Ольга Кобилянська «VALSE MELANCOLIQUE»

VALSE MELANCOLIQUE

(Скорочено)

Не можу слухати меланхолійної музики.

...Я розпадаюся тоді в чуття і не можу опертися настроєві сумному, мов креповий флер, якого позбутися мені не так легко. Зате, як пронесеться музика блиску, я подвійно живу. Обнімала би тоді цілий світ, заявляючи далеко-широко, що музика грає! І класичну музику люблю.

Навчила мене її розуміти й відгадувати по «мотивах», одна з моїх товаришок, якої душа немов складалася з тонів і була сама олицетворена музика. Вона вічно шукала гармонії. В людях, в їх відчуванні, в їх відносинах до себе і до природи...

* * *

Нас мешкало разом три товаришки.

Зразу лише дві. Одна малярка і я. Була вже майже укінченою артисткою і працювала саме над одним образом, який хотіла продати і поїхати до Італії, щоб побачити тамошню штуку та найти й собі дорогу до неї.

Мала двадцять і кілька років, була знімчена полька... Дразлива і химерна, коли малювала, була в щоденнім житті наймилішою людиною... Навіть і самі професори, гострі подеколи до нечемності супроти своїх учеників і учениць, любили її по-батьківськи і робили їй свої закиди й уваги в найлагідніший спосіб, щоб лиш не діткнути її. «Dаs schönste Glückskind» – називали її, вона й сама не називала себе інакше як: «Ісh – das Glückskind».

Я прилагоджувалась до матури бо хотіла бути учителькою. Вчилася музики, і язиків, і прерізних робіт ручних, ба – і все інше, що лише можна було, забирала я в себе, щоб стало колись капіталом і обернулося в хосен. Маєтку я не мала, а життя, вибагливе, мов молода дівчина, жадало свого.

Знайомі з наймолодших літ, ми мешкали разом.

Мали дві великі кімнати, елегантно уряджені, майже з комфортом, бо моя товаришка була з доброї родини і, хоч не розпоряджала великими фондами, була претензіональна і розпещена. «Я не можу зрікатися всього так, як ти!» – говорила не раз роздразнено...

– ...Я – артистка і живу відповідно артистичним законам, а ті вимагають трохи більше, як закони такої тіснопрограмової людини, як ти! Ти можеш обмежитися.., але я живу таким життям... Я беру все зі становища артизму... Коли б усі були артисти освічені і виховані.., не було б стільки погані й лиха на світі, як тепер, лиш сама гармонія й краса. А так? Що округ нас? Лише ми одні піддержуємо красу в житті, ми, артисти, вибрана горстка суспільності, розумієш?.. Ти й не здібна мене розуміти. Не знаю, за що я, властиво, люблю тебе, – перепрошувала мене відтак, ніби en passant! – Критикуєш мене занадто. А все своїм міщанським розумом, вузькими домашньо-практичними поглядами і старосвітськими замахами жіночності. Відорвися раз від ґрунту старих фрагментів і перекинься в який новіший тип, щоб я від часу до часу черпала з тебе якусь скріпляючу силу... щось новітнє!

– Годі, голубко, відказувала я спокійно, бо знала надто добре її натуру чисту й без фальшу, щоб обурюватися її наскоро киненими словами...

– Коли останемося незамужніми женщинами, – говорила (слова «стара панна» ненавиділа), – то будемо також разом жити... Потім най надходять на нас ті страшила, якими лякають перед незамужністю, як – самітність, безпомічність, дивацтво. Ми не будемо самітні. Не будемо смішні, не будемо, так сказати, бідні. Будемо мати своє товариство, розуміється й мужчин, бо без мужчин – монотонно, і будемо собі жити по душі. Тоді юрба переконається, що незамужня жінка – то не предмет насміху й пожалування, лише істота, що розвинулася неподілено. Значить: не будемо, приміром, жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками. Ти розумієш?.. Я не кажу, що йду саме до того ідеалу. Я живу штукою, і вона вдоволює цілковито мою душу; може бути, що й віддамся, не знаю, але коли не віддамся, то певно не буду застрашеною птахою, що мов цілий світ просить о прощення, що мужа не має... А ти?

– Я також, Ганнусю.

І я справді годилася з нею. Чому не жилось би двом-трьом незамужнім жінкам, коли згоджувались би своїми натурами, відповідали собі посполу в вимогах інтелігенції краще, як поодинокою?

Вона панувала наді мною, мов над якою підданою, і хоч я могла розпоряджувати своєю волею так вповні, як вона, і супротивитися їй, – я, проте, не чинила сього ніколи. Мене не боліло те підданство під її власть; сила якоїсь відпори не прокидалася в мені ніколи... Була гарна сама собою. Ясна, майже попеляста блондинка, з правильними рисами і дуже живими блискучими очима. Збудована прегарно... Я любила її безгранично, пристосовувалася до неї без надумування, і, мов та ріка, плила я спокійно виробленим нею руслом, щоб знов, як ріка, згубитися, може, і з іншими такими, як я, в житті, як у морі... Мабуть, за те любила вона мене і називала «жінкою»... Так жили ми вдвійку в гармонії довгий час.

Я вчилася пильно до своїх різнородних іспитів, а вона малювала. Образ, над яким працювала, була велика копія образу Корреджо «Віроломна»... Одного разу йшло нам фінансове круто; а що найгірше – властитель дому підвищив чинш за кімнати. Артистка роздразнилася.

1

Ольга Кобилянська «VALSE MELANCOLIQUE»

Кидала речами об землю, роздирала ескізи, проклинала свою долю, що виглядала, як дрантива дівчина, і божилася, що воліла б таки зараз осліпнути, як бути дальше маляркою... Я ходила спокійно за нею, підносячи речі й відбирала лагідно рисунки з рук, ховаючи їх незамітно, щоб не попалися їй наново в руки, придумуючи при тім, як би то зарадити лиху.

– Приберу ще годину англійської мови, і буде все добре, – успокоювала я її, а вона плакала, нарікаючи заодно на своїх родичів, що посилали їй, на її думку, замало грошей...

– Гаруєш і так доволі тяжко. За книжками і зошитами ти вже й так втратила почуття свободи і зробила з себе якусь машину... Чиста погань із таким життям, що не мало собі кого на наругу вибрати, та нас!

– Чому не взяти мені годину? – боронилася я. – Від шостої до сьомої вечором маю саме вільний час... Буду кого вчити французької або англійської мови, і зробимо біді кінець...

– Не хочу! Ліпше попродам усі свої образки! Оцей, і той, і он той...

На се не могла знов я пристати. Знала надто добре, що значив у неї кожний образок, як була до кожного з них прив’язана, і яку долю призначила кожному з них... Вона дивилася хвильку своїми блискучими, з плачу почервонілими, очима на мене, а відтак відтяла, що не пристане... Брати тепер чужу людину в хату, яка щонайменше буде балаклива, з лиця бридка і, розуміється, без крихти артистичної освіти, Бог знає з якими некультурними привичками – чиста розпука!

– Будемо ж вибирати третю товаришку; коли не сподобається, не приймемо!

– Ага, певно, ти не приймеш із твоїм Божеським серцем, що наказує ближнього любити більше, як себе самого...

– Як знаєш щó ліпше, то скажи, і я згоджуся з тобою, а коли ні, пристань на мою раду.

Вона погамувалася, і, усміхаючись гірко, сказала:

– Я є лише німим послухачем свого таланту, але такі, як ти, Марто, такі, як ти, творять ту велику силу, що пригноблює таких, як я. Масою пригноблюєте ви нас, поодиноких, і ми загибаємо, мов той цвіт без насіння, через вас. Але ти, як індивідуальність, того несвідома...

Відтак кількома кроками підійшла до мене.

– Гніваєшся, Мартухо?

Я не відзивалася.

– А я тобі кажу, Мартухо, що царство на землі належить все-таки до тебе. – І, обнявши мене бурливо за шию, шукала вогкими очима на моїм лиці гніву.

Я не могла ніколи довго гніватися на неї. Знала добре, що коли б я справді була загнівалася на неї, вона не успокоїлась би доти, доки я не сказала б їй хоч кілька разів, що «не гніваюся». Була незвичайно доброго серця: отут в одній хвилі кидалася, гарячилася й змагалася, а вже в другій – була добра. Товариство, в яке входила, і товаришки, що її любили, розпестили її, догоджуючи їй у найменшій дрібниці, боготворячи її задля краси й таланту та задля її оригінальних помислів...

– Я не впроваджу тобі жодного невідповідного матеріалу в хату, що ти й твоє артистичне milieu не будете вражені ...І я щось розумію!

– Ого! – усміхнулася вона. – І «ви» щось розумієте? Розумієте прекрасно подавати чай, маєте всі здібності доброї господині, матері й жінки, але на психології, барвах і нюансах артизму ви не розумієтеся. І тому боюся дуже, що ви впровадите мені в кімнату слона... Ви готові приймити першу-лішпу швачку до спілки, коли лише викажеться свідоцтвом моральності – розуміється, міщанської – і божим виглядом...

– Не бійся!

– Побачу... Але пам’ятай! Коли вона буде... і погана, і без манір, – я не сідаю з нею до столу...

– Але я певна, що найду відповідну істоту...

Чи я знала когось подібного? Ні! Бачила де? Мабуть – ніколи. Хіба що, може, деколи на вулиці подибала? Може...

* * *

...Одного дня – се було вже в грудні – вернули ми обі пополудні додому, а жінка, що обслугувала нас, віддала нам білет від незнайомої якоїсь «пані», що приходила задля мешкання. Ганнуся кинулася жадібно на білет, майже вирвала його з рук старої. «Софія Дорошенко», – прочитала вголос крізь густий чорний велон , що ослонював її свіже рум’яне личко, а відтак оглянула цікаво білет на всі сторони... Був вузької продовгуватої форми з золотими беріжками. На нім не було нічого написано і лише ледве замітний тонкий запах фіалковий ішов від нього...

– Хто се? – звернулася цікаво до мене. – Як була убрана? – питала Ганнуся. – Красно?

Стара здвигнула плечима:

– Або я знаю? Не вважала. Відай якось чорно, відай не дуже красно...

– Не казала я, – обізвалася Ганнуся до мене, – що то якась швачка?.. Се, певно, якась швачка, що терпить вічно на біль зубів і обвиває голову шаллю!.. Що вона казала, Катерино?

– Питалася, чи тут кімнати до спільного мешкання і чи можна би їх оглянути?.. – Я казала, що можна, і показала кімнати... Оглядала кімнати, роздумувала щось і спитала, чи мешкання тепле, бо вона має фортеп’ян, і грає, і не зносить студені.

– Та-ак! – кликнула Ганнуся. – Вона має фортеп’ян і не зносить студені! Гувернантка якась!.. Тут я буду малювати, буду потопати у своїй праці і замість, щоб мене обдавала свята тишина, буду примушена слухати дурних вправ і гам. Ні, danke schön за таку гармонію... Тепер я вже знаю. Шаль поверх шапки, змарніле лице зі смутними очима, чорно убрана... о, ми знаємо сей тип! – І поплила гордо в своїм ніби гніві до хати.

2

Ольга Кобилянська «VALSE MELANCOLIQUE»

Мені стало маркотно... А тут справді Ганнуся потребувала спокою, я потребувала спокою... Що тут робити?

– І що ще казала? – звернулася до старої.

– ...Ага, казала ще: «Тут красно; промовляє до душі...»

Ганнуся отворила широко очі:

– ...Диви, диви... артистична атмосфера зворушила її, але вона... як вона була убрана, як?

– Або я знаю як? – відповіла стара нетерпливо. – От виділа, що якось чорно, що один ґудзик її пальта баламкав уже на нитці, і що рукавички на пальцях були порозпорювані чи подерті!..

– Жінко, – звернулася Ганнуся вже поважно до мене, – я не приймаю її до спілки! Се моє останнє слово...

По обіді закинула Ганнуся лижви на плечі і поїхала на совганку, а я пішла на годину конверзації англійської мови. В старшої англічанки, що вчила по-англійськи, сходилося два рази в тиждень більше дівчат і молодих людей і говорено по-англійськи. Се були для мене найкращі години в житті...

Тут прийшло мені на думку спитатися, чи хто не знає Софії Дорошенко... Одна молода німочка і один студент знали її. Німочка запевняла мене, що «Sophie» – се дама «höchst anständig und fein», а студент сказав, що вона грає прегарно й лагодиться до консерваторії...

– Але ж ви її не бачили? – питала мене німочка. – Вона сидить же кожного разу саме в другім ряді перед вами... Її зараз можна пізнати. Вона держиться просто... гарна і має смутні очі. Але по фризурі можна її вже певно пізнати. Чешеться цілком antique і обвиває голову два рази вузькою чорною оксамиткою, мов діадемою. Взагалі вона з профілю цілком type antique. В неї чоло й ніс творять одну лінію... я мусила її бачити... Вернувши додому, оповіла я все, що довідалася про неї, Ганнусі...

– Приглянься їй завтра, а позавтра, як прийде і видасться нам можливою істотою, може, й приймемо.

* * *

Другого вечора коло шостої сиділи ми обі в сумраці мовчки... В кімнаті було тихо; в коминку горів огонь голосно, і світло полуміні падало червонявою тінню перед коминок і отоманку, на котрій лежала артистка.

...Подавалася о стипендію, надіялася з певністю, що одержить її, а тут – не дістала. Спершу просто не вірила. Вона, «das Glückskind», не осягнула того, що бажала! Коли пересвідчилася в неумолимій правді, плакала своїм сильним пристрасним плачем аж до утоми, аж поблідла... Я сиділа мовчки при вікні й дивилася на вулицю. І я була дуже пригнетена.

Один молодий професор, що приходив на годину конверзації англійської мови, почав горнутися до німочки, неначе забув, що не розмовляв досі з ніким, лише зо мною, що ми були собі найліпшими товаришами... Чому був такий невдячний? Німочка не вміла так по-англійськи, як я! Правда, запрошувала його раз у раз до себе, обіцювала Бог знає що за діла від свого батька, ректора університету; а я така бідолаха супроти неї, що червоніюся вже за п’ятдесят кроків перед ним, не втяла б ніколи такого. Що подумав би він собі? Що сказала б Ганна!.. Вона не сміялася б, як із першої-ліпшої моєї неповоротності, але, скрививши вуста, лише сказала б: «Почуваєш уже зворушення? Ну, правда, тобі вже по двадцятім, – ergo треба чимскоріше голівку під очіпок пхати! ...» Вона мала багато поклонників, але сама не залюблювалася ніколи... Не чіпається її любов... Я не можу так. Найменша краса вражає мою душу, і я піддаюся їй без опори. Вона – артистка, вимагає Бог знає чого, – але й на неї прийде черга... Штука – то великий чоловік; але я сказала би, що любов – більший...

– Жінко!..

– Що, Ганнусю?.. Що маю говорити? Не питаєшся ж мене нічого...

– Уже, певно, засліпилася в кім?..

Я сиділа, мов окропом опарена, просто знівечена. Вже знала!.. Відтак розсміялася глумливо.

– Я хотіла б бути такою, як ти... Але ні! Я й без того віддамся. Як мені лучиться ще раз таке, як нині зі стипендією, я готова віддати руку першому-ліпшому заможному чоловікові, що перейде мені дорогу, щоб тим щиріше віддатися штуці.

– Ганнусю!.. Ти, артистка, вийшла б заміж без любові?

– Власне, тому, що я артистка... Ти не знаєш, як можна любити те, що люди називають артизмом, що живе в нас і заповняє нашу душу; що береться звідкись у нас, виростає, опановує нас, не дає нам спокою і робить із наших істот лише послухачів і статистів своїх! Се щось таке велике, сильне, що особисте щастя мізерніє перед тим, не в силі вдержати з ним рівноваги в істоті!.. Заглушити в собі той світ, щоб жити лише для одного чоловіка і для самих дітей? Се неможливо... любов також не вір­на... мені неможливо... тому неможливо, хто носить справдішній артизм у душі!..

– Ганнусю, а як полюбиш?

– Та що там! – відкинула зневажливо. – То буду любити. Чи се вже найстрашніше в світі?.. Полюблю живий образ. Один, і другий, і третій!.. А любити... байка ! Я чекаю того розцвіту душі... може, сотворю в честь його... великий образ...

Потім обернулася до стіни й за хвилину почула я, що вона знов плаче... Мені стало лячно. Таких сцен я боялася завсіди дуже... Я підійшла до неї й почала втихомирювати її.

3

Ольга Кобилянська «VALSE MELANCOLIQUE»

– Чим хочеш успокоїти мене?.. – питала мене повним, палючим, майже строгим поглядом. – Не накладаймо на свої душі маски. І я і ти знаємо, що я мушу виїхати в інтересі штуки за границю... мушу, мушу!

По кількох хвилях піднялася живо з отоманки й почала ходити по хаті, причім терла нервово руки, що було вже в неї ознакою найбільшої розпуки... Я запалила велику лампу, що звисала над столом посередині хати, і світло немов переломило критичну ситуацію, розсипуючись лагідно на всі предмети великої гарної кімнати, оставляючи лише вугли в півтіні, де стояли нерухомо листові цвіти, і тут і там плюшеві фотелі, великі букети й білі бюсти...

Хтось застукав. Вона задержалася перелякано в хаті і звернула люто й гордо голову через плечі до дверей, – хто смів саме в тій хвилі приходити? Я попросила увійти. Двері отворилися, і ввійшла женщина. Чорно вбрана, з темно сповитою поверх шапочки головою, постава проста – вона!

– Софія Дорошенко, – звернулася лише до мене.

...Вона перепрошує, що приходить у тій, трохи пізній порі, але вднину дуже зайнята; боялася, що, прийшовши скорше, не застала би мене дома... їй подобаються кімнати, і коли б я не мала нічого проти того, що вона грає... вона лагодиться до консерваторії... то пристала б на всякі умови, ставлені мною, і спровадилася б зараз завтра або позавтра... Говорила дуже лагідно і, не ждучи, аж я попрошу її усісти, відтягнула крісло від столу спокійним, певним рухом і усіла... Я звернулася за Ганною. Чи вона не бачила Ганни?.. Говорила, мовби не бачила її зовсім або мовби усувалася від неї нарочно. А артистка стояла під коминком, висока, горда, холодна, роздразнена до крайності, і її великі, розгорілі з внутрішнього болю очі спочивали жадібно на змарнілім лиці дівчини. Ні, не спочивали, шукали лиховісно чогось, щоб знищити і відчути полегшу за свій біль, що впився в неї... Недобра була в тій хвилі... Дівчина склонилася легко, артистка ледве головою кивнула.

– Чи ви зможете в нас мешкати, рішить уже моя товаришка, – обізвалася я... А Ганна, не змінивши постави, обізвалася холодно:

– Граєте гарно?..

Вона усміхнулася, потерла повільним, мов утомленим рухом, чоло... Ганнуся надула губи й не обзивалася більше. Я була в прикрім положенні. Мені хотілося чогось прийняти оцю дівчину, що хоч і не була мені знайома, але викликувала в мене довір’я і симпатію...

– Отже, як думаєш, Ганнусю? – спитала я несміло ще раз артистку.

Вона здвигнула плечима і неначе повела мене поглядом на два ґудзики пальта чужої, що держалися слабше сукна від інших, і на її рукавички, що були порозпорювані чи погризені, а радше – кінці її пальців, які дівчина саме в тій хвилі підвела до уст, почавши їх нервово гризти... Чинила се несвідомо, і була се в неї, очевидно, якась привичка. Мені спалахнула кров у лице, – я засоромилася і розлютилася. Ніколи не відчула я жодної заподіяної мені Ганнусею прикрості так сильно, як у тій хвилі перед сею незнайомою; ми поводилися перед нею глупо й просто компрометували себе... По хвилі прикрої мовчанки.., піднялася вона, Дорошенко, звільна зі свого крісла. Гладячи раз по раз лагідним рухом свій муф , звернула свої великі блискучі очі тривожно на малярку.

4

Ольга Кобилянська «VALSE MELANCOLIQUE»

– Не можете рішитися відмовити, пані? – спитала. – Прикро вам, правда?.. Але ж ви тому не винні, пані!.. Шукаючи мешкання, зайшла я припадкове і в оцю вулицю. Прочитала виставлену в вікні картку, дізналася, що ви тут мешкаєте, і зараз рішилася замешкати у вас... А що я привикла віддавати музиці самі необмежене свобідні почування, то тут мішав би мою душу вічний неспокій і підозріння, що розстроюю іншим нерви і впливаю погано на моє окруження, а того я не хотіла би!.. Я потребую спокою, що випливає з замилування до музики і гармонії в відносинах, передусім – гармонії!..

Ганнуся заворухалася ... Неначе не гнівалася ніколи, не бурилася ще перед хвилею, так усміхнулася. Піднявши брови зчудовано вгору, спитала:

– Хто вам каже, пані, що ми не любимо музики?.. Ми просимо вас остатися в нас і перенести симпатію свою й на других. Вони не такі страшні, як здаються, коли захмарені... Не так, Мартусю?..

Я була би її таки зараз за шию обняла, що була така добра...

– ...Жінко! – звернулася до мене. – Зроби мені рекламу...

А я, щаслива по такім гарнім звороті її настрою.., попросила й зі своєї сторони дівчину остатися в нас. Я просила її остатися у нас на чай, але вона відказала , вимовляючись, що дома жде на неї робота, коли має позавтра перепроваджуватися. Говорячи се, сягнула в кишеню і заплатила відразу за три місяці. Відтак посиділа ще трохи й попрощалася. Третього дня спровадилася... Але вона не мала багато речей. Найкраще, що було в неї, то був її фортеп’ян. Чорний, з дорогого дерева, прикрашений на краях арабесками з перлової матиці, лискучий, мов дзеркало. Коли вносили його, вона сама прийшла за людьми, що привезли його. Сама вибрала місце, де мав стояти, і власною рукою поуставляла скляні підставки, на яких мав стояти. Коли було вже все в порядку і ми вечором сиділи при столі, споглядала вдоволено раз у раз за кімнатою, де стояв її улюблений інструмент, і мінялася з ним усміхом, що помістила його в такім добрім місці...

– Тут високі покої, і він буде прекрасно звучати, – говорила заодно. – В нім знаменитий резонатор, але він потребує простору, а тоді його лише слухати! Я його знаю... я тут розживуся!..

Відтак грала нам... Не які там штуки щораз іншого композитора, – лише одну штуку на цілий вечір... Грала етюд Шопена... Кілька разів раз по раз... Кімната наша стала мінитися.

В неї напливали лагідно, одностайними хвилями, один по другім, один по другім, звуки... Повторяючися, змінилися незамітно в красу. І вона поривала. Не голосною перемагаючою силою, лише самою ніжністю й м’якістю.

* * *

Артистка сиділа проти неї, спершися о спинку крісла. Вічно рухливі руки лежали тепер бездільно на колінах, а лице поблідло... Перший раз бачила я, як над нею запанувала інша сила, чим її власна, і як вона піддалася їй. А граюча сиділа, мов статуя, звернена до нас класичним своїм профілем, не ворухаючися тілом, і лише руки її мелькали, мов білі листки... Коли перестала грати, Ганнуся кинулася до неї з одушевленими похвалами:

– Ви вроджена артистка, і я дуже щаслива, що ви опинилися між нами.

Вона усміхнулася і не відповіла нічого... Зате я не могла і на таке здобутися... Любов – великий чоловік, але й музика – не менший!..

5

Ольга Кобилянська «VALSE MELANCOLIQUE»

* * *

Була дуже мила в обходженні, легка, ледве замітна собою, але мовчалива і дуже поважна. Усміх на її устах, що появлявся лиш рідко, був немов навіки затемнений смутком. На питання Ганнусі про її рід, оповіла, що її батько був директором при однім великім банку і, стративши маєток, помер наглою смертю, а її мати живе при своїм браті, старім кавалері, прикована від кількох років прикрою недугою до крісла. Вона дуже боялася, щоб вуйко не оженився, бо відтак не могла б іти до консерваторії, що було б для неї тим самим, що смерть. Він утримує її й матір, і хоч вона могла б і в Відні заробляти на себе, то там не могла б сього чинити, бо мусила б увесь час посвятити музиці. Більше не довідалися ми від неї.

– З замилувань Софії бачу натуру тонкого стилю, дбалу про красу й штуку в повнім розумінні. А з другої сторони – вона для мене загадка... Вважаєш, яке в неї білля? Гарне і тонке, мов у графині, а її постіль іще краща. Спить, мов царівна. Коли вмивається, не забуде ніколи насипати кілька крапель найтоншої парфуми до води, але зате її верхня одіж... просто – «товпа» ! Цікава я, як довго будуть іще ґудзики теліпатися коло її пальта, коли пришиє відорваного від сукні шнура і коли позашиває рукавички!

– Се вона їх погризла, Ганнусю.

– Дивна привичка гризти рукавиці.

– Вона і нігті гризе.

– Констатую, що нервова... Але, мабуть, вона наложила на свої чуття сильну упряж. Завсіди спокійна, як мармур. З крою її правильних уст гадаю, що не пристрасна; з широких скронь, що вірна; і з брів, що споюються між очима, що вміє тайну заховати... А може, я зле вгадую? От най тебе відгадаю. З уст видко, що цілувалася б з кожним хлопцем, коли б хоч трохи був гарний і, судячи з становища старих тіток і батьків, «порядний», і що ти балаклива, як сорока. З веселих очей твоїх суджу, що ти обнімала б цілий світ, а по руках догадуюся, що в потребі і дров нарубаєш...

– Вже щодо рук, то воно правда, – сказала я.

– А цілий світ не обнімала б?

– ...У мені стільки тепла, що можу інших зогріти. На те дав Бог серце...

– О, розуміється! Я таки кажу: царство на землі належиться все-таки тобі!

По якійсь хвилі, під час якої малювала пильно , обізвалася знов:

– Софія мусить мати якусь нещасливу любов. Нещаслива любов перетворює не раз людську вдачу до дна... Що могло в її житті грати більшу роль, як любов? – говорила далі Ганнуся. – О, в мене гостре око, і я пізнаю зараз, хто розуміється вже на нещасті!

– Вона... казала, що стала такою від смерті батька. Була сама коло нього, як дістав удар серця, помер майже в її руках. Потім відхорувала се. Лікарі заборонили їй навіть займатися якийсь час музикою, але що їй без музики, як казала, нема життя, то не держалася їх приказів, і грала, й грає досхочу. Казала: «Знаю і без них, що унаслідила по батькові нервову систему і його недугу, але що мені один день життя менше або більше! Не боюся смерті! З нею замовкне вся музика моїх нервів і те, що здавило їх звучність...»

– Видиш, Мартухо? – кликнула артистка, піднімаючи тріум­фальним рухом руку з пензлем.

– ...Що за пригода здавила «музику» її нервів?..

І справді – грала чарівно...

6

Ольга Кобилянська «VALSE MELANCOLIQUE»

* * *

Запанувала цілком над нами.

Артистка залюбилася в ній, мов мужчина, і майже задавлювала її своїм щирим, але на її, Софії, істоту занадто виявленим чуттям! А я мовчки молилася на неї. Ганнуся відкривала щодня нову красу в її істоті, а поверховністю її займалася, мов мати дитиною. Чесала її довге шовкове волосся, укладаючи його по своїм стилю «antique», придумувала для її класичного профілю осібні ковніри й інші строї, а я без «мотивів» любила її. Обох любила... Жодна з них не жадала якоїсь там праці «надпрограмової» для себе, якої прислуги... Перша приймала її, не замічаючи сього навіть, а друга клонилася за те вдячно за мною, мов цвіт за сонцем.

– Ганнуся слушно називає тебе жінкою, – сказала раз Софія до мене, коли я знов зробила їй якусь прислугу. – Ти є вже вродженою жінкою і матір’ю... Ти – ще неушкоджений новітнім духом тип первісної жінки, що пригадує нам Аду Каїна або інших женщин з Біблії, повних покори й любові... Ти й без науки була б та сама, що тепер. Жертвувала б себе з напору вродженої доброти, без намислу і без претензій до подяки!.. Тип тих тисячок звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без нагороди, а родяться на те, щоб любов’ю своєю удержувати лад на світі...

– З тебе буде прегарна мати, Мартухо!

– З тебе не менше, – впевняла я її, цілуючи її прекрасні білі руки.

Вона зморщила чоло, і її уста задрижали.

– З мене – ні!.. Я понищила б усіх своєю любов’ю, діти й мужа, – сказала тремтячим голосом, спустивши скоро погляд уділ. – Я не з тих, що вміру люблять! – І, усміхнувшися якоюсь горесною усмішкою, звела розмову на Ганнусю. – Вона – артистка. Неспокійна, змінчива, мов те море, але й гарна, мов море... Вона душею – артистка, хоч її твори не здобудуть собі, може, європейської слави. На те нема ліку. Ні чоловік, ні діти не вилічать її з того; до того, вона гарна – вона є сама краса, і шкода би втискати ту артистично закроєну душу в формат пересічних жіночих душ...

* * *

Ми ділилися сумлінно домашньою працею. Мінялися щотижня заняттями. Коли приходила черга на неї дбати про чай і таке інше, ми просто тішилися. Артистка розтягалася на своїй отоманці, а я бувала в найліпшім гуморі.

Вона брала річ дуже поважно. «Треба і в таких речах відшукувати гарні сторони, тоді вони не стануть ніколи тягарем!» Спускаючи вечорами ролети, затикала майже боязко найменші щілини, щоб хто не зазирнув усередину, хоч була переконана, що ніхто не міг заглянути до нас, бо наші вікна були високо, а ролети густі й нові. Потім наставляла самовар і починала господарити. Здавалося, коли була цілком певна, що ніхто чужий її не побачить, то оживала й огрівалася... і перемінювалася в іншу істоту, теплу й приступну, незрівнянну з своїми прорізними видумками, як «украшувати домашнє життя...» Однак коли саме тоді надійшов хто.., вона ховалася в себе і, сідаючи десь у тіні, сиділа там мовчки цілий час.

7

Ольга Кобилянська «VALSE MELANCOLIQUE»

* * *

Одного дня випровадилося наше vis-à-vis з нашої вулиці, і спровадився якийсь молодий технік із жінкою. По речах, які звозилися, було видко, що се були люди маючі. Побачивши се, вона страшно змінилася. Неописана ненависть відбилася на її звичайно спокійнім лиці, а очі заіскрилися злобою...

Самим інстинктом відчула я, що причина тому в незнайомих сусідах, але не мала відваги питати, а вона сама не сказала нічого. Відвернулася і приступила до фортеп’яна. Панувала над собою, мов найсильніший мужчина. Відтак заграла. Був сумерок, і вона грала з пам’яті. Почала злегка, граціозно, немногими тонами якийсь вальс. Перша часть була весела, зграбна й елегантна. Друга змінилася.

Почалося якесь глядання між звуками, неспокій, розпучливий неспокій! Спинялася раз по раз на басових тонах, то нижчих, то вищих, відтак окидала їх і переходила шалено скорою болючою гамою до вищих звуків... І знов... повне розпуки й неспокою... все наново, і знов ряд звуків у глибину... Весела гармонія згубилася; остався сам шалений біль.., перериваний яснішими звуками, мов хвилевим сміхом. Грала більш як півгодини, відтак урвала саме посередині гами, що летіла в вищі звуки, акордом несамовитого смутку. Місяць світив і освічував цілу стіну кімнати і місце, де вона сиділа... Скінчивши грати, зложила по хвилі руки на фортеп’ян – саме де ноти кладуться, і опустила на них голову. Мертва тишина...

А однак я відчула, що в її душі відогрався цілий вальс, що його лиш скінчила, і що не може позбутися вражень його... Ті болючі гами й неспокійне глядання в низьких тонах... Я боялася перебивати тишину. Але се й не була звичайна тишина. Була тишина, повна напруження й здавленого горя, з неї почало щось творитися й приймати форми зловіщих тіней. Нараз підняла голову й почала знов те саме грати... Легкий, граціозний початок, а відтак другу частину. Грала майже завзято, мовби боролася з чимсь із усієї сили, але закінчила знов посередині перерваним смутком. Притиснула розпростерті пальці до висків і відітхнула. Тепер я сама перервала вже мовчанку.

– Се вальс, Софіє? – спитала несміливо.

– Вальс... Се Valse mélancolique.

– Чия композиція?

– Моя.

– Маєш у нотах?

– Ні, в душі...

І замовкла. Я хотіла ще спитатися, на якім мотиві скомпонувала його, але ніяк не могла відважитися. Тон, в якім сказала: «Ні, в душі», – усунув собі заздалегідь усі допити. Коли замовкала, говорила дальше в мовчанці душею. Кожний рух, погляд і усміх набирали в неї зараз смислу і ставали продов­женням внутрішнього життя... Здавалося, незвичайна сила була втиснена в класичну форму незворушимого спокою...

8

Ольга Кобилянська «VALSE MELANCOLIQUE»

* * *

Одного разу чулася я дуже нещасливою... Молодий професор відвідував німочку й дома, і хоч я не могла йому в поведенні супроти мене закинути нещирості, вже сама та обставина, що бував у неї, чинила мене дуже нещасливою... Життя ставало незносиме, бо ж я виразно відчувала, що полюбила його... Ганни не було дома, я кинулася на софу... і плакала. Не знаю, як довго плакала я, але нараз зачула, що хтось потряс мною в плечах сильно, а відтак роздався наді мною голос Софії:

– Жінко! Чого плачеш?

Вона стояла передо мною, висока, спокійна, і гляділа на мене своїми великими смутними очима...

Я оповіла їй цілу історію. Вона підсунула високо брови:

– ...Гордість, яку природа кладе нам у душу, ти повинна більше розвивати. Се одинока зброя жінки...

– Що значить гордість у порівнянні до любові? – спитала я.

Тоді вона сховала лице в долоні й простогнала майже розпучливо:

– Всюди те саме!.. Всюди те саме!.. А що значить пониження себе самої перед негідною людиною?– і її очі заіскрилися ненавистю, як тоді, коли довідалася про спровадження молодого техніка на нашу вулицю...

– Ти любила, музико?

– Любила...

– Дуже?

– Є рід любові жінок, – обізвалася тремтячим голосом, мовби боялася говорити, – на якій мужчина ніколи не розуміється... Кожний рух його був для мене потребою, його вид був мені потребою, голос його був для моєї душі потребою, його хиби й добрі сторони... Мав стати сонцем для мене, щоб я розвинулася в його світлі й теплі вповні; мала ще іншою стати, не знаю вже якою там... Витрясла йому всі лелії зі своєї душі під ноги, а він не пізнав їх. Думав, що то такі цвіти, котрі в’януть і в воді відживають наново... Характеру моєї любові не зрозумів... «Бог сам всюди не міг бути, і тому сотворив матерів», – каже одна арабська пословиця. Матері не могли самі бути й сотворили доньок і синів... Він був тим сином, для якого сотворила мене моя мати. Але тим часом, коли я розкладала душу свою перед ним, думав він... ні... ні! – докинула нараз, заслонивши лице руками, – того я не вискажу!.. Розійшлися ми лише так, до «завтра»; я з усміхом на устах і з сонцем у душі, бо ми мали знов бачитися. І не побачилися більше. Від’їхав, а ліпше сказати – втік... Не знала, що з ним сталося, бо до нас не заходив він ніколи. Шукала його там, де звикла його бачити... Шукала з розпукою в грудях, бігала між людьми вулицями, – і трохи не питала кожного прохожого: «Не бачили ви його?» Був – і нема... Але ніхто його не бачив.

З того часу перестала я з душі сміятися... Я була лише до любові, – казав, – і не належала до тих, що їх береться за жінки. Щоб ти знала, Мартухо, і він любив мене... Оженився потім із донькою якогось багатого броварника й живе ось тут...

9

Ольга Кобилянська «VALSE MELANCOLIQUE»

– І ти не бачилася більше з ним? – спитала я.

– ...Лише три рази стрітилася. Розминаючись, уп’ялив на мене очі, мовби хотів поглядом своїм прив’язати мене навіки до себе, навіки! Поглядом, Мартухо, що цілував мені ноги... Жалує за мною, Мартухо, – додала зниженим голосом, – жалує й каже, що його переслідує прикре прочуття, що чує мій плач, тихий, задавлений плач, потайний... Але я не плачу... Він навчив мене ненавидіти й задавив цілу мою істоту від голови до стіп упокоренням... Я подала йому свою душу.., а він – мужик...

3 неописаною погордою вимовила се слово... Коли б учув... був би вбив її.

– Більше не любила я нікого в своїм житті. Але воно добре, – додала, поглянувши повним сіяючим поглядом до другої кімнати, де стояв її улюблений інструмент, – бо можу цілу душу віддати резонаторові... Він останеться мені вірним. Він не мужик; не з того дерева, що виростає на широкій дорозі, але з того, що росте на самих вершинах... Я його музикант.

Встала й отворила широко рамена, мовби хотіла обняти кого, а очі її, великі, смутні очі, засіяли предивним блиском. Відтак опустила руки.

– Пожди, – промовила, – як йому заграю, коли піду до консерваторії, і як він буде відповідати... Тепер я ще простий музикант, не вдам так, але відтак... – і я, і він розживемо вповні...

В її голосі дрижала здержувана радість, і, неначе втомлена сильним зворушенням якимсь, сперлася о диван, звертаючи до мене вповні свій ніжний класичний профіль.

Виглядала дуже гарно й дуже святочно в тій хвилі, а однак саме в тій хвилі, коли мій погляд спочивав на ній, по раз перший за нашого знайомства показалося в неї щось таке отверте, перейняте потайним, загадочним щастям якимось, – і мене взяв несказанний жаль. Я відчула виразно жаль за неї... Відтак промайнув мій погляд, немов потягнений невидимою силою, до дверей кімнати, створених широко, де стояв інструмент, – сей її світ...

* * *

У два дні по тім від’їхала до своєї матері, що лежала дуже хора... Я оповіла артистці те, що вона мені оповідала про свою любов.

– Правду сказавши, я надіялася чогось бурливішого... Ні? А що говорить Valse mélancolique? За чим шукає в нім безустанно?..

– За чим, Ганнусю?

– Е, ти того не розумієш... Гармонії шукає, хоче гармонійно вижитися вповні. Шукає рівноваги. Розумієш, що то значить?.. Але – ти того не розумієш!

А далі по хвилі, глянувши вперед себе, десь немов у далечину гострим, пронизуючим, задуманим поглядом, сказала звільна з гірким усміхом:

– А я тобі кажу, Мартухо, як казала не раз уже, і не раз казати буду, що царство на землі належиться тобі...

* * *

Коли вернулася від матері, артистка кинулася до неї з подвійною любов’ю, – здавалося, відкрила на ній знов якусь там красу... Але вона приїхала прибита, її мати лежала дуже хора, і вона приїхала лише на те, щоб у родичів своїх учениць у музиці просити відпустки на дві неділі, бо мусила доконче назад вертати... І, полагодивши свої орудки , виїхала знов, віддаючи нам під особливішу опіку свій улюблений інструмент, «щоб на нім жодна з посторонніх дівчат не грала й не дразнила фальшивими акордами резонатора»... Її мати померла, і по похороні вона вернулася. Приїхала бліда, тиха – мов замерзла на тілі й дусі. Коли ввійшла в кімнату, потягнула за собою довге пасмо холоду знадвору... Ганнуся аж рамена вгору підняла...

– Се подих смерті завис на мені, – оправдувалася вона, побачивши рух Ганнусі. Потім скаржилася, що не може огрітися...

Темний вузол волосся її спустився їй аж уділ на шию, а обвита два рази оксамиткою голова була сперта о спинку понсового тла фотелю... Правильне, мов із білого мармуру, личко, з великими смутними очима... ні, ні, не забуду її ніколи! Ганнуся подала їй чай, щоб зігрілася, і вона пила та оповідала нам, що пережила.

Її мати була дуже нещасна по смерті батька... Взяла від неї, Софії, слово, що не буде за нею тужити, коли помре, бо се відібрало би їй бажаний спокій у гробі... І вона дала те слово матері. І коли її ховали, вона страшенно панувала над собою, щоб не зломити даного слова. Вона ж іще ніколи не зломила свого слова, але коли, проте, жаль брав верх над нею і вона з нечуваною силою змагалася побороти його, попсував церковний спів той, препогана чорна музика та, скомпонована нарочне на те, щоб пригноблювати й поборювати сміливіші й ясніші почування духу та робити з нього безсильного покірного раба, – попсував усі її старання, і вона ридала, мов божевільна!..

Симфонію була би вона казала заграти матері до гробу! Прегарну величаву симфонію, що настроює душу до широкого польоту, і щоб характером своїм усмирювала розбурханий жаль у груді; а так... попсували її нерви якоюсь чорною силою, і вона піддалася її тягареві! І справді, була цілком пригнетена...

До музики звернулася з подвійним запалом.

Восени мала їхати до Відня, до консерваторії і відразу вступити на третій рік . І справді, її талант і замилування до музики заповідали їй уже тепер ясну будучність.

* * *

Настав май. Все було в самім розцвіті. Дерева біліли цвітом, запах із них розносився далеко-широко воздухом, а вечори були повні несказанно лагідної, приманчивої краси... Ганнуся спродала свою велику копію Корреджо «Віроломна» і марила вже про подорож до Рима, а я була не менш вдоволена. Здавала саме письменну матуру, тішилася надією, що й усна піде незгірше, а що найкраще – я була нареченою професора... того, з години конверзації англійської мови!..

Ганнуся лежала на отоманці й мовчала, як я. Нараз обізвалася.

– Мартухо, запри двері від Софіїної кімнати... – Мені лежить��я так добре...

– То запрім їх разом! – попросила я непевним голосом і піднялася рішуче...

10

Ольга Кобилянська «VALSE MELANCOLIQUE»

Мов одним чуттям ведені, підійшли ми обі близько одна до другої і енергійним, поспішним рухом заперли... ні, гримнула дівчина дверми і замком. Я сиділа мовчки. Не могла ніяк здобутися на яке слово... Якийсь прикрий неспокій обгорнув мене... Ціла душа ждала чогось... Згодом почулися кроки на сходах, – легкі, але повільні. Се йшла Софія. Надходила чимраз ближче й ближче... врешті – ввійшла. Не привіталася, як звичайно. Мовби не бачила нас у кімнаті. Пішла просто до замкнених перед хвилею дверей, отворила їх і зайшла туди... Ми чули, як вона там, у кімнаті, отворила вікно, далі, по якійсь хвилі, цілий верх фортеп’яна... там відложила, проти свого звичаю, капелюх і парасольку, і аж потім увійшла знов до нас... Мовчала... Сиділа, мов статуя, нерухомо.

– Прошу, запаліть лампу! – заговорила зміненим голосом.

Я вибалушила крізь темряву очі на неї, – таким голосом не говорила вона звичайно... Вона сиділа бліда, як смерть, а очі її, звернені саме на мене, сіяли фосфоричним світлом якимсь і видалися мені незвичайно великі... І артистка побачила на ній зміну.

– Софійко, ти хора? – кинулася до неї. – Але я бачу, що ти не своя, зозулько! Ходи, їж що! Відтак підемо на прохід.

– Я не голодна, – відповіла, – їжте самі... Я буду грати... – Дивилася на нас такими великими благаючими очима! – Я дістала лист від вуйка... і не можу! Читайте. Піду грати. Мушу грати!

І піднявшися, сягнула до кишені й кинула нам лист на стіл... Вуйко писав, що оженився і не може її у Відні удержувати. Ми поніміли.

– Се зле, Мартухо... ах, лайдак він!

Я кивнула головою й сіла.., очі звернулися туди, за нею. Вона грала там, у неосвіченій кімнаті, а двері стояли, як перше, отворені... Грала свій вальс, але так, як ніколи. Мабуть, ніколи не заслугував він більше на назву «Valse mélancolique», як тепер. Перша часть – повна веселості і грації, повна визову до танцю, а друга... О, та гама! Та нам добре знана ворохобна гама! Збігала шаленим льотом від ясних звуків до глибоких, а там – неспокій, глядання, розпучливе нишпорення раз коло разу, топлення тонів, бій, – і знов збіг звуків удолину... відтак саме посередині гами смутний акорд-закінчення.

Ганнуся плакала. І я плакала. Обі знали ми, що одно життя зломилося.

Відтак вона скінчила грати і ввійшла.

– Тепер дайте мені їсти, – сказала і, станувши коло столу саме проти світла, закинула руки за голову.., як чинила се звичайно по довгій утомляючій грі... Ми піднялися, урадувані її словами... Однак саме в тій хвилі розлігся з кімнати, в котрій стояв інструмент, страшенний лоскіт, а відтак слабий жалісний зойк струн...

– Резонатор тріс! – крикнула Ганнуся.

– Струна! – крикнула я.

– Резонатор!

Вона скричала не своїм голосом і полетіла до кімнати. Заки ми пігнали за нею з світлом, вже знала, що сталося.

– Резонатор? – спитала Ганнуся.

– Струна...

– Отже – струна!

І справді лише струна... Одна з басових лежала аж звита з сильного напруження між іншими, просто натягненими струнами, поблискуючи, мов темним золотом, до світла...

11

Ольга Кобилянська «VALSE MELANCOLIQUE»

– А я гадала, що то резонатор спроневірився тобі! – обізвалася Ганнуся вже своїм звичайним безжурним тоном, однак вона не відповіла вже.

Упала лицем на струни – зомліла... Ми винесли її. Відтак відтерли, і Ганнуся побігла сама по лікаря. Заки він прийшов, вона заговорила.

– Чому Ганнуся казала, що резонатор тріс? Чому? – питала заодно майже розпучливо, так, як питають малі діти, не розуміючи причини відчутного жалю, не тямлячи, що з нею діялося. Я втихомирювала її.

– Чому, чому?.. Але чому казала? – домагалася, і великі сльози котилися з її очей... – Чому казала, коли не спроневірився!..

* * *

Лікар приступив до її ліжка, як дістала сердечний удар. Не міг їй помогти. Зворушення, яких зазнала, були засильні і наступали заскоро, одне по другім, щоб їм могла опертися її фізична сила. Побороли її.

* * *

Винесли нашу музику. Май забрав її до себе...

Ганнуся... плакала своїм сильним, пристрасним плачем, закинула всі барвні речі і роздерла прекрасний розпочатий малюнок, до якого мала їй «музи́ка» служити до якогось там мотиву; але по шістьох тижнях затужила знов за барвами і, попрощавшись з усіма, виїхала до Рима...

Фортеп’ян «музи́ки» забрала я до себе, і на нім грає мій син. Але... мені все здається, що він понурий, осиротілий і тужить за тими білими дрібними руками, що гладили його по чорній блискучій поверхні рухом, повним любові і ніжності, а по клавіатурі його мелькали, мов білі листки... Ганнуся переконує мене, що мій син не буде ніколи артистом – і може, правда по її стороні. Але зате її син буде артистом, як не заводовим то бодай по душі.

Повернула по трьох роках побуту з Італії і привезла з собою прекрасного дволітнього хлопчину, темного, мов із бронзи, з її очима.

– Де твій чоловік? – спитала я її, коли зложила мені візит, елегантна, пишна, мов княгиня. Вона підсунула високо брови й поглянула на мене здивованими очима.

12

Ольга Кобилянська «VALSE MELANCOLIQUE»

– Чоловік? Я не маю чоловіка. Батько мого хлопця остався там, де був... Але хлопець – мій. Я заробляю сама на нього, і він – мій. Ніхто не має права до нього, окрім мене. Те право закупила я своєю доброю славою. Але – ти того не розумієш!

І може, справді, я того не розумію! Але... що з нею, що поступила так собі? Може, вона й винувата... хоч... розібравши докладно її предивну вдачу, мені годі кинути на неї каменем. Я переконана навіть, що й «музи́ка», той пречистий type antique, не була б відвернулася від неї. Сама казала, що було б шкода псувати ту наскрізь артистичну індивідуальність!..

Лиш вона не могла вижити вповні. Як і опиралася всьому напорові згубної сили майже класичною рівновагою сильного духу, – самій музиці вона не могла опертися. А її кінець сховався був у неї в ту музику. Визирав із неї пориваючою красою смутку й меланхолії, і саме тоді, коли грала свої композиції й фантазії, і коли купалася в ній... Не можу позбутися до сьогоднішньої днини думки, що музика позбавила її життя...

Одною-одніською, тоненькою струною вбила її!..

1897 р.

1. Вважають, що всі три героїні цього твору мали своїх реальних прототипів. Кого саме?

2. Ганна, порівняно зі своїми товаришками, вела найбільш світський спосіб життя. У яких епізодах твору вона виступає «віроломною» – жінкою-емансипанткою? Чому зневажливо називає Марту Мартухою і «жінкою», а із Софією поводиться, як з рівною?

3. З якої причини Ганна постійно твердила, що Марта для світу цього. Які прекрасні риси характеру Марти всебічно розкриваються у творі?

13