Володимир Винниченко «Момент»

«Момент»

(Із оповідань тюремної Шехерезади)

(Скорочено)

І раз Шехерезада так почав своє оповідання:

– Слухайте. Було це навесні. Ви ще пам’ятаєте, що то таке весна?.. Е!.. Ну, словом, було це навесні... Кохалося поле, шепотіло, цілувалось... З ким? А з небом, з вітром, з сонцем. Пахло ростом, народженням, щастям руху і життя, змістом сущого... Словом, кажу вам, було це навесні.

А я, мої панове, їхав з моїм Семеном Пустуном до кордону. І той кордон я мусив неодмінно у той же день перейти, не ждучи навіть ночі. Але коли я сказав це Семенові, він мовчки-понуро озирнув мене, знехотя посміхнувся й, одвернувшись до коняки, сердито крикнув:

– Вйо! Ти!

...Сам був «» дебелий, «», як казали його , і на всіх через те дивився завжди згори вниз...

– Справді, Семене, я неодмінно мушу бути сьогодні на тім боці!.. – з натиском повторив я.

Семен навіть не озирнувся. На величезній його спині сидів цілий ряд блискучих, маленьких, чепурненьких мушок. Коли він робив якийсь поривчастий рух, вони спурхували і прудко літали над спиною, неначе чайки в морі понад скелею.

– Можуть убити...

– Були випадки?..

– А чому не було?.. Чи на те розуму треба, аби вбити чоловіка?

– Але було, що й не вбивали?..

– А чому не було? Було, що й не вбивали. Вйо!

– Ну, то й мене не вб’ють! – постановив я.

І, пам’ятаю, мені раптом стало страшенно смішно: я – мертвий. Ці мушки, Семенова спина, конячинка, на якій підстрибувала комічно і глупо якось шлейка, Семенова шапка з прогризеним верхом і... я – будучий мертвяк. Лежу десь, в якому-небудь яру дикому, порожньому, надо мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над ранкою кружком сидять такі ж самі блискучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать, заглядаючи у неї, туди, всередину, де оселилась смерть. І лице моє теж зеленкувате, тверде... А на скелі якійсь сидять чорні, великі, таємні ворони і ждуть чогось...

– Як надокучило носити голову на плечах, то йдіть, – раптом несподівано бовкнув Семен...

Я посміхнувся... Пам’ятаю, село виринуло якось несподівано для мене. Не доїжджаючи до його, Семен для чогось підвівся на возі, пильно подивився вперед, злегка повернув голову й, тикнувши рукою наперед, муркнув:

– Границя.

1

Володимир Винниченко «Момент»

...Далеко-далеко темніла, як тин, смуга лісу. Мені якось стало холодно в грудях і завмерло серце... Я... чув, як мені якось тісно, нудно, неспокійно.

– Ви мене зараз поведете, Семене? – спитав я.

– ...А чи я вже нажився на світі, щоб вести вас удень? Он, маєте ліс, в тому лісі є ... А мене лишіть ще пожити трохи на світі... Ая!

Справа, очевидно, стояла зовсім кепсько... Ми їхали якимсь лугом поза городами. Верби схилялись над нами, і мені чогось жаль було їх, цих любих, добродушних, невередливих верб. Поле сховалось, а з ним сховався й той таємний тин. Ми раптом зупинились. Семен мовчки зліз із воза, підійшов до мене й, незадоволено-суворо, дивлячись убік, бовкнув:

– Можуть убити.

– Не вб’ють.

– Ну, то лягайте, – сердито хитнув він головою на віз.

...Семен прикрив мене рядном, яке дуже пахло огірками, й одійшов. Понуро вйокнув, і ми рушили... І, пам’ятаю, коли мене хитало, я здавався собі трупом, який везуть уже від кордону. Довго так їхали, а я тільки бачив перед очима масу соломинок, які кололи мене в лице, та сіре рядно і чув, як понуро вйокав Семен і пирхкала конячка. Раптом знову зупинились. Рядно піднялось надо мною, а замість його глибоко-глибоко синіло небо, і якоюсь незграбною скелею під ним стирчала Семенова голова в шапці з... чорно-сивими, наче посипаними попелом, підстриженими вусами.

– Вставайте! – муркнув він. – В повітку! – хитнув Семен головою і кинув навкруги пильно суворим оком. – Розпряжу коняку та й поведу вас.

...Одчинивши двері, я ступив до неї... і від несподіванки закам’янів: на розкиданій соломі, якраз проти дверей сиділа... – уявіть собі!.. – сиділа панна, городська панна, в гарненьких черевиках, що визирали з-під сукні, з солом’яним бриликом на колінах, з здивовано направленими на мене очима. А очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі... Нічого ніколи не мав проти гарненьких панн, але в повітці, на соломі, в подвір’ї контрабандиста...

Очі панни ще більш поширились, потім швидко пробігли по мені, здригнулись і бризнули сміхом... І навіть посунулась трохи по соломі, ніби увільняючи мені місце... Мені зразу стало легко й весело. Я непомітно озирнув її. В темному волоссі їй запуталась соломинка і дрижала над вухом; нижня губа, як у вередливих і гарненьких дітей, була трохи випнута наперед. В повітці було темнувато, пахло вогкістю, шкурами, зіпрілою соломою.

– Ви, товаришу, мабуть, переправляєтесь через кордон? – спитала вона.

– Угадали. А ви теж?..

Ми обоє чогось засміялись.

Влетіла ластівка, защебетала і вилетіла. Пам’ятаю, в якомусь кутку повітки тягнулась до землі жовта смуга проміння і здавалась золотою палицею, припнутою до стіни; за повіткою Семен когось лаяв, мабуть, конячинку; в двері видно було, як літали, наче чорні стріли, ластівки... Раптом у двір, пам’ятаю, швидко ввійшов якийсь дядько, покликав Семена й поспішно, таємниче почав щось тому говорити, часто поводячи очима до повітки, до поля, до села. Семен понуро стояв і слухав, спустивши вздовж тіла руки...

Панна засміялася. Ах, якби ви знали, який сміх у неї був! А сміх є дзеркало душі.

– Знаєте: я вже два дні тут лежу, в оцій повітці! – засміялась вона до мене. – Їй-богу! Все чогось не можна йти. А тут гарно, правда? Наче індійський вігвам, чи як то у їх зветься? Мені дуже подобається... Семен мені їсти сюди носив...

2

Володимир Винниченко «Момент»

У сей мент в дверях з’явилась велетенська постать Семена... Він подививсь кудись в куток і суворо промовив:

– ... трусять уже товаришів. Зараз у мене будуть... Якусь панночку шукають. Мабуть, підглядів хтось, – додав він тихше. – Треба тікать...

Губи Семена були білі, тонкі, очі зиркали з своєї глибини гостро, поривчасто...

– Як знаєте, – здвигнула вона плечима.

– Чекайте-но! – бовкнув Семен і вийшов з повітки, зачинивши за собою двері... Десь загомоніло двоє голосів. Ми, дивлячись одне на одного, напружено слухали... Стихло... Оса роздратовано гула десь і жикала крилами об солому. Захрюкала під повіткою свиня, тяжко зітхнула і, мабуть, лягла.

– О, тільки не стражникам в руки! – раптом зірвалась панна з місця й прудко, твердо заходила по повітці. – ...У вас револьвер є? – вмить зупинилась вона передо мною. Великі, чисті очі її змінилися, стали якісь злі, сталеві, темні... Я вийняв револьвер і дав їй.

– А стріляти ви вмієте? – хмуро й тихо спитав я.

– Убити себе зумію, – муркнула злісно й засунула на груди револьвера.

Зачулась важка Семенова хода. Він ввійшов з якимись свитками в руках і, подаючи їх мені, сказав:

– Одягніться... Границя у самому лісі... Свитки якось з книжками пришлете...

Серед свиток була жіноча хустка, а для мене – шапка. Ми мовчки, похапцем одяглись.

– Ноги з-під свит видно... Нічого, – муркнув Семен... – Полем будете йти... Аби здалека не впізнали... Неділя, в полі нікого нема...

Ми поховали під свитки свої брилі і вийшли. На вулиці було тихо й пусто. Хатка задумливо дивилась собі віконечками; пурхали ластівки; небо синіло так ясно, так спокійно, привітно. Плутаючись у важких свитках, озираючись, з напруженими великими очима, з щільно стиснутими устами, ми бігли, спотикались... Важко й часто дихаючи, ми озирнулись і глянули назад.

На підборідді панни блищали краплі поту, волосся висмикнулось з-під хустки й дикими, серпосхожими пасмами обіймало лице. Свитка незграбно висіла на плечах і тягнула їх донизу.

– Душно... – хрипло промовила вона. – Далеко ліс?

– Он! – хитнув я головою наперед.

– Не треба вже бігти... – Було соромно, злісно, шкода чогось...

– Спочинемо... – промовила панна. Ми сіли під хлібами...

Пам’ятаю, від цього я почув її якоюсь близькою мені... Вона вийняла з-під свитки хусточку і почала витирати мій лоб з серйозним і заклопотаним виглядом... Не знаю, чи бачила вона, що мені хотілось сказати їй... Не знаю. Потім ми знову пішли. Озирались рідше, але пильніше дивились вперед до лісу, який все наближався та наближався до нас... Перед нами далеко зачорніла підвода. Пам’ятаю, ми якось разом озирнули одне одного й весело зареготались... Вона ставала все ближчою мені. Здавалось, ми давно-давно колись разом жили десь, потім розлучились, а тепер знову зійшлись. Віз наближався... Ось уже порівнявся з нами. На йому сиділо троє дядьків з довгим, аж до плечей, волоссям і в капелюхах, похожих на перевернені догори . Двоє з них сиділо, поспускавши ноги через полудрабки, а третій поганяв. Вони всі пильно подивились на нас і пробігли далі.

3

Володимир Винниченко «Момент»

– Зійшло! – весело хитнула панна головою. – Ходім!..

– Як вас зовуть? – спитався я її раптом.

– А вам для чого?

– Як то для чого?.. Цікаво знати, з ким ідеш.

– Фу, казна-що!.. І сама не хочу знати, як вас зовуть. Я знаю, що у вас карі очі, потім... Яке у вас волосся?.. Русяве, здається. Ну, да... А ім’я – пошлість. Правда? – підняла вона якось мило брови й засміялась.

Я теж засміявся. Рішуче, я знав її, – ми десь жили разом. Може, вона була колись веселою берізкою, а я вітром? Вона тремтіла листям, коли я співав їй в тихий вечір пісню вітра? Хто скаже, що ні? Може, ми були парою колосків і близько стояли один коло одного? Хто його зна, але я знав її давно-давно. А ліс присовувавсь все ближче та ближче. Темна стіна його мовчки дивилась на нас, і вороже щось було в цьому погляді, холодне, заховане в собі.

– Ліс... – тихо прошепотіла панна, дивлячись трохи здивованими очима... – А знаєте, мені чогось зовсім не страшно... Цікаво тільки дуже...

Я глянув на неї. Надзвичайно гарна була вона тоді. І, пам’ятаю, в грудях мені сколихнулась якась хвиля, велика, тепла.., яка буває, коли ви несподівано заходите в храм, і вас охоплює, разом з хвилею згуків, ціла хмара асоціацій, почувань, і ви почуваєте, як вам стає безмірно журно, тепло, затишно... Ми не знали, де йшла та межа кордону; може, вона була тут же, зараз, може, ще далеко десь; може, вже якась пара очей пограничника стежила за нами, а рука пробувала, чи добре зводиться курок. Ми напружено водили очима по стіні, пролізали поглядом між дерева і нишпорили між ними... І ось стіна вже зовсім перед нами. Зійти з дороги, перейти вузеньку нивку жита – і ми в лісі.

– Ходім... – прошепотіла панна. – Слухайте! – раптом зупинилась. – Як мене вб’ють, а ви зостанетесь живі, напишіть по такій адресі... – Вона сказала адресу і кілька раз повторила її. – Напишіть так: «Мусю вбито на кордоні. Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя»... Зробите?.. Чуєте ж: «Як вмирають ті, що дуже люблять життя!» – раптом повторила вона.

Я мовчки хитнув головою.

Жито скінчилось. Починався ліс. Старі товсті дуби, широко розставивши волохаті руки-віти, ніби приймали нас в свої зрадливі обійми. Стрункі берези, білі, мов оголені до пояса, соромливо стояли між дубами і ховалися за ними. Здивовано перестрибували з гілки на гілку якісь пташки.

– Сядемо... Треба роздивитись куди йти... – прошепотів я...

– Я нічого не помічаю... – прошепотіла Муся...

Ми затихли... Ліс помирився з нами й провадив далі своє життя, життя кохання, народження, росту. На блідих квіточках кущів гуділи бджоли; тукав дятел десь вгорі; дві пташки, пурхаючи з гілки на гілку, подивлялись на нас і несподівано зливались в обіймах. Літали сплетені коханням метелики або в щасливому безсиллі сиділи на листку й поводили вусиками. У траві парами кишіли кузьки. Одбувався великий, прекрасний процес життя... Люблю цих кузьок, пташок, цих маленьких, несвідомих протестантів проти лицемір’я старшого брата свого – людини. Оддаючись зо всею силою цьому процесові або, як сказав би цей брат-людина, «зо всім цинізмом», вони, ці кузьки, метелики, ніби говорять йому: «На, дивись, нам не треба ховатись, у нас нема незаконнорождених, у нас нема пашпортів, моралі, „уложеній о наказаніях”, ми маленькі, здорові, чисті циніки». Ми з Мусею дивились на їх, а вони літали, повзали круг нас, ці циніки, вилізали парами, сплетені коханням, нам на коліна, сідали на голови. Квітки дивились на нас і пашіли духом кохання і цвіту. Берези шептались між собою, оголені, білі берези.

4

Володимир Винниченко «Момент»

– Душно якось... – прошепотіла Муся, глянувши на мене довгим блискучим поглядом.

А я мовчки дививсь на неї, і чудно мені було якось. Ми – двоє людей, загнаних другими людьми, – сидимо і маємо зараз через щось іти ще до якихось інших людей, що десь стоять у цьому лісі серед його кохання і ждуть нас з смертю в руках. Ми – двоє загнаних людей, близькі, з очима, повними ласки й тепла одне до одного, з бажанням злити це тепло докупи, впитись цим теплом, цією ласкою, цим великим даром життя, ми, двоє людей, а не кузьок, – сидимо і не сміємо цього зробити, бо... бо ми ж всього кілька годин знайомі одне з одним. Ми можемо зараз умерти, не стане ні моралі, ні законів, не стане ні кузьок, ні ласки, ні тепла, але ми... не сміємо.

– Чого ви дивитесь так пильно на мене? – спитала Муся і з ласкою закрила мені очі рукою.

Тоді я схопив цю руку, притулив її до губ і завмер. Муся дивилась на мене якось тепло, задумливо, сумно.

– Будете згадувати, як уб’ють мене? – прошепотіла вона.

– Вас не уб’ють!

– А я вас буду...

Я присунувсь ближче до неї і притуливсь лицем до плеча її. Свитка колола лице, але була миліша оксамиту. Груди її почали здійматись вище, частіше... Вона повернула до мене голову, посміхнулась і любовно-тихо погладила лівою рукою по лиці... А там, далеко, десь у вогкій глибині, в таємній напівтьмі лісу, ждала смерть... Хай жде! Хай жде, чорна, слизька, огидлива...

– Мусю!.. – пригорнувсь я.

Вона глянула в мої очі, в мої жадно розкриті губи.

...Ми встали й, не дивлячись одне на одного, тихо посунули вперед. Ліва щока моя горіла, в руці ще була теплота її ручки, а в грудях з таємної вогкої глибини вже вповзало щось чадне, незграбне, холодне. Зціпивши зуби, високо піднявши брови, ми обережно ступали і, хруснувши сухою гілкою, зупинялись, озирались і слухали... І чим далі ми йшли, тим я більше був певний, що нас уб’ють, що ми несподівано наліземо на варту, побіжимо – і... все... Ми то лягали, і я, приклавши вухо до вогкої землі, напружено слухав, сподіваючись щось почути, то повзли рачки там, де рідко було дерев; то, як дві тіні, пробігали від стовбура до стовбура і завмирали, великими очима дивлячись вперед і ловлячи кожний писк, кожний рух лісу. А ліс мовчав і ховав в собі свою таємницю. Тут не було вже білих беріз, не було метеликів, земля була вогка, чорна, вкрита гнилим листям та безліччю маленьких гілочок, які хрускали під ногами. Напівтьма дивилась на нас вороже, погрозливо, безжалісно.

– Дайте руку... – прошепотіла Муся. Я глянув на неї. Вона була бліда. Очі горіли напруженням і були великі, прекрасні.

«Так, як вмирають ті, що дуже люблять життя», – згадалось мені...

Серед дерев засіріло.

– Ш-ш!.. – зупинились ми.

Якийсь просвіт... дерева рідше...

– Ш-ш!..

Ще кілька кроків... Просвіт більше... Засивіло небо... Я зробив знак, випустив її руку, і ми поповзли, безшумно переставляючи коліна і вибираючи руками місця без гілок. Я озирався й дивився на Мусю; з висмикнутим волоссям, з великими палаючими очима, з міцно стиснутими устами, зігнута, вона здавалась якимсь дивним, прекрасним звіром, сильним, напруженим, диким. Просвіт ширшав. Засиніло небо... далеко-далеко... Прокотивсь якийсь згук і завмер. Ми закам’яніли... Писнула пташка, сіла на гілку, повертіла довгим, як перо, хвостиком і пурхнула... Серце билось несамовито. Знов поповзли... Крізь рідкі дерева, кроків за три перед нами, показалась . Я зробив знак Мусі, підвівся і подививсь. Це, мабуть, і була та сама межа... Я трошки посунувсь і глянув вбік. Так! Два стовпи – один проти другого, один наш – великий, незграбний; другий, з того боку, – менший; обидва – з орлами, обидва – ... А може.., порожнеча тільки ждала, щоб перетворитись в дикий галас смерті? Я озирнувся до Мусі.

5

Володимир Винниченко «Момент»

– Тут! – хитнув я головою. – Прожогом вперед! На крик і вистріли не зупинятись!..

Я випустив руку її, зігнувся і кинувсь вперед. Хруснули гілки, але, здавалось, зашумів весь ліс, замиготіли стовбури, вдарив світ, в очах промайнула картина якоїсь довгої, рівної просіки, і разом хтось десь крикнув, поперед мене вибігла постать Мусі з поверненим вбік блідим, напруженим лицем, сильно вибухнуло щось збоку, крикнуло, знов вибухнув постріл, виринув під ногами якийсь рівчак, лишивсь позаду, блиснула нога Мусі, якісь кущі, вітер в вухах. І щось велике, горде, могуче в грудях, щось легке, широке, як небо, як повітря гір, як могучий потік...

Муся зупинилась. Очі горіли їй, лице дрижало великим, безумним щастям , побіди життя.

– Єсть! – раптом високо підняла вона руки і, обвивши ними мою шию, жагуче-скажено притулилась до мене.

«Єсть!!» – крикнула вся моя душа, вся істота моя назустріч їй. Це було торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, який зміта все сміття «не треба», «не можна», це було щастя крові; це було найвище щастя народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі. Раптом вона одірвалась, подивилась на мене затуманеними очима. Злилася знов з моїми жадібними устами і знову одірвалась.

– Сядем... – безсило опустилась вона на землю...

Довго сиділи так... Помалу ставало чогось жаль, чомусь хотілось ридати. Муся нерухомо, задумливо дивилась кудись вперед.

– Знаєте що? – раптом тихо промовила, якось нервово-рішуче стріпнувшись уся. – А тепер ми попрощаємося. Чуєте? Я піду в один бік, а ви – в другий. І ніколи ви не повинні шукати мене. Чуєте! Як вас зовуть?

Я сказав і здивовано дивився на неї.

– Ніколи!.. Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше... наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати... Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання. Ви розумієте мене?.. Щастя – момент. Далі вже буденщина, пошлість...

І... дивилась на мене великими благаючими очима підстреленої лані... Потім вона підвелась, стала на коліна, обхопила мою нахилену голову і припала довгим жагучим поцілунком.

– Так буде краще. Прощайте... – якось терпко прошепотіла вона, підводячись. – Я буду носити вас в душі.

Я схопив край її сукні, поцілував і випустив. Вона тихо пішла, а я сидів, і в мені з мукою щеміло осиротіле щастя. Наді мною синіло небо, і сонце палило мою похилену непокриту голову, а в душу вростав і вбирався в журні, прекрасні, чисті квіти минулого образ панни.

Хто вона, де вона, й досі не знаю, але я завжди ношу її в душі.

1910 р.

1. Як ви думаєте, чому В. Винниченко назвав свою новелу «Момент»?

2. Між героями твору раптово спалахнуло кохання з першого погляду. Чому вони не переступили межі?

3. Світ природи і світ людей у творі – абсолютно різні. Який із цих світів письменник ставить вище? А герої новели? Чому?

6

Table of Contents