Павло Тичина «Сковорода»

Сковорода

Симфонія

(Скорочено)

    
    ...Три місяці пробігло,
    мов кораблі веселі в морі – 
    всіма цвітами процвітані.
    Добрим скарбом переповнені.
    Три місяці – пустинь Китаївська
                            і в ній Сковорода
    немов пливли –
    поміж садами рожаїстими,
    серед криничного узлісся,
    на полі повному, де хвиля хвилю ллє
                                і зупинитися не хоче...
    Уранці,
    Ще тільки небо почне наливатися
    і вітер зелений одчалить в далечінь, –
    уже Сковорода
    встає з досвітньої молитви
    і в сад іде...
    Сковорода
    на землю упаде,
    цілує квіти, трави гладить,
    росою очі, немов незрячі, протирає –
    о Господи, як ти всього мене наповнив
    щедро, щедротно!
    Пошли ж душі моїй спокій,
    і мир, і злагоду, й любов,
    я більш нічого не бажаю,
    о Всеблаженний!
    І Всеблаженний знову десь почує,
    і Сковороді
    такий мир у серце ввійде,
    що він від радості і бігає, і плаче,
    і кожне дерево вітає,
    метелику й комашці дякує –
    за все, за все!..
    Поле, поле!
    Яке воно кругле!
    Яке воно простé і довершéнне –
    поле!

Павло Тичина «Сковорода»

    За кругом круг тече,
    за гору гора забігає.
    Отут,
    тут справжній ключ до душі.
    Колос зігнувся і дивиться в землю –
    пізнай себе самого.
    Небо в тисячі люстер перехмарюється –
    пізнай себе самого.
    Се ж бо єсть:
    , текуче і безконечне,
    немов фігурний триугол, в якому в три,
                                                        І два, й один –
    одне і те ж...
    І, тиху флейту з-за пояса діставши,
    він починає славить світ,
    Того, Хто в світ його послав
    і пізнавать себе самого научив.
    І тиха флейта, як метелик,
    летить до лісу, на жита,
    прозоро над Дніпром тріпоче,
    до всіх просторів признається
    і повертається назад, немов голубка
    з маслиною в дзьобу;
    мир, мир душі твоїй, – сказав Всевишній, –
    мир.
    І слухає Сковорода цю відповідь,
    нової пісні починає,
    очі заплющені,
    хитається в ритм –
            подяка Богові за все...
    Іде отара од води,
    і дівчина-пастушка послухать зупинилась.
    Чернець, – подумала, – а не чернець:
    безвусий, безбородий,
    і дудка не проста.
    Почув Сковорода невинний погляд,
    очі заплющив.
    – Маріє!.. Ти?..
    – Е, ні, зовуть Маринкою,
    А почім ви знаєте?..
    – Чиї вівці пасу?
    Хіба не ̓днаково, чиї?
    Колись я думала, що можна жить працею,

Павло Тичина «Сковорода»

    аби земля родила.
    Тепер – ні.
    Бо батько й мати горби понаробляли,
    а все панові, бодай йому не дихать! –
    Ще більше голівку заховала,
    щоб сліз не видно.
    А сльози, сльози – як слова!
    – Одна
    пішла я раз у панський двір.
    А пан на ніч сказав мені зостатись,
    грозив ножем і мордував, –
    та не далася я,
    втекла.
    А ці ченці, –
    о Господи, пройти у церкву не дадуть.
    Та що казать...
    Укупу вівці збились.
    Немов із холоду,
    ягнятко на руки полізло.
    – А вам, напевно, весело живеться,
                                        що ви все граєте?
    Я бачила й учора вас.
    А брат мій у повстанцях, – та й зразу
                                                схаменулась...
    «Напевно, весело живеться».
    Ніколи блискавка не била, не палила,
    як душу його
    ці слова.
    Справді.
    Чого прийшов він в цю пустинь?
    Хіба не нате, щоб пожить?
    Щоб мир знайти і спокій
    і Бога щасливого в собі відчути, 
    Бога, якого і Сократу не вдалось побачить,
    гармонію душі?
    А Бог один,
    і, може, там якраз,
    де ту гармонію розбито.
    І як я смів подумать,
    що вже зробив щось для людей,
    коли безвинні сльози ллються кругом,
                            кругом, а я од них тікаю!
    Чи друзями були мої друзі, в яких я жив?

Павло Тичина «Сковорода»

    Чи справжня була моя проповідь, яку я підносив?
    І впеше усумнивсь Сковорода.
    І вперше очима іншими поглянув
    на небо, на землю, на себе...
    
    –	А ти усе сам з собою? –
    зустрів у брамі Іустин. –
    Іди, стоїть твоя ,
    і братія поговорить прийшла із Лаври...
    – Григорію, ось слухай:
    ти, бачу, щось замислив,
    немов тікать із пýстині надумав.
    Останься, поживи!
    Ти бачиш, як тебе ми поважаєм...
    Пора подумати про пристань.
    А пристань тут твоя –
    у нас
    у Києві, у Лаврі.
    Ми знаєм всі твої таланти,
    ми знаєм розум твій і святість.
    Стовпом істини ти будеш в нас
    і церкви окрасою на Україні.
    
    Затремтів Сковорода, мов пламенем об’ятий:
    – Ой, преподобні!
    Яких ще вам стовпів у церкву треба?
    Доволі й вас,
    стовпів неотесаних!..
    Замовкли братія.
    Потиху
    посунули назад.
    Пішов і отець Іустин із ними в келію...
    
    В саду під деревом
    курінь соломою накритий.
    Там спав Сковорода
    годин чотири на добу.
    А все ж останнє врем’я
    молився.
    І зараз він прибіг
    не від дощу сховатись –
    молитися, молитись!

Павло Тичина «Сковорода»

Гарячі руки простягнув –
і попливла земля,
а сам возноситись почав
все вгору, вище, вище...
І бачив землю,
всю її неправду, неначе вдень,
так ясно.

...На землі
зв’язана
лежала Маринка.
Царі ж, вельможі і пани
скорпіонами її .
І наче то вже не Маринка,
а його мати, мозоляста чорна чернь.
Голову звернула до нього,
здавалося, кричить,
а крику не чуть було.
Тільки рукою показує:
туди! туди! –
Ченці ж стояли оддалік
і всі співали:
«Спаси, Господи, люди твоя».
І наче сам він стояв десь недалеко од ченців
і теж співав:
«Блаженні милостиві, яко ті помилувані будуть».
А пани, слухаючи божественного співу,
ще більше чернь,
Аж поки вона справді кров’ю не зчорніла
і не перетворилась в грязь...

На столі лежала розкрита Біблія,
і риба , і хліб.
Не доторкнувся до трапези.
Пора!
На устах рішучих
новая радість виросла –
Пора!

Укинув Біблію у торбину,
згадав рукою коло пояса,
вклонився тричі ранку, саду
і бистро-бистро
пішов на схід.

Павло Тичина «Сковорода»

                             
    На небі засвітали
    зорі!
    зорі!
    Кого ще там убили,
    зарізали?
    То не березово-бузовий
    солодкий сік,
    по всій землі, по всій землі
    пройшов  .
    ....................................
    Самнився в яру, щоб виламать собі ціпочок,
    і затремтів з нестями,
    закричав!
    Чиясь невидима рука його тягнула в рів,
    і він, іще не бачачи нічого,
    уперше світ клясти почав
    і тих, що світ ведуть у тьму
    і поливають кров’ю!
    Закричав! –
    на дні,
    звернувши голову до нього,
    лежав козак і теж кричав, здавалось,
    та тільки крику
    не чуть було.
    Однією рукою в землю вкрючивсь,
    а другу мов на схід сонця простягнув,
    наказував: туди! туди!
    «Маринчин брат!» – проблисло.
    І заридав Сковорода...
    
    А по дорозі люд тікав
    і криком падав, як ножами:
    тікай і ти, чоловіче, тікай!
    Стояв Сковорода і ждав.
    за ними ж нічого не було.
    Тільки жінка в сірому
    за ярами прокрадалася, як злодій,
    та карета, поблискуючи, мчалась живо-живо...

Павло Тичина «Сковорода»

І зрозумів Сковорода:
повстання.
Лише повстання знайдуть язик і мову,
якою б можна
до панів промовлять.
І зрозумів, яку грозу вночі він чув із Києва
й куди його так тягне.
На села, на села скоріш!..

...Шлях-дорога, козаки з прапорами –
Не жить, не жить нам ніколи з панами!

Не помічав ні люду, ні вулиць,
ні Либіді бистрин прозорих...
І хоч він знав, що не йому піднять безщасних,
не йому, що вже під п’ятдесят нахмарило,
що й мови народної по академіях забув –
душу розвиднювала
далека радість.
Її ще очі не бачили,
її ще слух не чув –
але д у х о м розумів,
як і розумів те,
що зараз, зараз же підготовляти день
той треба,
зараз!

* * *
Отак прийшов до того місця,
де Київ із гори – мов світ предивний.
Хотів із ним він попрощатись –
учився ж там і жив...

День хирлявий, хмарний, хмаристий...
Поділ розсипавсь при воді,
і торгував, і сонно метушився.
Дніпро ж немов стояв на місці –
сліпий-сліпий та більмастий.
Не знав, куди сльози, куди скарги свої посилати:
чи до моря, моря всесвітнього,
чи до Катерини в Москву, до Малоросії ...

Павло Тичина «Сковорода»

Одна тільки церква не дзвонила –
Андріївська.
Як лялечка, як панночка, стояла над горою.
Стоїть, не журиться.
Упасти не впаде –
кріпкий під нею чорний горб.
Цариця поставила в знак приязні киянам,
немов хотіла цим сказать,
Що України вольний дух
отак у Москві над прірвою, над кручею поставлено.
Ось тільки збуди,
збунтуй той чорний ґрунт –
навіки підеш у прірву, дощенту рознесем!

– ...Я знала, що ви тут.
Хотіла йти попід горою,
а вийшла сюди.
– Маріє! –
Мов пробудився з того світу,
мов двісті сонць ізразу засіяло –
блакитно!
весело!
червоно!..
Маріє, дитя моє, що з тобою?..
Глянь: немов з хреста ізнята
– Я цілу ніч не спала.
– Заспокойся.
– Проклята ніч! –
За-
спо-
койсь.
Марія посміхнулась.
Марія очима страшно повела,
Руками ж – мов горло комусь...
– Я з генералом за Голосієвом зустрілась,
полюбовницею стала...
Ви ж чуєте: я цілу ніч не спала.
Я поруч з чоловіком повстанців била,
одного в яру
просто руками задушила!
І зараз хочу я повідомить своїх.
Але за мною стежать.
Може б, учитель передать узявся:
нехай не виступають –
бою не видержать...

Павло Тичина «Сковорода»

– Маріє! –
І потемніло в очах Сковороди.
Так от хто вбив Маринчиного брата!
Марія, учениця його, любителя свободи!..
– Маріє, скажи, що це не ти...
Ти ж перша жінка,
що пішла до світла, до науки –
і це зробила ти?
Там – полюбовниця,
тут – зрадниця...
Навчив...
– Учителю, не проклинай...
Не винен, може, й ти, а винна пасіка.
Коли вже кинемо ми хутори?
Сонливість бджіл і запах меду –
над цілою Вкраїною!..
Чи не прокляття?..
Я зрозуміла: мені як жінці
не досить світла науки,
мені ще треба боротьби.
Бо тільки сильна мати
може родити сильних.
Іще я зрозуміла:
шматок між Заходом і Сходом
ніколи не створить себе...
То чи не краще під Росією?
Ти кажеш: простий люд? темнота? і злидні?..
Думаю, що кращет
Зсередини зірвати всю Росію,
аніж боротись за свободу по куточках
і плямувать себе повстанцями.
Ну, хто почує нас, скажи? –
Сковорода: – Для цього треба душити повстанців?
нести прапори царицині?
і...
А поміж деревами два повстанці бігли –
просто на них.
Марія крикнула, рвонулась вниз –
та тут огонь із двох рушниць догнав її між плечі...

Павло Тичина «Сковорода»

    – Ставай під дерево, не чуєш?
    Ти хто? Яка  т в о я  віра?
    Ви чуєте, він із нею був!
    Я бачив!
    – Був! був! – закричало кругом і заревіло,
    І все змішало в хаос...
    
    Але Сковороду пізнали...
    Якийсь студент весь час від нього не відходив
    і всіма богами благав не йти на гору...
    – Учителю!
    Коли б не я, то вас убили б.
    То ж жінка офіцера,
    який повстання за Голосієвом придушив...
    І знову зашуміло над Подолом,
    і в різних кінцях кресати почало, 
    і піднімати гори грому...

1920 – 1922 рр.

1. Як вирішується питання Української державності в цьому поетичному творі Павла Тичини? Чи можна твердити, що автор симфонії «Сковорода» – справжній патріот і національно свідомий громадянин?

2. Розкрийте образ Марії. Чому він амбівалентний, далеко не однозначний?

3. Яким саме постає образ Григорія Сковороди в поетичній симфонії Павла Тичини?

4. Чи можна цей твір назвати шедевром у поетичній спадщині митця? Чому ви так вважаєте?

5. На основі цього літературного товедіть, що Павло Тичина мав належні уявлення про будову такого великого музичного твору як симфонія.