Іван Франко «Сойчине крило»

«Сойчине крило»

(ІЗ ЗАПИСОК ВІДЛЮДЬКА)

(Скорочено)

Завтра Новий рік і заразом сорокові роковини моїх уродин . Подвійний празник... Ха, ха, ха!.. Що таке празничне стрічання Нового року? Шумне товариство, молоді жіночі голоси, мов срібні дзвоники. Старші панове гудуть, мов дуби в теплому вітрі. Світло салону. Звуки фортеп’яна. Хор, пісні, сола... Декламація, брава, оплески. Жарти. «Кришталева чаша, срібная креш ...» Всі підносять чарки, вихиляють душком, а батько родини кидає свою додолу... Всі запирають у собі дух. Бам... бам... бам... Числять до дванадцяти. Най жиє Новий рік!.. І я колись стрічав отак сю врочисту хвилю, сміявся і радувався назустріч тій примані, що зветься Новим роком...

Минулося. Сороковий рік життя, так як і тридцять дев’ятий, і тридцять восьмий, починатиму зовсім інакше. Відлюдьком, самітником. Поперед усього до чорта меланхолію! Двох попередніх років я ще був новаком у твердій школі самоти. Тепер се вже скінчилося. Давні рахунки замкнені, давні рани загоєні... Сьогоднішній празник буде заразом перший тріумф нової життєвої норми. А ся норма – старе Горацієве: «Aequam servare mentem! »

Без песимізму, бо песимізм – се признак хоробливої малодушності, се testimonium paupertatis , яке сам собі виставляє чоловік... У всьому розумно, оглядно, помірковано і поперед усього спокійно, спокійно, як годиться сороклітньому мужеві...

Я пройшов важку школу і, здається, навчився в ній дечого. Життя – се мій скарб... Ніхто не має права жадати від мене найменшої жертви з того скарбу, так, як я не жадаю такої жертви ні від кого. Суспільність, держава, народ! Усе се подвійні кайдани. Один ланцюг укований із твердого заліза – насилля, а другий паралельний із ним, виплетений із м’якої павутини – конвенціональної брехні. Один в’яже тіло, другий душу, а оба з одною метою – опутати, прикрутити, обезличити і упідлити високий, вольний витвір природи – людську одиницю.

Тріумфувати не шумно, со тимпани і органи, щоб шарпати слухи ворогів і будити зависть завидющих. Се тріумф дикунів, негідний освіченого чоловіка. Мій тріумф не має ворогів і не будить нічиєї зависті... Се моє щоденне життя, але піднесене до другого ступня, осяяне подвійним сонцем, напоєне красою й гармонією... Ся твердиня побудована в моїй душі. Світові бурі, потреби, пристрасті, мов щось далеке і постороннє, шумлять наді мною, не доходячи до моєї твердині... Я працюю в однім бюрі, занятий працею, що напружує мій розум, але не торкає серця. Я поводжуся зі своїми зверхниками і товаришами по бюру та іншими знайомими чемно, навіть дружньо, але здержано... Ніхто з них не має доступу до мойого «святая святих», нікому я не відкриваю своєї душі, та й, сказати по правді, ніхто з них не виявляє надмірної охоти заглядати в мою душу... Ніхто не підозріває в тім сухім формалісті та реалісті духового сибарита , артиста, що плекає одну штуку для штуки – вмілість жити.

Іван Франко «Сойчине крило»

Ось тут, у тім затишнім кабінеті, обставленім хоч і не багато, та по моїй уподобі, я сам свій пан. Тут світ і поезія мого життя. Тут я можу бути раз дитиною, другий раз героєм, а все самим собою. Зо стін глядять на мене артистично виконані портрети великих майстрів у штуці життя: Ґете, Емерсона, Рескіна. На поличках стоять мої улюблені книги в гарних оправах. На постаменті в кутику мармурова подобизна старинної статуї хлопчика, що витягає собі терен із ноги, а скрізь по столиках цвіти – хризантеми, мої улюблені хризантеми різних кольорів і різних відмін. А на бюрку розложена тека з моїм дневником. А обік бюрка столик, застелений, уквітчаний – їй-богу, сьогодні не лише листки барвінку, але й сині його квітки! Штукар мій Івась, се він таку несподіванку придумав для мене... А на столику вся холодна кухня. І яблука, і помаранчі, і фіги . І кілька бутельок вина. І два келишки! Ха, ха, ха! Збиточник Івась! Думав, що й вона буде!.. Помилився, хлопче!

Від часу моєї остатньої романтичної історії, тої там, у лісничівці, перед трьома роками, на мене не раз находить дивне чуття. Коли до мене сміється, зо мною говорить, залицяється молода дівчина, особливо брунетка , мені все здається, що шкіра, і м’ясо, і нерви на її лиці робляться прозірчасті і до мене вишкіряє зуби страшна труп’яча голова. Іноді в такій хвилі мене всього обдасть морозом. Чи се знак, що я старіюся, чи, може, щось інше?

Та гов! Який-то денний порядок нинішнього вечора я уложив собі Перша точка: Россінієва увертюра до «Вільгельма Телля», виконана на фісгармонії ... Потім оглянемо хризантеми, обнюхаємо геліотропи та туберози в салоні – вони, бідні, давно ждуть мене і сьогодні, як навмисно, порозцвіталися в повній красі. Потім вип’ємо й закусимо. Потім прочитаємо новий нумер «Neue deutsche Rundschau», а властиво Уайльдову статтю про Христа – що то такий майстер стилю і такий хоробливо-новочасний чоловік сказав нового на сю тему? Потім – ах, а яка тепер година?

Сьома! Ну, до дванадцятої на все се буде час. Іще переглянемо свіжі ілюстрації – і «Jugend», і «Liberum veto», і «Артистичний вісник». Іще інша розкіш на сьогодні прилагоджена – цілий гарнітур нових валків до фонографу з піснями і розмовами різних знаменитостей... Отже, потім почне бити дванадцята година, і тоді... Дзінь-дзінь-дзінь!..

Дзвінок у передпокою?.. Ну, розуміється, нікого не приймаю.

Тихі кроки в салоні.

– Се ти, Йвасю? А хто там дзвонив?

– Листонос . Лист до пана радника...

Не лист, а чималий пакет. Адресований недоладно. Моє ім’я і прізвище – і Львів. Щастя, що нема нікого другого, що називався б так само, як я. А правда, і «д-р» напереді. Марка російська і штемпель Порт-Артур! Із Порт-Артура? Хто там, у Порт-Артурі, може мати інтерес до мене?.. Запечатаний лист на твоє ім’я, з невідомого місця, писаний невідомою тобі рукою, – се все-таки якась тайна, містерія, загадка. Люблю такі містерії, бо моє життя тепер не має ніяких...

Іван Франко «Сойчине крило»

Що в ньому може бути так багато напаковано? Кореспонденція до газети, чи дневник якогось полководця, чи якісь урядові донесення, чи розпорядок остатньої волі якого землячка, загнаного долею аж на край світу та застуканого там війною? Адресовано, очевидно, жіночою рукою, але се не значить нічого. Такі жіночі адреси криють не раз дуже мужеські інтереси. Щось тверде всередині. Ключик не ключик, монета не монета... Ну, відчинимо та й побачимо.

А може, не відчиняти ? Може, сей лист, що тепер лежить іще так спокійно і лише принадний своєю таємницею, по відчиненні стратить увесь свій чар, зробиться коробкою Пандори, з якої поповзуть гадюки, що затруять моє життя, знівечать мою твердиню, а щонайменше збентежать і розворушать моє нинішнє свято?.. Моя рука тремтить!.. Се нехибний знак, що лист має якийсь фатальний зміст. Якби я тепер узяв і, не розпечатавши, кинув його в огонь?.. Ха, ха, ха! Але я таки порядний боягуз! Навіть коли б се була бомба, кинена злобною рукою, то що вона мені зробить? Особисто мене не трафить, а постороннього, дорогого і любого мені не знищить, бо нікого такого, здається, на всім світі у мене нема! Але чого ж тремтить моя рука, держачи ножиці?.. Се якийсь фатальний лист!..

* * *

...Нема окремої коверти і ніякої передачі. Значить – до мене. Хто се може писати? Датовано з Порт-Артура в вересні, – якраз чверть року пройшло... Але хто пише? Підпис: «Твоя Сойка»... І сойчине крило в листі!.. Та невже би? Невже вона, та, яку я від трьох літ споминаю між помершими?.. В огонь з отсим листом! Від покійників кореспонденцій не приймаю... Лист прочитаю, хоч би моє серце мало тріснути з гніву, з жалю чи з обурення.

* * *

«Чи тямиш мене? Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!

Тямиш мій сміх? Ти колись любив його слухати... Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! Чи тямиш мене?

Тямиш той ліс із його полянами і гущавинами, з його стежками й лініями, з його зрубами та хащами, де стояли високі квітки з тужливо похиленими головками, де до сонця грали тисячі сверщків , а в повітрі бриніли міліони мушок, а в затишках гніздилися рої співучих пташок, а по полянах паслися ясноокі серни, а скрізь розлита була велична гармонія, і життя йшло рівним могутнім ритмом, що передавався душам людським? Се не був ліс, се я була.

Чи тямиш мене? Тямиш ту лісничівку в самій середині того лісу?.. А в ній кублилося тихе, відлюдне життя старого батька і молодої дівчини... Тямиш її? Се я була...

Тямиш ту поляну, де ми уперве здибалися? Я була в зеленій стрілецькій куртці, з лефошівкою через плече, з готуром свіжо застріленим у торбі, з свиставкою в губах. Тямиш, як ти витріщив на мене очі, побачивши мене?.. А почувши мій регіт, ти стрепенувся нараз, і зняв капелюх, і наблизився, і почав звинятися, що без дозволу ходиш по лісі, але тобі веліли лікарі... а ти тілько що вчора приїхав... і власне мав намір представитися таткові... і пригадуєш собі мене ще маленькою панночкою... і тямиш мою маму... і вибачайте, що на перший ваш вид так зачудувався... і не сподівався застати вас таким Німродом . А я подала тобі руку, і ти поцілував її, і я чула, як твої уста під чорними вусами тремтіли і горіли, і гадала, що се у тебе гарячка, і просила тебе провести мене додому... А я сміючися сказала, що се задля мене завелися тут готури... Ха, ха, ха! Пригадуєш тепер? Се я була!

Іван Франко «Сойчине крило»

Неможливо, щоб ти забув мене! Як добрий режисер, я брала до помочі все, що було під рукою: сонце й ліс, пурпури сходу, чари полудня і меланхолію вечора. Оповідання батька і шум лісу... Ха, ха, ха, пане артисте, вдячний ти мені за мою ролю?»

* * *

Годі читати!.. Ти з далекого краю простягаєш свою демонську руку, підіймаєш свій воронячий голос.., перебираєш кісточку за кісточкою, одіваєш її м’ясом і шкірою, наливаєш кров’ю і соками і надихаєш своїм огняним, демонським духом.

Чого тобі треба від мене?.. Я вірив у тебе, як у себе самого, а ти кажеш, що лише ролю грала передо мною.., а ти хотіла лишити мені лише незабутнє артистичне вражіння! Всі твої слова, і сміхи, і сльози – все комедія, все роля, все ошука! Та годі! Я! тепер expertus Robertus ... Говори собі! Пиши собі! А я почитаю далі.

* * *

«Не сердься на мене, мій Массіно, не сердься на мене!

Тямиш, як я з руського Хоми перехрестила тебе на італійського Томассо, а сього здрібнила на Томассіно, а сього вкоротила на Массіно?.. Твоя любов виявлялася головно сердитістю. Була немов мимовільна, силувана концесія для твоєї пророцької чи апостольської гідності.

Ха, ха, ха! Тямиш, яким пророком і апостолом я пізнала тебе? Як ти не говорив, а благовістив, не кланявся, а снисходив? І се дразнило мене. І я нищечком постановила собі стягти тебе з п’єдесталу... А ти, почуваючи свою безсильність супроти мене, супроти того людського, мужеського, що було в твоїй натурі, – сердився на мене, на себе самого, бурчав – і плив за течією. Тямиш се все, Массіно мій?..

Не докоряй тим, що я грала ролю перед тобою! Хіба ж я могла інакше?

Ти любиш цвіти, правда? Хіба ж ти не знаєш, що цвіт – се кокетерія ростини, що всі оті рожі, геліотропи, хризантеми та туберози те тілько й роблять, що кокетують, грають ролю, б’ють на ефект – а все в одній цілі. Ти знаєш у якій. Вони дразнять наш зір своїми пишними кольорами, лоскочуть наш дотик незрівняною ніжністю своїх листочків та чашечок, бентежать наш нюх різнородністю та розкішними комбінаціями запахів, яких наша мова не в силі назвати, а наша наука укласифікувати. Але їм іще сього мало... Докори їм, що вони грають ролю, що кокетують, що виставляють себе в фальшивій красоті. Хіба вони можуть інакше?

Хіба ж женщини можуть інакше?.. Я не винувата, що ти в моїм житті був тим палким сонцем, яке змушує квітку розвитися і розпуститися і відкрити свою чашечку, і розлити свої найкоштовніші пахощі. І признайся одверто, перед самим собою, чи ти тоді не був щасливий? Чи я не була квітчастим оазисом у твоїм житті? Чи ти в нашій лісничівці не пережив найкращого літа, яке взагалі випало тобі на долю на твоїм віці?..

Іван Франко «Сойчине крило»

Чи осмілишся проклясти те літо за те тілько, що воно минуло? А ти ж як хотів? Щоб одно лише твоє щастя зробило виїмок із усього на світі і не минуло ніколи? Чи осмілишся кинути каменем на мене за те, що я покинула тебе? Гай, гай, Массіно, в такім разі камінь упав би на тебе самого. Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене... Але маєш за се кару! Я покарала тебе, і, коли у тебе є хоч шматочок людського серця в грудях, ти мусив відчути ту кару і мусиш іще не так, не так відчути її!.. Я, караючи тебе, потерпіла сто, тисячу разів дужче, як ти, і за моє терпіння...»

* * *

Кінець речення замазаний, букви розплилися – чи води накапано, чи сліз?.. Каже, що вона перетерпіла багато... Каже, що могла б на мене нарікати, що я не зробив нічогісінько, щоб задержати її, прикувати її до себе... Се може затруїти чоловікові не лише передвечір Нового року, але навіть розкоші раю... А ми читаймо далі!..

* * *

«Посилаю тобі сойчине крило. Тямиш ту сойку, що гніздилася на смереці перед самим вікном тої лісової хати, в якій ти проводив літо?.. Я щоранку зі стрільбою на плечі прибігала до твоєї хати, щоб сказати тобі добрий день крізь вікно. І щоранку ота сойка, що гніздилася на смереці проти самого вікна, упереджала тебе про мій прихід... Її очі мали якийсь магічний вплив на тебе. В таких хвилях ти цілував палкіше, пригортав мене до серця сильніше, і з твоїх уст лилися слова, що були для мене, мов роса для зв’яленої квітки. В таких хвилях мені здавалося, що заглядаю в твою душу, а крізь неї в якийсь величний світ, повний чудес і невиданої пишноти.

А потім я почала ревнувати тебе до сеї сойки... Мені здавалося, що ти не мене любив, а її. Її веселий скрекіт будив тебе щоранку; її тихе порання в гнізді оживлювало тебе; цікавий погляд її очей наповняв тебе чарами, окрилював твої слова. І я зненавиділа її, як свою суперницю... Я чула, що не зможу терпіти її обік себе. І я вбила її...

Ледве я наблизилася на яких п’ятдесят кроків до твоєї хати, ледве моя зелена сукня показалася на стежці серед сірих дубових пнів, а вже моя суперниця почула мій прихід, побачила мене, вискочила з гнізда і, скачучи по гілляці над самим твоїм вікном та злорадно – так мені бачилося – тріпочучи крильми, заверещала своїм хрипливим голосом:

– Кре, кре, кре, кре, кре!

Вона збудила тебе, а не я!.. Я зайшла смерічками за вугол твоєї хати, підвела стрільбу до ока, і, поки навісна сойка все ще скрекотала, сидячи на гілці, я вицілила. Гукнув вистріл, сипнуло вгору дрібненьке пір’я, і моя суперниця, ще тріпочучи крильми й лапками, мов грудка, скотилася вниз. Ти вибіг із хати... Побачивши мене, ти не всміхнувся, не простяг мені, як звичайно, обох рук, тілько з якимось докором у голосі запитав:

– Манюсю, а се що таке? Ти забила нашу сойку?..

Мої руки дрожали. Я вхопила мертву пташину і почала цілувати її закровавлену головку. Потім розплакалася. Тямиш, як ти обтирав мені сойчину кров із уст, і цілував мої уста, і вцитькував мене? А того-таки й не допитався, за що я забила сойку. А на обід ми з’їли її смажену. І сміялися. Тямиш? Але я тоді вже знала, що нам не бути в парі...

Я заховала її крильця, поклала їх між обложки і картки свойого молитовника і не розставалася з ними ніколи. Отак зо мною заїхали вони аж сюди, до Порт-Артура. А тепер посилаю тобі одно з них. Здається мені, що се летить до тебе половина моєї душі. А як одна половина залетить, то від твоєї душі буде залежати, чи прилетить і друга...

Іван Франко «Сойчине крило»

Лети ж, сойко, в далекий світ! До того, що любив слухати твойого скрекоту, любив дивитися в твої очі! Навій на нього солодкі мрії, любі спомини!..»

* * *

...Того писання ще груба пачка... І містику якусь із тим крилом ви не до речі підпускаєте. Се малим дітям та старим пряхам до лиця, а не нам із вами, панно Маню... Ну лише, що там далі пише?

«Я знаю, Массіно, ти не любиш сентиментальності... І ти питаєш себе: чого вона хоче? Чого чіпляється? І чи довіку думає натуркувати мені голову своїми катеринковими: чи тямиш? чи знаєш?»

* * *

Се чорт, не женщина! Завважую, що вона, пишучи се, немов душею розмовляла зо мною... Вела зо мною нечутний діалог і зараз же відповідає на кождий заміт , що ворушиться в моїй душі. Allen Respekt! Се також талант. Ну, та читаймо далі, побачимо, чи вміє вона промовляти й іншим тоном...

* * *

«Почну таке, чого ти найменше надієшся. Знаєш? Вертаю до тебе. Скоро тілько тут буду вільна, скоро покладу в могилу свого мужа, вертаю до тебе. Не думай, що спекулюю на смерть свого мужа... В остатнім штурмі куля відірвала йому обі ноги, і тепер він конає отсе вже другий тиждень.

Я сиджу біля нього. Замість сестри милосердя... Нагадую своє минуле, свою молодість, своє щастя і тебе, невідлучно тебе, Массіно мій... Тілько вмре Микола Федорович, – я зараз рушаю з сього пекла. Сідаю на першу-ліпшу китайську джонку , в темну ніч, у супроводі хоч китайців, хоч самих чортів пускаюся на море і пливу, лечу, мчуся – хоч на дно моря, хоч до тебе, Массіно мій!..

Микола Федорович застогнав. Спішу до нього!..»

* * *

«Ти віриш у силу сповіді?.. Моя мама була побожна і мене виховувала в тім дусі. Потім прийшла весела вільнодумна молодість. Батько був вільнодумець і своїми доказами розвіяв мою дитячу віру. А потім прийшла буря, що вхопила мене, мов листок, відірваний від гілки, і покотила далеко по світі, аж занесла сюди, на край світу. І весь сей час я не молилася, не сповідалася. Не почувала потреби.

Аж тепер... Ніч. Тихо, ясно... Далеко грає море, а по його хвилях танцюють роями дрібненькі світла та час від часу пересуваються величезні світляні стовпи – слідять, чи не підкрадається японець. Мій хорий спить важким, напівмертвим сном. Над ним плаче тінь його далекої матері.

...Тулюся до тебе, і мені якось м’яко робиться на душі. Чую присутність якоїсь вищої, доброї сили над собою.

Тямиш той чудовий уступ у Біблії: степом проходила буря, та в тій бурі не було Єгови. Гуркотів грім, та в громі не було Єгови. Свистів вітер, та в вітрі не було Єгови. Гуло землетрясіння, та в землетрясінні не було Єгови. Та коли прояснилося, і засяло сонце, і повіяв легесенький легіт понад цвітами – глянь, і в подуві того леготу був Єгова. Отак і я тепер чую щось таке, мов той містичний легіт. Почуваю потребу висповідатися. Массіно, любий мій, єдиний на світі, кого я правдиво і беззавітно любила і досі люблю, прошу тебе, слухай моєї сповіді!.. А потім суди або не суди мене, як знаєш!»

Іван Франко «Сойчине крило»

* * *

Femina – animal clericale ... Женщина жиє чуттям і, як геліотроп до сонця, обертається все до тих, що вміють найліпше грати на струнах чуття... Коли б у всіх людей не було віри в чуда, женщини витворили б її. Чи ж не з женщиною трапилося перше чудо? До неї заговорив вуж. Коли б не було церкви.., женщини витворили б її... Коли суспільність почне емансипуватися від клерикалізму , женщини силою своєї чутливої вдачі знов затягнуть її в сутінь сповідальниці. Недаром дочки Дюма , виховані в атеїзмі, в старшім віці повступали до монастиря.

...Дай жінкам сьогодні рівноправність у державі, вони зробляться незламною опорою всіх реакційних, назадницьких, клерикальних та бюрократичних напрямів. Дай їм рівноправність, коли для них усяка просвіта, всяка наука – се тілько окремий рід туалети, спорт, спосіб приманити спеціального рода женихів.... Тягти весь загал жіноцтва, особливо того ситого, та вбраного, та випарфумуваного, до вищої науки – се цілковита страта часу й засобів...

* * *

«Ах, та сцена, та сцена, остатня сцена нашого спільного побуту! Тямиш її, Массіно?.. Татко від’їхав до Львова і мав вернути пізно вночі... Ми пили чай – я, ти і пан Генрись, молодий татків практикант, принятий місяць перед тим. Тямиш його? Хлопець ледве 26-літній, рум’яний, ніжний, як панночка... Працював так пильно в татковій канцелярії. Був такий тихий, слухняний, такий делікатний та чемний у поводженні... Тямиш його, Массіно? О, я думаю, що добре тямиш і тямитимеш до самої смерті.

Ми пили чай на веранді. Пробували свіжі смородинові конфітури, що я наварила того дня. Ти дуже любив їх, а пан Генрись не терпів їх запаху. А я долила йому їх до склянки з чаєм... А ти мовчки взяв його склянку і подав йому свою з чистим чаєм. А я реготалася, реготалася, як шалена. Я знала, чого регочуся, але не знала, що се остатній мій регіт. Не знала, що прийде по ньому... Ти розвивав передо мною свій улюблений план перенесення камеральних дібр під заряд краю, закладання на тих добрах вільних хліборобських спілок при участі селян і інтелігентів... Я напустила на себе поважний вид і почала питати тебе, як же ти думаєш зробити те, щоб перетягти ті камеральні добра під краєву управу? А ти почав толкувати мені про потребу агітації серед народних мас, про організацію великої людової партії, про виборення виборчої реформи. А мені, слухаючи твоїх виводів, було так смішно, так смішно!.. Генрись посидів троха і сказав, що мусить іти лагодити коні, бо ще сьогодні мусить поїхати до сусіднього села передати якісь розпорядження тамошньому лісничому... Ліс довкола нашого дому помалу тонув у темряві. Сова загукала на дупластім дубі, і ти стрепенувся.

Іван Франко «Сойчине крило»

– Гарна птиця, – сказав ти по хвилі, – а коли отак загукає, то чогось поневолі на серці моторошно робиться... Мов якийсь демон глузує з людської віри, з людського сподівання.

А мені було так смішно, так смішно!..

– І знає чоловік, – промовив ти по хвилині, – що се ж нічим неповинна, ні в яких демонських штуках непричасна пташка, а проте її голос робить такий ефект. Чисто театральний ефект. Штука для штуки...

– Ну, а може, справді який лихий демон у тій хвилі сміється над нами?

– Над нами? Чим же ми далися йому на сміх?

– Нашою любов’ю. Може, він завидує їй.

Я затулила тобі уста гарячим поцілуєм... І ти притиснув мене до себе і цілував мої уста. В тій хвилі від нашої возівні почувся дзвоник.

– Се Генрись збирається їхати, – сказала я мимоходом.

– Нехай собі їде. Ніч місячна, – сказав ти, держачи мене в своїх обіймах.

Затупотіли коні. Затуркотіла бричка. Скрипнула брама. Я ще раз палко поцілувала тебе і легенько увільнилася з твоїх обіймів... І я вибігла з веранди до салону, звідтам до свого покою і тут мало не впала на ліжко. Мене душив шалений сміх. Я залилася п’яним, божевільним реготом.

– Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! Хвилинку, Массіно! Я зараз буду тут. Ха, ха, ха!

Ся хвилинка протяглася троха довго, мій бідний, глупий, недогадливий Массіно! Від тої хвилинки ми не бачилися й досі».

* * *

«Мій бідний, глупий, недогадливий Массіно!»

А ти то, багата, мудра, догадлива Маріє?.. Адже скроплюєш сльозами отсі картки! Стаєш мені як жива перед очима в тій остатній хвилі нашого бачення... Генрись тілько що пішов. Ти регочешся вслід йому.

– Манюсю, – говорю я. – ...А не можна знати, чого ти така весела?

– Мабуть, перед сльозами...

І я беру твою руку і стискаю її...

У тім моменті й тепер стоїш мов жива мені перед очима. На тобі перкальова сукня, червона з білими круглими цятками. На шиї золота брошка з опалом. У волоссі металевий гребінець. Стоїш похилена наді мною... Потім я підводжу їх на твоє лице. Твої губи легенько тремтять... І я обіймаю рукою твою талію і пригортаю тебе до себе, не встаючи з місця. Ти вся починаєш тремтіти. Твій віддих прискорюється, руки тремтять на моїх плечах.

– Та невже ж се правда, Массіно?.. Невже ти любиш мене?..

– Щастя – се факт, який не потребує доказу... Я щасливий.

– Ти щасливий, – повторила ти якось бездушно, мов луна...

– А що таке щастя?..

Із подвір’я забряжчав дзвінок. Ти вибігла, щоб не вернути більше. А я сидів на веранді, курив папіроску, пускав із неї дим тонкими клубками і плавав у рожевих хвилях розкоші, дожидаючи тебе. Дурень, дурень! Засліплений, егоїстичний дурень! І як я міг тоді не розуміти тебе? Як моє глупе серце не спалахнуло, як мої уста не крикнули, як мої руки, мої зуби не впилися в тебе? Адже ж я знаю, розумію тепер, що та хвиля рішила про мою долю. Що в тій хвилі я втратив тебе... Естетик убив у мені живого чоловіка, а я ще й горджуся тим убитим трупом! Маню, Маню, чи можеш ти дарувати мені непростимий гріх тої хвилі?

8/p>

Іван Франко «Сойчине крило»

* * *

«Чи тямиш ту сукню, що я в ній була вбрана того вечора? Червону в круглі білі цятки. Вона в мене досі. Я бережу її, як святість, як найдорожчу пам’ятку... Буває так, що, дивлячися сама на себе, згадуючи свої пригоди, я починаю сумніватися, чи се я сама, чи, може, моя душа ввійшла в якесь інше, чуже тіло. В таких хвилях та сукня дає мені живий доказ моєї тотожності. Я цілую її і мочу сльозами. А знаєш чому? У мене в голові повстала і, мов цвях, сидить думка, що в тій самій сукні я маю знов появитися перед тобою...

Бідні ми сотворіння з нашими святощами! Шмат старого полотна, засушене крило давно вбитої пташини, перед літами зів’яла квітка, стара книга на давно забутій мові – а піди ж ти!.. А глянути збоку, нечутливими очима і невіруючим серцем – тілько засмієшся або плюнеш і відвернешся!»

* * *

«Як я сміялася, як я сміялася, сідаючи на візок біля Генрися! Голос дзвоника – се був наш умовлений сигнал. Я спакувала свої речі вже за дня і потайно передала йому. Він мав їх у себе на возику. В своїм покою я лише написала таткові карточку: «Па, татусю! Їду на пару день до тітки до Городка. Дуже просила. Не турбуйтеся мною». Положила йому на бюрко і вийшла. Ані хмариночки жалю не було в душі. О, пізніше, аж геть пізніше прийшла вона, але вже не хмариночка, а осіння хмара, що затяглася на триденну – що я кажу! – на трилітню сльоту!.. Я горячо стискала Генрися, що мав обі руки заняті, одною держачи віжки, а другою батіг. Я стискала його, цілувала, гризла з радості його рам’я, мало не кусала його дівоче-невинне лице. Гей, якби я була знала в тій хвилі, про що дізналася пізніше!..

Ми заїхали до Городка на одинадцяту. Саме пора була. Я зараз метнулася до знайомого жида, де звичайно ночували люди з нашого села. Чи не ночує в нього хто з нашого села, що завів би коні й візок назад до татка?.. Я ще й тут написала таткові карточку і передала тим чоловіком. Дала йому корону. Втішився, бо мав завтра пішки вертати три милі і тратити робучий день...

Ще пару мінут, і ми обоє з Генрисем сиділи в окремім купе другої класи і всею силою пари гнали до Кракова. Між нами все було уложене. Генрись мав у Кракові родичів. Його батько – маючий купець, визначний краківський міщанин, що власне купив село з показним шматом лісу і для того й сина дав на лісову практику. Батько хоче віддати йому се село. Візьмемо шлюб у Мар’яцькім костелі і... гайда на село... Ми знали, що татко не спротивиться моїй волі, а бачачи мене щасливою з Генрисем, і сам буде щасливий...

В Кракові нас зустріла перша несподіванка. На двірці дожидав нас пан Зигмунт... Пан високий, сильний, плечистий, як медвідь, з великою чорною бородою, з малими блискучими очима, з понурим видом, від якого віяло якимось холодом і жахом... Я сиділа в їдальні і снідала. Потім прийшов до мене Генрись і сказав, що його батьки виїхали до Варшави і веліли й нам зараз же їхати туди. Там у них велика фамілія, і там має відбутися наше весілля. Пересидимо лише сей день у Кракові в готелі, бо їх власний дім виорендував на пару місяців пан граф Стенжицький для якихось заграничних гостей. Се все сказав йому пан Зигмунт. До мене він не зближався, завваживши, мабуть, що я глянула на нього тим оком, що на пса. «А на ніч, – мовив далі Генрись, цілуючи мене в руку, – поїдемо далі. Пан Зигмунт вистарає нам паспорти, і завтра повітаємо наших у Варшаві».

Іван Франко «Сойчине крило»

Я віддалася Генрисеві в розпалі своєї пристрасті, і мені байдуже було, де брати шлюб, у Кракові чи в Варшаві. Ми поїхали до готелю. Я лягла спати. Генрись вийшов кудись. Вернув надвечір. Паспорти для нас були вже готові, властиво один для нього «з жінкою». Я кинулась йому на шию і почала пристрасно цілувати його, побачивши урядово затверджену ту свою титулятуру ... За чверть години мчалися поспішним поїздом до Варшави».

* * *

Генрись, Генрись!.. Так собі, молокосос... І хто б його подумав, що він... Старий лісничий поїхав був із дочкою до Львова... Привезли отого Генрися. Старий дуже тішився, що знайшов такого практиканта. З дуже доброго дому. Має укінчену лісову школу... Справді випрактикував гарно!

Цікава річ, що, коли щезла донька, і тиждень по її від’їзді не було відомості від неї, і всякі пошукування через поліцію і жандармерію не дали ніякої вказівки, крім тої, що Манюся і Генрись разом поїхали до Кракова, і коли показалося, що Генрись у Кракові не мав ніякої рідні і нікому не був відомий, – старий зовсім забув про Генрися, жалував за дочкою, але швидко й зовсім замовк, перестав говорити і видатися з людьми, поки в початку зими не спочив у могилі. Ну, ну, цікаво, чим-то покаже себе той Генрись!

* * *

«Чи ти віриш у сни, Массіно? Чи снилося тобі коли таке, що ти злякався чогось і втікаєш? А за тобою погоня. Якісь вороги, якісь скажені собаки, якісь дикі звірі. Женуть щодуху, з різних боків. Ти біжиш із усеї сили, швидше, швидше, а вони за тобою. А з боків усе нові. Ось і спереду забігають... Під тобою земля провалюється. Ти летиш, летиш униз і все ще чуєш за собою погоню. Секунда, друга, третя, а кожда довга, як вічність, а страшна, як пекло. Ти ждеш, що ось-ось розіб’єшся о щось тверде – і прокидаєшся... Чи переживав ти коли такий сон, Массіно? А тепер подумай собі, що такий сон з усіми його страховищами я переживаю отсе вже три роки...

А я жию і, як кажуть мої аматори , виглядаю нічого собі. Я давно отупіла на всі страховища свого життя. Я відівчилася плакати, відівчилася жалувати, відівчилася боятися чого-будь... Нічого не ощадила мені доля за ті три роки. Ані розчарувань, ані ганьби, ані багатства, ані бідності. Ще в остатніх місяцях ось тут, у Порт-Артурі, порадувала мене стрічею з одним солдатом, що був родом із Томашева і часто бував на заробітках у Галичині і знав мого покійного батька... З його уст дізналася, що мій батько три місяці по моїй утеці вмер і до смерті вважав мене злодійкою... Богом кленуся, соколе мій, коли й до тебе дійшли такі слухи, що я, втікаючи, обікрала свойого батька, не вір тому! Богом кленуся, я нічогісінько не знала про те, що його обікрадено... Чи ж ти міг би припустити, щоб я тоді, в тій хвилі, коли розсталася з тобою, могла побігти просто до таткової канцелярії, виняти ключі до вертгаймівки і забрати з неї скарбові гроші?..

Як бачиш, і того загробного батькового підозріння не ощадила мені доля!»

* * *

«Те, що я тут оповідаю тобі, се лиш ескіз моїх пригод...».

Іван Франко «Сойчине крило»

* * *

«Через російську границю переїхали ми без клопоту. Генрись якось таємно моргнув на жандарма, що переглядав паспорти, сей лише заглянув у наші і віддав нам їх назад. Зараз по виїзді з першої стації за границею до нашого купе ввійшов Зигмунт... Він зачав поводитися з Генрисем не то як рівний з рівним, а як старший з підвладним. Він, що в Кракові мав вигляд не то льокая , не то економа, кланявся нам низько і силкувався говорити солоденько, тепер плескав Генрися по плечі, щипав його в лице, як дівчину. Я зразу визвірилася на нього, та се було йому байдуже. Потім сказала Генрисеві навмисно так, щоб він почув: «Віддали сю льокайську душу!» Генрись заговорив до нього щось, і він, відповівши таким самим жаргоном, вийшов із нашого купе і не показувався більше.

– Генрисю! – скрикнула я.– Хто сей чоловік? Чого він хоче від нас?

– Се мій вуйко, брат моєї мами. Дуже маючий обиватель із Любельського. Бездітний чоловік.

– Пощо ти представляв мені його як завідателя свого дому?

Генрись зачервонівся, та зараз же сказав:

– Він у Австрії чимось скомпрометований і був там за паспортом нашого управителя.

...Мої уста не вміли відповісти нічого. Своїми жартами та поцілуями він заспокоїв мене... Ми заїхали до готелю. Заночували я й Генрись у однім покою, а Зигмунт у сусіднім. Рано снідали разом. Потім оба вони вийшли, велівши мені сидіти в покою і не виходити... Зигмунта того і пару дальших днів я не бачила. Другого дня знов те саме. Третього знов. На питання, коли ж підемо до родичів, Генрись... жартував якось дико, цинічно або відмовчувався, мов і не чув нічого. Я плакала цілими днями. Різні фантастичні думки приходили мені в голову: телеграфувати до тата, піти на поліцію і допитатися до Генрисевих родичів...

Одного вечора, пізно вже, прийшов Зигмунт і припровадив Генрися п’яного до безтями.

– Боже мій! – скрикнула я. – Вуйцю, що йому таке?

Зигмунт зареготався.

– Що я вам за вуйцьо?

– Ви не вуйцьо? Хто ж ви такий?

– Я такий самий, як і ваш Генрись.

– Такий самий?.. Що се має значити?..

– Ге, ге, ге! Ми... такі доброчинці людськості, що вменшуємо багатим людям клопоту.

Він зробив рукою зовсім не двозначний знак, як витягають щось із чужої кишені. Я побігла до другого покою і пробувала повіситися. Зигмунт, почувши, як я тріпалася на шарфі, прибіг і відрізав мене вже непритомну».

* * *

«Два тижні я лежала хора. Генрись уже не грав зі мною комедії, говорив по щирості... Змалку вихопившися з батьківського дому, пройшов усю злодійську школу на варшавськім бруку . У мене серце хололо, коли я слухала його оповідань. Пробувши місяць у Варшаві, ми виїхали на «турне», як говорив Генрись. До Лодзі, Домброви, Радома і інших міст. Ми двоє, Зигмунт і ще кілька зовсім темних фігур, що приходили часом уночі до нашої кватири, говорили щось своїм злодійським жаргоном, ділилися здобичею. Зигмунт був проводирем тої шайки.., розділював роботу, контролював виконання. В разі непослуху або недбальства був страшенно злий і острий.

Іван Франко «Сойчине крило»

З часом почав і мене втягати в свої плани. Я мусила одягатися в яркі сукні і ходити з Генрисем на прохід попри вистави і склепи , де було багато панства. Я мала звертати на себе увагу і приманювати багатих паничів, а члени шайки шниряли в юрбі і «працювали»... Я підлягала якійсь магічній, демонській силі Зигмунта. Боялася, але його сила й енергія імпонували мені.

Тямлю, се було в Дорпаті. Генрися вхопили на гарячім і арештували. Я сиділа в готелі, коли до мене прибіг Зигмунт.

– Панно Маню, одягайтеся в що маєте найкраще. А не забудьте чисту білизну!.. Генрись арештований. Поки ще сидить в участку і не відданий до тюрми, ви можете вирятувати його... Просіть, щоб вас запровадив до поліцмейстера, якого ви попросите особисто. Розумієте?.. А живо !..

За годину Генрись був на волі. Адже догадуєшся, якою ціною? Того вечора я другий раз пробувала повіситися, але Зигмунт відрятував мене».

* * *

«На весну ми злетіли до Одеси. Тут мій Генрись пропав. Зигмунт казав, що його піймали на крадіжі в кораблі і, небагато питаючи, зав’язали в мішок і кинули в море. А я думаю, що швидше він сам спрятав його.

– Ну, Маню, – заявив мені одного вечора, – ти тепер моя... Я тобі покажу, як любить муж.

Дивна річ. До тої хвилі, коли Зигмунт являвся передо мною як ватажок.., окружений тайною, і недоступністю, і якимось німбом неминучого фаталізму, доти його постать заслоняла всю мою душу, і мені іноді здавалося, що я могла б полюбити його. Але... по кількох днях почула до нього погорду, обридження, а далі смертельну ненависть... І в міру того, як я гордувала ним, ненавиділа його, знущалася над ним, він усе м’як та м’як, запалювався дужчою пристрастю до мене, тратив свою волю й силу.

– Маню, – кричав не раз у п’янім стані, – я тобі й собі зроблю конець.

– Овва, – відповідала я, – про себе мені байдуже, а про тебе ще більше.

В Нижнім Новгороді в часі весняної ярмарки його арештували на значній крадежі. Він не признався, і мене не чіпали... Вертати додому?.. Пощо?..

Я взяла білет і поїхала до Москви... Думка була, що там знайду десь якесь місце, де зможу притулитися. По дорозі, в залізничім вагоні зо мною познайомився молодий залізничий інженер, що їхав до Іркутська, а відси мав їхати далі, за Байкал, до будови залізниці. Він був чоловік нежонатий, ішов на добру плату в далекі, некультурні краї. Я небагато й надумувалася, коли він предложив мені їхати з собою. Володимир Семенович був чудовий чоловік. Стілько смирності, делікатності та вирозумілості я ще не стрічала у мужчини... Він услугував мені, упереджав мої бажання, дбав за всі дрібниці в дорозі і на кватирі, як добра мати. Я дивувалася не раз, відки в Росії беруться такі мужчини... Як вони скоро і як глибоко падають!

Ми зупинилися в Іркутську.., поки не надійдуть інструкції з Петербурга. Та минув тиждень, минув другий, ба місяць і два місяці.... Пенсію мойому Володі платили, і то дуже гарну, а роботи не було ніякої, веліли ждати. Ось тут я пізнала його з іншого боку. Свої медові дні ми пережили швидко, а потім він зачав нудитися зо мною. Книжок не було, товариства не було... Сніги, морози, метелиця. Швидко мій Володя почав виходити по обіді з дому і вертати аж вечір п’яний... Жартував, сміявся, оповідав анекдоти. Тілько по невчасі я дізналася, що до нього присідається ще одна відьма – карти... Запізно я дізналася про сю його хибу – тоді, коли він програв... мене саму.

Іван Франко «Сойчине крило»

...До Іркутська приїхав десь із далекої Сибірі багатий золотопромисловець Свєтлов. Чоловік немолодий уже, із тульських купців, багач страшенний. Між іншим, він був великий аматор жінок і в кождім своїм заводі, яких мав кільканадцять понад Байкалом, держав, казали, цілі гареми. Швидко він розвідав Володину вдачу, підпоїв його, завабив до карт і обіграв із усіх грошей... Свєтлов позичив йому ще раз – знов програв мій Володя. Тоді Свєтлов запропонував Володі грати на мене... Розуміється, Свєтлов виграв».

* * *

«Тямлю, як нині... Входять... Якесь нещастя!.. Володя, а за ним велетень у медвежім футрі , з широкою рудою бородою, з товстим червоним лицем і плескатим носом. А за ним поліцмейстер і кілька ще якихось панів.... Володя підходить до мене нетвердим кроком. У нього сльози на очах.

– Манюсю, – мовить і уриває. – Манюсю, я... програв тебе в карти...

І показав на велетня, що... підійшов один крок ближче до мене.

– Чого ж, панове, хочете від мене?

– Дуже просимо вашої милості, – говорив до мене. – У нас вам, Марія Карловна, добре буде. Я чоловік хрещений і до вашої милості, сказати вам, усею душею і всім серцем.

– Але ж я вас не знаю і не хочу! – скрикнула я до нього.

– Познайомимося, Марія Карловна, се діло недовге...

– Ні, пане! – мовила я рішучо. – Я не розумію того всього і прошу вас дати мені й мойому мужеві спокій.

– Милості просимо, Маріє Карлівно, не сердитися і не супротивлятися. І не забувати, що ви в Сибірі, а не в вашій єретицькій Німеччині. Ми ще тут, Богу дякувати, живемо в страсі Божім... Ось мій кум, його високоблагородіє пан поліцмейстер, може в разі потреби поговорити з вами троха інакше.

Поліцмейстер, що досі держався якось у тіні за велетенською фігурою Свєтлова, виступив наперед і запитав мене коротко:

– Ви знали Зигмунта Зембецького?.. І коли не хочете завтра сидіти в острозі разом із ним, то не робіть комедії і слухайте Никанора Ферапонтовича...

На другий день, позавивана в шуби та в медвежі шкіри, я... їхала вже на схід, далеко на схід, у безмежні снігові простори Сибірі».

* * *

«Микола Федорович конає. Перед моїми вікнами тілько що луснула японська бомба і знесла півдаху з будинку... Що то буде далі?..

Массіно мій! Я ні про що не думаю, лише про тебе...А яке буде наше бачення після всього... всього того, що ось тут стоїть, як ряди мерців, на отих картках? Швидше, швидше до кінця, будь він собі який хоче!»

Іван Франко «Сойчине крило»

* * *

«Никанор Ферапонтович був для мене дуже добрий. Проте грубість його натури і неотесаність його поведінки збуджувала в мені обридження, тим більше, чим більше він силкувався надати їй вигляд цивілізованих манер. Боже мій, коли подумаю про ті три місяці, проведені з ним... Весною коло самого Красноярська, коли ми обоє їхали на якийсь його завод, на нас напали бродяги. Мабуть, візник був у змові з ними... Коні стають, і до нас з усіх боків тиснуться страшні, кудлаті обличчя, блискотять ножі, револьвери...

Никанор Ферапонтович боронився. Був страшенно сильний. Та з самого початку борні один бродяга ввіпхнув йому свій ніж між лопатки... Доки ніж був у тілі, доти Никанор Ферапонтович... кидав напасників, як снопи, ламав їм ноги копняками своїх здоровенних чобіт. Та коли бродяга підсунувся ззаду і вирвав ніж із рани, Никанор Ферапонтович швидко ослаб і покотився додолу. Мучили його страшенно... Я... гляділа на се труп’ячими очима.

Потім ми поїхали. На козлі сидів інший візник, а обік мене в футрі Никанора Ферапонтовича... Зигмунт... На лісовій поляні... ділили добичу. За мене зчинилася бійка. Зигмунт доказував, що я його жінка, але там, у сибірських лісах, сей доказ не мав ніякої ваги. Я дісталася ватажкові. Його звали коротко Сашка, але хто він був, якої народності і якої віри, сього не знав ніхто. Зигмунт покинув ватагу, шепнувши мені на відхіднім:

– Не бійся.

По двох тижнях ватагу в її лісовій криївці обскочили три роти солдат. Сашку на місці повісили. Інших позаковували. Мене взяв капітан. Зигмунта, що припровадив їх туди, закували разом з іншими. Більше я не бачила його. Ніч нас звела, ніч розвела, і для мене він лишився страшним виплодом ночі».

* * *

«Ані побут між злодіями, ані блукання по сибірських тундрах, ані життя в тайзі серед бродяг не було для мене таке страшне та погане, як життя в домі капітан-ісправника Серебрякова. У нього була шлюбна жінка, зла, як гадюка, але держана в страсі і вічних побоях... Капітан... у п’янім виді бив нас обох, не розбираючи... Хотіла йти в Байкал утопитися та натрафила на поїзд, яким їхали війська на війну з Китаєм. І поїхала з ними. Мені байдуже було...»

* * *

«Страшна була ніч. Бомбардування сильніше, як коли-будь досі. Здавалося, що все місто розторощать на порох. Микола Федорович умер. Ховають його з парадою. Китаєць говорить мені:

– Ся ніч – почта поїхав.

Прощавай! Любий мій!.. Та ні, не буду розжалоблювати себе... Прощай! Гармати грають. Чи новий штурм? Іду над море, щоб передати лист китайцеві. Ще раз прощай! До побачення. Твоя Сойка».

* * *

І се має бути правда?.. Глупа, романтична дівчина повидумувала, щоб...

* * *

Три чверті на дванадцяту! Господи! Цілу годину просидів, сам, себе не тямлячи. І плачучи. Що се зо мною діється? Новорічна година наближається. Чи так-то я надіявся зустрічати її? Де мої сподівані радощі? Де мої естетичні принципи?.. Пропало, пропало все!.. Ось де страждання! Що таке чоловік для чоловіка? І кат, і Бог! «До побачення». Так вона кінчить. Та невже ж се можливе? Невже для нас, розділених так многими могилами, є якесь побачення?.. А понад ті могили пливе рікою одно... неперерване страждання.

Іван Франко «Сойчине крило»

– До побачення, серце! Приходь! Що... лишилося живе в наших серцях по стількох руїнах – нехай живе!.. Та ні, мабуть, не для нас надія!.. Нашої весни не воскресить ніяка сила! Де ти тепер?.. Може, давно вже твої кості розмиває бурхливе Жовте море? Чи, може, знов доля викинула тебе в широкий світ, у сибірські тундри, в китайські брудні передмістя, вкинула в болото і грається тобою, як забруканою, попсованою забавкою, поки не кине десь на смітнику? Голубочко моя! Де ти, озовися! Нехай у сю новорічну годину хоч дух твій перелине через мою хату і торкне мене своїм крилом! Нехай його подих донесе хвилю дійсного, широкого, многостраждущого життя в моє слимакове, паперове та негідне існування!

* * *

Дзінь-дзінь-дзінь! Дзвоник у передпокої!.. Що се таке? Телеграма?

Івась, мабуть, спить уже?.. Чую, відмикає. Якийсь гомін!.. Кроки в салоні.

– Се ти, Йвасю? Ти ще не спав?

– ...Читав досі... Якась пані в передпокою. Конче хоче бачитися з паном.

– Пані? Стара? Молода?

– Завельонована . Скинула футро. Там холодно, а вона сидить у такій легкій сукні, червоній з білими цятками...

– Проси!

1905 р.

1. Яке ваше перше враження від головного героя твору? Доведіть, що це надзвичайно складна й суперечлива особистість, яка свою громадську діяльність поставила вище за особисте щастя?

2. У чому полягає «ідея цілого чоловіка», розкрита у «Сойчиному крилі» Іваном Франком?

3. Розкрийте образ Мані як жертви обставин і водночас як безпосередньої винуватиці свого змарнованого життя.

4. Доведіть, що цей твір має всі ознаки модернізму. Риси якої саме його течії помітні найбільш виразно?