Володимир Винниченко «Момент»
«Момент»
(Із оповідань тюремної Шехерезади)
(Скорочено)
І раз Шехерезада так почав своє оповідання:
– Слухайте. Було це навесні. Ви ще пам’ятаєте, що то таке весна?.. Е!.. Ну, словом, було це навесні... Кохалося поле, шепотіло, цілувалось... З ким? А з небом, з вітром, з сонцем. Пахло ростом, народженням, щастям руху і життя, змістом сущого... Словом, кажу вам, було це навесні.
А я, мої панове, їхав з моїм Семеном Пустуном до кордону. І той кордон я мусив неодмінно у той же день перейти, не ждучи навіть ночі. Але коли я сказав це Семенові, він мовчки-понуро озирнув мене, знехотя посміхнувся й, одвернувшись до коняки, сердито крикнув:
– Вйо! Ти!
...Сам був «» дебелий, «», як казали його , і на всіх через те дивився завжди згори вниз...
– Справді, Семене, я неодмінно мушу бути сьогодні на тім боці!.. – з натиском повторив я.
Семен навіть не озирнувся. На величезній його спині сидів цілий ряд блискучих, маленьких, чепурненьких мушок. Коли він робив якийсь поривчастий рух, вони спурхували і прудко літали над спиною, неначе чайки в морі понад скелею.
– Можуть убити...
– Були випадки?..
– А чому не було?.. Чи на те розуму треба, аби вбити чоловіка?
– Але було, що й не вбивали?..
– А чому не було? Було, що й не вбивали. Вйо!
– Ну, то й мене не вб’ють! – постановив я.
І, пам’ятаю, мені раптом стало страшенно смішно: я – мертвий. Ці мушки, Семенова спина, конячинка, на якій підстрибувала комічно і глупо якось шлейка, Семенова шапка з прогризеним верхом і... я – будучий мертвяк. Лежу десь, в якому-небудь яру дикому, порожньому, надо мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над ранкою кружком сидять такі ж самі блискучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать, заглядаючи у неї, туди, всередину, де оселилась смерть. І лице моє теж зеленкувате, тверде... А на скелі якійсь сидять чорні, великі, таємні ворони і ждуть чогось...
– Як надокучило носити голову на плечах, то йдіть, – раптом несподівано бовкнув Семен...
Я посміхнувся... Пам’ятаю, село виринуло якось несподівано для мене. Не доїжджаючи до його, Семен для чогось підвівся на возі, пильно подивився вперед, злегка повернув голову й, тикнувши рукою наперед, муркнув:
– Границя.
1