Василь Стефаник «Камінний хрест»

Камінний хрест

Відколи Івана Дідуха запам’ятали в селі ґаздою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим . Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну; на коня мав ремінну шлею і , а на себе Іван накладав малу мотузяну . Нашильника не потребував, бо лівою рукою спирав, може, ліпше, як нашильником.

То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили виступали, однако їм обом під гору посторонки , як , і однако з гори волочилися по землі. Догори ліз кінь як по , а Івана як коли би хто по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі. Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі.

Не раз ранком, іще перед сходом сонця, їхав Іван у поле пільною доріжкою. Шлеї не мав на собі, лише йшов із правого боку і тримав дишель як би під . І кінь, і Іван держалися , бо оба відпочили через ніч. То як їм траплялося сходити з горба, то бігли. Бігли вдолину і лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових. Придорожнє зілля і бадилля гойдалося, на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди. Але часом серед найбільшого розгону на самій середині гори Іван починав налягати на ногу і спирав коня. Сідав коло дороги, брав ногу в руки і слинив, аби найти те місце, де забився.

– Та цу ногу сапов шкребчи, не ти її промивай, – говорив Іван іспересердя.

– Діду Іване, а , най біжить, коли овес поїдає...

Це хтось так брав на сміх Івана, що видів його зі свого поля. Але Іван здавна привик до таких сміхованців і спокійно тягнув бодяк дальше. Як не міг бодяка витягнути, то кулаком його вгонив у ногу і, встаючи, казав:

– , вігниєш та й сам , а я не маю чєсу з тобою панькатися...

А ще Івана кликали в селі Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, як би два залізні стягали тулуб до ніг. То його вітер підвіяв.

Як прийшов із додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину завалену. А всього маєтку лишив йому тато горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав його і не сіяв, і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти. Оба з конем довозили гною під горб, а сам уже Іван носив його мішком наверх. Часом на долішні ниви спадав із горба його голосний крик:

– Е-ех, мой, як тобов , та й по нитці розлетишси, який же-с тєжкий!

Але, відай, ніколи не гримнув, бо шкодував міха, і поволі його спускав із плечей на землю. А раз вечором оповідав жінці і дітям таку пригоду:

– Сонце , але не пражить, аж вогнем сипле, а я колінкую з гноєм наверх, аж шкіра з колін обскакує. Піт із-за кожного волоска просік, та й так ми солоно в роті, аж гірко. Ледви я добивси на гору. А на горі такий вітрець дунув на мене, але такий легонький, що аж! А підіть же, як мене за мінуту в попереці зачєло ножами – гадав-сми, що минуси!

Від цієї пригоди Іван ходив усе зібганий у поясі, а люди прозвали його Переломаний.

Але хоч той горб його переломив, то давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій збув на тім горбі.

Чим старівся, тим тяжче було йому, поломаному, сходити з горба.

– Такий горб, що стрімголов удолину ! Не раз, як заходяче сонце застало Івана наверху, то несло його тінь із горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягла тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував пальцем на свою тінь і говорив горбові:

– Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носе, то мус родити хліб!

На інших нивах, що Іван собі купив за гроші, принесені з войська, робили сини і жінка. Іван найбільше коло горба заходився. Ще Івана знали в селі з того, що до церкви ходив лиш раз у рік, на Великдень, і що курей . То так він їх научував, що жадна не важилася поступити на подвір’я і порпати гній. Котра раз лапкою драпнула, то вже згинула від лопати або від бука. Хоч би Іваниха хрестом стелилася, то не помогло. Та й хіба ще то, що Іван ніколи не їв коло стола. Все на лаві.

– Був-сми наймитом, а потім вібув-сми десіть рік у воську, та я стола не знав, та й коло стола мені їда не йде до трунку...

Василь Стефаник «Камінний хрест»

Гостей у Івана повна хата, ґазди і ґаздині. Іван спродав усе, що мав, бо сини з жінкою наважилися до Канади, а старий мусив укінці податися... Стояв перед гостями, тримав у правій руці і, видко, каменів, бо слова не годен був заговорити.

– Дєкую вам файно, ґазди і ґаздині, що-сте ні мали за ґазду, а за ґаздиню...

...То як часом якась долішня хвиля викарбутить великий камінь із води і покладе його на беріг, то той камінь стоїть на березі тяжкий і бездушний. Сонце лупає з нього черепочки давнього намулу і малює по нім маленькі фосфоричні звізди... Глядить із берега на воду, як на утрачене щастя. Отак Іван дивився на людей, як той камінь на воду. Потряс сивим волоссям, як гривою, кованою зі сталевих ниток, і договорював:

– Та дєкую вам красно, та най вам Бог дасть, що собі в жєдаєте...

Подав Михайлові порцію і цілувалися в руки.

– Куме Іване, дай вам Боже прожити ще на цім світі, та най Господь милосердний щасливо запровадить вас на місце та й допоможе ласков своєв наново ґаздов стати!

– Коби Бог позволив... Ґазди, а проше, а же... Гадав-сми, що вас за стів пообсаджую, як прийдете на весілє синове, але інакше зробилоси. То вже таке настало, що за що наші діди та й тати не знали, то ми мусимо знати. Господа воля! А ж си, ґазди, та й вібачєйте за решту.

Взяв порцію горівки та підійшов д жінкам, що сиділи на другім кінці стола від постелі... Глянув на свою стару, що плакала між жінками, і виймив із пазухи хустину.

– ...Гостий пилнуй, а плакати ще доста чєсу, ще так си наплачеш, що очі ти витечуть.

Відійшов до ґаздів і крутив головою.

– ..., видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, ґаздине моя? То я тебе на старість із твої хати? Мовчи, не хлипай, бо ти сиві зараз обмичу...

– Куме Іване, а лишіть же ви собі жінку, таже вона вам не воріг, та й дітем своїм не воріг, та банно за родом та й за своїм селом.

– Тимофіхо.., то її банно, а я туда з іду?!

Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею, і бився в груди...

– Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!

III

– ... би ніколи не було, якби не вона з синами. Сини, уважєєте, письменні, так як дістали якесь письмо до рук, як дістали якусь , та як підійшли під стару, та й пилили, пилили, аж перерубали. Два роки нічо в хаті не говорилоси, лиш Канада та й Канада. А як ні , як-єм видів, що однако ні отут на старість гризти, як не піду, та й єм продав щодо крішки. Сини не хотє бути наймитами післі мої голови та й кажуть: «Ти наш тато, та й заведи нас до землі, та дай нам хліба, бо як нас розділиш, та й не буде з чим ». Най їм Бог помогає їсти тот хліб, а мені однако гинути. Але, ґазди, де мені, переломаному, до ходів? Я зробок – ціле тіло мозиль, кості , що заки їх рано зведеш докупи, то десіть раз йойкнеш!

– То вже, Іване, пропало, а ви собі до голови не припускайте. А може, як нам дорогу покажете, та й усі за вами підемо. За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ца земля не годна кілько народа ... Мужик не годен, і вона не годна, обоє вже не годні. І саранчі нема, і пшениці нема. А податки накипають: що-с платив , то тепер п’єть, що-с їв солонину, то тепер . Ой, нас.., що з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хіба лиш тікати... Не маєте ви за чим банувати!..

– Дєкую вам за це слово, але єго не приймаю... А тож Бог не гніваєси на таких, що землю на пускають? Тепер нікому не треба землі, лиш та банків. Тепер молоді ґазди мудрі настали, такі , що за землев не згоріли. А дивіть-ко си на ту стару .?! Таже то дуплава верба, пальцем, та й маком сєде! Та гадаєте, що вона зайде на місце? От, перевернеси десь у окіп та й пси розтєгнуть, а нас поженуть далі і подивитиси не дадуть! Відки таким має Бог благословити? Стара, а суди !

Прийшла Іваниха, старенька і сухонька.

– Катерино.., де ті покладу в могилу? риба ті має з’їсти? Та тут рибі нема що на один зуб . Аді!

І натягав шкіру на жінчиній руці і показував людям.

– Лиш шкіра на кості. Куда цему, ґазди, йти з печі? Була-с порєдна ґаздиня, тєжко-с працувала, не гайнувала-с, але на старість у далеку дорогу вібраласи. Аді, видиш, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!

І показав їй через вікно могилу...

– Не хотіла-с іти на цу Канаду, то підемо світами і розвіємоси на старість, як лист по полі. Бог знає, як з нами буде... а я хочу з тобов перед цими нашими людьми ... Може, тебе так кинуть у море, що я не буду видіти, а може, мене кинуть, що ти не меш видіти, та прости ми, стара, що-м ти не раз догорив, що-м, може, ті коли скривдив, прости мені і перший раз, і другий раз, і третій раз.

Цілувалися. Стара впала Іванові на руки, а він казав:

– А то ті, небого, в далеку могилу везу...

Василь Стефаник «Камінний хрест»

– А тепер ступай собі, стара, межи ґаздині та пильнуй, аби кожду своє дійшло, та напийси раз, аби-м ті на віку видів п’єну... А вас, ґазди, я ще маю... просити. Десь, може, сини , що нас із старов уже нема. Та би-м просив вас, аби-сте за нас наймили та й аби-сте си так, як сегодні, зійшли на обідець та віказали за нас. Може, пан Бог менше гріха припише. Я гроші лишу Якові, бо він молодий та й слушний чоловік та не сховає дідів .

– Наймемо, наймемо і очинаш за вас вікажемо...

Іван задумався. На його малювався якийсь стид.

– Ви старому не дивуйтеси та не смійтеси з діда. Мені самому гей устид вам це казати, але здає ми си, що би-м гріх мав, якби-м цего вам не сказав. Ви знаєте, що я собі на своїм горбі хресток камінний поклав. Гірко-м віз і гірко-м го наверх вісаджував, але-м поклав. Такий тєжкий, що горб го не скине, мусить го на собі тримати так, як мене тримав. Хотів-єм кілько памнєтки по собі лишити...

– Так баную за тим горбом, як дитина за цицков. Я на нім вік свій і окалічів-єм. Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав, та й взєв з собов у світ. Банно ми за найменшов у селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную.

Очі замиготіли великим жалем, а лице задрожало, як чорна рілля під сонцем дрожить.

– Оцеї ночі лежу в стодолі, та думаю, та думаю: Господи милосердний, ба що-м так глибоко зогрішив, що женеш ні за світові ? Я ціле житє лиш , та й роб, та й роб! Не раз, як днинка кінчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюси до Бога: Господи, не покинь ні ніколи чорним хліба, а я буду все працувати, хіба бих не міг ні руков, ні ногов кинути...

– Потім мене такий туск напав, що-м гриз і собі микав, качєвєм си по соломі, як худобина. Та й нечисте до мене! Не знаю і як, і коли вчинив-єм си під грушков з воловодом. За малу . Але Господь милосердний знає, що робить. Нагадав-єм собі за свій хрест та й мене геть відійшло, їй, як не побіжу, як не побіжу на свій горб! За годинку вже-м сидів під хрестом... та й якось ми легше стало... Аді, стою перед вами і говорю з вами, а тот горб не віходить ми з голови. Таки го виджу та й виджу, та й умирати буду та й буду го видіти... Співанки-м знав-та й на нім забув-єм, силу-м мав – та й на нім лишив-єм.

Одна сльоза котилася по лиці, як перла по скалі.

– Та я вас просю, ґазди, аби ви, як мете на світу неділю поле , аби ви ніколи мого горба не минали... Аби-сьте мені мого хреста ніколи не минали. Буду за вас Бога на тім світі просити, лиш зробіть дідові єго волю.

Як коли би хотів рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотів навіки закопати в серцях гостей свою просьбу.

– Вже-м вам, панове ґазди, все сказав, а тепер хто ні любить, та тот буде пити зо мнов... , маєте так , аби земля дудніла, аби одної травички на току не лишилоси!

В хаті всі пили, всі говорили, а ніхто не слухав. Бесіда йшла сама для себе, бо треба її було конче сказати, мусили сказати, хоч би на вітер... Всякої бесіди було багато, але вона розліталася в найріжніші сторони, як надгнилі дерева в старім лісі. В шум, гамір, і зойки, і в жалісну веселість скрипки врізувався спів Івана і старого Михайла. Той спів, що його не раз чути на весіллях, як старі хлопи доберуть охоти і заведуть стародавніх співанок... Іван та й Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім мості здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть у гості... Ловилися за шию, цілувалися, били кулаками в груди і в стіл і такої собі своїм заржавілим голосом туги завдавали, що врешті не могли жадного слова вимовити, лиш: «Ой Іванку, брате!», «Ой Міхайле, приятелю!»

Василь Стефаник «Камінний хрест»

– , чуєте, то вже чєс віходити , а ви розспівалиси...

Іван витріщив очі, але так дивно, що син побілів і подався назад, та й поклав голову в долоні і довго щось собі нагадував. Устав із-за стола, підійшов до жінки і взяв її за рукав... Вийшли обоє. Як уходили назад до хати, то ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало – такий був плач. Жінки заломили руки і так сплетені держали над старою Іванихою, аби щось ізгори не впало і її на місці не роздавило. А Михайло Івана за барки, і шалено термосив ним, і верещав як .

– Мой, як-єс ґазда, то фурни тото з себе!..

Але Іван не дивився в той бік. Ймив стару за шию і пустився в танець.

– Польки мені грай, , гроші!

Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук. Вбігли сини і силоміць винесли обоїх із хати. На подвір’ю Іван танцював дальше якоїсь польки, а Іваниха обчепилася руками порога і приповідала:

– Ото-мси ті віходила, ото-мси ті вігризла оцими ногами!..

VII

Плоти попри дороги тріщали і падали – всі люди випроваджували Івана. Він ішов зі старою, згорблений, в , сивім одінню і щохвиля танцював польки. Аж як зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він трохи прочуняв і показував старій хрест:

– ...Там є відбито і твоє . Не біси, є і моє, і твоє...

1900 р.

1. Як каліцтво і прізвисько Івана засвідчує, що він каторжно трудився все своє життя?

2. Чому доля емігрантів для Івана та його дружини ставала трагедією?