Михайло Коцюбинський «Intermezzo»

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Моя утома. Зозуля.

Ниви у червні. Жайворонки.

Сонце. Залізна рука города.

Три білих вівчарки. Людське горе.

Лишилось тільки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних «треба», які мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те «треба» мале, чи велике, – вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився.

Хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною... Признаюсь – заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.

Так, ти стаєш мені на дорозі і , що маєш на мене право. Ти скрізь... Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина. Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів й форм, застрягаєш в моїй зіниці. Я не можу розминутись з тобою... я не можу бути самотнім... Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свій розпач... Весь жах, весь бруд свого існування... Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене... мої руки, мій розум, мою волю і моє серце... Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампір... Я живу.., як ти мені кажеш в твоїх незліченних «треба», у безконечних «мусиш». Я утомився.

Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна!.. Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять... Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть? Сон? Як я чекав їх часом!

А коли приходив той прекрасний і брав мене до себе – люди і там чигали на мене... Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене свої страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може більше вмістити. Воно повне ущерть. Дай мені спокій... Так було по ночах. А вдень я здригався, коли... з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх вулиць.

* * *

Поїзд летів, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене?.. Вони замкнуться за мною, і надаремне клацати буде кістками залізна рука? І буде навколо і в мені тиша? А коли все отеє сталось, так просто і непомітно, я не почув тиші: її глушили чужі голоси, дрібні, непотрібні слова, як тріски і солома на весняних потоках...

Михайло Коцюбинський «Intermezzo»

...Одна знайома дама п’ятнадцять літ слабувала на серце... трах-тарах-тах... трах-тарах-тах... Дивізія наша стояла тоді... трах-тарах-тах... Ви куди ідете?.. Прошу білети... трах-тарах-тах... трах-тарах-тах...

...Як тільки бричка вкотилась на широкий зелений двір – закувала зозуля... Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця.

* * *

Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі вінця... Я зачиняю двері, наче боюся, що світло лампи витече крізь шпари.. Навкруги ні душі... Однак я щось там чую, поза своєю стіною. Воно мені заважає. Що там?

Я чую твердість і форму затоплених на дні чорної пітьми меблів і скрип помосту під їх вагою... Погашу лампу і сам потону у чорній пітьмі. Може, і я обернусь тоді у бездушний предмет, який нічого не почуває, в «ніщо»... Однак там, за моєю стіною, щось є. Я знаю, що коли б отак увійти в темні кімнати і чиркнуть сірником, як все скочило б раптом на своє місце – стільці, канапи, вікна і навіть карнизи. Хто знає, може б, око моє встигло зловити образ людей, блідих, невиразних, як з , всіх тих, що лишили свої обличчя в дзеркалах, свої голоси по шпарах і закамарках, форми – в м’яких волосяних матрацах меблів, а тіні – по стінах...

Ну от!.. Хотів тиші й безлюддя – і тепер маєш... Не віриш в безлюддя?

Хіба я що знаю?.. Хіба я можу впевненим бути, що не відхиляться двері... отак трошки, з легким скрипінням, і з невідомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди... От я їх вже бачу... Як вас багато... Се ви, що з вас , а се ви... сухі препарати; вас завивали у , гойдали на мотузках в повітрі, а потому складали в погано прикриті ями, звідки вас вигрібали собаки... Ви дивитесь на мене з докором – і ваша правда. Знаєте, я раз читав, як вас повішали цілих дванадцять... Цілих дванадцять... і позіхнув. А другий раз звістку про ряд білих мішків заїв стиглою сливою... Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров...

Я утомився... Затулю вуха, замкну свою душу: тут вхід не вільний!

...Розплющую очі і раптом бачу у вікнах глибоке небо і віти берези. Кує зозуля. Б’є молоточком у кришталевий великий дзвін – ку-ку! ку-ку! – і сіє тишу по травах... Я зскакую з ліжка і гукаю в вікно до зозулі: «Ку-ку... ку-ку... Добридень!..» Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені. Біжу на подвір’я. А там бряжчать залізні цепи і люто ґвалтують собаки. Великі білі вівчарки, наче ведмеді, скачуть на задніх лапах, і скаче на них довга кудлата вовна. Підходжу ближче. Ну, чого ти, собако... як тебе звать? Ну, годі, ... Не чує, не бачить. Скачуть червоні очі, скаче широкий лоб і білі хутряні ногавиці. Рветься й не може вискочить зовсім зубата лють з глибокої пащі і лиш підкида копицею вовни. Ну, чого ж ти, Оверко? Чого горять твої червоні очі і стоплюють у вогні разом страх і зненависть?.. Ну, цить же, собако, цить. Правда, я розумію, ланцюг... Може, ти більше на нього сердитий, аніж на мене... То через нього твої передні лапи мусять хапати повітря, то він душить за горло і вганяє назад у нього твою вогняну злість... Зараз будеш на волі... Куди ж ти, куди? Ха-ха! От дурна псина. Очі заплющила, голову вбік, взяла разом ногами – і без пам’яті мчиться наосліп.... Тепер у кружка... у кружка... ще раз... отак. У, благородна псина, – тобі воля дорожча, ніж задоволена злість.

Михайло Коцюбинський «Intermezzo»

Тим часом мені рекомендують , поважну , і її другого сина. Се страшний . Тоді як Оверко на все накидається осліп.., Трепов солідний, розважний. Він зовсім обдумано... перекусить вам горло, і в його сильних ногах, що стануть на ваші груди, буде багато самоповаги...

* * *

Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки... водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба... Йду. Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка посувається разом із . Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі крила ворони... На небі сонце – серед нив я.... Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків... Такий гарячий, нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволоті вівса.

Йду далі – киплять. Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен й поплисти. А там ячмінь хилиться й тче... тче з тонких вусів зелений серпанок... Стежки зміяться глибоко в житі, їх око не бачить, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо. Тепер пішла пшениця. Твердий безостий колос б’є по руках, а стебло лізе під ноги... Біжить за вітром, немов табун лисиць, й блищать на сонці хвилясті хребти... Прибій колосистого моря йде через мене кудись у безвість.

...Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл. Просто під ноги лягла співуча арфа й гуде на всі струни. Стою і слухаю... І повні очі сяйва сонця, бо кожна стеблина бере від нього й назад вертає відбитий від себе блиск. Раптом все гасне, вмирає. Здригаюсь... Невже хтось третій? Ні, тільки хмарка.

...Молода сила тремтить і пориває з кожної жилки стебла; клекотить в соках надія й те велике жадання, що його звати – плодючість. Я тільки тепер побачив село – нужденну купку солом’яних стріх... Воно заплуталось в ниві, як в павутинні мушка. Що значить для тої сили оті хатки? Нічого. Зіллються над ними зелені хвилі й поглинуть. Що значить для них людина? Нічого. Он вийшла в поле дрібна біленька цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає?.. Німа безвладність просторів все се ковтнула. І знов нічого... Поле сховало стежки і дороги... Над всім панує тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крила тих вітряків, що чорніють над полем: так буде вічно... так буде вічно... ... іn saecula saeculorum...

* * *

Пізно я повертався додому... Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все се зміцнялось й темніло, склепляла над ними зоряну баню... На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле. Я знаю, завтра з ранішнім сонцем влетить до мене в хату твоє жіноче контральто: «Ку-ку!.. ку-ку!..» І зразу дасть мені настрій привіт твій, моя найближча приятелько.

Михайло Коцюбинський «Intermezzo»

* * *

Трепов! Оверко! Пава!.. Біжать. Як троє білих ведмедів. Може, вони мене роздеруть, а може, приймуть запросини в поле. Хо-хо! Той Оверко не може без штук. Стрибає, наче дурне теля, і скоса наводить червоне око. Трепов гордо несе свою вовну і ставить ноги, наче білі колони. Його підрізані вуха стрижуть. Пава ступає поважно, меланхолійно хитає задом і одстає...

...Я повний приязні до сонця і йду просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною – крий, Боже!.. Я кажу до нього: сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів – хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні? Ти дороге для мене. Я п’ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій, п’ю, як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих... Я тебе люблю. Бо... слухай:

З тьми «невідомого» з’явився я на світ, і перший віддих, і перший рух мій – в темряві матернього лона. І досі той морок наді мною панує – всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою... Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, – і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе... Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене – творю твою подобу, даю наймення їй «ідеал» і ховаю у серці. І він мені світить.

Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу.., щоб вона була недоступна для комариного жала... (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?)

Ми йдемо серед поля. Три білих вівчарки і я... Десь збоку вогко підпадьомкає перепел, бренькнула в житі срібна струна цвіркуна. Повітря тремтить від спеки, і в срібнім мареві танцюють далекі тополі... Час зупинився чи лине?.. Йдемо повз ... Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар...

* * *

Ніколи перше не почував я так ясно зв’язку з землею, як тут. В земля одягнена в камінь й залізо – і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці. Коли порожнє відро плескалось денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння у глибині й ліниво вливалась у нього...

Після того було молоко. Білий пахучий напій пінивсь у склянці, і, прикладаючи його до уст, я знав, що то вливається в мене м’яка, як дитячі кучері, , на якій тільки ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту... Або той чорний разовий хліб, який так гарно, по-сільськи пахне. Він мені близький, наче дитина, що зросла на моїх очах. Он біжить він полями, як дикий вовнистий звір, і вигинає хребет. А край ниви стоять вітряки, наче пастки на нього, і готують вже зуби, щоб стерти зерно на білу муку.... Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями – земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, – всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге, – і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї.

Михайло Коцюбинський «Intermezzo»

* * *

Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне. Ниви шумлять навколо і заважають. Жену від себе голоси поля, і тоді на мене, як дощ, спадають небесні... Се жайворонки... Може, співає, може, сміється, а може, зайшлось від плачу. Чи не краще сісти тихенько й заплющити очі?.. Хочу спіймати, записати у пам’яті – і не виходить. От-от, здається... Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх... І не подібно. Як вони оте роблять, цікавий я знати? Б’ють дзьобами в золото сонця? Грають на його проміннях, наче на струнах? Сіють пісню на дрібне сито і засівають нею поля?

А згори сипле та й сипле... витрушує душу з дзвіночків, струже срібні дошки і свердлить крицю, плаче, голосить і сіє регіт на дрібне сито. Он зірвався один яскравий згук і впав між ниви червоним куколем... Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути. Чим більше ловиш, тим трудніше зловити. ...Як вони оте роблять? Врешті таки підгледів. Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба...Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля.

* * *

Так протікали дні мого intermezzо серед безлюддя, тиші і чистоти... З-під старої сторінки життя визирала нова і чиста – і невже я хотів би знати. Що там записано буде? Не затремтів би більше перед тінню людини і не жахнувсь від думки, що, може, горе людське десь причаїлось і чигає на мене?.. Се буде ваша заслуга, зелені ниви з шовковим шумом, й твоя, зозуле.

* * *

Ми таки стрілись на ниві – і мовчки стояли хвилину – я і людина. То був звичайний мужик... Крізь нього я раптом побачив купу чорних солом’яних стріх, затертих нивами, дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи, брудних, негарних, з обвислими грудьми, кістлявими спинами... блідих жінок у чорних подертих запасках, що схилились, як тіні, над коноплями... дітей всуміш з голодними псами... Я не тікав; навпаки, ми навіть почали розмову, наче давні знайомі. Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені... Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них! Говори, говори...

Що говорити? У сім зеленім морі він має тільки краплину. До кого прийшла гарячка та подушила діти, тому ще легше. На іншого зглянеться Бог... А в нього аж п’ять ротів, як вітряків, щось треба кинуть на жорна.

«П’ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка».

Говори, говори...

Люди хотіли голіруч землю узяти, а тепер мають: хто їсть сиру, хто копає її в Сибіру... Йому ще нічого: рік лупив воші в тюрмі, а тепер раз на тиждень становий б’є йому морду...

Михайло Коцюбинський «Intermezzo»

«Раз на тиждень б’ють людину в лице».

Говори, говори!..

Як тільки неділя – люди до церкви, а він «на явку» до станового. А все-таки менша образа, як від своїх. Боїшся слово сказати. Був тобі приятель і однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком...

«Найближча людина готова продати».

Говори, говори!..

Ходиш між людьми, як між вовками. Одно – стережешся... Бідний в убогого тягне сорочку із плоту, сусід в сусіда, батько у сина.

«Між людьми, як між Вовками».

Говори, говори...

...Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити?

Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори...

* * *

Город знову простяг по мене свою залізну руку на зелені ниви. Покірливо дав я себе забрати, і поки залізо тряслось та лящало, я ще раз, востаннє, вбирав у себе спокій рівнини, синю дрімоту далеких просторів. Прощайте, ниви... І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть... Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...

1908 р.

1. Розкрийте поетику назви новели «Intermezzо». З якою метою на початку свого твору М. Коцюбинський подає список дійових осіб, як це характерно для драматичних творів?

2. Що ви можете сказати про виразні риси новели в цьому творі? Які образи-символи вам найбільше заімпонували й чому саме?

3. Доведіть, що у цьому творі йдеться про специфіку письменницької праці.