни, щоб викрасти насильним способом Мотрю, став подією вирішального значення. Гетьман мав у руках великий козир. З Любові Федорівни спала личина, за якою ховала справжнє обличчя. Тепер ніякі викрути не допоможуть. Ще недавно при бенкетному столі в Ковалівці впевняла його, що до ніяких коверз рук своїх не мішає. А тепер харцизів на гетьманський двір посилала. «На тім хтось з нас голову скрутить». І гетьман плеснув у долоні, даючи знак покоєвим, що йде на спочинок.

143

Богдан Лепкий «Мотря»

ЧИ ПЛАКАТИ, ЧИ СМІЯТИСЯ

Мотря дожидала гетьмана. Але він тільки поклін тіткою Лідією її милості переслав і передав дарунки, які для неї привіз, — нові, в дорогоцінних переплетах книжки. Розпитувався про її здоровля і поводження, але до спальні не входив. Тоді, як вона без пам’яті лежала, цілими годинами пересиджував біля її постелі, а тепер, коли могла б уже й розбалакатися з ним, ні. Мотря була лиха на себе й на гетьмана. Догадувалася, чому він тепер осторонь від неї держиться, знала, що такий «політичний» чоловік, як Мазепа, не може входити до дівочої спальні, коли хора, дякувати Богові, поправляється. А все ж таки недобра була, що не бачить його. Скучала. Але й нарано гетьман тільки велику китицю квіток прислав, а в ній маленьку записочку, що «цілує її рученьки білі і бажає скорого подужання її милості Мотрунонці Василівній». Мотря впивалася запахом квіток серед зими і п’яніла від гетьманських слів.

— Я нині встаю, — сказала до лікаря, що прийшов її відвідати вранці.

Німець перестрашено глянув на неї. Не знав, як йому з Мотрею бути. Привик до гарно вихованих панночок, котрі в розмові з чужим чоловіком поза «так» і «ні» далеко не виходили, а тая українська німфа прямо грається ним, як куклою з вертепу. Взяв її за руку і слухав ударів живчика, потім ухо до грудей приклав. (Ухо почервоніло, як грань ).

— Нині — ні, — сказав рішучо.

— А коли ж?

— Може, за два-три дні.

— Хай буде завтра. Добре? Завтра спробую встати.

Мусив погодитися, що завтра після обіду Мотря на годинку встане. Але лиш на годинку. Ах, як тривожно дожидала Мотря тої завтрашньої днини! Побачить його! Може, це в нього була не любов, а химера, химерика, як медікус казав. А може, за той час, як вона нездужала, гетьман порозумівся з її батьками і порадить вертатися до них? Чого то не буває з людьми та ще з такими нерозгаданими, як Іван Степанович. Мотря якраз прочитала гетьманські листи й універсали і довге гетьмановання Івана Степановича ясно зарисовувалося перед її очима. Бачила його боротьбу за булаву. Леонтій Полуботок, Михайло Галицький, Семен Троцький, повстання Петрика, — скільки витрати сил на поборення невсипущих коверз ! На жаль, і її батько грав тут деяку ролю. Року 1690-го думний дяк Українцев секретно доручав генеральному писареві Василеві Кочубеєві наглядати за поведінкою гетьмана Мазепи, а Петрик у Кизикермені розповсюджував вість, буцімто його післав писар Кочубей, що ворогує з Мазепою і хоче скинути його з гетьманства, щоб самому гетьманом стати. Не без причини воно!

Як сумно доньці чути таке про батька. І він, значиться, також належав до тих, що чинили заколот на Україні. Старі гріхи! І чи не велів тепер Господь, щоб донька виправила батькові провини, щоб поєднала Мазепу з Кочубеєвим родом?.. Тую гадку скріпляли останні події, її переїзд з батькового до гетьманського двора. «Мамо, чого ж ти не хочеш того примирення, чого своїми загребущими руками розпалюєш ватру наново?»

144

Богдан Лепкий «Мотря»

Увійшла тітка Лідія і засвітила свічки. Мотря полюбила її. Нагадувала Марію Федорівну, тільки була живішої вдачі. Довідалася від неї про молоді літа Мазепи і його родину. Як з книжки вичитувала, хто з ким оженився і котра за котрого віддалася. На пальцях перечислювала дітей, при дівчатах додавала така-то й така-то. Мотря звала її тіткою, а вона Мотрю донею.

— Тітусю, я завтра встаю. Я молода, здорова.

— Молоді не шанують здоровля. Як молоді коні, з тягарем під гору рвуть.

— Тітусю! А що робить ясновельможний? — спитала нараз так щиро, як дитина, і геть розоружила тітку.

— Тю! Яка цікава. А веретена, а кужелі, а голки — не ласка, що? Дівчина відрікається того, до чого її Господь создав.

— Мене Господь не создав для веретена.

— Гадаєш, до булави? — спитала тітка Лідія, і вони розсміялися вголос.

Довго не могли заспокоїтися. Одна другій долонею затулювала губи, і сміялися ще й ще.

— Ну вже досить, вже досить, а то ще гетьман почує і прийде, — сказала тітка.

— Овва, нехай приходить, не страшний, — відповіла Мотря.

— А якщо я розкажу йому, чого це ти сміялась.

— А ти — ні?

Здавалося Мотрі, що гіршого не може статись від того, що вже було. Батьки заслали її до монастиря, а вона втекла до гетьманової палати... Чи плакати, чи сміятися?

ЧИ МЕНІ СНИТЬСЯ, ЧИ МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ

Сніг перестав падати, брав мороз. Долішні шибки геть укрилися квітками, крізь горішні видно було небо.

Мотря вбиралася в плахту, корсетку і зав’язувала пояс. Ах, як ті руки дрижать! І стояти так якось важко. Сіла біля зеркала, щоб до ладу довести волосся. Сил бракувало. Як-будь сплела свою довгу косу і на плечі пустила.

Тітки Лідії не кликала. Мабуть, вибиралася до сповіді, поїхала ще вранці, бо весь день не заходила до неї. Ах, як набридла тиша Мотрі! Не для монастирського життя вона. А хтозна, чи не доведеться у монастирі перебувати? Відганяла від себе чорні думки. Радість мішалася зі смутком. Здоровля поборювало недугу, але й недуга не зрікалася так легко своїх прав. Пробувала ходити по хаті, — важко. Що кілька кроків мусила спочивати...

Мотря відчинила двері до тітчиної кімнати Тільки пташки скакали у клітці. Відчинила ще одні двері, і там не було нікого. Перейшла ще одну велику світлицю і мало не впала. Насилу доволіклася до якогось крісла. Закрила очі руками і сиділа так добру хвилину. Відпочивала. Нараз почула різкі мужеські кроки. Змінялася варта біля гетьманських покоїв. Значиться, за цими дверима гетьман, там він найчастіше перебуває. Мотря злегка постукала в двері.

145

Богдан Лепкий «Мотря»

— Увійдіть!

Сіла на кріслі біля дверей, бо боялася, що впаде.

— Увійдіть! Хто там? — почула голос Івана Степановича.

Якби до спальні не було так далеко, вернула би... Запізно. Мотря піднялася з крісла.

— Чи мені сниться, чи мені здається, що ясне сонечко крізь хмари сміється, — говорив, врадуваний появою несподіваної гості.

— Ані тобі сниться, ні тобі здається, з туги за тобою серце в груди б’ється, — відповіла насилу, чуючи, що ноги вгинаються під нею.

Гетьман підтримав її і більше заніс, аніж запровадив до високого фотелю біля свойого стола в кабінеті. Чула, як цілував її зимні руки і як до уст підносив хрусталеву чарку з вином, розбавленим водою. Була між сном і явою, ніби повисла над землею, не доторкаючися її ногами.

Хтось перейшов сіньми, задзвонили перед ґанком дзвінки, чи не тітка Лідія вернула? І Мотря відкрила повіки. Гетьман біля крісла стояв і тривожно дивився на неї, він, що ніколи не зраджував тривоги. Усміхнулася, ніби дякуючи за спочуття .

— Мотре, сонце моє!

— Пане мій...

І знову більше заніс, ніж допровадив Мотрю до її світлиці.

ЧИ ДОСПІВАНА ПІСНЯ?

На другий день Кочубей до Бахмача приїхав, щоб гетьманові побажати щасливих свят. Гетьман не хотів сього року святкувати в Батурині Різдва. В столиці надто шумно тоді. Генеральні старшини, урядовці, духовники, а то й полковники та сотники спішать до гетьмана з привітом. А йому хотілося спокою, наскучило фарисейство людське. Кочубей привіз дичину й рибу, бо вони з гетьманом по старій звичці обдаровувалися при таких нагодах.

— Я тобі, Іване Степановичу, — гуготів басом Кочубей, — привіз, чим хата багата. Не погордуй. Нарочно для тебе в ліси на лови їздив.

— Спасибі, Василю Леонтійовичу. Якою рукою ти даєш, такою я приймаю, — відповів гетьман. — Жаль тільки, що трудився для мене, сам звірину стріляв, а може, й рибу ловив.

— Звірину, то так, а рибу мої люди тягнули, я до того не охотник.

— Апостольське ремесло ловити рибу, але нам до апостолів далеко; ми люди грішні. Мечем промишляємо. А хто мечем воює, той від меча гине, який би цей меч і не був.

Хвилину перекидалися словами, бо не могли вийти на потрібну тему. Мазепа, як господар, мав уважати, щоб не зразити гостя, і Кочубеєві нечиста совість не давала щиро говорити.

— А як мається твоя дружина? — спитав нараз гетьман.

— Спасибі, — відповів Кочубей і махнув рукою. — Е-ет! А Мотря?

146

Богдан Лепкий «Мотря»

— Поправляється, хай буде Всевишньому дяка!

— Дякую тобі, Іване Степановичу, — і простягнув до гетьмана руку. Гетьман обійняв його.

– Чую, недобре було з нею. А можна побачитися?

— Будь ласка. Як же, щоб батькові не вільно було бачитися з донькою.

Гетьман провів Кочубея до Мотриних дверей і вернув. Кочубей увійшов. Перестрашився, побачивши Мотрю блідою і виснаженою.

— Донечко моя безталанна, — говорив, притулюючи її до себе. — Як же ти змарніла. Де ж поділися твої рум’янці пишні?

— Спитайте маму, — відповіла з жалем.

— Славити Бога, що зглянувся над тобою і що не покарав нас, родителів твоїх. Як же тут тобі, Мотре?

— Нічого, шанують мене, доглядають. Лідія Петрівна така добра для мене.

— Що ж ти гадаєш робити, Мотре? — спитав несміло Кочубей.

— Що Бог дасть… Але яка з мене черниця? Жити мені хочеться.

— Найкраще, якби пошукала б собі доброго чоловіка. Гадаю, що знайти не важко. І врода є, і гараздів Бог не поскупив.

— Судженого і конем не об’їдеш.

— Суджене не розгуджене, — притакнув Кочубей, а подумавши хвилину, спитав: — А на свята не поїхала б ти додому? У мене сани з будою, коні скорі, дорога недалека. Сумно мені буде стрічати Різдво без тебе. Знаєш, я сім’янин — які мені свята без моїх дітей?

Мотря гірко всміхнулася. Боже, який батько бідний, хоч пан таких маєтків!

— А я тішився, що привезу тебе, Мотре, — з жалем відповів Кочубей.

Мотря подивилася на нього довго-довго. Батько не здержав погляду доньки. Відвернувся від неї і встав.

— Хочете йти? — спитала Мотря.

Не відповів. Чимало хотілося казати, хотілось батькові розкрити свою душу перед коханою донькою. Висповідатися перед нею. Розмова з жінкою кінчалася все одним і тим самим — помстою на Мазепі, а Кочубеєві хотілося не помсти, а примирення, щирого і тривкого, хоч на схилі віку. Доки йому коверзувати, доки вести боротьбу за тую блискучу, але важку булаву, котрої він, може, й не годен носити? Знав, що те саме, що тепер робить Любов Федорівна з Мазепою, робив би Полуботок, Апостол, Орлик, може, й Войнаровський та інші з ним, з Василем Кочубеєм, коли б гетьманства добився. Пощо йому того? Спокою хотів, а Любов Федорівна не давала спокою. Рад був пожалуватися доньці, сказати їй, що він на дорозі до її щастя не стоїть, що прощає її напередодні Рождества Христового нерозважливий крок, який вона, втікаючи до Бахмача, зробила; усе-усе хотів сказати Кочубей, але глянув на хору доньку і тільки ще раз рукою махнув: «Е-ет!»

— Тату, ви щось окриваєте переді мною, — сказала Мотря, вгадуючи батькові думки. – Говоріть, тату.

— Ні, Мотре, ні. Нічого я перед тобою не скриваю. Тобі відомо все. І про мене, і про маму, і про гетьмана.

147

Богдан Лепкий «Мотря»

— Химерна річ — щастя.

— Чи не за такою химерою і ти ганяєш, Мотре? — спитав, зітхаючи, генеральний суддя. — Погадай, спитайся свого серця, порадься розуму, щоб не жалувала опісля.

— Ні, тату. Не за химерою я ганяюся й жалувати ніколи не буду.

— Не довіряй нікому всеціло, щоб не довелась гірко потім.

— Сама вип’ю чашу гіркої. Нікому й не пожалуюся, який у ній смак.

— Я, дитино, щастя тобі бажаю, того щастя, якого сам не маю, мабуть, тому, що забагато гріхів на свою совість набрав. Батьки бачать щастя дітей у тому, чого самі не мали. Я, Мотре, не мав спокою.

— І я його не маю, тату.

Кочубей рукою махнув, «ет», і подався в гетьманові покої.

Мотря головою до подушок припала.

— Як же там Мотря Василівна? — спитав гетьман, побачивши на порозі свого кабінету сутуловату стать Кочубея.

— Я й не знаю, як тобі дякувати, Іване Степановичу, за твою дбайливість для моєї доньки.

Гетьман поклепав Кочубея по плечу.

— Усякому життя миле і всякому дорога воля. Боронити її — це закон природи.

— Догадуюся, до чого це ти ведеш. Але ж Мотрі ніхто не неволив.

— А монастир?

— Я, як люблячий батько, добув би був її звідти при першій нагоді.

— Знаємо тії перші нагоди!

— Але втікати, та ще й до самого гетьмана, ні, це вже надто сміливо.

— Відповідальність за цю пригоду паде не на неї, а на когось іншого.

— І цей, інший, не без вини, то правда. А все ж таки святилися ті часи, коли дівчата слухалися своїх батьків.

— Правда? Не бачили навіть чоловіка, з котрим мали навіки свою долю зв’язати, і йшли під вінець. Це було – це насильство, якому має прийти кінець.

— Говориш, бо сам доньки не маєш.

— Можливо. Але гадаю собі, що я своїй дитині не зав’язував би світа. Кого любиш, за того й віддавайся. Серця не уймеш... Але що це ми почали таку поважну балачку. Попідвечіркуємо, чим Бог післав. Ходім!

За столом Мазепа ніби відмінився. Розпитувався про всілякі справи, про всяких людей і жартував. Його дотепи були такі веселі, що Кочубей забув про своє лихо та засміявся, як на весіллю.

— Ти в того Іскру, — казав гетьман, — закохався, як чорт у суху грушку. Хто наймудріший? Іскра. Хто найхоробріший? Іскра. Хто найвірніший? Іскра. Іскра, Іскра, Іскра! Уважай, щоб тая іскра не попекла тебе...

Пригадували собі давні часи, як вони сварилися і як мирилися. Надійшов Войнаровський, і втрійку сіли до карт. Гетьман робив це ради гостя, котрий був охотник до гри, а не грав часто, бо Любов Федорівна гризла його за те. Кочубей виграв і був у доброму настрою. Не можна сказати, щоб він був скупий, але не любив програвати, гнівався на карту. Розбалакалися і незчулися, як прийшла пора на вечерю. Встали.

148

Богдан Лепкий «Мотря»

— Кажіть собі що хочете, — почав гетьман, — а нема понад життя чесного та богобоязливого дідича-гречкосія . Ні політика його не турбує, ні війна, худібка йому і молоко, і масло, і м’ясо дає, земля хліб святий родить, вода рибку плекає, бджола мід носить. Святилося таке життя. А прийде похід, нашого богобоязливого нема, — нездужає, половину тіла відняло. Пощо кров людську проливати?.. Мені, грішному, мало коли довелось засмакувати такого богоподібного життя. Все якісь війни, походи, одним словом, — грішиш. Я вже й забув, коли навіть отак безтурботно провів вечір, як нині.

— Але, — запримітив нараз гетьман, — нам бракує, вгадайте чого?

— Жінки. Без жінки — як без сонця в хаті, сумно якось.

— І без жінки зле, і з жінкою недобре, — рішив Кочубей. — Чоловікові все забагається того, чого не має.

Сміялися всі троє. Кочубей тому, бо гадав, що йому дотеп вдався, гетьман з Войнаровським, бо дивилися на нього і пригадували собі Любов Федорівну. Якби вона се чула, дала б йому!

— Якби я вдруге на світ народився, їй-богу, парубком до сивого волосся ходив би.

— Коли б знаття, де впадеш, то й соломи підстелив би, правда? — жартував з Кочубея гетьман.

Й за вечерею балакали про жінок. Гетьман розказував про французький королівський двір.

— Боюся, — говорив, поважніючи, гетьман, — що й про нас будуть колись поверху судити, не вникаючи в наші душі, в наші характери, з котрих, як з джерела вода, випливають наші вчинки.

ПОЧУВ ПРАВДУ

По вечері гетьман відпровадив свого гостя до спальні. Була це одна з бічних кімнат, з одними тільки дверима й одним вікном. Стіни грубі, ліжко всунене в стіну, з позолоченими прикрасами, без занавіс. Не зимно було й не гаряче, саме в міру, щоб добре спати. Кочубей, увійшовши до спальні, перехрестився до ікон, кинув оком на гарно вистелене ліжко і підійшов до вікна. Спробував рукою, чи добре зачинене, подивився, чи є віконниці.

— Що це ти, Василю Леонтійовичу, злодіїв боїшся? — спитав гетьман.

— Не боюся, — відповів Кочубей, — з привички гляджу. Мене здавна за багача мали, а чого-то поганий чоловік не зробить, щоб добути собі марний гріш. У мого дядька було раз таке, — і Кочубей став оповідати: — Приходить під вечір якийсь серб, чи мадяр, чи якась біда, подорожній, і двигає на плечах такий здоровий ящик, аж під ним присідає. «Будь ласка, милостивий пане, — каже до дядька, — дозволь оцю штуку зложити в вас на ніч. Я з нею до города йду, сукна всілякого багато маю, якщо зводите, то вранці покажу, може, купите що, бо тепер уже темніється, не видно. Сам я у корчмі заночую, а там такій

149

Богдан Лепкий «Мотря»

дорогій речі не досить безпечно». Дядько мій був собі от козак, ні бідний, ні багатий і жив простенько. «Гаразд, — каже, — поклади свій ящик, чоловіче добрий, у світлиці. Там безпечно буде». Поклав, побажав доброї ночі і пішов. Але по вечері вертає дядьків син з собакою з лісу. Собака цей ящик обнюхала і як зачне прискакувати до нього, як не стане лаяти, гарчати, вити, аж землю під собою дере. Всі в сміх, — тю, тю, дурний Гривко! А пес своє. Вигнали його, він ще під вікном гарчить і до вікна дереться. «Е, — каже мій дядько, — тут щось не теє. Це не дурний пес». Покликали коваля, розбили ящик і, думаєш, сукно знайшли, — еге! Там чоловік сидів з такою ножакою, о! Мабуть, умовилися, що серед ночі цей, що в ящику, вийде з нього і відчинить двері, а там не треба й казати, що зробили б... Я ще тоді хлопцем був, але з тої пори не вірю нікому, особливо, як спати кладуся.

— І добре робиш. Розум Бог дає, а пильність сам чоловік мусить придбати.

— Тому ще й жінки не зрікаюся, — відповів, усміхаючись, гетьман.

— Та, що ж, — женися, хай тобі Бог помагає, погуляємо на весіллі.

Мазепа поклав йому руку на коліно і, вдивляючися в очі, говорив з жалем:

— Женився б, а вороги? Кажуть, досить з тебе булави, а дівчину не лови.

Слова ці були вимовлені так щиро і просто, що ними зворушився Кочубей.

— Іване, — сказав, — товаришу мій і добродію! Не хочу я щастю твойому стояти на дорозі і не хочу, як ти сказав, зав’язувати світа своїй доньці. — Він відкашельнув, бо, видно, не легко було таке говорити. — Щоправда, є деякі перешкоди, правди не затаю.

— Які ж вони?

— Твій вік і те, що ти – хресний батько Мотрі. Але ж, славити Бога, ти не одного молодця заженеш у козячий ріг, а про друге діло хай турбується церква, а не ми. Дозволить митрополит чи хто там, значиться, можна, і годі. Довго я над тим думав і додумався до того, що тобі кажу, так як мені Бог.

Гетьман не спускав ока зі свого товариша. Знав його, як самого себе. Відчував, коли він щиро говорить, а коли нещиро. Тепер Кочубей не брехав. Значиться, він до того невдалого нападу на Бахмач не мішався, може, навіть і не чув про нього. Те, що один з полонених зізнався, зосталось тайною. Гетьман надумувався хвилину, що йому робити, чи подякувати Кочубеєві за його щире слово, побажати доброї ночі і йти, чи, може, користуючися щасливою нагодою, виявити йому правду і пустити діло на чисту воду... Знав, що Кочубеєві прикро буде, але розумів, що нині краще, як коли...

— Отже, — і гетьман взяв Кочубея за руку, — з того, що ти сказав, здогадуватися можна, що не противишся мойому подружжю з Мотрею Василівною. У мене намір поважний, навіть дуже поважний. Я не молодець, але серце в мене гаряче, по щирості тобі кажу, я Мотрю люблю, вона мені теж призналася в любові, гадаю, нещастя з нашого кохання не вийде.

Кочубей понурив голову і слухав. Він уже освоївся з гадкою, що годі противитися гетьманові і Мотрі — хай їх Бог благословить. З Мазепою не виграєш справи. До того чи не краще мати зятем гетьмана, ніж якогось там молодого чоловіка, котрий хтозна, чи й полковницького пірнача доскочить. Тому-то Кочубей щиро притакнув словам Мазепи.

150

Богдан Лепкий «Мотря»

— І ще одно, — знову почав тоді гетьман. — Не забувай, що багато лиха буває на нашій Україні, коли гетьман не оставить сина, і то гідного сина, не такого, як Юрась. Може, мені Бог не відмовить тої потіхи, а не маю ніякої причини боятися, щоб син Івана Мазепи і Мотрі Кочубеївни був ледащо. Така розумна мати виховає його на гарного наслідника Івана Мазепи, хоч би я скорше очі замкнув. Отеє і є тая причина, котра дає мені сміливість жадати в тебе доньки як дружини для гетьмана Івана Мазепи, котрий про те тільки і дбає, щоби свій край вивести з хаосу на широкий і певний шлях і щоб йому раз забезпечити будучність. Що ж ти на це?

— Знаєш, Іване Степановичу, а мені здавалося, що ти свого небожа, Войнаровського, рад бачити наслідником на гетьманстві.

— Ближча сорочка, як кожух, і ближчий син, як небіж, хоч би й такий любий мойому серцю, як Андрій. Не розуміють мене люди, мій ти товаришу, і, мабуть, не скоро зрозуміють. Їм і мої багатства, і моє значення, і навіть церкви, котрі я для Божої слави побудував, — сіль в оці. Чи ти чув, що отеє за несподіванку готовили вони для мене?.. Хотіли напасти на Бахмач!

— Напасти? На гетьманський двір? Всяке в нас бувало, а про таке не чув.

Мазепа бачив в очах Кочубея не тільки велике здивовання, але й гнів. Як стануть нападати на гетьмана, то що ж тоді за безпека буде для генеральних старшин.

— Ні, Іване Степановичу, це, мабуть, тобі хтось таку байку розсказав, щоб піддобритися.

— А чи знаєш ти, хто? Чуйкевич.

Кочубей ухам своїм не вірив.

— Ні, цей брехати не вміє. Це чоловік правдивий. Кажи, як воно було?

— І подумай, Василю, — говорив гетьман, — що з того могло вийти. Не тільки сором, — іще який! — і не тільки пролив крові, бо мої сердюки не дармували б, а Петранівський на те тільки й чекає, але що могло статися з Мотрею? Вона тоді тяжко недужа лежала, могла поплатитися здоровлям.

— Життям, — поправив Кочубей.

— А вони хотіли викрасти Мотрю.

Кочубей руками вхопився за голову.

— Що ти таке кажеш, Іване Степановичу? — питався, не довіряючи собі.

— Те, що чуєш, — відповів гетьман. — Заспокійся і вислухай до кінця. Тих гільтаїв наслала на мій двір Любов Федорівна.

Кочубей закліпав повіками, замахав руками і, як довгий, повалився на землю. Гетьман розпинав на нім жупан, сорочку, розв’язав пояс і чутив водою. Медик довго порався, заки Кочубея до пам’яти привів.

— Gott set Dank , — говорив, згинаючися перед гетьманом. — Серце і удар на мозок. Старий чоловік і не сильної конституції, добре, що на тім скінчилося. Ваша милість можуть кластися спати, ми тут з його милостію паном Войнаровським посидимо. Вашій ясновельможності треба шанувати своє дорогоцінне здоровля.

Але гетьман не спішився слухати свого ляйбмедікуса. Не відступав від ліжка хорого, поки цей не заспокоївся і не вснув.

151

Богдан Лепкий «Мотря»

Я, КОЧУБЕЇХА

— Зв’язала мене доля з Кочубеями, — говорив сам до себе гетьман. Двоє їх лежить у дворі, а ти ще тайну тримай, щоб не довідалася Мотря. Але що робити з Любов’ю Федорівною? Треба повідомити її, що Василь Леонтійович занедужав, і заспокоїти, що небезпеки життю вже нема та що він завтра, мабуть, додому верне. А завтра знов пішлю таку саму вістку, і так, доки треба буде. Щоб тільки не закортіло їй відвідати хорого мужа. Як цей приїзд пояснити Мотрі?.. Одна біда мені з Кочубеями!

Але Кочубеїха не приїхала. Вона вперто трималася свого: не поступитися Мазепі і воювати з ним до самого кінця, що його вона уявляла собі не інакше, як поваленням гетьмана і засланням його в далеку Сибір. На його місці бачила не кого другого, а свого чоловіка, Василя Леонтійовича Кочубея, «гетьмана зъ войскомъ ихъ царского пресвътного величества Запорожскимъ». Любов Федорівна немало затривожилася вісткою про недугу Василя Леонтійовича. Він, щоправда, часто западає тепер на здоровлю, а останніми часами таки дуже подався, особливо після тієї пригоди з Мотрею, бодай би її Бог того не пам’ятав! А все-таки до гетьмана поїхав здоровий і — нараз уже й вернути не може. Або схвилювався надміру, розмовляючи з гетьманом про Мотрю, або з’їв щось чи випив недоброго. Мазепа до всього спосібний, підсипав чогось до страви або до чарки, і Василь Леонтійович занедужав. Щоби від того вмер, — не гадала, бо Мазепа не дурний душегубство у своїй власній хаті чинити, але пошкодити здоровлю може. Сказати тільки: доньку пірвав, а батькові трутизни підсипав, чи треба більшого злочинця? У підходячий мент може воно дорешти вибити з колії нелюбого гетьмана в старшинських кругах, а як треба, то й позбавити авторитету серед народу. Старшинські круги! І Любов Федорівна переходила в гадках не тільки генеральних, а й полкових старшин, пригадуючи собі, коли хто з них і якого добра або зла зазнав від гетьмана Мазепи.

Добула ящик, в котрім чоловік переховував чорновики своїх листів до всіляких визначних людей і оригінальні листи їх до себе. Любов Федорівна перечитувала старі листи, неначе історію свого чоловіка від незначного канцеляриста до генерального судді і стольника його царського величества. Яка висока драбина! І всього за п’ять літ! А нині? Куди там нині до минулого! Василь Кочубей перзона , перша по гетьмані. По гетьмані!? Пора наперед, пора! Любов Федорівна турбувалася невдалим нападом на Бахмач. Мотрю мали привезти не додому, а переховати у якомусь певному місці, сповіщаючи Кочубеїв, що вона їм буде віддана за викуп. У такий спосіб мали бути затерті сліди, котрими Любов Федорівна походила. А з Мазепи була би зірвана личина. Весь світ довідався б, що спосібний навіть доньку з батьківської хати вирвати, та ще від яких батьків! Від Кочубеїв!!

«Не треба було й раніше, — міркувала собі Любов Федорівна, — робити ніякої тайни, а явно-славно вднину відвезти доньку в монастир. Бо невже це сором? Чи одну панночку з найкращих родин у черниці віддавали. І зацні

152

Богдан Лепкий «Мотря»

матрони ішли туди. Перша — гетьманова мати. Могла й Мотря Кочубеївна ігуменею стати. А тепер, гляди, вона таки в нього. «Але, — сказала собі Любов Федорівна, — не дочекає він, щоб я за нього доньку віддала, гори зрушу, а на своїм поставлю!». Її міркування перервав приїзд коршмарки. Вірна дорадниця й помічниця приїхала позиченим берліном в новій шубі, з великим ковніром, щоб її не пізнали, бо й сама гаразд розуміла, що негарно Кочубеїсі з коршмаркою в потайні діла заходити. Замкнулися в окремій кімнатці і перешіптувалися.

— Погано ви скерували, — нарікала Кочубеїха, — а я вас так просила, щоб як-будь не починати, бо діло велике й важне.

— Підготувала я його, як своє власне, та лихий Чуйкевича наслав. Недаром його Чуйком прозивають. Де ж кому до голови могло прийти, щоби він ні з того ні з сього, в такий ліс, куди зимою хіба яка собака за зайцем забіжить, перешукувати взявся?

— А тепер пильнуйте, щоб не викрилося, що я про це знала.

— Я про те з ніким не балакала, лиш з отаманом, а то чоловік певний, і він втік, не зловили його… Вірнішої і розсудливішої помічниці та довірниці, як я, ваша милість зі свічкою не знайдуть… Але що ж ти з Мазепою пічнеш, коли, видно, йому сам чорт помагає? Хто що проти нього задумав, тільки пальці собі попік… Досить пригадати діло Михайла Галицького, Семена Троцького і ченця Соломона. Їх покарали то на смерть, то на Сибір повезли, а гетьман вийшов білий, як серафим. Та ще й Полуботки тоді потерпіли.

— Військовий суд присудив відібрати від обох Полуботків маєтності й держати під доглядом варти. Тямлю, бо мій засідав у тому суді…

Давали своїм язикам волю. В Кочубеїсі злість накипала. Вона ближче підсунулася до своєї дорадниці і, великим пальцем правої руки показуючи на ліву долоню, заявила рішучо:

— Скоріше мені тут волосся виросте, як я своє подарую. Мотрю відберу і віддам за кого схочу, а тоді прийде черга на решту. Я Кочубеїха!

РОЗЦВІТАЙТЕСЬ, КВІТКИ!

— Мотре, сонце моє! — бриніло Мотрі в ушах.

Прикра розмова з батьками, їзда в монастир, нічний напад невідомих людей, млин, мельничка й мельник, вовки і — врешті Бахмач, усе те являлося перед нею, як оповідання бабусі в зимовий, довгий вечір про давні-давні часи. Жити коротко, але гарно; бути хвилину щасливою, але дуже; згинути, але славно, щоб про тебе згадували люди, щоб ім’я твоє було — ніби пісня. Розвивайтесь, луги, розцвітайтесь, квітки; Мотря хоче щасливою бути! Вона чула, що перемінилася в собі. Іншими очима дивилася на світ. Бачила не одне, чого раніше не помічала ні в людях, ні в природі. Тепер і маму свою розуміла краще, горду, самовласну, сотворену не до послуху, а до панування. Що ж вона завинила в тому, що не може побороти себе? Чи тую переміну спричинила в ній важка недуга чи сильна любов? Може, одно і друге.

153

Богдан Лепкий «Мотря»

Жадібно ловила кожду вістку про гетьмана з уст тітки Лідії і від свого чури. Про недугу батька не знала; затаювали перед нею: Кочубей лежав у далекій бічній кімнаті. На другий день після серцевого припадку хотів уставати і їхати. Але гетьман ніяк на те не годився.

Днина була зимна, але погідна. Небо ясне сніг лискучо білий, видно було далеко кругом Гетьманська шестерня швидко лишала за собою недовгий шлях з Бахмача в Батурин. Перед Батурином вони наздігнали якісь великі сани з будою, котрі не хотіли вступатися, хоч фореси здалеку гукали:

— Дорогу для гетьманського поїзду, дорогу!

Кочубей здивувався, хто це такий насмілюється не зважати на гетьманський поїзд. Чи не який із царських воєводів або намісників? Визирнув крізь шибу в дверях і — пізнав свої власні сани. Саме в тую хвилину миналися шестірня з четвірнею, і Кочубей побачив у своїх санях дружину. Дав знак рукою, і спинив обоє саней. Добув з кишені декілька червоних, нагородив гетьманську прислугу і пересів у сани до жінки. Гетьманські сани тим часом помчали у Бахмач.

Звітався з жінкою, відсапнув і, не чекаючи, аж вона стане розпитуватися, казав, що гетьман здоровить її і бажає веселих свят.

— Як хоче побажати, то хай потрудиться до нас, недалека дорога.

— Іван Степанович святкує Різдво в Бахмачі. Втомився, хоче відпочити.

— Належиться йому відпочинок, хоч би й вічний, — відповіла, відкашлюючи, Любов Федорівна… — А Мотря?

— Ще лежить.

— Видно, добре лежати в гетьманській постелі.

— Так про свою рідну доньку говориш?

— Вона кращого слова не гідна, — і обоє навіть незчулися, як стали перемовлятися з собою.

Любові Федорівні хотілося якнайскорше перехилити чоловіка на свою сторону, і вона не сумнівалася, що їй це вдасться, хоч, може, і не так легко. Стрінулися за обідом. Обід був пісний, але добрий, самі такі страви, що Кочубей любив. То був перший крок, щоб його прихильно настроїти. І вбралася Любов Федорівна в ті вбрання, в яких він її бачив ще молодою і гарною. Це також мало своє значення. Говорила спокійно і м’яко.

— Підстольник, настольник, стольник, — жартувала Кочубеїха, — це добре для москалів, та не для нас.

— Який же в нас може бути вищий чин, як генеральний обозний або генеральний суддя?

— Гетьман, — відповіла, хитро всміхаючися, Любов Федорівна.

— Тільки нікому того не кажи, бо підіймуть на сміх.

— Мене ще, славити Бога, на сміх не підіймали, а з тебе, хай тобі во гнів не буде, вже таки підсміхаються люди, а як довідаються про останнє, то таки за черева будуть братися, сміючись.

Це було болюче місце Кочубея. Він не любив, щоб насміхалися з нього.

— Що ж таке вони довідаються, щоби сміятися з Кочубея? — спитав, підкручуючи вус і поправляючи пояс.

154

Богдан Лепкий «Мотря»

— Що? А те, що гетьман доньку у тебе зманив, і ти навіть не домагаєшся її від нього. Побачимо, чи віддасть, як видужає.

— Побачимо. — відповів коротко Кочубей.

Почував у душі гореч, ніби Любов Федорівна впустила гадючку, натякаючи про насміхи. Поки ніхто не знає, що Мотря в гетьмана, поти й добре. Потай не повінчаються, треба, щоб він її від родителів забрав, за їхньою згодою і за благословенням батьківським після гарного весілля, як звичай велить. І він знов захитався у своїм рішенню щиро помиритися з гетьманом, а Любов Федорівна здогадалася, що її перша атака зробила в мурі дірку.

— Дуже був хорий, Василю? — питала, зітхаючи й очі підносячи до неба.

— Серце. Гадав, не дочекаю до рана. Як ми з гетьманом пішли до моєї спальні й балакали ще по-приятельськи, зробилося мені погано.

— По вечері, — кажеш, — І пили, певно, теж.

— Авжеж, що випили трохи, але в міру.

— І нікому не зашкодило, лиш тобі.

— Нікому.

— Дивно...

Кочубей догадався, що вона має на думці, і рішучо спротивився тому:

— Ні, ні, ти вже задалеко, Любонько, заходиш, задалеко!

Кочубей не вірив, щоб йому в Бахмачі чогось недоброго підлили, а все ж таки десь на у глибині душі заворушилося щось таке маленьке, поганеньке й питалося: «А може?» Любов Федорівна вислухала розповідь свого мужа спокійно. Дещо вона ніби не зрозуміла й просила повторити, а за той час обдумувала дальший хід. Кочубей дійшов до того, що Чуйкевич розгромив харцизів у гайку і не допустив до сорому і великої небезпеки для Мотрі.

— Що Чуйкевич такий хоробрий, — перервала Любов Федорівна, — того я ніяк не сподівалася. Дивний він собі чоловік. Я про нього іншої думки була.

— А саме?

– Мужчина, який любить жінку, то хоче її мати, а не зрікається для іншого, хоч би й для самого гетьмана. Правдивий козак не дав би був дівчини харцизам у руки, але не лишив би її для того старого грішника, от що! Чуйкевич зробив по-бабськи, а не по-козацьки.

— Чуйкевич вчинив по-лицарськи, — відповів рішучо Кочубей.

Помовчавши хвилину, Кочубеїха спитала нараз:

— Василю, скажи мені, чого ти тулишся до гетьмана, як судак до невода?

Заскочений таким несподіваним питанням, Кочубей тільки очі й уста широко розчинив і не знав, що відповісти. Він розумів, що з хитрощами своєї жінки не справиться.

— Бачиш, що він тебе ловить у той невід, що він з тобою зробить, що схоче, і, замість боронити себе й нас, тулишся до нього, як безмовна тварина, аж гидко, дійсно гидко, Василю Леонтійовичу.

— Говори собі що хочеш і гадай собі що хочеш, а, на мою думку, негарно ти зробила і недобре, насилаючи на гетьманський двір харцизів і горлорізів, щоб викрадати Мотрю. Цього ще в нас не бувало!

Любов Федорівна не відпекувалася, бо це не рішить діла, треба було признатися і присилувати мужа стати на її бік. Не відцурається він своєї жінки, не пішле її в монастир, до того він заслабий, куди там!

155

Богдан Лепкий «Мотря»

— Гетьман не Бог, і з ним боротися можна і треба, коли треба.

Під Кочубеєм захиталася земля. Бачив, що замирення з гетьманом не вийде, бо Любов Федорівна хоче війни, не миру. Він кинув безрадно «Ет!» і рушив до свого кабінету. Любов Федорівна пішла за ним.

— Чого ти хвилюєшся, Василю? Ми ж не Мазепині підручні, ти генеральний суддя і стольник його величества, тобі слід боронити своєї честі і права. Здайся на мене, все на мене звали, я понесу й донесу, побачиш.

Василь Леонтійович з жалем глянув на жінку. Гетьман не схоче діла ставити гостро, хоч живого свідка має в руках. А не схоче з огляду на Мотрю, щоб не робити її сорому й не завдавати рани її серцю. Любов Федорівна скористується тим і поведе своє круте діло дальшими манівцями, а він безрадно буде дивитися на її роботу, болюче відчуватиме неправду, жалуватиме, що він такий слабий і нерішучий, і далі буде хитатися між гетьманом і своєю крутою дружиною.

ЩАСТЯ...

Сонце пізно вставало. Короткі дні, а ночі довгі-довгі. Що робити з ними? Звідкіль набрати тільки того сну? Думки? Та й вони не безконечні. Часом місяць зазирне в шибки. Ось-ось ускочить у Мотрину спальню. Але хмари не пустили його. Ніби в невід зловили. Стривай, ти, ледарю старий... Може, цей місяць заглядав у гетьманову кімнату, може, бачив його думки? Про що він думає тепер? Про Мотрю чи про яку княгиню? Ось і зоря. Як сирота самотня, покинена, забута. Чого ж вона заглядає до Мотрі у вікно? Ніби розради шукає у неї, як у товаришки сумної. Мотря знімає голову, бо подушки палять. Заглядає в вікно, чи не світає. Ні, ні! Тільки сніг іскриться, аж горить, як жемчуги в гетьманській булаві. Аж очі хапає. Як гарно! Ноче, зимова довга ноче, коли ж кінець тобі?..

Вбиралася, роздумуючи, що таке час, аж розсміялася. Перше їй такі питання не приходили на гадку. Перше... Де ж її вбрання? На кріслі оксамитний контушик , горностаями підбитий, лежить. Новий, лише з голки. Та й гарний! Це, певно, гетьман для неї придбав. Але Мотря не вбере його, аж гетьман скаже. Хай попросить. Треба ж дорожити собою. Дорожити? А чи не приїхала ж вона сама до нього... І Мотря облилася гарячим рум’янцем... Приїхала, ніби її буря пригнала, вночі на мельникових санях, самотреть . Недуга розніжила Мотрину душу. Довге перебування з собою привчило її дивитися вглиб. Але контушика вона все-таки не вбере, — аж він попросить. Убралася в своє звичайне вбрання. Навіть намиста не почепила. Не треба прикрас. Хай любить її такою, як є, або хай не любить. Як схоче. Вдиратися в його серце не гадає.

Соромно, що вдерлася у двір. Може б, краще було в монастир. Глянула в дзеркало. Пригладила волосся рукою. Ніби ще більше його, і очі теж побільшали. Лиця приблідли, і побіліли уста, вже не такі, як вишні. Усмішка ніяк сісти на уста не може чи не хоче. Обтягнула корсетку, поправила поясок,

156

Богдан Лепкий «Мотря»

— добре. Тими самими кімнатами проходить, що тамтого разу. Розглядається по стінах. Як ясно! Соняшні зайчики скачуть по шовкових обоях . Вигода, не позбавлена краси. Двері гетьманського кабінету відчинені. Сніп соняшного світла впаде з вікна просто на стіл. І як тамтого разу, Мотря хоче вертатися. Але він почув її ходу, — вибіг назустріч.

— Мотре, сонце моє!

— Пане мій!

— Бідні, бідні руки. Як вони змерзли і як побіліли, ніби без сонця лелії. Вони мої, правда, мої?

— Ваші.

— Не «ваші», а «твої». Скажи: твої.

— Твої, — шепче Мотря насилу. — Чого ж ви мовчите, Іване Степановичу?

— Навіть божественний Рафаель не змалював такої гарної мадонни.

— Гріх говорити таке!

— Безсмертна ти краса…

— Не розумію вас.

— Тебе...

— Не розумію тебе, мій пане; я дівчина… Краще розказуй що, Іване Степановичу, я так довго твого голосу не чула.

— Остання ти моя любов, як остання, найкраща весна в мойому бурхливому життю. Хочу втішатися тобою, хочу забути про осінні негоди, про туман, що закривав добро і красу перед моїми очима, і, осяєний тобою, як видивом небесним, в невідоме іти. Одно я знаю, що кохаю тебе.

Мотря слухає і забуває про все. Розвиваються сади, розцвітаються квітки, Мотря хоче щасливою бути. Любове, пожежо грізна. Втікати перед тобою, рятуватися, чи, як Пречиста на образі Благовіщення, спустити очі додолу і ждати. Хай буде воля Господня? Кохання — ангеле з невідомих висот, хто посилає тебе на нашу бідну землю?.. Згориш, згориш ціла. Втікай звідтіль. Або ні! Як на образі Благовіщення Пречистої очі додолу спустити: нехай діється воля Господня... Ти вже одною ногою на порозі в невідоме стояла, Господь завернув тебе. Згориш... велике діло! Не знаєш, Фенікс, диво-птиця із попелу народжується, отак не гине й душа, що покохає...

— Мотре, сонце моє!

— Пане мій!

— Зимно Мотронці моїй? Чому ж контушика не вбрала? Того, що я придбав для неї, на горностаях.

— Для мене і соболів забагато.

— Озолочу тебе, ожемчужу і посаджу, як княгиню, на золотокованім престолі на втіху собі й на славу.

БІЛІ КОНІ

За обідом гетьман, звертаючися до тітки Лідії, сказав:

— Святами пахне. Коли в нас Різдво?

157

Богдан Лепкий «Мотря»

— Завтра Святий вечір. Сильні морози виповідають старі люди.

— А ми з тобою, Лідіє, молоді, правда?

— У нашім дворі є декілька таких, що батьками могли б нам бути. Що ж то за вік, шістдесят літ? Мій покійний батько до сотні дожив.

— Моїй добрій мамі теж небагато до сотні бракує, — відповів гетьман і думками до Києва побіг, у той монастир, де Марія-Магдалина Мазепина ігуменею була. — А звертаючись до Войнаровського, сказав: «Коли б ти знав, Андрію, як то ми колись з твоєю мамою першої зірки визирали, як квокали в сіні під столом, аж батькові було тієї забави забагато».

— Мати пригадувала, як вас хлопці одного разу гетьманом перебрали .

— Пригадувала? І таку мені важку булаву дали, що я насилу двигав…

— А для мене веселіший Великдень. Провесна, дзвони, гагілки, легко якось.

— Різдво — семейне свято, Андрію, Великдень більше громадське. А вам, Мотре Василівна, як здається?

— Різдвяні свята в хаті, Великодні на цвинтарі і майдані. Одні й другі гарні, між гарними людьми.

Гетьман глянув у її великі очі і побачив насилу здержувані сльози. Чи не тужить Мотря, що не святкуватиме дома? Розказував про різдвяні звичаї за границею. Тоді замовк.

— Про що задумалися, ваша милість? — спитала, повертаючись до нього, Мотря.

— Думаю, де і як будемо за рік святкувати. Хотілось би у Києві, з мамою. Але всі, усі, як ми тут нині сидимо, а мати щоб ділилася просфорою з нами і благословила нас.

Ключник прикляк, поправив огонь, і золота полумінь облила гетьманську їдальню. Гетьман присунув крісла ближче коминка :

— Отут буде тепліше, Мотре. Полумінь озолотить тебе, як у полудень сонце… Та й гарна ж ти. Їй-богу, не надивлюсь. Ніби з’ява. Хотілось би жити лиш з тобою, і лиш для тебе, покинувши усе.

— Навіть булаву?

— Усе.

— Не хочу я того, Іване Степановичу. В таке безтурботне щастя не вірю. Воно — стояча вода. Пливуча краща, мерехтить і грає.

— Тихе щастя безпечніше, Мотре.

— У небезпеці є своя краса.

— Небезпечна.

Полумінь справді озолочувала Мотрю від ніг до голови. Сіяла.

— Коли б я знала, Іване Степановичу, що ви... Що ви із-за мене кинете велике діло і булаву проміняєте за сімейне щастя, за ласки жіночі, то... То як ненадійно явилась у вас, так ненадійно і щезла б.

— Не пущу я тебе...

— У мене чура, він хитріший від усіх сторож.

— Я дротами золотими обведу кругом двір, я ласкою прикую тебе до себе, не покинеш мене. Підеш зі мною на долю й недолю, по честь і по славу...

158

Богдан Лепкий «Мотря»

— Піду! Піду, хоч би й по смерть, — за державу. Пане мій!

Віконниць не зачиняли. Видно було, як місяць понад Бахмачем, ніби човен з ясного срібла кутий, по темно-синьому небі плив. Місячне сяйво сиплеться, як на муку розмелені жемчуги, діаманти, опали, жемчужить дерева безлисті, срібною бляхою побиває ворота, омріює думки.

— Цитьте! — каже Лідія Петрівна. — Їде хтось, дзвінки. Ось тепер чуєте?

Тепер уже й гетьман підійшов до вікна. Тітка Лідія хрест кладе святий.

— Я дзвінки чула. Добре чула. Може, це білі коні?

— Білі? — питається Мотря. — Які це білі коні, тітусю?

— Вигадки людські, — заспокоює Мотрю гетьман. — Люди оповідають, нібито, коли в Бахмачі щось лихого має статися, щось недоброго, то з’являються білі коні. Літом чорний повіз везуть, а зимою з будою сани. І ніби хтось у них сидить. А як підійти, то коні, і сани, і люди щезають. Був і нема, і поїхав до млина, — кінчив, жартуючи, гетьман.

— Цитьте, таки їдуть! — і тітка Лідія вхопилася рукою за серце.

Войнаровський на ґанок вийшов. За хвилину вернувся.

— Я вже й вартового питав, ніхто не їхав і не їде.

— А може, це щастя їхало до нас, побачило, що зачинена брама, і — завернуло, — сказала Мотря, і очі її заволіклися тугою.

БІЛИЙ СНІГ

У бахмацькій сторожівні, в старшинській половині бунчукові товариші в кості грали.

— Що, може, негарні шинкарки в Кочубеєвій коршмі на полтавськім шляху?

— Кочубеєва донька краща.

— Краща троянда від ромену. Та, бач, зависокі пороги на наші ноги.

Чуйкевич сидів за книжкою осторонь і вдавав, що не чує.

— Боже ти мій, таку кралю дістати!

Чуйкевич встав.

— Військовому канцеляристові не читається. А може, ваша милість, пане-товаришу, той того, як його, теж у Кочубеїв город задивились. Знаєте казку про вовка, що через пліт на капусту дивився, так баба відігнала. Любов Федорівна всякого віджене.

Чуйкевич кинув книжкою в кут.

— Як кості, то кості. А Кочубеїв лишіть. Не люблю, як про моїх знайомих чортзна-що говорять. – Подивився згірдливо, бренькнув шаблею і вийшов.

Чуйкевич зрозумів, що йому в Бахмачі не до свята. Сказав Войнаровському, що до Батурина його тягне, до знайомих і до свояків. Войнаровський обіцяв подбати про послухання гетьманське. І, не гаючись. Гетьман здивувався, що Чуйкевич на самий Святвечір їхати хоче.

159

Богдан Лепкий «Мотря»

— Я тобі й коні до Батурина дам. Відвезеш Орликам дарунки, пожелаєш їм свят від мене, їм і дітям. Хрещеника мого візьми на руки і піднеси його високо. Кажи: гетьман говорив, щоб ти великий ріс.

— Спасибі, милосте ваша. Зроблю як кажете.

Від гетьмана до тітки Лідії пішов. Мотря в оксамитнім, золотої краси контушику, горностаями підбитім, була якась інша, ніж звичайно. Краща, але дальша. Здивувалася, побачивши його.

— Попрощатися прийшов, Мотре Василівно. На свята їхати хочу. І тобі щасливих свят бажаю. Святкуй здорова і весела.

— Спасибі, і ти весело святкуй.

— Жартуєш...

Глянула в вікно, а тоді:

— Чому ж би мені жартувати, Іване Васильовичу? Невже ж ти не молодий, не здоровий, невже світ не стоїть перед тобою?

— Ти сама не віриш в те, що кажеш. Знаєш, що діється в моїй душі.

— Ти ще не забув? Ти козак. Візьми себе в руки. Перед нами велике. Як треба заплатити за нього щастям своїм, заплатимо.

— Може, Мотре, може і, — що дай, Боже. Прости, що смутку приніс у веселу світлицю. Не маю жалю на тебе, але знаєш, Святий Вечір, нагадуються дівочі літа, і хлоп’ячі мрії, і перша зірка, — нагадалася ти. Прости!

Поклонився і вибіг у сіни... Сніжок став політати, ніби Бахмач вбрав на свята білу сорочку. Крізь дерева в парку ясніла золота смужка, як застіжка. За лісами заходило сонце. Накидало на Бахмач червону кирею. «Дзень-дзелень!» — дзвонили дзвінки при санях, котрими поїхав Чуйкевич.

НА СВЯТИЙ ВЕЧІР

Під чобітьми скрипів сніг, з дерев і корчів сипався іній, на вусах мужчин намерзали бурульки, на лицях дівчат розцвіталися рум’янці від холоду. Всі спішилися, підбігали, підтупцьовували, хлопці обкидували дівчат снігом. Заходили свята, великі Різдвяні свята. Мотря дивиться крізь вікно на подвір’я, як на сцену в театрі, і її обгортає цей окремий настрій, який буває лиш на Святий Вечір. Пригадує собі свої діточі літа, коли ще у її батьків не було такого панства, як тепер. Мати суєтилися в пекарні, готовлячи з прислугою дванадцять страв на Святу вечерю, а батько в святочному вбранні, чисто вибритий, зі свіжопідстриженим волоссям, ходив покоями , розглядаючи, чи все приготовлене як слід. Діти сміливо зверталися до нього з усякими питаннями, про Ірода, про трьох царів, про Вефлеєм, а він радо та вдоволено відповідав, не жалуючи слів і пестощів батьківських. Мотря пригадує собі, як маленькою дівчинкою перебігала раз на Святий Вечір кімнату й пошпортнулася на соломі, котрою, по старому звичаю, притрушено піл, і — впала. Батько підняв її, посадив на коліна. Співаючи, вдавав, що нога — це кінь, котрий нібито щораз скорше їде. Мотря вірить і забуває про свою пригоду, про синячок, і про «бубу» на ручці.

160

Богдан Лепкий «Мотря»

І пригадала Мотря старшу сестру свою і брата, як вони першої зірки визирали, як квокали в сіні, шукаючи золотого горішка, і як боялися пшеничного снопа в куті, котрий кивався , ніби дід, і грозив, що забере їх із собою, як не будуть чемні. І пригадалася тітка Марія Федорівна, все добра, лагідна, ніби свята. Мотря молилася в душі, щоб хоч один промінчик вефлеємської зірки запав у душу Любові Федорівни і зробив з нею те чудо, котрого ніхто з людей довершити не міг. Як радо вона нині припала б до маминої зимної руки й забула про все, що між ними, як твердий мур, стояло, усе, що відділювало дві неподатливі жіночі вдачі, доньку і маму.

— Чого ж то так задумалася, моя Мотря? — почувся нараз оксамитовий голос. — Тужно моїй Мотреньці за батьківською хатою?

— Правда, Іване Степановичу.

— Перед моїм досвідним оком смутку свого не скриєш, я чую, як тобі на серці, — легко чи важко. Стільки, що ти останніми часами пережила, і на мужеську душу каменем важким налягло б. Але не сумуй, Мотре! Я перед твоїми дрібними ніжками продую шлях, змету з нього терня, а насиплю троянд, таких гарних, як ті, що ти мені у Ковалівці піднесла. Тямиш, Мотре?

— Тямлю.

— І будеш серед тих троянд ходити, як русалка; як видиво райське, до якого рвалася душа моя в молодості ранній і в мужеськім віці бурхливім, а яке Господь що лиш під вечір життя зіслав мені.

— Гарно ви вмієте розважити, Іване Степановичу, спасибі вам за це. Але ні русалкою, ні видивом я не хочу бути. Вірною подругою рада стати для вас, повірницею думок і співробітницею щирою. Поможу нести цей хрест святий, хоч би й на Голгофу. Не впаду під ним. Я сильна і витривала, хоч і жінка. І мовчати вмію, — великим мовчанням любові. А якщо Господь дозволить нам донести цей хрест на гору й укріпити його, щоб не боявся він ні вітру, ані громів, тоді обітру чоло твоє з поту, обмию ноги твої з земного пилу й устами приляжу до рук, що вибороли славу.

— А я притулю тебе до грудей, як свого вірного друга, і вдячним серцем благословитиму ту щасливу годину, що звела мене з тобою. І посаджу тебе високо на престолі і скажу народові цілому: без неї не довершив би я великого діла, — дякуйте і любіть її. І будеш ти сонцем вечора мойого, Мотре Василівна.

— І будеш ти місяцем ночі моєї, Іване Степановичу.

— І будемо жити, як подружжя, найщасливіше в світі.

— І будемо, як одна душа в двох тілах.

— Як бажання одне в двох серцях.

— Як сон один, що нараз двом людям сниться.

— Як мрія, що здійсниться...

Мотря незчулася, коли голова її опинилася на грудях гетьмана.

161

Богдан Лепкий «Мотря»

ВЕРТЕП

Від бібліотеки до сіней відчинено широкі двері. Перед порогом поставлено для гетьмана фотель. За ним крісла для тітки Лідії і Войнаровського. За ними, трохи збоку, сиділа Мотря. Вона бачила всіх, а її мало було видно. Посеред широких сіней на підвищенню стояв вертеп, як церква з трьома банями, розмальованими й позолоченими. У вікнах, замість шибок, воскований папір, за ним свічечки, так що церква була освічена, ніби в ній вечірню правлять. До церкви сходи, за останнім — двері.

— Як у театрі, — зауважив Войнаровський. — Лиш занавісу підняти... Ось і дзвінок.

Задзвонили в бічнім покою, і троє бурсаків жвавим кроком виступило перед гетьмана. Поклонилися, пальцями правих рук доторкаючись землі, і середній став говорити заздалегідь вивчену святкову орацíю . Говорив про вефлеємську зорю, про поклін пастирів і про дари трьох царів з востока, про радість цілої вселенної, що народився Христос, про втіху бідного бурсацтва, якому милосердний Бог дав такого благородного й великодушного опікуна муз і грацій, як ясновельможний гетьман Іван Степанович Мазепа.

— Як колись бідні пастушки бігли з баранцями й овечками до вефлеємської стаєнки, так отеє ми прибігаємо до тебе, наш добродітелю, щоб подякувати тобі за твою печаливість , ласкавість і великодушність, з якою пособляєш нам добути науку і знання. І як перед пастушками отсими горіла ясна зоря — комета і вела їх у Вефлеєм, так перед нами сіяла постать твоя, вказуючи нам шлях у Бахмач. Прийми ж тоді, наш достойний пане, низький поклін від бідного бурсацтва і побажання веселих і щасливих свят, усього блага на довгі літа — Христос рождається.

— Славім його, — відповів гетьман і подякував за труд і побажання питомцям славної київської almae matris .

— Позволите, ясновельможний пане гетьмане, починати? — спитав.

— Починайте з Богом!

Озвався дзвінок, і відчинилися горішні широкі двері в вертепі.

...Темно. Пастухи сплять коло своєї отари. Нараз вбігає Панько.

— Іване, Петре, Климе, Онисиме, вставайте! Глядіть, яка зоря на небі!

На небі дійсно сяє зоря з довгим хвостом. Пастухи з острахом дивляться на неї. Тривога, здогади, нарада: що робити? Рішили йти, куди їх звізда запровадить. Двері вертепу закриваються, хор співає різдвяний тропар .

Усі встають, як у церкві. Знов дзвінок, і знову відчиняються ті двері. Стаєнка, Мати Божа і в жолобі новонароджений Христос. Ясла; віл, кінь і осел дихають на дитинку. Старий Йосиф на палицю сперся і думає.

Хвилина мовчанки. Особи в вертепі не рушаються, живий образ.

    Лиш кінь сумно пасеться,
    Осел з зимна трясеться,
    Пастирів кличуть, клячуть, клячуть,
    Бога в плоти бачуть, бачуть, бачуть,
    Тут же, тут же, тут же, тут же, тут.
                            

162

Богдан Лепкий «Мотря»

За пастирями з’являються троє — царі. З повагою підходять до ясел і клякають. На всіх оксамитові, горностаями підбиті довгі плащі, а під плащами козацьке вбрання. Лідія Петрівна повертається до Мотрі.

— Бачиш? Середущий на гетьмана скидаються, цей справа на Орлика, зліва на Войнаровського... Хитрі які!

Гетьман насилу робить поважну міну; ляльки навіть рухи підхопили, хід, повороти голови, — як живі.

— Мистецтво пристосовується до життя.

Закінчують колядкою. Починають її бурсаки, підхоплює гетьманське товариство, а там і його двір, що з відчинених бокових покоїв дивиться на вертеп. Нараз бурсак поскидав ляльки в ящик:

— До роботи! — і побіг зі своєю акторською трупою за вертепну ширму.

Знов дзвінок, і відчиняються долішні двері. Іродовий престольний зал. На троні Ірод. Він височезний, з вибалушеними очима, нервово крутить головою, мало корона з неї не злетить.

— Петро! Їй-богу, Петро! — шепче Войнаровський.

Перед Іродом Рахиля, вбрана, як українська жінка. Свитка, плахта, червоні чобітки.

— А це — ніби Україна! — зауважує тихо Лідія Петрівна.

Рахиля дорікає Іродові за жорстокість, за смерть невинних дітей і грозить:

— Проклятий будь, окаяннику мерзотний, людьми і Богом проклятий вовіки!

Ірод думає. «Гадав жити вічно, а тут треба боятися смерті. Гей, воїни мої, ставайте у порога, коли прийде смерть, ловіть її якомога!» За вертепом хор співає грізну пісню «О Іроде преокаянний!»

— Страшно, — шепче тітка Лідія. — Коли б так у дійсності, а не в вертепі...

— І скоро, а не Бог вість коли, — додає Войнаровський.

Виходить Смерть. Кістяк, коса, — клацає зубами.

— Отся то вже до нікого не подібна, — каже Мотря.

Смерть гнівається на Ірода, що воїнам звелів її убити, і кличе на поміч чорта. Вискакує чорт. Чорний, з червоними грудьми, з хвостиком, рогами, з цапиними ратичками, на одну ногу налягає. Побачивши, вбиває Ірода косою. Іродова голова відлітає, і золота корона котиться гетьманові під ноги…

На сцену вискакують дід і баба. Старий дід і молода баба, ніби заохочені похвалою, ну ж у танець. Господи, як вони танцюють! Вихиляються, прискакують і відскакують. Вона піт утирає рукою, а він оселедця закладає за вухо, прямо — розкіш! Сценка подобається аудиторії, бо плещуть у долоні.

Виходить циган. Циган, як звичайно, голодний. Але не нарікає, лиш жартує з сином і жінкою.

    Жінка, (питається його):
    Чом, цигане, не ореш?
    А він:
    Бо не маю плужка,
    Тільки в мене пояс є,
    За поясом пужка . 
                            

163

Богдан Лепкий «Мотря»

Мотря слухала розмови гетьмана з Войнаровським і сумними очима дивилася на гарну постать запорожця і на пусті його вчинки. Показати б їм цей вертеп, може б, побачили себе, як у кривому дзеркалі…

Ще кілька сценок з дядьком Климом, з дячком-бакаларем і зі свинею. Дядько Клим рішає свиню дякові на школу дати, бо вона вже хоче здихати.

Гетьман сміється:

— Це ж знамените. Сатира на нашу прихильність до освіти.

Свічечки в церковних вікнах гаснуть, двері замикаються, вже тільки золочені бані блищаться і хрест на церкві горить. Вертепна вистава скінчилася. За вертепом збираються бурсаки і по гетьманських сінях лунає старосвітська колядка:

    Що в пана Івана по його двору — Святий Вечір!
    Сам Господь ходить з трьома святими,
    З трьома святими із янголами.
    Що перший янгол у Бога просить:
    Ой пошли, Боже, пану Івану,
    Пану Івану у полі долі:
    У полі долі — густеє жито,
    Густеє жито, частії снопи!
    А другий янгол у Бога просить:
    Ой, пошли, Боже, пану Івану,
    Пану Івану в пасіці долю:
    Тисячу роїв, сто бочок меду.
    Сто бочок меду, сто пудів воску!
    А третій янгол у Бога просить:
    — Ой пошли, Боже, сьому хазяїну дому долю:
    У щастю жити. Бога хвалити,
    Слави добути, щасливим бути, Святий Вечір!
                            

Гетьман киває головою, дякує за колядку. Так ось колядники побачили за його спиною гарну панночку. Не знають, хто вона, мабуть, гетьманова своячка, треба ж її честь віддати.

    Та жала панна шовкову траву,
    Ой, рано! Ой, рано-рано зійшло сонечко
    Кохано!..
                            

І загубила вона золотий перстень, і просить косарів, щоб його шукали. Першому буде шовкова трава, другому буде золотий перстень, третьому буде сама молода, сама молода, як та ягода.

— Варто шукати, — жартує гетьман.

164

Богдан Лепкий «Мотря»

Мотря посувається з кріслом за одвірок, щоб її не бачили.

— Finita la comedia , — каже гетьман до Мотрі. Перед хвилиною блиск, сміх, гамір, а тепер світло гасне, театр пустіє, пітьма огортає його. Актори лежать у скриньці, дожидаючи другого Святого Вечора: Ірод коло Рахилі, пастухи на трьох царях з востока, чорт біля ангела небесного.

— Як у житті, милосте ваша, — відповідає Мотря.

— А нам здається, що наш вертеп вічний…

Мотря відчуває гетьманові думки. Лиш відчуває, бо в неї інше на гадці. Її совість чиста. Ніякої душі на ту совість не взяла.

— Не знати, Мотре, чи колись наготовить хтось і для мене страву, чи пом’яне хто душу Івана Степановича?.. Один Войнаровський, може, пом’яне.

— А народ?

— Народ, Мотре, стихія, — все одно, що степ і що море. Шумить!.. Дітей не дав мені Господь. Коли б так син, та ще годящий, ось і жив би я в ньому.

— А я ж для вас ніщо?

— Може, ти й вимовиш у щасливу годину, нині ж Святий Вечір. Я більше нічого не хочу. Люблю тебе, а в тобі усе, що гарного пережив у світі, усе, чим пишається наша земля, усе добре, що окривається в українській вдачі.

— Люблю у тобі велич минувшини нашої і будучі гордощі наші, здійснення їх у тобі бачу.

— На друге Різдво, дасть Бог, ти дружиною моєю станеш. Вберу тебе, як ніхто й ніколи не вбирався, бо й краси такої на світі не було. Осяю...

— Славою своєю, Іване.

— Тобі її не треба. Ти сама славною станеш. Гетьманші такої вродою, умом і серцем пишної ще не було. І завидуватимуть генеральні старшини гетьманові старому не багатств, не святого Андрея, не булави, нічого, лиш дружини кращої над усе: «Яке добро послав йому Господь на старі літа».

Він пригорнув її до грудей, а вона очима, повними безмежної віри і великої надії, дивилася в його темні, глибокі зіниці. Потопáла в них.

— Мені до церкви пора. Вже коні перед ґанком чекають. Прощай!

Мотря хотіла їхати разом. Та гетьман не згодився. Раз, що по недузі, а друге — нащо дразнити людей.

— Я про людей не дбаю, коли ти мій!

— Приватному чоловікові все на світі вільно, що він тільки добути і силою своєю обстояти може, гетьманові — ні.

ЯК ВОНО СКІНЧИТЬСЯ?

Поїхав... Мотря осталася з думками. Настирливі думки. Особливо одна: «Як воно закінчиться?» Відженеш її від правого вуха, а за хвилину вона тобі до лівого бринить: чи спиш? І як воно скінчиться?..

Хто сидів на оцих старосвітських фотелях, темно-зеленим сап’яном критих? Воєвода грізний, котрого боялися піддані, нащадок княжого роду, полковник козацький, чи дідич молодий, що маєток недавно в спадку дістав і важко зажурився, як йому ті довгі зимові вечори перебути. Покоїв багато, а він сам-один, та, з котрою рад би тут сидіти, за іншого пішла...

165

Богдан Лепкий «Мотря»

І як воно закінчиться?.. Скажіть, духи добрі, прихильні до нього і до неї, як те все скінчиться?.. Як те все закінчиться? Мотрі й сон не береться. Заснути, ах, заснути і, хоч у сні, забути про це тривожне питання. Вітер за вікнами не шумить, не грає, тільки десь далеко, далеко десь, ніби на другому світі, лунають колядки... Тихо!.. Дзвінок. Дзень-дзелень, дзень-дзелень... Причувається чи дзвонить? Мабуть, з церкви вертають: гетьман, тітка Лідія, Войнаровський, усі. Гетьман стане питати, чому Мотря не спить, чому невесела, стурбована така? Що вона відповість йому? Заснути, ах заснути!

ВЕСЕЛЕ РІЗДВО

По давньому звичаю на Різдво, на Великдень і на Покрови в гетьмана збиралася рада. Приїжджали генеральні старшини, дехто з полковників, кому не було дуже далеко, і з визначних та заслужених полкових старшин. Приходили також начальники сердюцьких, компанійських й охочекомонних полковників, щоб привітати свого регіментаря зі святами та запевнити його в своїй вірності й непідкупній прихильності. При тій нагоді відбувалася нарада, ширша від генеральної ради, а не така широка й безладна та небезпечна, як чорна рада. Коло справ старшинської ради не було докладно означене, не було розмежоване відношення її до гетьмана і гетьмана до неї, як взагалі не було виробленої якоїсь тривкої, законами забезпеченої конституції на Україні. Раз у раз змінялися державні форми, бо раз у раз змінялося відношення України до Польщі й до Росії, раз у раз треба було числитися з тими змінами й замість тривкої форми вдоволятися провізорією . Хмельницький, Виговський, Дорошенко, Немирич і Тукальницький своїми великими умами обгортали весь комплекс українських справ, але одним передчасна смерть, а другим брак розуміння їх великих планів серед народної стихії не дозволили під українську державність підложити сильних правнодержавних підвалин.

Гетьман Іван Мазепа дуже важко, хитро й обережно йшов до того. «Такої держави, як він собі бажає, годі збудувати, бо таке географічне місце України, що конче треба, мов байдак поміж порогами, пробиратися між Росією, Польщею і Туреччиною. Народ не терпить підданства, не терпить поділу на панів і людей, хоче, щоб загал рішав про загальні справи, а це неможливе, бо такого устрою нема ніде в сусідів, і вони ніяк на нього не згодяться, добачаючи в ньому також для себе велику небезпеку».

І гетьман пильно дбав, щоб при допомозі крайових шкіл і поїздок молоді за границю витворити якнайбільше української інтелігенції. Він щедрою рукою сипав гроші на церкви й монастирі, щоб прихилити до себе духовенство й віруюче громадянство. Старшин наділював маєтками, підносив їх значення, щоб вони не зазирали в Москву й Польщу, а трималися України. На те він і титул бунчукових товаришів придумав, щоб цей державно-творчий елемент скріпити і поширити якомога.

166

Богдан Лепкий «Мотря»

Старшинська рада була ніби сенатом оцих вищих кругів. Гетьман уважно ставився до неї і числився з її голосом. Вона повинна була і йому говорити правду в очі, щоб між правителем і правлячими кругами панувала гармонія. Нещодавно на такій раді Кочубей поклав перед гетьманом печать і перо генерального писаря, а було, що й гетьман нібито збирався класти свою булаву, якщо між ним і такою радою виявлялися надто великі незгоди.

Війна Карла XII з Петром, здавалося, наближалася до кульмінаційної точки, а на це Мазепа тільки чекав. То була одна причина, а друга — гетьманові дійсно хотілося відпочити під час свят, бо він був дуже спрацьований і перевтомлений, а вік його не такий-то вже, щоб перетягати струну. І була ще одна причина, для якої гетьман не бажав собі старшинського з’їзду в Бахмачі, — Мотря. Хто може запоручити, що не приїде Кочубей і, нацькований жінкою, не почне розводити своїх жалів на гетьмана? Кочубеєві ніколи не можна надто довіряти, бо він надто підлягає жінці. Це в нього застаріла недуга, з котрої, мабуть, не вилікується ніколи...

Та не так воно вийшло, як собі того бажав гетьман Мазепа. Старшини зі свого боку боялися, щоб гетьманові не було прикро, що вони не приїхали поздоровити його зі святами, вони підозрівали якусь інтригу; як же це можливо, щоб не бути в Мазепи на Різдво? Першим приїхав Орлик, таки доволі рано. Гетьман зараз попросив його до себе.

— Як же там жінка, діти? Як мій похресник, чи великий виріс?

— Пересилають доземний поклін свому добродієві, а малий Грицько руки свого хресного батька цілує.

Хресного батька... І гетьман пригадав собі свою хресну доньку — Мотрю. І на хрестини колись не поїхав би був, якби знаття, що з того вийде.

— Що ж у Батурині нового? — питався гетьман. — Кажи. Я знаю, що в столиці, як в пекельному казані, кипить. Здавалося б, лицарський народ, знає лицарський звичай. Ого! Не виступить тобі явно, лиш як собака з-поза плота кусає. Не прийде до свого гетьмана, лиш до Москви з доносом лізе...

І Орлик став розказувати батуринські невідрадні новини: плітки, заздрощі, зазіхання. Гетьман уважно глядів на свого канцлера.

— Кажеш, нарікають, що я з царем держу?

— Нарікають, милосте ваша.

— Хто?

Орлик зам’явся. Гетьман чекав хвилину, а тоді:

— Звільняю тебе від цієї відповіді. Здогадуюся, хто. Але затям собі теє, Пилипе, що коли б я порвав з Петром, то вони перші почнуть за це нарікати на мене. Я зроблю, як своїм розумом міркую. Старші з них уже свої мізки пережили, молодші не вспіли ще ними обзавестись, тож треба мені на власний розум покладатися. Я на нього не маю причини нарікати.

— Вашої милості розум більш варт, ніж інші всі вкупі.

167

Богдан Лепкий «Мотря»

— Гадаєш, що мене твій Alcides Rossijski, Hyppomenes Sarmacki зворушив? Чимало я панегіриків читав. Я в тобі бистрий ум побачив, мені подобався ти, як пильний писар у київській митрополичій консисторії, і тому я тебе до своєї служби прийняв. І, мабуть, за це не нарікаєш на мене.

— Благословлю той день і ту годину, що покликали мене на службу до милості вашої, на так скоро добився такої почесті, що й подумати не смів.

— А тепер я за це вимагаю тільки одного від тебе, — правди.

— Сідай! Поснідаємо.

За сніданням гетьман говорив дальше:

— Вірного й розумного генерального писаря мав покійний батько Хмельницький, і це дуже помагало йому. Хочу, щоб те саме сказали колись про Мазепу.

— Буду старатися, милосте ваша.

— Перша річ — не втаювати нічого. Бути щирим і правдомовним… Ти ще молодий. Скільки тобі літ? Однолітець царя, правда? Внуком моїм без мала міг би бути. Молодий ти і брехати ще не вмієш. Кажу тобі: ти або щось брешеш, або щось утаюєш переді мною, а з цього може вийти шкода не лише для мене, але й для справи.

— Ніяково казати, милосте ваша. Соромно.

–Чого-то я не наслухався про себе.

— Кажуть... — Орлик зам’явся. — Кажуть, немовто... немов милість ваша викрали Мотрю Василівну…

— Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! Я? Мотрю Василівну? Ха, ха, ха!

Орлик перестрашено дивився на Мазепу.

— Гетьман пірвав доньку генерального судді. Гарні у вас в Батурині новини. Поїдь лиш з того Батурина на тиждень, а видумають про тебе щось таке, чого б ти й за рік не придумав. І чого вже не балакали про Мазепу. Мазепа поляк, Мазепа католик, Мазепа зраджує царя, а тепер додали, що Мазепа умичник . На старості літ доньок старшинських пориває, та ще неабияких, а Мотрю Кочубеївну. Ха-ха-ха!

Орлик не знав, що йому робити. Боявся, що роздратував гетьмана.

— Подумай тільки, ти ж знаєш Кочубеєву доньку, і скажи, чи вона з таких, що її можна насильно увести?

Орлик заперечив головою. Гетьман зірвався з фотеля і ходив від дверей до дверей. Орлик ще не бачив його таким збентеженим і недобрим, як нині. Мазепа підійшов до вікна і пальцем тарабанив по шибці. Нараз, відвертаючись, спитав:

— Хто ж ото такі сплетні розпускає про мене? Розуміється, Любов Федорівна?

Орлик сидів, як на вуглях . Пощо він починав? Дивно, як цей чоловік кожного разу догадається, коли він щось затаює перед ним. Ті пронизливі очі з душі, ніби з письма, читають. Нараз гетьман повернувся і скорим кроком підступив до Орлика, який зірвався на рівні ноги.

168

Богдан Лепкий «Мотря»

— Як бачу, наші люди до тайни такі спосібні, як я до китайської азбуки.

— Прикро мені, що ваша милість не довіряють мені, а в мене тільки й думки, щоб вірно служити свому рейментареві й добродієві.

— Отже, знай: Мотрі Кочубеївни я не поривав, кажу тобі це рішучо! Вона сама втекла до мене, як свята Варвара втікала від своїх недобрих родителів.

— Мотря Василівна втекла до вашої милості?

— Перед насильствами матері своєї спасаючись . До московського воєводи не хотіла йти, бо вона його не визнає, а до монастиря також ні, бо якраз туди й хотіла її Любов Федорівна запроторити, значиться, оставався тільки гетьманський двір. Це одиноке місце, куди рука Василя Леонтійовича, а краще сказати, загребущі пальці Любові Федорівни поки що не сягають...

Дивно було Орликові чути з уст гетьмана такі слова. Що ж далі буде? Кочубеї не всидять тихо, а з другого боку, й гетьманові ніяково панночку з такого роду невінчану коло себе тримати, а повінчатися з нею теж нелегко, бо це ж його хрещениця. Як вийти з такої халепи?

— Генеральний писар зажурився! — почав гетьман. — Ніяких труднощів тут не було б, якби покійний Гедеон Четвертинський не закабалив нашої церкви. Його попередник, блюститель київської митрополії, Методій Филимонович, який був послушний Москві, а й він на вість, що москалі, забравши білгородську єпархію , і на київську зазіхають, спалахнув гнівом великим і перед воєводою Шереметьєвим гукав: «Єсли приїдет к нам в Київ московський митрополит, то ми запремся в монастирях, і разві нас із монастирей за шию і за ноги поволокуть, тогда только московский митрополит в Києві будет... Нам лучше смерть принять, нежели митрополита із Москви!» Він, як і покійний незабутньої пам’яті Йосиф Нелюбович Тукальський, тримався писанія, котре говорить: «Врагу твоєму віри нікогда не даждь » і боронив нашої української церкви. А князь Четвертинський продав її, хоч усе духовенство протестувало. Ні народ, ані гетьман Самойлович не постояли за нашою святинею, тепер наша церква в ярмі. Руки митрополита спутані, він кроку не ступить, не поспитавшися Москви. А мені не хочеться, щоб він у моєму ділі Москви питався. На мене вже й без того московське ярмо сильно налягає... — Гетьман на хвилину спинився, Орлик слухав, до чого він веде. — Тому-то й я прошу тебе, щоб таємно поїхав до Києва і розвідав у митрополії, як вони поставилися б до мого з Мотрею Кочубеївною одруження, тому, бо вона мені хрещеницею доводиться. Ти служив писарем у Київській митрополичій канцелярії, знаєш усі входи й виходи і я тебе не потребую вчити, як братися до цього делікатного діла, щоб і вовк був ситий, і коза ціла.

Орлик, помовчавши хвилину, відповів:

— Гадаю собі, що тут труднощі не тільки в церковних перешкодах, а більше в нашій внутрішній політиці. Любов Федорівна і її прихильники матимуть козир у своїх руках.

169

Богдан Лепкий «Мотря»

— Козир? Який козир?

— Скажуть, що гетьман не шанує нашої віри і зневажає її святі закони.

— Себто, значиться, гетьман – католик, правда?

— Можливо, й таке говоритимуть, бо Любов Федорівна не перебирає в словах. Католик — це для них червона плахта , і тою плахтою Любов Федорівна не забуде майнути людям поперед очі.

— Я не мстивий із природи, пригадай собі, як я лагідно розправлявся з тими, що доносили на мене до царя. Але ж ті Кочубеї жити мені не дають. А нині я ще раз прошу тебе, щоб ти по святах, нібито з усякими урядовими ділами поїхав до Києва та розвідався в консисторії , чи схочуть там самостійно вирішити моє діло з Мотрею Василівною, чи пошлють його на вирішення в Москву.

…Старшини ждали, чи не скаже гетьман щось більше.

— Нарікає на мене посполитий народ, — говорив, — що я за шляхтою тягну, а шляхта пише супліки на мене то до короля, то до царя. Тих суплік і в царя, і в Меншикова, і в других царських урядників чимало. Коли б ви їх прочитали, панове, то побачили б, який то неприхильний до шляхти оцей гетьман Мазепа. І так я все між молотом і ковадлом лежу, другого давно вже розтрощило б, але я, дякуючи свому розумові мізерному, все-таки навіть Україну між Дніпром, Случем і Дністром втримую під владою моєю. Внаслідок цього народ вільний і без усяких перепон користується землею. Без перестанку прибувають і нові переселенці, з Молдавії, з Полісся, з Литви, з Покуття. Країна загосподарьовується і все більше й більше набуває козацького устрою. А все ж таки — Мазепа, пан Мазепа Палія у Сибір запроторив. Мазепа винищує народ! Старшини обурилися. Це говорять люди, несвідомі діла, наволоч всяка, готова кожночасно ловити рибу в каламутній воді. На них нема що оглядатися.

– Старшини вірно стоять на боці Мазепи й готові й голови свої покласти за те саме, чого й він собі бажає.

— Усі? — спитав коротко гетьман і тим питанням, ніби обухом по голові, ударив.

— Навіть поміж апостолами, — озвався згодом Кожухівський, — знайшовся Юда. І між нами, може, і є який непевний чоловік, але на нас ваша милість можуть покладатися, як на чотири тузи.

У цей момент підійшов до гетьмана Войнаровський і шепнув йому щось до вуха. Гетьман встав.

— Простіть, панове, але царський чоловік від воєводи приїхав. Треба мені його привітати.

Старшини хотіли роз’їжджатися. Гетьман не пустив.

— Чого ж так скоро?! Сподіваюсь, москвин не буде довго сидіти.

Царський чоловік привіз гетьманові побажання і святочні дарунки. Низько кланявся, підбирав дуже влесливі слова і виправдовував воєводу, котрий нездужає і тому сам не приїхав. Гетьман дякував і вгостив посла на славу.

170

Богдан Лепкий «Мотря»

Пильно накладав йому щонайкращі шматки смачної страви на срібну тарілку й наливав чарки міцного вина. Царський чоловік поводився дуже здержливо, бо недавно прийшов на Україну і тутешніх звичаїв ще не знав, а вони дуже відрізнялися від московських. Але ввічлива гостинність достойного господаря, оздобленого орденом святого Андрія і Білого Орла , підкуповувала його. Хотів приподобатися гетьманові і прислужитися йому, а що вино йшло в голову, а не в ноги, таки розв’язував свій здержливий язик.

— Не знаю, — казав, — як на таку достойну особу, як милість ваша, осмілюються нікчемні люди підіймати свій голос. Це навіть непристойно говорити, і не знаю, чи безпечно.

Гетьман поклепав його довірено по рамені .

— Говоріть зі мною, як зі своїм чоловіком . Ще не було такого случаю, щоб гетьман Мазепа зрадив кого. Це найкраще може засвідчити сам милостивий наш государ.

— Нещодавно, як почалася нова жалоба на достойність вашу за похищеніє дочері одного із генеральних старшин...

— Так? — і гетьман погадав собі: «Ось куди Любов Федорівна стріляє. Гарна мені приязнь!»

— Кочубей писав жалобу? — спитав гетьман.

— Ні, безіменна, — відповів, запинаючись, царський чоловік.

— І що ж ви на це?

— Дивуємося здішнім людям. У нас, коли б так його величество зволив якусь дівчину уподобати собі і забрати, родителі її мали б собі за честь велику, бо не всім же ж дівицям царицями бути. Не розбереш здішніх людей.

Руський чоловік, значиться, з іншої точки дивиться на справу. Вони на дарунки та на добру гостину ласі, авторитет Мазепи для такого чоловіка також немало вартий.

— Запевняю вас, що тут стільки правди, скільки її було в попередніх доносах на мене.

Москаль зжахнувся. Погадав собі, чи гетьман не захоче доходити правди і не буде наполягати на тому, щоб учинити суд. Йому ще більше хотілося прихилити гетьмана до себе.

— Тая панночка, як говорять, хрещениця милості вашої. Значиться, і церква слово має, а наші ієрархи інакше дивляться на світ, ніж люди світські.

Гетьман заспокоїв його, що тут церкві нема чого мішатися, а в душі погадав собі, що Кочубеї вже і тую стежку топчуть. Пустили млин на всі заставки. Довідавшись від гостя, що йому треба було, налив ще чарку вина. Гетьман провів його до дверей і підождав, поки не рушили коні. Царський чоловік кланявся, махаючи своєю великою соболиною шапкою.

Думати було над чим. Ні одне політичне діло не складалося Мазепі так важко. А все через Любов Федорівну, через тую жінку сім миль з-поза пекла. І чого во��а хоче? Невже він не зробив всього можливого, щоб задоволити

171

Богдан Лепкий «Мотря»

Кочубеїв? Не обсипав Василя Леонтійовича маєтками і не добув титулу царського стольника? Гетьман простив свому старому товаришеві, а пізніше генеральному писареві, себто канцлерові, отже, найдовіренішому із старшин, що він з припоручення царського воєводи наглядав за ним, був, звичайною мовою кажучи, московським шпигом, приставленим до гетьманської особи, а врешті не обидився , коли Кочубей недавно на старшинській раді зрікся генерального писарства, не порозумівшися заздалегідь з гетьманом.

І за те все Кочубеї віддячуються йому безнастанним коверзуванням, безупинним підкопуванням його гетьманської поваги. Чого ж то їм перечити, коли Мотря не тільки дала згоду, але й добровільно прибула до нього? Тут єдина чесна розв’язка — повінчатися, а Кочубеї, видно, пустили всі сили в рух, щоб до вінчання не допустити. Як же воно тепер скінчиться?

Гетьман задумався. Думати було над чим...

Між тим старшини по виході гетьмана забалакали свобідніше й голосніше. Що Войнаровський, то не Мазепа, що молодий небіж, то не старий дядько.

— Я б отсих царських людей, — почав Ломиковський, — сім кроків від себе тримав. Чого вони налазять?

— Прожитку нам не дають. Куди не ткнись — москаль.

— І біля гетьмана сторожу тримають.

— А хто ж тоді винуватий, — відповів Войнаровський, — що гетьман своїх людей непевний. Забули, панове, тії бунти, що були після Самойловича, і Петрикову ворохобню , і погрози посполитого люду за Палія. Мовляв, скиньмо Мазепу, а поставмо гетьманом Палія, він робочому народові давні права поверне.

— Нині за гетьманом велика сила стоїть.

— Велика, та непевна.

Тут старшини обступили Войнаровського тісним кругом і стали йому тихцем доповідати, що пора б гетьманові відвернутися від Москви. Народ тепер дуже озлоблений на царських людей за їх здирства та безчинства всілякі, і коли б побачив, що гетьман не з царем, а з народом тримає, лавою посунув би за ним, як колись за батьком Богданом. Тепер король Карло і його партія радо приймуть нас до своєї спілки, а пізніше не схочуть, як переможці, зроблять з нами що їм буде завгодно.

Старшини знали, що Войнаровський перекаже їх слова гетьманові і користали з нагоди, щоби в той спосіб висловити свої думки.

Войнаровський не квапився відповідати, але й не перечив рішучо. Видно, був тої самої гадки. Діло надто небезпечне. Довіряти нікому не можна було.

— Зірветься, кажете, народ, як колись за Богдана. А якщо не зірветься?.. Тоді церква була наша, українська, незалежна від Москви, а тепер вона закабалена.

— Митрополит Гедеон Четвертинський запродав її, а гетьман Самойлович не боронив.

— Помагав продавати. Золотий ланцюг за те отримав і два алмазні клейноди .

— Тепер духовенство за царем і проклинало б тих, що зважилися проти йти.

172

Богдан Лепкий «Мотря»

— Це правда, але ж сила була би в наших руках, і тою силою ми і духовних заставили б іти разом з нами.

— А я боюсь, — обстоював Войнаровський, — що народ пішов би з духовенством проти нас, бо він і так не любить старшин, каже, що старшини такі порядки на Україні заводять, які у Польщі завели пани. А коли б і не весь народ пішов проти нас, так частина, а це – домашня війна , найгірша із усіх, — і повторилася б Руїна, з котрою так довго боровся мій дядько і котру він насилу якось зупинив та завів новий лад.

— Народ іде за тим, хто виявить сміливість і силу.

— Народ — стихія, — повторив гетьманові слова Войнаровський, — хто вгадає, звідки вітер повіє і які хмари він наднесе, дощові чи градові?

У цей мент увійшов гетьман, а рівночасно другими дверима вступив у світлицю Апостол, котрий аж тепер приїхав.

— Не роби, Даниле, що тобі не миле, — зауважив гетьман, ідучи йому назустріч. — Ми вже гадали, що й не побачимо тебе нині.

— Як же я не приїхав би на Різдво до свого гетьмана? Але до свата, Василя Леонтійовича, заїжджав.

— Що ж Кочубеї? — питався гетьман.

Апостол прижмурив око.

— Любов Федорівна невдоволена світом і людьми, вона його кращим сотворила б.

— Бувають люди і від Господа Бога мудріші, — зауважив гетьман. — І непомильніші. З такими нам, грішним недотепам, найгірша біда.

А глянувши по старшинах, спитався:

— Про що так балакали, панове товариство? Може, я перервав розмову? Продовжуйте, будь ласка!

Старшини подивилися один на одного, ніби питаючися: казати чи ні?

— Вашій милості звісно. Турбуємося, що завтра буде. Часи такі непевні.

— Але коли вони в нас певні були? Відколи я тямлю, все ми, ніби на вулкані сидимо, все тая наша Україна, ніби підмінована твердиня.

Старшини зрозуміли, до чого гетьман говорить, і замовкли. Аж Ломиковський почав:

— Доходять до нас вісті, що Карлові щастя сприяє. І до Станіслава Лєщинського чимраз більше поляків горнеться.

— З ким щастя, з тим і люди, — зауважив гетьман. — Не штука щасливому помагати, а штука нещасливого в горю не опустити. — Гадаєте, мало я турбуюся ділом? При нинішнім святі впевняю вас, панове, так, як літом у Києві впевняв, що даром булави не ношу. Мальованим гетьманом не був і не буду. Живу не для себе, а для України. Грошей я з собою до гробу теж не заберу. Коли їх збираю, так це на потреби України. Знаю, що на війну треба трьох річей: грошей, грошей і грошей!.. Ось який я скупиндря.

Старшини, затаївши дух у собі, слухали гетьманських слів. Були це його однодумці, самостійники. Між ним і ними існувала, значиться, спільна, але незрима нитка. Їм кортіло повести справу на нові дороги, порвати з Петром і

173

Богдан Лепкий «Мотря»

заключити союз з Карлом і з Лєщинським, а гетьман, старий політик, не спішився. Рішення відсував до кульмінаційного менту. Хочеться відчинити вікно, дихнути повними грудьми, почути правду, хоч би вона й не була весела. А гетьман тієї правди сказати не хотів. І старшини стояли кругом нього, понуривши голови. Аж Апостол підступив до Мазепи і нараз голосом грімким і рішучим сказав:

— Двигни цей камінь, двигни!

Степовим вітром повіяло по хаті. Пригадався київський пир для Петра, і його від’їзд, і степовий дід, і Мазепина присяга.

— Двигни цей камінь, двигни, — повторили старшини. — Він важкий, може, вб’є тебе, мене, його і нас, та настане час, що він розлетиться у дроби. Під тим каменем хроби, гниєм від хороби, спаси ти нас. Двигни цей камінь, поки час.

— Немає каміння такого, — сказав, — котрого я не пробував двигнути, щоб визволити волю. Прошу вас, покладіться на мене. Не забігайте наперед і не нагліть мене. Знаю, що роблю, довірливості вашої потребую.

Войнаровський з Орликом стояли біля вікна.

— Кочубеєві знаки! — шепнув нараз Орлик. — Василь Леонтійович їде!

— А може, Любов Федорівна? Може, обоє разом? Ось і комедія готова.

Войнаровський доложив гетьманові про приїзд. Гетьман сподівався, що Кочубеєві сани заїдуть за подвір’я, куди звичайно заїздив Кочубей, бо він до гетьмана на годинку не прибував. Тим часом сани зупинилися перед ґанком, вилізла Любов Федорівна, скинула свою верхню шубу й увійшла до світлиці.

— Христос рождається! — сказала, поглядом гордо обкидаючи присутніх.

— Славім його, — відповіли старшини.

— На старшинську раду втрапила? — спитала Любов Федорівна.

Її заспокоїли, що старшинської ради нині нема.

— Дуже шкода, бо в мене до неї діло є. Приходжу жалуватися на сором, якого нам завдали, на обезчещення нашої чесної хати, на пірвання доньки!

Сказавши це, визиваючо глянула кругом: «Но! І що зробите мені? Не боюся ні вас, ні вашого гетьмана!» — говорила очима. Її слова впали поміж старшин, як бомба. Що собі тая жінка гадає? Це ж нечуване, щоб жінка впадала на старшинську раду з жалобою на гетьмана.

Апостол став між Кожухівським і Кочубеїхою.

— Ваша милість, моя зацна сваха бентежаться. Та тут не трибунал, — узяв її за руку й повів уверх салі, де стояла з високою спинкою канапа.

Попросив сідати, а сам, стоячи біля неї, вговорював, щоб не перетягала струни. Який уважний гетьман, і до жінок ввічливий, але ж і йому не вільно давати себе безкарно обижати, бо він гетьман... Про вовка промовка, а вовк тут. Відчинилися одні, другі двері, і ввійшов гетьман. Побачивши Любов Федорівну, здивувався дивом великим, але, як чоловік вельми у світі бувалий і до форм товаристських змалку звичний, затаїв у собі це здивування і привітав гостю, немов між ними нічого злого зроду не бувало. Присунув фотель і сів напроти неї. Старшини не хотіли бути свідками немилої розмови. Зразу стали гамірно балакати поміж собою, а потім незамітно гуртами висувалися до сусідніх кімнат. Любов Федорівна, поправляючи складки свого, суто золотом перетиканого жупана, почала:

174

Богдан Лепкий «Мотря»

— А я, отеє, приїхала по Мотрю.

— Як то по Мотрю?

— Доньці, поки вона не віддасться, найкраще в батька й мами.

— Це залежить від батька й мами, — відповів спокійно гетьман.

— А може, й від доньки?

— Діти стають такими, якими їх виховують батьки.

— Хочу, щоб Мотря їхала зі мною.

В очах гетьмана спалахнув вогонь. Але він зараз погасив його. Всміхаючися злегка і обертаючи смарагдовий перстень на пальці, відповів:

— Нема такого чоловіка на світі, щоб йому все діялося так, як він схоче. (Любов Федорівна нервово кинула собою на канапі, гетьман і собі поправився на фотелю).

— Невигідно вам сидіти? — спитав. — Старі меблі не завжди для нинішніх людей вигідні. Може, перейдете на іншу канапу? Будь ласка.

— Не треба. Прошу сказати Мотрі, щоб збиралася в дорогу.

— Куди?.. В монастир?— Куди?.. В монастир?

— А хоч би і в монастир.

— Ні, в монастир Мотря не поїде. Вона туди їхати не хоче, а раз Мотря довірилася під мою протекцію, кривди їй вчинити не дозволю.

— А батьківська влада?

— А гетьманська повага?

Пронизливі очі Мазепи свердлували злобні зіниці Кочубеїхи. Вона болючо відчула цей погляд і опустила повіки. Мовчанка тривала віки. Гостя відчула перевагу хазяїна хати. Жаліла, що переступила його поріг.

— Як же тоді? — спитала, не підносячи повік. — Ми покривджені сильно.

— Не з моєї вини. Як Бог дасть і так, як годиться, щоб кривди ніякої нікому не було.

— У кожного чоловіка своя совість власна, в декого її зовсім нема.

— Ці слова, будь ласка, заберіть назад, я їх не приймаю.

Кочубеїха закусила зуби. Їй хотілося підняти бучу, скликати старшин, звинувачувати старого женолюба, називати його ґвалтівником і деспотом лукавим, але гетьман своїми очима обезсилював її і приковував до місця. Не знала, що їй робити. Чула, що потерпіла погром. Але тільки нині. Любов Федорівна оружжя не складає і з місця бою присоромлено не втече.

— Значиться, на Україні, — почала, — вже родителі над своїми дітьми ніякого права не мають,

— І на Україні родителям над дітьми знущатися не вільно. Любове Федорівно! Ви ставите мене в дуже скрутну ситуацію. Як господар хати хочу бути чемним для своєї гості, для матері Мотрі Василівни і для дружини Василя Леонтійовича, а ви приневолюєте мене говорити до вас, як до людини ворожої мені. Дозвольте вам нагадати, що на Україні я гетьман, а в свому дворі хазяїн. Ніхто не приневолить мене робити інакше, ніж це мені мій розум і моя совість велить.

Любов Федорівна знов кинула собою на канапі, а гетьман знову спитав її:

— Вам, мабуть, невигідно сидіти, перейдем, може?

175

Богдан Лепкий «Мотря»

Вона змовчала. То поправляла складки свойого вбрання, то очима водила по світлиці. Зрозуміла, що не вдіє нічого. Це не Василь Леонтійович…

— Що ж мені тоді Василеві Леонтійовичу переказати?

— Що хочете, а від мене привітайте його з Різдвом і побажайте, щоб він був головою своєї родини.

— Ще одна така зневага, і в обморок упаду .

— Як ваша ласка. В моїй хаті гостям лишаю волю.

— А чому ж тоді не відпускаєте Мотрі?

— Хто вам це сказав? Прошу, підіть, спитайте її, якщо, не зважаючи на своє хибке здоров’я і на заборону лікарську, вона згодиться їхати з вами, я перечити не буду. Її бажання дорожче для мене від мого хотіння. Провести вас у Мотрині кімнати?

— Спасибі. Я їду.

— Як ваша воля. Не спиняю нікого.

Гетьман провів Любов Федорівну до передньої, почекав, поки вона не вдягнула шубу, і розпрощався, начебто між ними нічого злого зроду не бувало. Заколисався форес на передніх конях, служки скочили на лавочку за будою саней, коні рушили з місця, і за хвилину Любов Федорівна зникла в довгій алеї з очей старшин, що крізь шибки вікон пильно стежили за нею.

— Чортова теща.

Гетьман вернув до старшин:

— Простіть, що загаявся так довго. Прикру розмову довелось мати.

— З вашою свахою, — повернувся Ломиковський до Апостола, — дійсно, розмовляти не дуже приємно. Не знаю, як колись Василь Леонтійович з нею любі розмови провадив.

— Того не кажіть, — перечив Апостол, — то колись така вам панночка була, як писанка, хоч на серце клади.

— А нині, хоч до боку прикладай замість гірчиці.

— Honores mutant mores , — відповів Апостол, — а до того не кожне старе вино солодке.

— Не дай, Боже, таким вином упиться!

— А Василь Леонтійович до старості витверезитися не може.

Гетьман не слухав тієї розмови. Ось тобі і гостя! Хоч клич Петранівського, щоб стріляв у неї. Ти її слово, а вона тобі два, ти її колючкою, а вона тобі ножем поміж ребра. Ось таку з полком у найбільший вогонь послати. Мабуть, і Петра налякала б. Гетьман зрозумів, що діло в велике заходить. Любов Федорівна схвилювала небо і землю... Як це закінчиться?..

— Панове-товариші, — почав, звертаючись до старшин, — взивали мене, щоб я камінь двигнув. А отеє бачили, які каменюки підкочує мені доля під ноги. Ані перейти, ні перескочити через них.

— Розбити, — порадив Кожухівський, — щоб і сліду не осталось. Оці інтриги, як стоголова гидра, одну відрубаєш, то друга наросте.

— Не друга, а десять на місці одної.

176

Богдан Лепкий «Мотря»

Апостол, хоч і сват, себто тесть Кочубеєвого сина, не щадив Любові Федорівни, але жалував її слабохарактерного мужа. Котрийсь із старшин сказав, що він тую бабу прямо у вежу замкнув би: через неї спокою не буде.

Гетьман зачув ту раду.

— Я навіть достатню причину маю, — казав. — Міг би покликати Любов Федорівну на суд. Але не зроблю того. Усім нам треба тепер забувати про себе, а пам’ятати про загальну справу. Жертвою одиниць росте гуртове діло.

ДЕРЖАВНА КОНЕЧНІСТЬ

Старшини засиділися поза північ і від’їхали гуртом. Орлик також. Біля гетьмана остався Войнаровський. Гетьман не квапився спати.

— Гарне Різдво, правда, Андрію? — мовив із жалем до свого небожа.

Войнаровський заспокоював дядька. Любов Федорівна відома по всій Україні, як жінка загониста і язиката. Її слів не можна поважно брати.

— Тут не в словах, а в ділі сила. Вже й до воєводи побігла, а що нині знає воєвода, це за кілька днів знатиме й цар.

Гетьман хотів з кимсь поділитися своїми гадками. Для цього надавався лиш Войнаровський. Він хоч молодий, але поважний, може, навіть надто поважний на свій вік. Не виявить нікому, що почує, це син його коханої сестри. Гетьман його любить. Дивиться на нього, як на свого наслідника, якщо задуми його не вдадуться і сина йому Господь Бог не дасть.

— Ти, Андрію, мабуть, навіть не уявляєш собі тієї халепи, в яку я потрапив. Недаром карлик говорив мені літом: «Уважай, Мазепа, щоб не вийшла халепа!» З одного боку булава, а з другого — серце. Може, й воно дивно з моїх уст щось такого почути, але так воно є. Вдержиш булаву, зробиш серцю кривду, заспокоїш серце, так скривдиш булаву. Любов Федорівна добре це розуміє, і тому вона так сміливо починає собі.

Войнаровський слухав уважно і не без почуття гордості, що гетьман робить його повірником своїх гадок.

— Не розумію, — зважився перервати сповідь гетьмана, — Чому ваша милість таку велику вагу прикладають до Кочубея і до його дружини?

— Бо Кочубей, як колишній генеральний писар, як мій давній товариш, а тепер генеральний суддя, знає дещо, чого знати не повинен. Краще було б, коли б не знав. Зрозумів?

— Але ваша милість можуть усунути Кочубея. Чимало в нас людей спосібніших від нього і певніших.

— А Мотря? Подумай, — Мотря! Все ж це її батько, не хочу робити прикрості Мотрі.

Гетьман присунув фотель до коминка і вдивлявся в полумінь. Сухі колоди дотлівали тихо. Полумінь не бухала, а боролася з димом. Іноді тільки відкололася якась щіпка, спалахнула і спалювалася скоро.

— Коли б я не був гетьманом, — почав по хвилі Мазепа, — а полковником яким або так собі багатою людиною, що після життєвих трудів спокійно доживає віку, діло було би куди легше. А мені, бачиш, треба оглядатися і на своїх людей, і на Москву. Щоб свої не казали, що я зневажаю закони святої віри

177

Богдан Лепкий «Мотря»

і підкопую повагу інституції родини, а чужі щоб не мали козиря в руках. Міг би я поставити на своєму, але не хочу, щоб не попсувати діло. І так я між Сцилею і Харибдою. Ніс Rodus, hie salta !

Войнаровському жаль зробилося старого дядька. Гетьман, видно, дійсно полюбив Мотрю і зрікатися її не хоче. Як тую гарну й мудру дівчину віддавати знов на поталу злющої мами. А не віддати — це значить почати війну з Кочубеями і їх однодумцями, війну домашню, найнебезпечнішу з усіх, бо домашня війна може перетворитися в bellum omnium contra omnes .

— Я, Андрію, затіяв дуже небезпечне діло, і ніхто його за мене не зробить. Аж тремчу, що коли б так Господь нагло покликав мене на судище своє, то задуми мої пропали б навіки. Не можу, ніяк не можу я зрікатися булави, не закінчивши задуманого діла. Стільки літ праці, стільки повсякчасного турбування і все задармо, — ні, того я зробити не смію!.. Дійсно, чи не переїхали тут оці білі коні, котрі Лідії причувалися...

Білі коні біжать по білих снігах і сіркою дишуть. Безголосно сунуться за ними великі чорні сани. Буда на них піднята. Не видно, чи сидить там хто, чи щолиш сяде. Але хто? Сани великі, і місця в них багато.

— Їдуть? — спитав гетьман, запримітивши збентеження свого небожа.

— Ні, милосте ваша. Це я так мимохіть піддався силі вигадки. Не годен позбутися пересудів родинних. Вони ніби в крові нашій живуть.

— Містика. Білі коні. Так воно, так. Га, що ж? Нехай їдуть, але я з ними не поїду. Живим мене ті чорні сани не повезуть. Поборюся. Є тільки одна сила, якій я скоритися мушу...

БІЛИЙ РАНОК

Пізно збудилася Мотря, бо й пізно на Святий Вечір заснула. Святочна вечеря, колядки, полум’я звізди, вертеп — усе те зливалося у сні в якийсь дивовижний образ. Ходила з гетьманом по хмарах, шукаючи своєї зорі. Довга й утомлива мандрівка. Аж і знайшла. «Оце твоя зоря», — сказав гетьман до неї. Втішилася, простягнула руку, – і в цей мент зоря в безвість покотилася... Темно... І знову мандрують небесними шляхами, шукаючи вже цього разу гетьманової зорі.

— Ось вона! — показує святий Петро.

Побожно наближаються, вже недалеко, вже тільки кроків, може, десять, як нараз сяйво засліпило їм очі. Зоря полум’ям спалахнула, півнеба загравою осяяла — і згасла. Темно, аж чорно. Хитаються хмари під ногами, небо, як розбурхане море, ні йти по ньому, ні на землю вернути. Поміж хмарами зависли...

Добре, що білі коні женуть. Чорні сани безголосо сунуться за ними. Сідаймо! Гетьман не хоче. Мотрю якась зимна рука потягнула в сани, — женуть... Місяці, сонця, зорі, — все таке велике, жахливе, чуже — позасвітне...

178

Богдан Лепкий «Мотря»

— Тпру! — і сани спинилися перед монастирською оградою ...

Мотря тривожно підняла повіки. Перехрестилася... Нічого подібного... Вона в Бахмачі. Мотря хоче вставати з ліжка, тітка Лідія не дає.

— Старшин наїхало повний двір, може, й раду радити стануть. Гетьман любить погостити старшин.

Жінкам не встрявати туди, у жінок жіноче діло. Тож Мотря лежить до обіду, потім встає, одягається і скучає. Вона нині, на саме Різдво, обмежена своїми покоями, ніби пташка дротами золоченої клітки. Ген з полудня побачила свої залубні. Певно, батько приїхав, зайде до неї, намовлятиме, щоб вертала. Від чури довідалася, що то не батько, а мати приїхала. Серце затріпоталося тривожно. Стрінутися з мамою тут, у гетьманськім дворі! Читала гетьманські листи й дивувалася, що не розбирає змісту. Нараз дзвінки. Глянула в вікно. Їхні коні виїхали з подвір’я. І знов від чури довідалася, що її милість Любов Федорівна зволили від’їхати в Батурин.

Погане прочуття томило її цілу довгу ніч. Ранок прийшов, зимовий, ясний, білий. Уночі випав сніг. Обновився Бахмач. Кругом так свіжо, чисто, ніби світ всміхається до тебе. Все білий сніг прикрив, білий сніг, як весною на деревах квіття. За сніданням гетьмана стрінула. Звичайна розмова.

— Святого Степана нині, — пригадує Мотря.

— Покійного мого батька іменини, — відповідає, зітхаючи, гетьман.

Мотря чує, що це зітхання спричинене зовсім не спогадом про батька, а чимсь іншим. Спитала би чим, та при людях не сміє. По сніданню тітка Лідія пішла давати хатні розпорядки, Войнаровський до козаків подався, і Мотря наважилася поцікавитися в гетьмана, чого це вчора мати приїздила? Гетьман хотів на жарт повернути, але, глянувши на змучене обличчя Мотрі, сказав правду. Любов Федорівна хотіла Мотрю забрати з собою.

— В Батурин? У Ковалівку? В монастир?

— Але я тебе, Мотре, не віддам. Не хвилюйся. Досить ще сил у мене, щоб захистити тебе, щастя моє!

— Та чи буде спромога?

Гетьман пильно подивився на неї. Знає чи догадується тільки? Розум з неї говорить чи серце? Стривожився і не знав, що відповісти.

— Бачите, Іване Степановичу, вгадала. Охота буде, та не буде спромоги. Пощо дурити себе, мій пане? Щастя відходить від нас. Вже воно на калиновому мості, кличемо, щоб завернуло, — ні. Мабуть, образила я Господа Бога, завеликого щастя захотіла: гордих ангелів Бог з неба скинув.

— Мотре, не полохай щастя, воно ще в нас. Я жертвую усім, лиш не тобою, ні! Кажу тобі, усім.

— Не варта я такої жертви. Те, чим ви готові жертвувати за мене, я більш самої себе люблю. Краще пропаду я, наче трава під кінським копитом, щоб тільки задум ваш, ваша і моя мрія, Іване Степановичу, перетворилася в діло. Так, так, не перечте мені. — Підперла рукою свою голову пишну і, дивлячись у простори, говорила, ніби пісню співала: — А коли здійсняться задуми гетьманські, і гетьман меч свій на стіну повісить, сідаючи за стіл з товаришами своїми на добре заслужений спочинок, тоді нараз потре чоло рукою і, дивлячись на білий цвіт калини, на небо ясне й на людей веселих веселощами тими, яке дає воля, зітхне і скаже: і Мотря колись хотіла того.

179

Богдан Лепкий «Мотря»

Образ, який тими словами змалювала Мотря, причарував гетьмана до себе. У тім самовідреченню, в тім захопленню великою ідеєю була така сумовита велич, що він, знавець і любитель мистецтва, мимохіть голову схилив.

— А Мотря? — спитав нараз гетьман.

— А Мотря в тихій келії чернечій або в домівці своїй підневільній, діждавшись вечірньої години, зітхне і скаже: «Ось Господь ласкавий знов одну днину зчеркнув із рахунку життя мого, і знов кроком ближче до того місця, де я зустрінуся з моїм коханим. Знов його побачу, ще величнішим, ніж бачила, з вінком лавровим на голові і руку він мені подасть і мовить: тепер ми вже, мила, не боїмося жодної розлуки».

— Не буде того, Мотре, не буде! — промовив, зриваючись з місця, гетьман. — Не люблю недомовлених слів і недоспіваної пісні. Хочу її настроїти на новий мажорний акорд, хочу переломити український смуток.

— Не стану перешкодою в здійсненні того.

— Кажи ясніше!

— Здогадуюся, з чим мати вчора приїжджала. Не вгнеш ти її, Іване Степановичу, хіба зломиш. Я не бачу іншої стежки з того зачарованого кола, як покинути тебе.

Сказала це так спокійно і таким звичайним голосом, що йому прикро зробилося на серцю.

— Видно, не любиш ти мене, коли покинути бажаєш.

— Велика любов на велику жертву здатна, а велике діло великої любові вимагає.

— Куди ж ти підеш від мене? Скрізь вороги, твої й мої, Мотре.

— Хто дивиться в сонце, пилу на дорозі не бачить. І великий тягар двигнеш, коли хочеш. Не треба наперед казати: не можу. Вір мені, що скоріше пожертвую собою, ніж погоджуся з приниженням своєї гордої вдачі.

— Жертвуєш собою? Як?

— І найбіднішому лишається велике добро, — право розпоряджати своїм життям.

— Мотре! — крикнув гетьман, аж шибки задзвеніли.

— Не бійся. До того мені ще далеко. Слово чесне даю.

Вхопив руку, стиснув, а потім став обсипати цілунками. Вихопила насилу.

— Не знаю, що так збентежило тебе.

— Прочуття . Прочуваю, Іване Степановичу, що щастя наше було, як зимою сонце. Те сонце осяяло мене. Я нині інша, ніж була перше. Я наче вперше побачила сонце. Не забуду його ніколи. Не забуду тебе, Іване Степановичу, мій пане!

— Мотре, сонце моє!

180

Богдан Лепкий «Мотря»

CARPE DIEM

Гетьман потішався надією, що Орлик з добрими новинами з Києва верне. Але Орлик, не втаюючи нічого перед гетьманом, сказав, що митрополія закабалена до решти. Вони і кроку без Москви не ступлять. У митрополії відоме вже гетьманове діло. Рішить Москва, котра знає гетьманові гадки, щоб українській церкві привернути її колишні права.

— Як рішить Москва? — спитав гетьман.

— На мою гадку, ваша милосте, якщо в діло не встрягне сам цар і не скаже його прихильно вирішити, то вони тягнутимуть довго. Така їхня політика, бо можна виторгувати дещо, можна гетьмана заставити, щоб він ішов Москві під руку. Чимало у нас всяких спірних питань про церковні й монастирські маєтки, чимало прохань о жертви для їхніх церков і монастирів. Такого ж козиря не випускається з рук, бо він не випаде вдруге.

— Але я не хочу, щоб вони мене тим козирем побивали.

І гетьман рішився. Для загального добра ради державної конечності жертвує своїм власним щастям. Але це не дозволяло Мотрю віддавати на поталу Любові Федорівні. Можна собі уявити, як вона знущалась би тепер над непокірливою донькою і якою нещасливою почувала б себе Мотря, позбувшись останньої надії на протекцію гетьмана. Треба при свідках заключити угоду з Кочубеєм, силою котрої Мотря від’їде з Бахмача, але не під руку Любові Федорівни і не під її необмежену владу – лиш осяде в котрімсь із Кочубеєвих дворів. Гетьман казав Орликові написати листи до Кочубея і Апостола, щоб вони негайно приїхали в Бахмач. Старався побалакати з Мотрею, щоб вона цього рішення не брала близькодо серця.

— Покладаю надію на милосердного Бога. Може, недалекий цей момент, коли я перед Богом і перед людьми назову тебе дружиною своєю.

— А може, цього моменту не діждемося ніколи.

— Чому ти таку сумну пісню співаєш?

— А як маю тішитися, що поїду від тебе?

— Коли тобі жаль, так не їдь. Я грудьми своїми заставлю цей поріг, крізь котрий схочуть вивести тебе від мене.

— Бог один знає, як важко мені покидати тебе, Іване Степановичу.

— Не тяжче, ніж мені оставатися без тебе.

Нараз Мотря ніби забула про все і, змінивши голос, запитала:

— Ти нині листи дістав? Бачила, як посланець приїхав.

Гетьман надумувався, чи казати, чи ні. Мотря зауважила його вагання.

— Не відповідай. Може, мені не треба знати. Жінки, Євині дочки, зроду цікаві. Ти сам найкраще знаєш, що і як робити.

Гетьманові у тих словах відчувся докір.

— Щоб ти, Мотре, знала, як люблю тебе і як я довіряю тобі, слухай. Ні Орлик, ні Войнаровський не знають, чого догадалася одна тільки людина на світі, — моя мати. Царське ярмо надто гнітить мій народ і мене. Проливаємо кров не за будуче наше щастя, а за ще більшу недолю. Допомагаємо Петрові побити шведа, а забуваємо, що це також буде побіда над нами. Російський цар запряже нас до свого тріумфального воза, як рабів, щоб тягли його колісницю.

181

Богдан Лепкий «Мотря»

Мотря стрепенулася. Уста розхилилися злегка, пальці нервово здриґнули. Поглядом вона повисла на гетьманових устах, ніби від того, що вони тепер скажуть, залежить її доля й недоля. Гетьман встав, заглянув за одні двері, за другі, позачинював їх на ключ і, присуваючись ближче до Мотрі, говорив:

— У мене гадка рятувати Україну. Петро занапастив її колишню волю, зреформує, скасує Гетьманщину, нашле своїх людей, — хочу порвати з Петром… Злегка нав’язую нитки через третіх людей з Карлом і Станіславом, щоб, як прийде час, долю свою зв’язати з ними.

Вона рукою повела по очах, ніби впевнялася, чи це не сон.

— Дякую, що зробив мене гідною почути таке важливе слово. Це більша честь для мене і більша ласка, коли б ти мене до престолу повів. Дякую тобі!

Зірвалася на рівні ноги. Гарна і горда стояла перед ним.

— Поїду, куди повезуть, до мами, — так до мами, а хочуть у монастир, хай буде і монастир, бо з надією поїду. І не злякаюся самоти, велика думка мені за товариша стане.

— А листи, котрі я нині дістав, — говорив гетьман дальше, — це добрі листи. Воєнне щастя Карлові сприяє. Він геніальний вождь, вояків має свідомих і хоробрих, це не Петрові салдати . Карл заключить союз зі мною.

— Іване Степановичу! — просила Мотря, — кажи запрягати коні, я їду від тебе, щоб не забирати дорогого часу. Нині не піклуватися тобі такою химерною дівчиною, як я. Ти увесь посвятися ділу.

— У гарячій воді купана моя Мотря. Не спіши. Досить нам буде тієї розлуки.

— Не страшна мені розлука, коли ми духом з’єднані із собою.

— Духом, та не тілом.

— Що тіло? Воно тлінь, а дух вічно триває.

— Ти віриш в це? Щаслива. Філософи щось інше гадають.

— Снилося мені вчора, що ми по хмарах ходили, шукаючи наших зірок.

— І знайшли?

Мотря голову похилила додолу.

— Знайшли? — перепитав гетьман.

— Ні, — відповіла насилу. — Але, бачиш, ми по хмарах ходили. Так ходитиме довго-довго Мотря біля гетьмана свого, з’єдинені в пам’яті людській. Чого ж нам сумувати нині?

— Ти моя остання любов і, мабуть, перша правдива. Сумно розставатися зі щастям своїм. Хто раю не бачив, той і не тужить за ним.

— Я побачила свій рай і думкою буду раювати. Не віриш? Так спитай людей за рік, за два, за десять, спитай, як Мотря живе.

— Знаю гордість твою. Чому я гореч влив в чашу твого життя? Уста твої гідні райського нектару, твої найпишніші уста.

— Мені не гірко, Іване, хоч і не солодко. Гірко було би, коли б зневірилася в тебі, коли б ти розчарував мене. Я горечі не чую.

— А все ж таки сумно буде без тебе. Померкне сонце моє, і в сутінках доведеться мені, старому, шукати стежки до своєї могили.

182

Богдан Лепкий «Мотря»

Мотря смуток у словах гетьмана відчула. Тихо похилилася над ним і поцілувала в чоло.

— Іване Степановичу! — казала. — Сум висмоктує сили. Не прощання святкуватимем нині, а весілля душ наших, з’єдинення наше не до гробу, а на віки вічні. Клич прислугу, кажи світити світло!

Гетьман встав і взяв її за руку. Не говорив нічого.

— Боїшся, чи не приступає до мене? Заспокійся, Іване Степановичу. Хочу нині веселою бути. Кажи світити дванадцять ярих свічок, по вечері настроїмо бандури, грати, співати будемо за всі часи! Ти ж сам колись недавно казав: carpe diem. Настільки я латинь знаю: користаймо з хвилини.

КАРЛИК — ЧОЛОВІК

Над Бахмачем гули вітри і мело снігами. Понаносило їх цілі гори. Як гарно було на свята, так погано зробилося тепер. Добре, що не їде ніхто. Пізня ніч. Вже другі півні співають. Двір спить. Тільки вартові перекликаються. Стогнуть дерева, змагаючись з вітрами. Буде багато поламаних гілляк...

З гетьманської робітні смуги жовтого світла крізь шибки на сніг вибігають. Гетьман за столом над паперами сидить. ��е раз перебігає їх очима. Плюси по Карловім боці. Все промовляє за ним. Від Станіслава довірені люди приходять, весь народ кричить: спасай! А йому все-таки зважитися тяжко. Не через що, а через своїх людей. Не довіряє їм. Лиш хитрощами, лиш увагою великою можна в нас пробиватися вперед. Прикро жити в незгоді між розумом і серцем, але жити треба. Суди, тортури, кари — яке воно страшне! Чи доживе він іншого порядку? З Петром, певно, що ні. Такого жорстокого деспота вже давно не було на світі. Він, як колись степовий дід казав, і сина свого покладе на лаву за державу, за Петрову державу! А та держава велика. І Петербург, і Москва, і Київ, і Царгород, і Львів, і хто вгадає, куди забігає думками цей новий Чінгісхан? Новий лад може бути тільки у власній, від Петра незалежній, державі.

Не з Польщею проти Москви, не з Москвою проти Польщі, не з турками й татарами проти одних і других, а з новим союзником, котрого ще покійний Богдан своїм великим розумом намітив, – зі шведами до незалежної України. Інших шляхів не бачить, хоч і як їх шукає. Пішов би без вагання, коли б не було Кочубеїв. Гадину вигрів собі за пазухою, і тепер вона його кусає. Треба було задавити, як перший раз почала на нього сичати. Тепер запізно. Серед ночі краще не згадуй, бо чорт тобі присниться. Чує великий жаль до Кочубеїв, бо вони загородили йому останній шлях до щастя. Невже гетьман не чоловік, невже він тільки про інших має гадати, а про себе – ні, невже йому не до щастя? Чому ж тоді відбирають від нього Мотрю, проти її волі, бо вона не таїться з тим, що полюбила гетьмана Мазепу? Не одному і не одне він простив, але того не простить Кочубеям ніколи.

Швидше мудрий в дурневі, ніж дурень в мудрому розум добачить. Мабуть, тому-то й Кочубеї не хочуть признати розуму Мазепи. Але булава — це не

183

Богдан Лепкий «Мотря»

дитяча цяцька, котрою гратися можна. Досить перекидалися нею з рук до рук. Або закріпить її Мазепа, або пропаде разом із нею. Лише ім’я зостанеться по нім на віки. «Може, за літ сто або двісті згадуватимуть люди славне ім’я Мазепи, а хто згадає його, той і Мотрю безталанну спом’яне», — як вона казала, ніби для неї вже нічого більше не осталося, крім тієї надії. Ах, яка ж важка оця булава, як хрест.

Вітер шумів, стогнали й тріщали гілляки. Одна, відриваючись, вдарила по шибках, мало їх не побила. Гетьман чув, що і в серці його рвалися струни, відколювалися живі чуття. А нарано втишиться завірюха. Де нині йшов грізний бій, там завтра лежатиме студений, зимний сніг, як забуття. Так усе кінчиться на світі, усе... Задуманий гетьман не чув, коли в кімнату ввійшов карлик. Весельчак був у звичайному вбранню і обличчя його теж звичайне.

— Блазень прийшов потішити ясновельможного пана гетьмана. І блазень чоловік. Усі ми кінець кінцем лиш люди і всі ми бідні. Нема щасливого на світі. Щастя триває коротко, бо коли б воно довго тривало, перестало б бути щастям. Збуденіло би, мій пане.

— Філософствуєш?

— Я не звільнений від обов’язку думання, хоч шляхтич, і тому на мене дивляться, як на блазня. У театрі життя подуріли актори. Всі ми граємо наші ролі погано. І тому наш театр скучний.

— Ти песиміст.

— Песиміст, сиріч чорногляд, цінує цінності життя мірою ціни, якою платить за них, оптиміст цінує їх по стійності їхній.

— Говориш, як наші професори.

— Вони теж блазні, тільки на катедрах .

— А ти професор у блазенському вбранні?

— Нині я тільки чоловік. І як чоловік до чоловіка приходжу до вас сповнити людський обов’язок. Себто, щоб потішити вас.

Говорив так поважно, що гетьман задумався. Дійсно, він дотепер дивився на нього, упослідженого від природи чоловіка, виключно як на сміховиту фігуру і що лиш нині бачить, що ця фігура теж чоловік. І гетьман, забуваючи, що це його весельчак, простяг до нього руку. Карлик розплакався. Його обличчя, спотворене природою, в плачу робилося ще гіршим, плачу гідним.

— Філософ плаче. Так-то ти потішаєш мене, таку розвагу приніс.

— Я вперше ближнього побачив.

— Що ж ти порадиш, коли Бог так світ цей построїв.

— Бог сотворив світ, а строять його люди.

— Люди – теж сотворіння Божі.

— Може, чортячі.

— Не знаю.

— Усі ми знаємо мало. Та тільки різниця, що одні мають сміливість признатися до того, а інші — ні. Одні кричать і галасують, а інші тихо терплять.

— Ти до тих, інших, належиш?

184

Богдан Лепкий «Мотря»

— Не люблю галасливих людей. Вони або мають нечисту совість, або бояться. Криком гадають заглушити одне і друге. А врешті-решт прийде смерть і всім нам затулить уста. Тоді я так само лежатиму, як Любов Федорівна, блазень, як його пан, — гетьман. Та тільки різниця, що за рік-два про мене й пес не гавкне, а про вас говоритимуть довго. Брехатимуть. Не знаю, хто нещасливіший з нас… Ті, що працюють за життя, і по смерті трудяться. Праця працює за них. Вона вічна. Ти, гетьмане, напрацювався. Чи на пожиток, чи на шкоду — будучність покаже. Я прийшов потішити тебе.

— Спасибі! — і гетьман погладив свого карла по голові. Цей мовчки висунувся з покою.

Гетьман не клався цієї ночі спати. Рано мали приїхати Кочубеї, Апостол і Орлик. Мала вирішитися доля його і Мотрі.

ОЧІ

Кочубей не любив дивитися в очі. Тими вузькими і трохи скісними очима він усе блукав, ніби щось згубив і не міг знайти. Нині прямо втікав перед поглядом гетьманським. Гетьманові пронизливі зіниці зазирали йому в душу, як сповідник до затаєних гріхів. Кочубей виправдовувався, спихав вину на людей, котрі тільки того й пильнують, щоб знеславити його і його хату. Чого то не говорять про Кочубеїв! Бідна Любов Федорівна стала чорніша від землі, постарілася і знемощіла. Гетьман з жалем і погордою дивився на свого колишнього товариша. Жалів того Кочубея, що міг бути, і погорджував тим, що був, — що тепер згорблений сидів за столом, між Апостолом і Орликом.

— Ми, Василю Леонтійовичу, й самі ми не ангели, а люди. Кождий не тільки за вчинки свої, але й за слова здасть справу на Страшному Суді.

Кочубей втулився у фотель і зробився малий, маленький. Не любив, коли йому пригадували про суд.

— Не на балачку запросив я ваші милості до себе, — казав гетьман, — а щоб довести до пуття дуже складне і важне для мене, а гадаю, що і для тебе, Василю Леонтійовичу, нам відоме діло. Будь ласка, Пилипе, — звернувся до Орлика, — прочитай.

Орлик прочитав довірочне зобов’язання Кочубея прийняти свою доньку Мотрю під батьківську опіку (виразно: батьківську!), щоб їй не діялася тепер, ні в близькій будочності ніяка кривда. Батько прощає її підневільну вину, що не пішла в монастир, куди її хотіли запроторити...

Кочубей скривився. Гетьман з притиском повторив:

— Запроторити!

Й ані мати, ні батько не будуть її з того приводу ні словом, ні ділом карати. Як панночці такого роду й характеру пристало, вона дістане свою власну прислугу, своє окреме мешкання, і з батьківської казни будуть видані річні кошти на її конечні витрати. Ані батько, ні мати не будуть силувати Мотрю віддаватися за нелюбого чоловіка, а віддасться вона за того, котрого полюбить і котрому по совісті своїй заприсягне вірність і «послушенство малженське ». Що так воно станеться, на те Василь Леонтійович Кочубей дає при свідках своє чесне слово і кладе на цій добровільній угоді свій особистий підпис... Гетьман боявся, що Кочубей без приміток до згоди на таку розв’язку діла не дасть. Але, на диво, він припіднявся, взяв перо і, прижмурюючи ліве око, поклав своє повне ім’я й прізвище і всі свої титули. Ця покірливість до якоїсь міри зворушила гетьмана.

185

Богдан Лепкий «Мотря»

— Нехай це тобі стане доказом, як я люблю доньку твою Мотрю і як турбуюся нею, хоч у мене всіляких турбот більше, ніж на голові волосся... Який же двір ти призначив для неї? — Кочубей назвав. — Коли Мотря може переїхати туди?

— Хоч би й зараз.

— Гарно, але, — тут гетьман припіднявся з місця, — але Любов Федорівну ти загнуздай. При свідках кажу тобі, що увірвався мій терпець, Василю, і якщо Любов Федорівна і далі копатиме ями піді мною, так тоді я, не тільки в обороні власній, але також обороняючи поваги і гідності гетьманської, поступлю з нею, як з людиною злою і злочинною.

Подав руку усім трьом і відпровадив до дверей. Сів у фотель і задивився у простір. Мовчки поглядали на нього здивовані портрети предків. Здалеку дзвонили дзвінки від’їжджаючих до Батурина саней.

НЕДОСПІВАНА ПІСНЯ

Перед гетьманським ґанком тупцювала шестірня білих арабських коней. Машталір і фореси насилу здержували її. Коні нетерпляче оглядалися на темно-сині сани з гербами гетьманськими, ніби дивилися, чи гетьман уже сів і чи не пора двигатися з місця. Перед саньми і за ними — невеличкі загони військової екскорти, — москалі під проводом ротмистра , що був у гетьмана на службі. Вечоріло. Вітер, що ущух в обід, зривався тепер наново. І знов скрипіло, мов стогнало, гілля і гнулися старезні дерева.

— Погана ніч буде, — казав машталір до Мотриного чури. — Дивно мені, що ясновельможному хочеться їхати тепер! Дорогу геть позадувало снігами.

— Багато нас, — прометемо!

Чуру хотіли лишити на гетьманській службі, — не згодився. Куди панночка, туди й він. Навіть Любові Федорівни не боявся.

До гетьманського кабінету увійшла Мотря. Руку простягнула до нього.

— Спасибі, милосте ваша, за добро і не поминайте злом!

Гетьман вхопив її дрібну руку в свої дрижачі долоні.

— Мотре, Мотре, не знаєш, як мені важко!

— Що мало бути сказане поміж нами — сказалося. Тепер на діло час. Гетьмане, Іване Степановичу, кажіть світити свічки, уквітчайте стіл, налийте чарку старого вина. Випийте на потугу . Чуєте, — на потугу, а не на потуху! А тоді шаблю щонайкращу підберіть і поминайте нею Мотрю. Шаблею поминайте мене, а не жалем, бо жалувати нема чого. Я пізнала шастя. Жалуйте того, хто щастя в очі не бачив. Прощавайте!

186

Богдан Лепкий «Мотря»

Хотів пригорнути її до себе, не пустити, відкликати від’їзд, не дати... Вихопилася, як зі жмені птаха, й вилетіла крізь двері. Гетьманські служки відчинили й затріснули дверці саней. Заколисалися на сідлах фореси, і білі коні помчали по білих снігах... Білі коні.

Крізь вікно військової сторожівні визирав Чуйкевич. «Своєї долі навіть такими кіньми не об’їдеш...»

Гетьман довго стояв на ґанку. Вітер снігом загладжував сліди по санях, котрими від’їхала Мотря…

1. Про що свідчить той факт, що Іван Мазепа володіє кількома мовами, часто вживає фразеологізми античних часів, прекрасно знає історію європейських країн?

2. Порівняйте образи Івана Мазепи й Петра І. Хто з них вам імпонує більше й чому?

3. Іван Мазепа був творцем знаменитої «Думи», яка звучить з йорго уст у творі Б. Лепкого «Мотря» і слів пісні, яка стала народною «Ой горе тій чайці, чаєнці-небозі…». Уважно прочитайте повний текст «Думи» Івана Мазепи й дайте цьому твору власну оцінку:

    Всі покою щире прагнуть,
    А не в єден гуж  всі тягнуть:
    Той направо, той наліво,
    А все, браття, тото диво!
    Не маш  любви, не маш згоди
    Од Жовтої взявши Води ,
    През незгоду всі пропали,
    Самі себе звоювали.
    «Уй, братища, пора знати,
    Що не всім нам пановати,
    Не всім дано всеє знати
    І річами  керувати.
    На корабель поглядімо,
    Много людей полічімо;
    Однак стирник  сам керує,
    Весь корабель управує,
    Пчілка бідна матку має
    І оної  послухає.
    Жалься, Боже України,
    Що не в купі має сини!
    Єден живе із погани,
    Кличе: «Сюда, Атамани,
    Ідім Матки рятувати,
    Не даймо єй погибати!»
    Другий Ляхам за грош служить,
    По Вкраїні і той тужить:
    «Моя мати старенькая!
    Чом ти вельми слабенькая?
    Розно  тебе розшарпали,
    Гди  аж по Дніпр Туркам дали.
    Все то фортель , щоб слабіла
    І аж вкінець сил не міла !»
    Третий Москві теж голдує 
    І єй вірне услугує.
    Той на Матку нарікає
    І недолю проклинає:
    «Ліпше було не родити,
    Нежди  в таких бідах жити!»
    Од всіх сторон ворогують,
    Огнем-мечем руїнують,
    Од всіх не маш зичливості,
    Ані слушной учтивості :
    Мужиками називають,
    А підданством дорікають.
    «Чом ти братов не учила,
    Чом од себе їх пустила?
    Ліпше було пробувати
    Вкупі лихо одбивати!»
    Я сам, бідний, не здолаю,
    Хіба тільки заволаю:
    «Ей, Панове Єнерали ,
    Чому ж єсьте так оспалі !
    І ви, Панство Полковники,
    Без жадної політики ,
    Озмітеся всі за руки,
    Не допустіть горкой муки
    Матці своєй больш терпіти!
    Нуте врагов, нуте бити!
    Самопали набивайте,
    Острих шабель добувайте,
    А за віру хоч умріте,
    І вольностей бороніте!
    Нехай вічна буде слава.
    Же  през шаблі маєм права !»
                            

4. Якою постає Мотря Кочубеївна зі сторінок літературного твору? Чому вона здатна стати живим уособленням України?

187