Іван Карпенко-Карий (І. Тобілевич) «Мартин Боруля»

Мартин Боруля

(Комедія в 5 діях)

(Скорочено)

ДІЄВІ ЛЮДИ:

Мартин Боруля – багатий шляхтич, чиншовик .

Палажка – його жінка.

Марися – їхня дочка.

Степан – син їхній, канцелярист земського суду.

Гервасій Гуляницький – багатий шляхтич, чиншовик.

Микола – його син, парубок.

Націєвський – регістратор з ратуші.

Трандалєв – повірений .

Протасій Пеньонжка, Матвій Дульський – чиншовики.

Омелько, Трохим – наймити Борулі.

Гості.

ДІЯ ПЕРША

Кімната в хаті Мартина Борулі. Двері прямо і другі з правого боку. Грубка з лежанкою. Дерев’яні стільці, канапка і стіл, покритий білою скатеркою.

ЯВА І

За столом сидять Трандалєв, а з бокових дверей виходить Боруля з бумагою в руках.

Боруля. Нате, читайте! (Дає бумагу). Читайте відціля.

Трандалєв (чита). По выслушании всех вышеизложенных обстоятельств..., Борулю з сыном Степаном, согласно 61 ст[атьи] IX тома Свода законов о состояниях, издания 1857 года сопричислить к дворянскому его роду, признанно йому в дворянском достоинстве, по определению сего собрания, состоявшемуся 14 декабря 1801 года, со внесением во 2-ю часть дворянской родословной книги и дело сие с копиями, как настоящего определения, так равно и определения от 14-го декабря 1801 года представить на утверждение в Правительствующий Сенат, по Департаменту Герольдии.

Мартин. О!.. Виходить, я – не бидло і син мій – не теля!.. І щоб після цього Мартин Боруля, уродзоний шляхтич.., подарував якому-небудь приймаку Красовському свою обіду?..

Трандалєв. Так, виходить, візьмемо на апеляцію ?

Мартин (б’є кулаком по столу). На апеляцію!.. Він каже на мене – бидло, а я мовчи? Він кричить на сина, на чиновника земського суда – теля, а я мовчи?.. То що ж би я був тоді за дворянин? Ну, і я сказав йому: свиня, безштанько, приймак!.. Але яка ж це обоюдна обіда?..

Іван Карпенко-Карий (І. Тобілевич) «Мартин Боруля»

Трандалєв. А за вивод подамо встрєчний іск.

Мартин. А коли треба, то й поперечний!

Трандалєв. Поперечних не полагається... Уголовна палата одмінить рішеніє – ми виграємо діло. Когда я був ще фотографом, то для практики вів діло Горбенка з Щербиною.., тілько там не словесная була між ними обіда, а кулачная. Щербина, знаєте, схопив Горбенка за чуба і так ним мотнув кругом себе, що і сам не вдержався на ногах – упав! А магістрат признав, що драка була обоюдна...

Мартин. Я грошей не пожалію, аби мені Красовського у острог посадить.

Трандалєв. Як напишу, то прямо точная копія з форми – усе по пунктах.

Мартин. І скажіть, щó буде коштувать?

Трандалєв. (Набік) Як би не продешевить! (До Мартина) Сто рублів, а непредвідєнниє расходи на ваш кошт.

Мартин. Дам сто двадцять! Тілько ж і накрутіть йому; щоб нюхав, чхав, щоб... Усі закони виставте!

Входе Омелько.

Омелько. Коні їх готові, фурман послав мене сказать, що той...

Мартин. Скажи там, щоб дали на дорогу дві мірки вівса, – ну, чого очі вивалив?

Омелько (Іде). Ніколи він тобі не дасть договорить. (Пішов).

Трандалєв. Я б вам і не казав... знаю, що від вас будлі-коли получиш... та... здержáвся ...

Мартин. Гроші? За цим діло не стане – я зараз! (Пішов у бокові двері).

ЯВА II

Трандалєв (сам). Добре діло це повіренничество, єй-Богу! Другого такого прибильного не знайдеш. А поки-то я на цей шлях вибрався, то чим не був? От і тепер: діло Борулі веду протів Красовського, а діло Красовського протів Борулі... Нарешті: чи виграв, чи програв, а грошики дай!..

Входе Мартин.

Мартин (Дає гроші). Я вже на вас покладаю всі свої надії.

Трандалєв. Не турбуйтесь – докажемо! Ну, прощайте.

Чоломкаються і цілуються.

ЯВА III

Мартин, а потім Степан.

Мартин. Діловий чоловік! Нема розумнішої служби, як гражданська! Здається, якби мене опреділив був покійний папінька на гражданську , то вийшов би первий чиновник! Коли ж покійний і не думав про це – все дбав про хазяйство. Пасіка, чумачка голову йому заморочили, а тепер другий світ настав: треба чина, дворянства; а поки-то вилізеш в люде, станеш на дворянську ногу, то багато клопоту! От сина опреділив у земський суд, та ще мало знає, не натерся, а, Бог дасть, натреться, тоді повіреного не треба – самі всі іски поведем! Коли б ще дочку пристроїть за благородного чоловіка. Щось Степан мені казав про одного чиновника...

Іван Карпенко-Карий (І. Тобілевич) «Мартин Боруля»

Входе Степан.

Степан. Я вже зібрався, папінька, в дорогу.

Мартин. (У двері.) Омелько! Запрягай коней, та натачанку підмазать не забудь! Я хотів з тобою ще побалакать про того... як його? От що був у нас з тобою на Масниці... А, дай Бог пам’ять... чиновник. На гітарі добре грає.

Степан. Націєвський.

Мартин. Ти, здається, казав, що йому Марися уподобалась?

Степан. Він питав мене, чи багато за нею приданого дасте, то, певно, уподобалась.

Мартин. А він же сам має який чин чи так ще – канцелярист?

Степан. Ні, він уже губернський секретар... Давно веде ісходящу.

Мартин. А що то за штука – та ісходяща?

Степан. Така книга. Через його руки всі бумаги ісходять: він їх і в розносні записує і печата пакети... Скоро і вступающі йому поручать.

Мартин. Вступающі?!

Степан. Тоді вже всі бумаги і в ратушу, і з ратуші будуть іти через його руки... Регістратор.

Мартин. Губерський секретар, ще й регістратор!.. Якраз для нашої Марисі жених, а за придане нехай не турбується. Побалакай з ним... І, коли тепер не приїде, то напиши мені, що скаже.

Входе Марися.

Марися. Тату, Степане, ідіть: мати кличуть!

Мартин. Марисю, ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш.

Марися. Ну, а як же? Я забуваю.

Мартин. Он як Степан каже: папінька, мамінька... Треба так казать, як дворянські діти кажуть.

Марися. Я так і не вимовлю.

Мартин. Привчайся: ти на такій лінії. (До Степана.) Ходім! Канцелярист!

Пішли.

ЯВА IV

Марися, а потім Микола.

Марися (одна). Папінька... Мамінька... Аж чудно! Ха-ха-ха! Не можу я так балакать. (Входе Микола.) А ти чого?

Микола. Сьогодня скажу своєму батькові, щоб побалакав з твоїм, а після Провід і поженимся. Чи так, Марисю? Поклич мені Степана, я хотів з ним побалакать. Марисю!.. (Підходе). Не будеш сердиться, я тебе поцілую?

Марися. Ну, мерщій!

Микола цілує її раз, хоче ще, Марися одводить його.

Годі! (На відході.) А то ти до весілля націлуєшся, а послі обридну. (Пішла.)

Іван Карпенко-Карий (І. Тобілевич) «Мартин Боруля»

ЯBAV

Микола, а потім Степан.

Микола (Один). Завтра батько побалакають з дядьком Мартином, а через два тижні Марися буде моя жінка! (Входе Степан). Здрастуй, Степане!

Чоломкаються.

Степан. А ти ж як поживаєш?

Микола. Нам що? Вдень наробишся, а ввечері, разом з соловейком, щебечемо по садках!.. От у вас, мабуть, скучно там у городі?

Степан. У нас є біліярд, бульвар чудесний, панночок скілько хочеш: у неділю бульвар ними цвіте, мов маком всіяний... А які є бумаги? Ай-ай-ай! Особливо як заведеться пререканіє : кому діло треба зробить. Тут один другого бриє так... що аж пальці знать!.. Наш секретар пише: «Прошу не вдаваться в излишнюю, обременительную, безполезную и для времени разорительную переписку, ибо 215, 216 и 217 ст[атьи] XV тома II части издания 1857 года поучают, как следует сие дело направить...» Чудесно!

Микола. Ти їх, як молитви, знаєш...

Степан. Мені Антон Спиридонович совітують виучувать бумаги напам’ять. Він тоже виучував, а тепер столоначальником по уголовній часті.

Микола. А я б скорій рови копав, ніж таку роботу робить.

Степан. Умственная робота – висшого порядка предмет! Я, брат, зразу аж плакав, як определили мене в казначейство. А потім определили мене у земський суд...

Микола. До чого ж ти там дослужишся?

Степан. Столоначальником буду, а потім, може, й секретарем, чин дадуть, женюся на багатій...

Микола. Пам’ятаєш, як на гречку отець Ксенофонт нас становив за те, що не вивчили дев’ятого псалма? А ми повтікали додому й поховалися у бур’янах, а Марися нам їсти носила...

ЯВА VI

Ті ж і Мартин.

Мартин. Ну, сину, поснідаєш, та й з Богом в путь! (До Миколи.) А ти, хлопче, все батькові воли пасеш?

Микола. Пасу. Не всім же, дядюшка Мартин, у чиновники йти...

Мартин. Правда, правда! Не всякий може діло розуміть...

Микола (Подає Степанові руку). Ну, прощай, брат, благополучної тобі дороги. Прощайте, дядюшка Мартин.

Мартин. Іди здоров! (Микола пішов). Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія Микола? А ти трешся між людьми інчого коліна... Може, Бог дасть, і столоначальником будеш або й письмоводителем у станового – це не то, що «цоб, половий!..», «цабе, перістий !»... То таки мужик репаний, а ти канцелярист!.. Так-то!.. Ну, а як будеш колежеський регістратор , то тобі й мундир який полагається, і кокарда?

Іван Карпенко-Карий (І. Тобілевич) «Мартин Боруля»

Степан. Аякже. Воротник, вишитий по чорному бархату золотом, застібається в один борт на дев’ять пугвиць! Каєтан Іванович казав мені: поклонись батькові і скажи, що от-от буде не доказующий, а настоящий дворянин, тепер безпремінно утвердять, бо діло в сенаті вже шостий місяць!..

Мартин. Там як побачиш Каєтана Івановича, нагадай йому про мендаль, він вже знає. Скажи: папінька просили за мендаль. Не забудь.

Степан. Добре, не забуду.

Степан пішов.

ЯВА VII

Мартин, а потім Омелько.

Мартин (Один). Ну, тепер вже все одно що й дворянин!.. Вирядю Степана і приймусь за дворянські порядки. (У двері.) Омелько, Омелько!.. (До себе.) Хоч і коштує багато, та зате ж порівняюся з Красовським. (Входе Омелько). Ти б надів чоботи.

Омелько. На біса я їх буду таскать у дорогу та ще й у будень, добре і в постолах.

Мартин. Повезеш у город канцелярського – і в постолах!

Омелько. Хіба я його буду везти? Коні повезуть. /p>

Мартин. Не базікай!.. Роби, що велять! Візьми рядно велике квітчасте та гарненько закрий сіно, щоб панич у реп’яхи не вбрався.

Омелько. Який панич?.. Хіба Красовського панич поїде з нами?

Мартин. Наш панич, Степан Мартинович! Подавись ти своїм Красовським... Степан Мартинович – такий самий панич!

Омелько. Степан?! Давно ж його призвели , хазяїн?

Мартин. От я як трісну тебе в пику твою репану, то ти не тілько Степана Мартиновича будеш паничем величать, та й мене не хазяїном, а паном зватимеш.

Омелько. Та за що ж биться? Панич – то панич, пан – то й пан!.. Звелите, то й юнкером вас зватиму.

Мартин. Та одшукай ще, там, у коморі, був вандальський дзвінок, і причепи під дугу.

Омелько. Добре, пане. Яких же запрягти, бо знову не вгодю...

Мартин. Кулката в корінь . Зозулю і Карякошку на пристяжку . Іди мерщій!

Омелько (Про себе). Поки був чоловіком – і не вередував, а паном зробили – чорт тепер на нього й потрапе. (Пішов.)

ЯВА VIII

Мартин, а потім Степан і Палажка.

Мартин (Один). Воно й самому наче трохи чудно: то було «Мартин, дядьку Мартине», а тепер – пан!.. Нічого, призвичаяться!

Входять Степан і Палажка.

Іван Карпенко-Карий (І. Тобілевич) «Мартин Боруля»

Палажка. Гляди ж мені сорочок, платків, щоб не порозкрадали.

Мартин. Яка це в тебе шинеля? Я ж тобі казав: зроби таку, як у столоначальника... Дивись, як люде, так і ти. Та чоботи чисть раз у раз, щоб блищали, як у засідателя; одежа – перве діло. Та ще не забудь про те, що я тобі казав: нехай приїздить хоч і на наших конях – я його і назад одішлю.

Палажка. Хто?

Мартин. Як приїде, тоді побачиш. Я на неділі пришлю Каєтану Івановичу вівса і сіна, а ти, Стьопа, нагадай йому про мендаль...

Входе Омелько, в чоботях і в дранім кобеняку .

Омелько. Та йдіть, бо Кулкат не стоїть, аж ляга.

Мартин. Ти б ще мішок драний надів на голову. Осоромить панича!

Омелько. Та ви ж за кобеняк нічого не казали, а тілько за чоботи! (Набік.) От наказаніє Господнє з таким паном: звелів надіть чоботи, а чіпляється за кобеняка. (Пішов.)

Мартин. Ну, тепер з Богом! (Встає.) Прощай. (Цілує Степана.) Трись, трись меж людьми – і з тебе будуть люде!

Палажка. Здоров’я бережи, шануйся, сину. (Цілує його.)

Степан. Прощайте, папінька! Прощайте, мамінька!!

Мартин. Кланяйся ж там Каєтану Івановичу, Свириду Петровичу...

Виходять.

Завіса.

ДІЯ ДРУГА

Кімната у Борулі.

ЯВА І

За столом сидять Мартин, Гервасій і Матвій.

Гервасій. Так от яке діло, пане Мартине: ти знаєш, що я чоловік не бідний, Микола у мене один, то й він не буде бідувать; а в тебе одна дочка... Мій Микола і твоя Марися умісті виросли і полюбили одно другого, а ми з тобою давні приятелі... Нехай давня наша приязнь закінчиться весіллям наших діток!..

Матвій. Ану, Мартине, рішайте, бо мені вже й танцювать схотілось!

Мартин. Так-то так, приятелю мій, може, справді діти наші любляться, та не випада тепер віддать мені Марисю за твого Миколу.

Гервасій. Чого так?!

Мартин. Дочка моя дворянка, а твій син... ні дворянин, ні чиновник... Так не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій лінії...

Гервасій. Он що! Я тебе, Мартине, не пізнаю: поки ти не ганявся за дворянством, був чоловік, як і всі люде; тепер же десь тебе вкусила шляхетська муха і так дворянство у тебе засвербіло, що ти рівняєш себе з Красовським...

Мартин. Я сам уродзоний шляхтич! Красовський був безштанько, і батько його так само сидів у Шадурського на чинші, як і ми; а що він женився на дочці Шадурського і через те зробився державцем, то це ще не велика жеч ! І мій Степан, Бог дасть, дослужиться до чина та жениться на Тридурській, і ми зовсім тоді порівняємся з Красовським!

Іван Карпенко-Карий (І. Тобілевич) «Мартин Боруля»

Гервасій. Далеко ходить! Красовський вчений, лікар, Красовський державець, а ти надимаєшся через силу, щоб з ним порівняться, бундючишся дутим дворянством, з добра-дива посварився з ним, – вір мені, що як будеш отак роздувать свій гонор, то Красовський з’їсть тебе!..

Мартин. Подавиться, пане Гервасію, подавиться – я глевкий!

Матвій. Глядіть, щоб він вас не підпік, ха-ха-ха!

Гервасій. От він не хоче, щоб ти сидів на його власності, – і вибирайся!

Мартин. Та хто посміє? А стрічний іск, апеляція? Я його ще в острог посадю за обіду , я йому покажу, яке я бидло і яке теля мій син!

Гервасій. Ти осліп од дворянства! І поки ту правду знайдеш, то все хазяйство профиськаєш .., і Красовський тебе випре звідціля!

Мартин. Не діжде!.. Мав би все хазяйство сплюндрувать, а докажу Красовському, докажу, що я такий самий дворянин, як і він. (Б’є себе в груди.) О, стокроць дзяблів його мамці і його таткові!

Гервасій. Правда, що ми всі шляхтичі і всі дворяни, тільки щабльові.

Матвій. Як-то, пане Гервасію, щабльові?

Гервасій. Такі, виходить, маленькі, що повипадали крізь щаблі своїх не вшитих лубками возів і розгубились... Одно слово, голопуза шляхта!

Матвій. Ха-ха-ха!

Мартин. Може, ти й щабльовий, і голопузий шляхтич, а я уродзоний! І у Красовського не кращі бумаги.

Гервасій. Що там бумаги! Красовський на лікаря вивчився, то йому і шляхетство пристало. Тепер він їздить у колясі , його вже крізь щаблі не протягнеш, а бумаги – тьфу! І в мене було їх доволі, а тілько я переконався, що нам дворянство так личить, як корові сідло.

Матвій. Ха-ха-ха! Та буде, панове, а то ще полаєтесь! Цо там по титýлі – коли нема ніц в шкатýлі !.. Краще, пане Мартине, віддайте Марисю за Миколу та зап’ємо могорич!

Мартин. У мене, слава Богу, є і в шкатулі... Я на другій линії...

Гервасій. І справді!.. Прощайте, пане уродзоний! Тілько глядіть, щоб не чухалися, як дворянство крізь щаблі випаде. (Іде.)

Матвій. От і не вгадав: думав могорич пить, а піднесли дулю...

Мартин. Чого ж, милості просю: сідайте, я зараз почастую, то одна жеч, а це друга.

Гервасій. Де вже нам з дворянами за одним столом сидіть. (Пішов.)

Матвій. Прощайте, пане Мартине! Жаль, що так розходимось. Може, ще роздумаєте і на Тройцю потанцюємо! (Пішов.)

Іван Карпенко-Карий (І. Тобілевич) «Мартин Боруля»

ЯВА II

Мартин, а потім Палажка.

Мартин (один). Може, й на Тройцю потанцюємо, тілько не на Миколинім весіллі... От як приїде сьогодня з города наш жених – губернський секретар-регістратор, – тоді милості просю подивиться, за кого Боруля віддає свою дочку!.. Ха!

Входе Палажка.

Палажка. Чого це Гервасій і Матвій заходили?

Мартин. Гервасій свата нашу Марисю за свого Миколу.

Палажка. От і слава Богу! Я рада, що такого зятя мати буду: поштивий , добрий і хазяйський син.

Мартин. І хлоп.

Палажка. Такий, як і ми.

Мартин. Сліпа! Глуха!

Палажка. Отже, єй-богу, так і вчеплюся у чуприну, як будеш лаяться!

Мартин (Набік). Це буде не по-дворянськи. (До Палажки.) Не сердься, Палазю, а скажи мені – ти бачила ту бумагу, що Степан привіз?

Палажка. Бачила.

Мартин. І чула, що він читав у бумазі?

Палажка. Чого ти причепився до мене? Кажи товком : чи віддамо Марисю за Миколу?

Мартин. Діло шість місяців в герольдії , не сьогодня-завтра утвердять в дворянстві, а я дочку віддам за мужика!.. Що ж то я з глузду з’їхав, чи як?

Палажка. Здається мені, що з’їхав: не велиш ні мені, ні дочці робить, сам не робиш, понаймав наймитів, наймичок, хазяйство псується ...

Мартин. Палазю! Дворянин – одно, хлоп – друге!.. О! Розумієш?

Палажка. Одно розумію, що ти стерявся розумом.

Мартин. О Господи, о Господи!.. І казав же покійний папінька: женись, сину, на шляхтянці. Ні, таки погнався за чорними бровами! От і дожив: брови злиняли, а гонору як не було, так і нема!

Палажка. Божевільний! Єй-богу, божевільний!

Мартин. Хіба тобі краще буде бачить свою дочку за репаним мужиком Миколою, ніж за губернським секретарем-регістратором? Краще? Кажи!

Палажка. А де ж він у біса, той... ростератор?

Мартин. Регістратор.

Палажка. Та не вимовлю.

Мартин. Ото-то ж Боже! Приїде, душко, приїде! Про нього же й казав Степанові на од’їзді – чула?

Палажка. То чом же ти мені не сказав? А то: і сліпа, і глуха – тілько роздратував мене... Ну, а Марися?.. Ти ж її питав, – може, вона не схоче?

Мартин. Вона не дурна, в ній батькова кров, розбере, не бійсь, де пан, а де мужик!

Палажка. Дай, Боже! Хіба я їй ворог?

Іван Карпенко-Карий (І. Тобілевич) «Мартин Боруля»

Мартин. I я не ворог своїм дітям, хочу обох дітей пристроїть по-дворянськи!.. Тілько ти, Палазю-душко, зділай милость, не супереч мені, слухай мене.

Палажка. Не дратуй мене, то все буду робить, як звелиш.

Мартин. Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе самуварь , чаю, сахарю і... кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять.. Піди ти зараз до Сидоровички – вона зна – і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?

Палажка. А коли ж приїде жених?

Мартин. От Омелько привезе звістку, а може, й самого привезе, бо недурно ж його так довго нема, мабуть, задержав, поки з присутствія вийдуть.

Палажка. То я ж зараз і піду, бо, може, сьогодня й привезе./p>

Мартин. Та розпитай гарненько про всі звичаї і порядки дворянські.

Палажка пішла.

ЯВА III

Мартин, а потім Трохим і Омелько.

Мартин (Один). Довго ж нема Омелька! Певно, привезе жениха... А важко і в дворянстві жить: розходу , розходу...

Входе Трохим.

Трохим. Пане! Наших дві пари волів і дві корови зайняв економ у двір. Так пан Красовський звелів.

Мартин. О, виродок з шляхетського заводу ! О, гайдамака! Грабитель! За що ж?

Трохим. Каже, що на вас накинули чинш і поки не заплатите – не віддасть.

Мартин. Не віддасть?.. Бери палицю і мені знайди доброго дрючка!.. Ми їм покажемо!

Трохим. Він похваляється і вам на спині горба зробить. Каже: Боруля добивається бумажного герба, а я йому на спині горба надрюкую .

Мартин. Хто це казав?

Трохим. Економ.

Мартин. О, хлоп поганий! Він, наймит Красовського, мені горба зробе? Мені?.. Ні, пане Красовський, Боруля ще потягається з тобою! Мабуть, почув, що діло в герольдії... апеляція... стрічний іск йому в печінку сіли... О Пресвята Діво! Вмішайся в моє діло, поможи мені ворога свого доканать.

Трохим. Там прийшов Омелько.

Мартин. Сам? Що ж це за знак: і забарився, і жениха не привіз? (До Трохима.) Запрягай же свіжих коней у нашу натачанку, та поїдемо зо мною у стан, а Омелько нехай зараз іде в хату...

Трохим. Він боїться іти в хату... Коней наших покрали в городі.

Іван Карпенко-Карий (І. Тобілевич) «Мартин Боруля»

Мартин. О Господи!.. Тягни його сюди, за чуба тягни! (Біжить до дверей.) Омелько! Ірод! Супостат ! Іди в хату!

Входе Омелько, босий.

Омелько. І чоботи, і кобеняк украли...

Мартин. Як же в тебе голови не вкрали? Бодай ти галушки не проковтнув, щоб ти вареником подавився, кажи: шкуру з тебе здерти?.. Розказуй, анахтема , як було діло?

Омелько. Як приїхали ми з паничем, зараз понаходило тих судейських видимо-невидимо. ІІослали за горілкою, панич достали сало, курей і прийнялися трощить та пить... Потім третій раз почастували, і вже не скажу вам: чи частували ще й четвертий раз, чи ні, бо не пам’ятаю, як і заснув. Вранці, до схід сонця, прокинувся – не можу голови підвести... Помалу-помалу підвів я голову. Дивлюсь: нікого нема, кругом чужа оселя... Боже мій! Схопивсь... сюди, туди – нема ні коней, ні чобіт, ні кобеняка! Сів я та й заплакав.

Мартин. Заплакав?

Омелько. Заплакав. Гіркими сльозами заплакав: чоботи були настоящі шкапові і кобеняк...

Мартин. Луципір ! А коней тобі не жаль?

Омелько. Та коні знайдуться, бо там якийсь судейський, з мідною бляхою на грудях, списав усе: і як коней звуть на ймення, і до якого полудрабка котра коняка була прив’язана, і полудрабки розгляділи, – усе як слід, я розказав усі прикмети. Записали і те, що як удариш батогом, то Кулкат крутить хвостом соб а, Зозуля крутить хвостом цабе, – все записали, коні знайдуться!.. (Зітхає.) А чоботи і кобеняк...

Мартин (до Трохима). Біжи до Сидоровички, візьми натачанку чи візок, запрягай коней, та хоч уночі поїдемо до станового. (Трохим вийшов.) (Омелькові). Ти чого стоїш?

Омелько. Та тут ще лист від панича.

Мартин. Давай мерщій, шелепа !

Омелько (Достає з шапки). Та не гримайте ж хоч за листа, бачите, зашив як далеко – боявся, щоб хто не вкрав. Думаю: «Хоч шапку і вкраде, то лист буде цілий, чорта з два найде». Нате.

Мартин (Прочитавши). Жених обіщав приїхать, як коней пришлю за натачанкою... Тут грабіж... там коней покрали!.. Памороки забило... (До Омелька.) Упряж де ти зоставив?

Омелько. Злодії взяли, тілько черезсідельник зостався.

Мартин. Щоб ти на ньому повісився! І упряж позич в Сидоровички.

Омелько. Ну й сердитий... Що то пан! (Пішов.)

Мартин (Один). А синок... синок!.. Я тут із шкури вилазю, щоб його в люде вивести, а він там п’янствує... (Входе Омелько.) Ти чого знову у вічі лізеш?

Омелько. Письмоводитель станового приїхав, питається, чи ви дома, та я не знав, що й сказать, боявся, щоб не лаяли... Що йому сказать?

Мартин. Зви! Проси! Бачиш – дома, хіба тобі повилазило?

Іван Карпенко-Карий (І. Тобілевич) «Мартин Боруля»

Омелько вийшов. Мартин біжить до бокових дверей.

Палажко! Марисю! Певно, привіз утвержденіє в дворянстві. Отепер, пане Красовський, я тобі покажу, яке я бидло і яке теля мій син... (До дверей.) А, Нефодій Осипович! Пожалуйте, пожалуйте, дорогий гостю!..

Завіса.

ДІЯ ТРЕТЯ

Декорація та ж.

ЯВА І

Мартин. Цілу ніч з досади не спав! Як прочитав Нефодій Осипович бумагу, щоб мене безотлагательно вивести з імєнія Красовського, то наче п’ять котів вскочило у груди і разом почали дряпать там своїми гострими кігтями!.. Ну, пане Красовський! Сипеш ти грішми, щоб мене вивести звідціля, – і я посиплю, де треба, щоб тебе у острог посадить!.. Нефодій Осипович за грабіж узяв заявленіє, каже: це уголовне діло!.. На каторгу його!.. Будеш ти знать Борулю і дітям закажеш!.. Гей, Омелько!.. Бог дасть, дочку пристрою, тоді заживу настоящим дворянином: собак розведу, буду на охоту їздить, у карти грать. (Входе Омелько.) Чого ти лізеш, як черепаха?

Омелько. А хіба я птиця? Коли б чоловік крила мав...

Мартин. Годі! Слухай!

ЯВА II

Мартин, а потім Марися.

Мартин. От мука мені з цим каторжним Омельком!

Входить Марися і несе клунок.

Куди це? Що це?

Марися. Треба прати сорочки, багато набралося вже шмаття.

Мартин. Я тебе постираю ! Дворянська дочка сама стирає! Для чого ж то я двох робітниць найняв?

Марися. Вони на городі копають, а я ж що буду робить?

Мартин (До Марисі.) Нічого не роби! Наглядай, щоб другі робили, а сама надінь мені зараз нове плаття, помий гарненько руки та й сиди, як панночці слід. Та руки, руки мені мий разів три на день, не жалій мила. Ну, на лиці вона й так гарненька; а треба б присипать ще борошенцем, – є таке борошенце, та не знаю, як його звуть і де воно продається...

Марися. Як собі хочете, а я, єй-богу, без роботи не буду сидіть.

Мартин. Не смій мені, кажу! А! (До Марисі.) Я тобі п’яльця достану, будеш вишивать у п’яльцях.

Марися знизує плечима і виходить.

ЯВА III

Марися, а потім Микола.

Марися (Одна). Таке щось чудне у нас робиться, що хоч з хати тікай!.. Перше батько казали, що тілько той має право їсти, хто їжу заробляє; тепер же все навиворіт. Коли б Миколу побачить... Вчора був його батько у нас, чи говорив же він про наше весілля?

Іван Карпенко-Карий (І. Тобілевич) «Мартин Боруля»

Микола (Під вікном). Марисю, можна зайти?

Марися. Микола! Заходь, заходь – я одна: ні батька, ні матері нема.

Входе Микола.

Микола. Марисю, моя рибонько, що ж ми будемо робить?.. Твій батько не хоче віддать тебе за мене!.. І тепер мій батько розсердились, хочуть, ��об я сватав дочку Котовича... Умру без тебе!

Марися. І я люблю тебе так само і ні на кого не проміняю. Слухай же мене. Корися батькові свойому, та тілько сватать Юльку не спіши! А я тим часом роздивлюсь, прислухаюсь і розміркую, що робить.

Микола (Кидається до неї). Марисю! Ти мій розум, моє серце, мої очі! Дай поцілую тебе за пораду!

Марися. Жди мене під яблунею у садку.

Микола. О, коли б мерщій зайшло сьогодня сонце! (Пішов).

ЯВА IV

Марися, потім Палажка.

Марися (Одна). Дворянина батькові в зяті схотілось. О Боже мій! Та де ж на всім широкім світі знайдеться дворянин, щоб так мене любив, як любить мій Микола? (Входе Палажка). Мамо!

Палажка. Ох, дитино моя!.. Батько каже, що ми в дворяне вийшли – панами стали, а Микола не дворянин і через те нерівня тобі.

Марися. Нерівня?.. Боже мій!.. Хіба хочете, щоб я дівкою посивіла?

Палажка. Не журись, дочко, не посивієш – жених є... гарний... і чин має.

Марися. Є?! Хто?

Палажка. Отой судейський, що приїздив до нас зі Стьопою... Пам’ятаєш? Що грав на гітарі і співав... Чин великий на ньому...

Марися. Я того судейського тілько раз бачила, не знаю його – і знать не хочу.

Палажка. Що нам робить, коли тепер не приходиться тебе за простого віддать, бо ми в дворяне вийшли.

Марися. Я ж ваша кров, – не губіть мене, віддайте заміж за Миколу. Я не хочу буть дворянкою! Краще жить на світі щасливим мужиком, ніж нещасним паном, – це всяке знає!..

Палажка. Сама бачу, що дворянство нам біду робе. А почну батькові казать, щоб не видумував нічого, щоб жив по-старовині, – то закричить, затопа ногами, почне читать мені якісь бумаги про дворянство, затуркає мене, загиркає, зіб’є з пантелику, і я думаю: може, ми й справді вже дворяне, і самій тоді хочеться тебе за благородного віддать заміж!.. От вже другий день ходжу до Сидоровички, вчуся дворянським звичаям, щоб прийнять жениха, бо він сьогодня і приїде.

Марися. Сьогодня?! Мамо! Уговоріть же татка, щоб не губили мене!

Палажка. Ох, не можу, дочко, не можу, тілько посваримось, дитино моя, а товку не буде! Ще й поб’ємось на старість, бо вже два рази мало-мало не бились... (За коном голос Мартина: «Сюди, сюди, помалу тілько!») Батько іде!.. Ходім звідціля. (Пішла.)

Марися. Що мені робить?.. Ще батькові упаду в ноги... (Пішла.)

ЯВА V

Мартин, а за ним хлопець вносить п’яльця; потім Марися.

Іван Карпенко-Карий (І. Тобілевич) «Мартин Боруля»

Мартин. П’яльця! І нехитра штука, а зараз красу господі придали... Нехай Марися вчиться. Сидоровичка обіщала показать, спасибі їй. От і благородна кума в пригоді стала!.. А як, Бог дасть, Марися вийде заміж, то первого онука он як охрестю: кумом візьму полковника Лясковського, а за куму – генеральшу Яловську. (Входе Марися і пада йому в ноги.) Що це?!

Марися. Не губіть мене, не топіть мене – я у вас одна!

Мартин. Ото Господи, як злякала, аж ноги затрусились... Встань! Як?! За благородного чоловіка не хочеш? За кого ж тебе тоді віддать?

Марися. Віддайте мене за Миколу.

Мартин. Панночці – мужика забажалось!.. Чина, дворянство треба любить, а другої любові нема на світі!..

Марися. Я собі смерть заподію, коли...

Мартин. Не сердь мене!.. Та я не знаю, що зроблю!.. От дітки! Ти для них піклуєшся, побиваєшся, зі шкури лізеш, а вони, замість дяки, серце тобі надвоє роздирають! Мало мені муки з Красовським і так, та ще тебе віддам за мужика, щоб він зуби скалив?.. Іди! Жених, може, вже з гори з’їжджає...

Марися. Тату?..

Мартин. Який я тато? Що то за тато?

Марися. Папінька!

Мартин. Іди роби, що велять. Воно ж, дурне, дума, що я їй ворог! Ворог за те, що витягаю з мужичества... А чого мені це коштує?.. Колись подякує. (Входе Омелько). Ідуть?

ЯВА VI

Омелько (Задихався, не може говорить). Ї-ї-ду-уть!

Мартин. Ти ж бачив, хто їде?

Омелько. Трохим їде – нашими кіньми і нашою натачанкою...

Мартин. А в задку сидить хто-небудь?

Омелько. Не примітив!

Мартин. Чого ж ти біг, бодай ти луснув! (Іде до вікна.)

Омелько. Чисто коліно збив, болить, як печене, прибіг попереду, а він ще й лається!.. Чорт на тебе угодить... (Пішов.)

Мартин. Він... Жених!.. (До дверей.) Душко! Палазю! Приїхав! Жених приїхав! Одягайтесь мерщій! А Господи, аж серце забилось! Принять треба на славу... (Відчиня середні двері.) (Входе Націєвський, з гітарою в руках, у шерстяній накидці. Мартин іде до дверей, розставивши руки). Милості прошу, дорогий гостю!

Націєвський кладе гітару на стілець. Обнімаються і цілуються.

Завіса.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Декорація та ж.

ЯВА І

Омелько і Трохим вносять стола.

Омелько. То це жених нашої Марисі, сьогодня й заручини?

Трохим. Еге. Дорогою він мене частував біля кожного шинку, – гарний панич!

Омелько. Він же й мене частував тоді, як чоботи і кобеняк украли, бодай йому...

Трохим. А не чув, коли буде весілля?

Омелько. Не чув. Вчора гуляли довго, – жених і досі спить.

Іван Карпенко-Карий (І. Тобілевич) «Мартин Боруля»

ЯВА II

Входе Мартин.

Мартин. Ну, біжи ж ти, Омельку, принеси умиваться паничеві. (Омелько і Трохим виходять.) Ще спить. Сказано, чиновний чоловік, не то що простий шляхтич: ще й чорти навкулачки не бились , а він схопиться і гасає по хазяйству!.. Не можу уранці довго спать – боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсім другу пиху тобі дає. Прийшов хто рано, чи там яке діло по хазяйству, а ти спиш! «Дома пан?» – питають. «Та ще сплять!» О! І всі на пальчиках...

Омелько вертається з глечиком і мискою. Входе Палажка.

Омелько. Може б, я там посидів, поки прокинеться?

Мартин. Не патякай! Поклич панночку. Де вона?

Омелько. Порося патрають.

Мартин. О-о-о!.. Нехай одягнеться і сюди йде. (Омелько пішов). (До Палажки.) Я ж тобі казав, я ж тебе прохав, щоб ти їй не давала ніякої роботи, руки чисто порепаються, – а ти порося її заставила патрать!

Палажка. Який же чорт буде обід варить, коли робітниці не тямлять нічого.

Мартин. Ну, іди, душко, сама обід готов, а вона нехай ще побуде з женихом.

Палажка. А ти ж із ним балакав?

Мартин. Та ми вже зовсім скінчили з ним: п’ятсот рублів приданого, весілля на наш кошт, два годи доставлять у город топливо і деякі предмети на продовольствіє і хату поставить у городі – місце у нього є. (Входе Марися.) Ну, то іди ж, Палазю, а то замість поросяти подадуть обгорілий оцупок.

Марися. Не любите ви мене... випихаєте з дому...

Мартин. Я тебе не люблю! Господи! Послухай мене, доню моя: краще білий хліб, ніж чорний, краще пан, ніж хам! І батькове око, як прийдеться умирать, закриється спокійно, бо душа моя знатиме, що мої унуки – дворяне, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля! Ох, дочко, ти не знаєш, як тяжко хлопом буть, усіх бояться, усіх лічить вищими від себе! Не хмурся ж, не хмурся... Сядь, доню, за п’яльцями якось пристойніше сидіть... так, ніби за роботою. (Садовить її.) Отак. Я ж зараз вернуся, а ти поводься з женихом, як слід дочці Мартина Борулі, уродзоного шляхтича! (Пішов.)

ЯВА ІІІ

Марися, потім Омелько, проходе у кімнату, де спить Націєвський.

Марися (Одна). Ох тату, тату! Наче тронулись , борони Боже. Що мені робить?.. Чого наговорю женихові, то нехай тілько слуха! Коли ж і після того не одчепиться, то піду на одчай: нехай хоч б’ють, хоч ріжуть – однаково!

Входе Омелько.

Іван Карпенко-Карий (І. Тобілевич) «Мартин Боруля»

Омелько (Несе обома руками миску, а в мисці глечик). Вже одягся! Ну, жених!.. Яка у нього червона жилетка, аж очі в себе вбирає!.. Одчиніть мені двері, а то воду розхлюпаю...

Марися (Одна). Виходь, виходь скорій ... Може, сам одцураєшся, коли почуєш, як я тебе поважаю.

ЯВА IV

Входе Націєвський, одягнений у сюртук з куцими полами. Рукава з буфами, коло плечей ужчі, а біля руки ширші. Штани широкі, трубою, коло чобота зовсім узенькі. Жилетка червона, двобортна, без манишки, з мідними пуговицями, шия пов’язана чорним шовковим платком.

Націєвський. З добрим утром, Марина Мартиновна, як спалося-спочивалось?

Марися. А ви як? Здається, і лягли важко, і встали тяжко...

Націєвський (набік). Зразу збрила! (До Марисі.) О, яка ви гострая і строгая!.. (Бере гітару і побренькує.) А ви вишиваєте?

Марися. Ні, я не вмію, так сидю, батько звеліли вас піджидать за п’яльцями, щоб ви подумали, що я баришня... Подивіться, які у мене руки...

Націєвський. І розпрекрасно! А як вийдете за мене заміж – ібо ми вже з папінькою вашим сіє діло покончили, не знаю, як ви, – тоді не будете жать, найдеться друга робота, болєє благородная... і руки побіліють...

Марися. Я за вас не хочу заміж, то татко мене силують, а я вас не люблю...

Націєвський. Любов – ета злодійка приходить зря, сьогодня нєт єйо, а завтра вот она! Та ви ще мене не знаєте! (Б’є акорд на гітарі і співа.)

    Гандалер  молодой,
    Взор твой полон огня,
    Я стройна, молода,
    Не свезешь ли меня?
    У нас многія баришні од меня тають, і ви розтаїте.

Марися. А я чого буду таять, я не сніг.

Націєвський. Ну, розтопитесь...

Марися. Борони Боже! Хіба я смалець?..

Націєвський. Остроумно! Одно слово, полюбите мене – ручаюсь .

Марися. Я вас не люблю і прямо вам кажу, а ви таки лізете у вічі, от через це ви мені противні... Люблю другого, йому слово подала, і не розлучить нас ніхто – хіба могила, а за вас я тоді вийду заміж, як у Спасівку соловейко заспіває ! От вам уся моя правда. (Хутко виходе.)

ЯВА V

Націєвський, а потім Мартин і Палажка.

Націєвський (Один). Положим, єжелі только любить, то це крупний пустяк, но єжелі любов з фіналом... Впрочем, до свадьби далеко, ми і ето разузнаем; а отказаться і перед вінцем можна... Как би я не вскочіл у корито!

Іван Карпенко-Карий (І. Тобілевич) «Мартин Боруля»

За коном голос Мартина: «Так я хочу!» Голос Палажки «А я не хочу!»

Голос отца і матері... один – хоче, другий – не хоче. Желательно послушать, об чом спор? Наверно, про меня... Сховаюсь. Де б же?.. А, в етой комнаті, де спав, біля дверей є шкап , за шкапом стану. (Пішов.)

Входять Палажка і Мартин.

Палажка. Не хочу, не хочу я твоїх кумів!..

Мартин. Цс-с! Дурна! (Іде на пальчиках до дверей і загляда.) Нема. Пішли, мабуть, з Марисею на проходку у садок. Так не буде, як ти, душко, кажеш!..

Палажка. Та кажу ж тобі, що я не хочу ні Лясковського за кума, ні Яловської за куму.

Мартин. У Лясковського дітей нема, багатий, він і дитину воспитає по-дворянськи.

Палажка. Краще ми візьмемо кумом Гарбузинського, а за куму Трщинську... І ніколи ти мені не уважиш; я ж згодилась, щоб хлопчика звали Матвієм, а ти уваж за кумів.

Мартин. Та не уважу! Лясковський полковник, а Гарбузинський копитан .

Палажка. Та нехай же тобі чорт, коли так! Вибирай собі сам кумів, нічого було й питать мене! (Іде назад.)

Мартин. Куди ж ти, стривай!

Палажка. Бери собі кого хочеш. (Пішла.)

Мартин (Іде за нею). Ти ж розміркуй... Нічого в чинах не тяме. (Пішов.)

ЯВА VI

Входить Націєвський, з накидкою в руках, а потім Омелько.

Націєвський (Надіва накидку). Це так! Нєвеста з приплодом!.. Ні, шукайте собі дурніщого. (Бере гітару під полу.) Давай Бог ноги від такого шлюбу. Піду наче у проходку і – поминай, як звали! (Пішов.)

Омелько (Один). Похмелиться пішов... У чоловіка голова тріщить після вчорашнього, по собі знаю. А наші завели сварку за кумів. Ну й чудні! На Тройцю ще тілько весілля, та, може, й дітей у Марисі не буде, а вони вже збираються хрестить онука!.. І таке підняли, що страх! Стара вже двічі за качалку хапалась!..

ЯВА VII

Входять Мартин і Палажка.

Мартин. Я вже згоджуюсь: нехай первого охрестять твої куми, а другу дитину мої...

Палажка. Як так, то я вже не сердюсь... Ну, обід, слава Богу, готов... (У двері). Дівчата! Готуйте стіл!

Мартин. Що ж це нема гостей?

Входять дівчата і пораються коло столу.

Палажка. ��ого ж ти кликав?

Іван Карпенко-Карий (І. Тобілевич) «Мартин Боруля»

Мартин. Дульського, Протасія, Сидоровича, Рачлинського, з жінками, з дочками, – набереться доволі.

ЯВА VIII

Входе Дульський з жінкою.

Дульський. Здоровенькі були!

Мартин. Просимо, просимо...

Жінки цілуються, сідають і тихо балакають.

Дульський. Ну, поздоровляю тебе! Дай Боже діждать онуків!

Мартин. Спасибі!

Входе Протасій з жінкою, двома дочками. Дульський ховається між бабами. Входе Омелько.

Омелько. Оказія , пане...

Мартин. А що? Де панич?

Омелько. Подався у город.

Мартин. Як?

Омелько. Побий мене Бог! Сказав мені: кланяйся своєму панові, скажи, щоб не ждали мене більш ніколи... Я, каже, пошуткував!..

Мартин. О Господи! Не може статься, тобі так здалося!

Дульський. Ходім, панове, бачите – чоловік у такій оказії, чого нам тут стирчать.

Виходять.

Перший гість (На відході). От тобі й заручини...

Другий гість. От тобі й чиновний жених... Ха-ха!

Всі виходять.

Мартин (Вскакує). Осудовисько! На весь світ!!! Що нам робить?..

Палажка (Обніма Марисю). Бідна моя дитина! Ославив, покинув!.. (Плаче.) Хто тебе візьме тепер?..

Входять Омелько з середніх дверей, Палажка – з бокових. Палажка подає шапку і гарапник.

Мартин (Надіва шапку, бере гарапник). Я ж із тебе зроблю писанку!.. Я ж тобі покажу, як шуткувать з дворянином!

Мартин і Омелько виходять. Палажка обнімає Марисю, плачуть.

Завіса.

ДІЯ П’ЯТА

Декорація та ж.

ЯВА І

Входять Степан і Омелько. Степан одягнений по-дорожньому. Омелько несе за ним скриньку.

Степан. Ну, слава Богу, – дома. (Роздягається.) Доказуй мерщій... Далеко ж ви його догнали?

Омелько. От зараз на повороті, біля розкопаної могили... Вони не втечуть, а ми не доженем... А біля могили дорога переорана, повозка застрибала по борознах, потім одскочило колесо, вісь одбилась, кобилка стала... Отут ми їх догнали... Спасибі, чумаки одняли, а то, мабуть, і вбили б. А потім пан Мартин злізли з коня, стали пить воду, трусяться та й упали як неживі... Чумаки ті їх і додому довезли.

ЯВА II

Степан, а потім Марися.

Степан (роздягається). І хто б сподівався, що так скінчиться сватання? Добре й Націєвському сердешному досталось, одначе хоч би тобі пару з рота пустив!.. Нічого, каже, приймали гаряче. Усе пішло шкереберть – і в дворянстві одказали, і земський суд скасували, і я остався за штатом – і куди примоститься, сам не знаю...

Входе Марися.

Марися. Стьопа! Приїхав? Здрастуй, братику! (Обніма його.) Батько дуже слабі, – мабуть, умруть. (Плаче.) Красовський зібрав людей, виганяв нас з села, хотів розвалить хату; батько дуже сердились, сварились, кричали, і з ними зробилась якась причина: упали на землю зовсім як мертві. А, не доведи Господи!.. Ми з матір’ю в ногах у Красовського валялись – насилу одпросились на місяць, та й то дядько Гервасій заступились... І це ще не кінець! Пройшло скілько днів, батько стали поправляться, як знову получили бумагу, що в дворянстві одказано, і зовсім уже занедужали ... все зітхають та читають ту проклятущу бумагу... Коли б хоч з Красовським помирились, а то він знищить нас зовсім; завтра строк вибираться, а куди вибираться, що робить з слабим батьком, самі не знаємо! Слава Богу, хоч ти приїхав!

Степан. От наказаніє Господнє!.. Я вже, Марисю, теж не служу – мене за штатом оставили.

Марися. Не кажи, не кажи батькові, борони Боже! Вони зараз і вмруть, як ще довідаються, що й ти не служиш.

Степан. У мене аж ноги стали труситься... Стілько біди кругом, що й... (Махнувши рукою, пішов у бокові двері.)

ЯВА III

Марися, а потім Микола і Степан.

Марися (Одна). А, Господи милосердний! Верни ти спокій і мир у нашу сім’ю! На дядюшку Гервасія уся надія... Чи ублагають же то його мати? (Входе Микола.) Ну що? Мати у вас?

Микола. У нас. Батько згодилися, зараз прийдуть сюди... Може, й нам щастя знову усміхнеться!

Марися. Слава Богу!

Входить Степан.

Степан. Іди, Марисю, папінька тебе кличуть. А, Микола! Здрастуй.

ЯВА IV

Входять Палажка, Гервасій і Протасій.

Палажка. Стьопа! (Обніма і цілує його.) Що? Бачив батька?

Іван Карпенко-Карий (І. Тобілевич) «Мартин Боруля»

Степан (Зітхнувши). Бачив.

Палажка (Через сльози). Як смерть... як смерть.

ЯВА V

Протасій, Микола і Степан. (Виводять Мартина під руки Гервасій і Палажка, Марися йде за ними.)

ЯВА VI

Мартина садовлять на стільці. Він жовтий – від розлиття жовчі.

Мартин. Здрастуйте!.. Бачите, як перевівся Боруля!

Гервасій. Послухай же мене, Мартине, я тобі добра зичу...

Мартин. Ні... ще поїду в город, повезу всі дворянські бумаги Каєтану Івановичу...

Гервасій. Мало тобі лиха через те химерне дворянство?

Мартин. П’ять літ діло йшло... зовсім було признали, сопричислили ... і не утвердили! Сказано у бумазі, що не так хвамилія стоїть: у нових бумагах – Боруля, а у старих – Беруля!.. Я і сам не знаю, хто я: чи Боруля, чи Беруля... А може, ще Каєтан Іванович...

Гервасій. Витягне з тебе яку сотню або й дві... Хазяйство зведеш, дітей старцями зробиш і сам у бідності помреш. Чого ж ти хочеш?

Мартин. Дворянства...

Гервасій. Ні, торби! Воно ж тебе посварило з Красовським і зо мною, – всі біди твої від нього!.. Ти слабий на дворянство і умреш від цієї хвороби.

Мартин. Може, хоч після смерті утвердять...

Марися. Рідний мій, дорогий тат... папінька! Нам не треба дворянства...

(Боруля шука очима Степана.)

Степан. І я, папінька, не хочу дворянства...

Мартин. І ти, Стьопа?! (Зітхає.) Хлопи... хлопи!.. (До Палажки.) Піди, душко, принеси палятурку, там у мене під подушкою... (Палажка пішла.) Нехай Омелько принесе соломи і затопе грубку. Потухне послідня іскра від бумаг, потухне моє життя... Умру на ваших очах, побачите! (Палажка вносе палятурку, повну бумаг. Мартин розв’язує.) Право на дворянство!.. Грамота... герб!.. І це все спалить?.. Скрізь Боруля, а там десь Беруля!.. Ох!.. Копія свидетельства дванадцяти дворян, що весь рід Боруль завше вів род жизні, свойственний дворянам... Особливо я! Герб... герб!.. Червоне поле, а по червоному полю хрест голубий, знамена зверху і внизу дві пушки...

Омелько. Підпалив, горить!

Мартин. (Захища бумаги). Дай я ще надивлюся на них!.. Хоч герб оставить на пам’ять онукам, і грамоту прапрапрадіда, і атестат...

Гервасій. Щоб знов розсвербілось дворянство? Та не будь дитиною, пали!

Мартин. (Він бере бумаги, робе два ступні до грубки і стає.) Не можу!! Руки тремтять... у серце шпигає...

Омелько. То віддайте, мені, пане, на цигарки!

Мартин. Щастя твоє, що я слабий, Стьопа!.. А як же ти будеш служить без дворянських бумаг? Тобі й чина не дадуть?

Гервасій. Та він і так не служить, його оставили за штатом, – земський суд скасували , тепер такі чиновники не нужні.

Іван Карпенко-Карий (І. Тобілевич) «Мартин Боруля»

Мартин. Як?!

Степан. Так, папінька!.. Нас тридцять чоловік оставили за штатом.

Мартин. За штатом?.. Не служиш?.. Не нужен?.. Земського суда нема?.. Ведіть мене!! (Кида бумаги в піч.) Горять червоно, як кров дворянська, горять!.. О-о-о! Нещасний хлоп Мартин Боруля!.. Тепер ти бидло! Бидло! А Степан – теля! (Ридає.) Пустіть! Рятуйте бумаги!.. Я сам поїду у дворянське собраніє, у сенат поїду... (Підбіга до печі.) Згоріли... Тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, і все-таки – бидло! (Тихо плаче.)

Палажка. Годі, старий! Слава Богу, що дворянство згоріло! Тепер будемо жить по-старосвітськи...

Степан і Марися (Цілують його). Папінька, заспокойтесь!

Мартин. Не кажіть на мене тепер папінька, кажіть татко!

Гервасій. Заспокойся, Мартине!.. А тепер я знов просю тебе: давай поженим наших дітей, вони любляться, а ми на весіллі забудемо усе лихо! Та накажемо їм, щоб унуків наших добре вчили, то й будуть діти їх дворяне!

Мартин. Я з радістю! Ідіть, діти, сюди. Нехай вас Бог благословить, та вчіть, вчіть дітей своїх, щоб мої онуки були дворянами.

Марися і Микола обнімають Гервасія, Палажку, цілуються з Степаном.

Входе Омелько з соломою.

Мартин. Не треба, згоріло! Все згоріло, і мов стара моя душа на тім огні згоріла!.. Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала. Візьми, Омельку, попіл і розвій по вітру!..

Омелько. І що б то було на цигарки віддать!

Завіса.

1886 р.

1. Як ви вважаєте, Мартин Боруля – трагічний чи комічний герой?

2. Хто з дітей Борулі вам більше імпонує і чому?

3. Помилка у прізвищі Мартина і його невдача з отриманням дворянства подібна до сімейної драми автора «Мартина Борулі» – Карпа Тобілевича (Тебілевича). Чи спричинився цей факт до написання художнього твору і як саме вплинув на авторську позицію у драмі «Мартин Боруля» Івана Карпенка-Карого?