Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Хіба ревуть воли, як ясла повні?

I

ПОЛЬОВА ЦАРІВНА

Надворі весна вповні. Поле – що безкрає море – скільки зглянеш – розіслало зелений килим, аж сміється в очах... З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею спіє хліборобська доля... А згори лине жайворонкова пісня: доноситься голос, як срібний дзвіночок, – тремтить, переливається, застигає в повітрі... Гарно тобі, любо, весело! Хочеться самому жити й любити; бажаєш кожному щастя. Недаром в таку годину – аби неділя або яке свято – хлібороби виходять на поле хліба обдивлятись!

Отакої саме пори, в неділю, після раннього обіднього часу, – тим шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од великого села Пісок аж до славного колись Ромодану, – йшов молодий чоловік. «Не багатого роду!» – казала проста свита, накинута наопашки, – «та чепурної вдачі», – одмовляла чиста, біла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-під свити. Червоний з китицями пояс теліпався до колін, а висока сива шапка з решетилівських смушків, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу...

Ішов справді парубок. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп’ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі – теж гострі; лице довгообразе – козаче; ні високого, ні низького зросту, – тільки плечі широкі, та груди високі... Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке – дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою...

Парубок плівся повагом, позакладавши руки назад себе; позирав навкруги своїми блискучими очима; іноді зупинявся й довго розглядав зелене нив’я. От опинивсь на невеличкім горбу по той бік місточка; став, обернувся лицем до його; перевів погляд на крайне жито. «Оже, тут кращі хліба, ніж під селом, – подумав сам собі, – тут, мабуть, сильніший дощ пройшов...» Знов повернувся, – і рушив далі.

Спустившись в долину, повернув з курного шляху на обніжок – і пішов поміж зеленими житами. «От де моя праця, – немов казали його очі, – не марно потрачена: вона зробила з мене чоловіка, хазяїна!..» Знову глянув на свою ниву, наче рівняв дві ниви між собою, – і промовив вголос: «Бач... на нашому полі жито краще, ніж у дядька Кабанця: моє таке густе та гонке, а в його – ледве од землі одлізло, – низеньке, жовте, засмоктане...»

Не вспів доказати останнього слова, – чує: недалеко, з-за жита, хтось співає... Парубок стояв, як зачарований. У очах засвітилась одрада; лице прояснилося, наче хто збризнув його свіжою водою; серце затіпалось немов хто доторкнувся до його... «Хто б це?» – подумав він та й пішов на голос. Ще ступінь, ще... зашелестіло жито, заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось... Ще хвилина – і з жита заманячила дівоча постать... Парубок став. Дівчина, як перепелка, знялась – і помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, – вона здавалася русалкою...

1

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царівну, бо стояв, як укопаний, розтягши й без того довгообразе лице, широко розкривши здивовані очі...

Дівчина одбігла трохи і собі стала. Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовими квітками, чудовно вилося коло білого чола; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на біле, рум’яне личко, як яблучко наливчате; очі оксамитові, чорні, – здається, сам огонь говорив ними... Дві чорні брови, мов дві чорні п’явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими віями. Сама – невеличка, метка й жвава, з веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зелена байова керсетка, з червоними мушками, червона в букетах спідниця, на шиї дорогі коралі, хрести, золоті дукати – усе гарно пристало до хорошої дівоцької вроди. Не спускаючи з очей, він підходив до неї.

– Чого ти тут ходиш? – обізвалась вона перша.

– А ти чого хліб толочиш? – не зовсім ласкаво одказав він. – Де ти взялася? звідкіля сюди прийшла?..

Дівчина почула, як тільки чують дівчата, чого в його запнувся голос; очі в неї заіскрили, заграли...

– Не ск-а-ж-у! – одмовила вона нарозтяг, осміхаючись, і подалася трохи личком вперед, згорнувши пухлі білі руки попід ліктями. – А прийшла сюди, бо недалечко живу... А ти хто?

– Посідаємо тут... побалакаємо... я тобі й розкажу – хто я...

Сплеснула в долоні, зареготалася та й помчалася буйними житами... Далі – вискочила на зелену луку, що красувалася польовими квітками; потім – повернула круто наліво, почесала яриною; як білочка на деревину в лісі, так вона збігла прудко на згірок; стала, перевела дух, озирнулася – та наче мана яка, спустилася вниз – і скрилася за горою.

Парубок ні з місця. «Що це? – думав він. – Чи справді, чи вважається?.. І відкіля б це?.. чи не москалівна?.. Так же, казали, у москаля дочка вмерла... гм... мов, бачся, на хуторах нікого такого й немає... Хіба Хоменкова? – так же не близий світ од Хоменкового хутора сюди теліпатися... Чия б же це?..» Парубок постояв на згірку, помилувався красою околиці, задивився на один хутір, на другий; пригадував хазяїнів їх, перебрав у пам’яті їх дочок, – та, теряючись в догадках, і повернув назад – додому. А перед очима – зелена керсетка, червона спідниця, знадний з усмішкою погляд, червоні, як кармазин, уста, з котрих виглядає рядок дрібних, як перли, зубів... У його аж мороз пішов поза спиною... Ось незабаром і Піски. На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, – видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті.

Недалечке від хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бідненько зодягнена, – і, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Із хлівця прожогом вискочила невеличка свинка й кабанчик – і давай хламати зерно, не підпускаючи курей. Молодиця спершу кричала на непроханих гостей, потім плескала в долоні – й штовхнула кабанчика ногою.

2

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Саме на цей крик у двір повернув парубок. Не вспів він ще гаразд і воріт причинити за собою, – як уже на його напустилася розсерджена молодиця.

– І де ти, Чіпко, ходиш? де ти бродиш? – докоряла вона. – Ось до якої пори виходив! Ні корова, ні кобила не наповані, а він блукає...

– Я, мамо, на полі був... до ярини довідувався, – одказав він.

– Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись її й доїти! – усе-таки з докором гукнула з сінешніх дверей мати.

Він випустив з загороди корову, одв’язав од ясел кобилу – погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свіжої трави. Зелена трава нагадала йому зелену керсетку; заманячила ніби знайома постать; він мерщій кинув у ясла оберемок... йому здалося, що з-під трави заблищали, мов дві углини, двоє чорних очей... Швиденько зачинив загороду, пішов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати.

– Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка? – пита він трохи згодом.

– Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, – та, казали, либонь умерла. – А що там?/p>

– Та я так питаю... нічого.

Розмова увірвалася. Син лежить на лаві. Сон не йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попід боками, а в віччю – вона та й вона. Перевернувся з боку на бік, натяг на голову ряднину, – не спиться, та й годі...

II

ДВУЖОН

Літ за двадцять до кріпацької волі, з того самого Ромоданового шляху, яким ішов парубок, у село Піски вступав якийсь невідомий захожий. Видно – з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; через праве плече, на палиці перекинута торба – мабуть, з харчю, та пара шкапових чобіт. На взір – чоловік середніх літ.

Ішов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всі боки. Сказати б – з заробітків, коли б не така рання пора.

Дійшовши до одного двору, де серед нечистого городу влізла в землю старенька хата, захожий став. «Оце ж мов, бачся, й Окунева хата!» – каже він сам до себе. На той час з низеньких хатніх дверей вийшов молодий парубок.

– Здоров був! – обізвався до його захожий. – Чи це Окунь живе?

– Який Окунь?

– Карпо Окунь, старий дід.

– Ні: це Лимар, а не Окунь.

На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жінка. Видно, поралась коло городини, – бо очіпок подався трохи набік, лице в поту, руки в землі.

– Та кого ти, чоловіче, питаєш?

– Окуня Карпа.

– Е-е-е... його вже давно й сліду нема... Знала я того Окуня, знала... Уже, мабуть, літ з десять буде, як помер... А тобі ж навіщо він?

– Та треба... Так умер, кажете?

– Умер, умер.

– Та хто ж після його зостався?

3

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Та хто ж, після його зостався?! – каже жінка, задумавшись... – Та, здається, вже й немає нікого такого...

– Так... А волость же ваша далеко?

– Волость? – глянула жінка на його й, перегодя трохи, одказала: – на тім боці села.

– Ну, спасибі вам. Прощайте.

– Ти не питав, Грицьку, – тоді жінка до парубка: – Хто він такий? навіщо йому Окунь?

Жінка справді догадалася навіщо захожому здався мертвий Карпо Окунь. Той, що розпитував, об’явився в волості небожем Окуня – Остапом Хрущем, що літ, може, з п’ятнадцять як пішов на Дін. Уже його й з ревізії викинули, не тільки з думки. Тільки старі люди пам’ятали ще – коли бородатий та білий Окунь виряджав на Дін до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце він назад повернувся й просився в піщанську громаду.

– Чого ти звідтіля вернувся? – пита його голова, – хіба там недобре стало жити?

– Не ті тепер порядки пішли: багато вже й там нашого брата... пропадає...

– А тут хіба краще? – пита писар.

– Та все ж, бачте, – рідна сторона.

– Як же ми тепер тебе приймемо? – знову голова.

– Та в мене ось є старий пашпорт. – Та, витягши з гамана шматок засмальцьованого паперу, з обтіпаними краями, й подав голові.

Подивився той на папір, розправив, прочитав – і знову зложив.

– Що ж з сього?! Відколи пашпорта не переміняв! – не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.

– Та там мене й по цьому всюди приймали.

– Гм... Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? – пита голова писаря.

– А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громаді могоричу, то, може, й діло буде, – одказав писар. – А то, як бродягу якого, ще в тюрму запруть.

– Зділайте милость, – каже, кланяючись, Остап, – уже поклопочіться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч одслужу за те. Через три неділі Остап косив у писаря сіно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий – невтомний! А через місяць йому об’явлено, що тепер він піщанський громадянин – козак, Остап Макарович Хрущ.

Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямісінько й почвалав у город найматись. Послужив він рік, а на другий уже ґрунт і хату купив. Якраз на край села чиясь сирітська пустка: необмазана, невкрита, город не обгороджений, звісно – сирітське, та ще й за селом.

Купив Остап хату, та, не довго думавши, й шле старостів до Мотрі Жуківни – бідної, некрасивої дівчини, уже таки й літньої, що жила в сусідах, удвох з старою матір’ю.

– А що ж, Мотре, – каже їй мати, – іди! Хоч хата своя буде; хоч не тинятимешся на старість, як от я, стара...

Обмінили хліб, а в неділю й весілля заграли. Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на світ народилася. Чепурить її, прибира. Діждали весни, – город одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббілила; призьбу жовтою глиною підвела; коло хати віником обмела...

Та й тільки ж то, що огородина своя, а більше землі – ні ступня. Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою – старою своєю матір’ю, а все бідно жили. Іноді зимою ні з чого було й галушок зварити, – приходилось сухим хлібом давитись...

4

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Остап – спершу був повеселів: такий балакучий, такий щирий, – Мотрю жалує, коло тещі ласкавий; а далі – все хмурнішав та й хмурнішав. Так минув рік; минає й другий; а вони – всі тройко (дітей не було) – похмурі, невеселі... Немає долі – немає й радості!

Лягла зима. Падав дрібний сніг, як бува в холод: буйний вітер крутив заметами й вив, як звір у лісі, у димарі Остапової хати. Ніч уже спустилася на землю. Мотря й Оришка сиділи на полу; перед ними на стільчику неясно блимав каганець – от-от збирався погаснути.

– О-ох! – важко зітхнув Остап. – Обридло вже мені по цих краях горювати, – промовив він, наче сам до себе. – Діжду весни, піду на заробітки. Там, може, знайду добре місце, то й вас переведу... Та вже ж ви тут з матір’ю то сим, то тим боком настягаєтесь на зиму... А я, коли що, то там і зазимую. Так мені тут остогидло!

Вирядили Остапа на Дін у Великий піст, а так – к Зеленій неділі – приходить з Дону бумага: чи є, мов, у вас такий і такий козак Остап Хрущ? Що тут він прозивався не Хрущ, а Притика... Що він кинув у нас жінку й троє дітей, пропадав три роки без малого... А ось тепер – у пашпорті він уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим.

Так оце запитувала якась Донська станиця Піщанської волості... І задала ж роботу волосним оця несподівана бумага!

Як прочитала її козацька старшина, то голову й руки опустила.

– Оце так! – скрикнули в один голос і голова й писар. – Буде ж тепер від окружного... І як-таки повірили такому волоцюзі?!

– Недурно мені сю ніч чорна собака снилася, – похваливсь голова. – Жінка одгадувала: напасть... так воно й є!

– А мені руда свиня, – увернув писар. Порадившись, мерщій послали за Мотрею десятника. Мотря прийшла.

– Чи не розказував тобі чоловік чого про Дін? – стріли її волосні. – А що там? Хіба яка чутка прийшла?.. – запитала вона зляканим голосом.

– Так і так – кажуть; таке й таке диво...

Як почула таке Мотря, то й лиця на їй не стало: поблідла, як крейда; хотіла щось сказати, та не вимовила й слова, – тільки раз по раз тяжко зітхала, і якось чудно дивилась мутними очима...

– Чого ти здихаєш? – гримнув на неї голова. – У чоловіка навчилася Прокляті! Через вас на Сибір ще підеш...

Мотря повернулася, вийшла. Ішла по вулиці, – не бачила світа перед собою; прийшла додому, – як п’яна, мов чмелена...

– Що там, дочко? – стріла її мати. – Чого тебе кликали? Чи, не приводь Господи?.. – Оришка не доказала. У неї в думці пробігла смерть Остапова.

В Оришки затіпались челюсті, забігала по виду мишка. Мотря утерла рукавом сльози й простогнала... А далі натужилась і, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати:

– О-о, Боже мій!... недурно він все сумний був... мовчав... журився... та все через сон про Дін викрикував... про Хіврю та Грицька... Недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя голівонька бідная!!.

– Про яку це ти Хіврю плещеш?

– Про жінку того сучого сина, щоб йому... ні добра, ні життя!.. Остапа...

– Мотре! не тумань ти моєї голови: розкажи по-людськи – що там таке?

5

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Отой волоцюга, блудяга... покинув на Дону жінку з дітьми... приплівся сюди на мою голову... Господи! і за що ти мене отак караєш на сім світі? – скрикнула Мотря і знову залилась сльозами.

Тепер тільки Оришка розібрала своє лихо. Образа, гора тяжкої образи дочки, людські поговори та сміхи, – все разом піднялось у голові матері, налягало їй на старе серце важким жалем...

Страва давно стояла у печі: ще як у волость ішла Мотря, то засунула, щоб упрівала. Тепер ніхто й не згадав про неї. Горе без страви нагодувало обох. Мотря й Оришка не спали, не плакали, – тільки то одна, то друга зітхала... І відкіля це лихо взялося? і чого воно до них вчепилося? чим була Мотря Остапові?.. чим вона тепер осталася?.. Жінка жонатого чоловіка? покритка-дівка?.. Ні жінка, ні дівка, а замужня вдова... Гріх перед Богом, – чим його замолити? Сором перед людьми, – чим його змити?.. А ще ж, може, і каратись за це прийдеться – хоч не на сім, то на тім світі... Не вигадали поради й волосні. Судили, рядили – та окружному, а окружний – та губернаторові. Пішли писати та одписувати... Незабаром наїхало в село чиновного панства. Натерпілася страху Мотря од тих хитрих спросів та переспросів; набралася горя Оришка, глядя на свою дитину.

А в селі – тільки й мови, тільки й речі, що про Хруща. Наче все на світі для Пісок провалилося, один Хрущ зостався, а через Хруща – й Мотря... Хто її зроду не знав, – став допитуватись: де вона й що вона. Не можна Мотрі нікуди очей показати, щоб на неї пальцями не тикали. Немає Мотрі спокою і в церкві: і там її не спускають з очей.

– Ото... ото вона! низенька, чорнява... чорним платком голова пов’язана, – чує Мотря позад себе в бабинці. – Еге ж, еге...

Ото вона сама... за жонатого заміж пішла. Тоді тільки люди трохи забули про Хруща, як жнива настали. Коли це – перед Другою Пречистою ведуть Хруща у ланцюгах через Піски. Як зачули люди, то за малим не все село вибігло з хати, мов на ведмедя, дивитись. «Хрущ!.. Хрущ іде!.. Хруща... Хруща ведуть!..» – викрикують з усіх боків по селу. І біжить на Хруща дивитись старе й мале.

Загубила спокій Мотря: водять її то в город, то з города... А тут – друге лихо: Мотря почула – щось заворушилось під серцем... Помітили люди – та як у дзвін задзвонили:

– І я кажу: не перед добром таке на світі коїться!

А під неділю або свято збереться де-небудь чоловіків купа, надійдуть жінки, парубки, дівчата – назбирається чимала юрба людей, то й давай перетирати на зубах у сотий раз того чудного Хруща. Аж ось – не знать звідкіль узялась на селі чутка, що він ні Хрущ, ні Притика, а прямісінько-таки Іван Вареник – кріпак пана Польського. Така чутка збила з пантелику судових і громаду. Як тепер його судити? Кинулись до пана, – пан одсахнувся: робіть, мов, з ним, що хочете, як знаєте... Як голили хлопців у москалі: «У некрути його!..» – закричала громада. І «перевертня» прямо з тюрми повели до прийому. Заголивши лоб, перевернули його ще вчетверте – і став він з Вареника Хрущовим.

Оддали Остапа в москалі перед Покровою. А так, перед пущенням, породила Мотря сина. Роди були тяжко трудні: потугувала ними Мотря два дні й дві ночі, не своїм голосом викрикуючи... Ледве Мотря на той світ не переставилась. Уже й не кричала й не стогнала – лежала мертвою колодою... Аж на третій день «Господь її помилував»: серед тихого плачу Орищиного почувся голосний дитячий крик...

Оришка підняла руку, перехрестилася... Мотря важко зітхнула – і розкрила сплющені очі... Хату обняла тиха одрада.

6

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Як же почули люди про такі роди, – знову загомоніли. Дійшло до того, що ніхто вже Вареника не щитав і за чоловіка, а так-таки за самісінького куцого... Дехто помітив і невеличкі ріжки на голові в його, як стригли в прийомі. А Кирило Кнур – недалечкий сусіда – Христом-Богом клявся, що як купались з Остапом укупі, то й хвостика бачив... Не при хаті згадуючи – куций, та й годі!

А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких родах!!.

– Щось воно таки непевне, моя матінко!.. – цокочуть жінки, похитуючи головами.

І не одна й не дві нарошне забігали в хату до Мотрі – довідатись: чи немає на йому яких ознаків? Усі в один голос: «чортеня», та й годі!

Прийшлось кумів брати, – ніхто не хоче. Кинулась Оришка по сусідах... Всяк дякує, сторониться... Ходить вона по хаті – сама не своя: світить сідим волосом, ломить сухі руки... На той час лучились у селі перехожі москалі. Оришка до них: «Москалики-лебедики, охрестім дитя!» Купила москалям кварту горілки. Тоді один якось згодився. Москаль за кума, сама Оришка за куму.

Понесли до батюшки. А панотець і собі: «Як його такого виродка в хрест уводити?!» Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором.

ІІІ

ДИТЯЧІ ЛІТА

Не судилося Мотрі щастя. Не зазнала вона його змалку, не бачила дівкою, жінкою, не сподівалася замужньою вдовою...

Не тільки її, а й її матір стару стали цуратися люди. Саме те місце, де вони жили, зробилося якимсь страшним. Казали, що до Мотрі кожної ночі змій у димар літає. Бувало вночі ніхто не пройде повз їх хату, не перехрестившись; а дітям – то й удень забороняли туди бігати...

Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був Остап, поки ще не женився, то вона, мов, і бадьорилася; а як піднялась лиха година, що замчала не тільки лад у хаті, а й самого Остапа, – то й хата осунулась... Стріха місцями повигнивала, покрівля де-где провалилася, вікна побиті: замість шибок – ганчірки світять... І всередині не краще. Стіни чорні, аж цвіллю взялися од води, що дощі поналивали крізь лиху оселю; черевата піч потріскалась, – диміла, куріла; замість лав якісь кривоногі ослінчики – і сісти на них страшно; стіл – ходором ходить; піл – на п’ядь дошка од дошки: Мотря під холод дві дошки спалила, бо не було чим у хаті прокурити... Бідота несказанна, злидні невилазні!

Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й її стара мати на ту оселю, на лихий той захист, через який вони стільки горя приняли, стільки клопоту звідали... Вони б його давно кинули, якби було де притулитися.

Літом Мотря стає жати. У Пісках ніхто не приймав, – бо помітили, що в кого Мотря жне – вся нива закрутнями унизана. В сусідньому селі Байраках Мотря хліб заробляла, – на жнива становилася. Що за літо заробить Мотря, те за зиму й проживуть... коли ще й ставало! А було так, що ні дрібка солі, ні пилинки борошна... Що, дівуючи, придбала Мотря, то все позношувала: саме гноття та рам’я висіло... У вибійчаному і в свято ходила. Другі в плахтах та запасках, голови шовковими платками повив’язують, а Мотря з вибійчаної юпки та спідниці не вилазила. А що старе, дране, – позшиває, позаштопує, – матері старе тіло прикриє, або дитині – штанці, куцину... Нужда!! На зиму на всіх одна юпка була. Піде куди Мотря, – сиди, мати, з хлопчиком дома – й не рипайся! Піти треба матері, – сиди, Мотре... бо й чоботи одні!

7

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

А й дитина ж то вийшла – на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, – як дзиґа крутиться, на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! – як стріла пуститься... Чіпка, як його звали, – не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!» або – ножа, або – веретено... – то він і почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть... Мотря за це не любила Чіпки. – «Десь Чіпка у нас буде дуже велике ледащо! – жаліється Оришці: – йому як що робити, то треба за тиждень загадувати, щоб роздумався...» А іноді було й буханця уліпить Чіпці в спину, щоб довго «не роздумував»... Тоді Чіпка руки опустить, реве на всю хату... Оришка справді душі не чула в Чіпці: так його любила й жалувала!

Як підріс Чіпка – став бігати, то вибіжить було з двору на вигін, та прямо до дітвори так і чеше. Так же й дітвора його не приймає. Чіпка був «виродок»... Як же Чіпку прийняти дітям до іграшки?! Хіба, щоб поглумитися...

– Запорток! – підхопить другий... – Ходім до його!

Побіжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за чорне волосся. Окрутнеться Чіпка, насупить брови, скривиться, тільки очима світить... Злі Чіпчині очі, та недобрі й діти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться на них Чіпка. А ті – за боки беруться зо сміху...

– Чіпко, де ти взявся? – смикнувши Чіпку за полу, питає хто з хлопців. Мовчить Чіпка, – сопе.

– Ти з яйця вилупився?! – знову, другий...

– Ні!.. мене бабуся на вгороді піймала... в бур’яні, – одмовляє понуро та все копирсає під нігтем...

Регіт – аж вигін розлягається...

– Ти – Чепіга, а не Чіпка! – крикне хто з середини – і вскубне Чіпку...

– Чого ти скубешся? – з плачем вимовля Чіпка. – Я бабусі скажу, – вона тобі дасть! А хлопці регочуться та за чуприну смичуть – аж поки не розплачеться Чіпка. Тоді візьмуть та й проженуть його геть.

Іде Чіпка додому, – іде та й плаче.

– Чого ти, Чіпко, плачеш? – стріва Оришка. – Бач, які то лихі діти: б’ють тебе, малого, зобижають... Не ходи!..

Дуже любив Чіпка казки слухати. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп’я рівняло казку до життя, а життя до казки – і само собі міркувало, дивувалося... В казці звірі та птиці те саме й так само говорять, як і люди... А так – птиці щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають... І ніхто не знає, що вони кажуть... «А добре б – дознатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому?.. І про що то розмовляє травиця між собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками!..»

– Чи воли, бабусю, говорять?.. – питає Чіпка в Оришки.

– Бог їх зна, сину... Кажуть би то, що говорять.

– А птиці?

– І птиці говорять...

8

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. «Скот, мов, ніколи не реве без нужди... як вертається додому та реве – то він радіє, що скоро дома буде, та спочине... А птиці щебечуть так, як сам Господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій – ні. От соловейко – як гарно співає? Він був колись людиною, та став пташкою...» Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх діток, – сина й дочку, – що вбили її мужа-ужа... Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала – вбила. За те мати й прокляла їх. Синові ж каже: «Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи людям і пізно й раненько: щоб тебе люди слухали – й не наслухались! – А ти, – каже, – дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали!» То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха – так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зілля, – щоб і городини не глушило, й людей не жалило!

Такі казочки бабусині, при самотньому житті, одсторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою... І за людей жалкував Чіпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими...

– Бабусю! – питає раз Оришки. – Чи в мене батько був?

– Був, сину.

– Де ж він тепер?

– У москалі пішов.

– Бач, а хлопці казали, що в мене батька не було... байстрюк! – кажуть.

– То погане слово! Викинь його з голови... То тільки злі діти так кажуть...

– Я не буду злий, бабусю!.. – одказує Чіпка, – та й задумається.

Трохи перегодя знову питає:

– А чого ж мій батько пішов у москалі? Навіщо він покинув матір?

– Люди оддали.

Така розмова велась у них не вряди-годи... Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову усе, що заховала її шестидесятилітня пам’ять. А Чіпка не брав – гарбав усе те! Чіпка більше слухав, – іноді й засне, слухаючи бабиної мови, що як струмінь тихо журчала... А іноді й сам розщебечеться... Уже й ніч настала: засвітили зорі, замиготіли, заіскрили... Задивився Чіпка на небо.

– Що то, бабусю? – указує на зорі.

– Зорі. То – янголи дивляться! У кожного є свій янгол: то-то він і пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе не спіткало.

– І моя там, бабусю, є зірочка? й ваша? й мамина?

– І твоя є, й моя, й мамина.

– А де ж моя, бабусю? – пита Чіпка, положивши голову на бабині ноги й не спускаючи очей з цілого рою зірок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому небі.

– То Боже діло, то він і знає...

– А що то за Бог, бабусю?

– Бог?.. Бог – батько. Він усе держить на світі: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину... Він страшний задля злого, а для доброго – й він добрий. Бог-батько... на світі нас держить і хлібом годує... Тулиться Чіпка до баби та стиха шепче: «Я, бабусю, буду добрий... я злого не робитиму, то й Бог мене не поб’є... А отих дітей, що мене били та проганяли – тих Бог поб’є, бо вони злі!.. я буду добрий, бабусю...»

– Ви казали, бабусю, що Бог нас хлібом годує?

– Він, дитино, – він нас годує...

9

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– А чого ж мама хліб заробляє, – ось досі з роботи нема. – Каже, якби не робила, то нічого було б і їсти?..

– Чоловік на те й уродився, щоб робити, а не лежати. Спершу, поки ще люди в раю жили, то нічого не робили, – як святі були...

– І навіщо ті люди согрішили, бабо?.. От би тепер і мама дома була, не плакала б так часто... і хліб би був: коли здумав, їв би!..

Недурно Чіпка жалкував про хліб: він був у них, як розважений... Сказано – убожество! Раз була чудасія з-за того хліба.

Мотря була на полі. Оришці треба на грядках полоти. Як на те Чіпка розвередувався: в одну шкуру: «Їсти!» Взяла Оришка окраєць хліба, одломила шматочок, дала йому, а останній положила на столі: «Не бери ж цього, – наказує Чіпці, – бо он дивись: дивиться Бозя! Прийде мати, спитає, – хто хліб поїв? – То Бозя вкаже пальцем, – мати й виб’є... Гляди ж, не бери!» Та й пішла собі... Задумався Чіпка. А це, зразу, як кинеться од столу... Ухопив стільця, стеребив на лаву, знайшов ножа, зліз на стілець, та й повидовбував очі в образа! Тоді взяв – увесь хліб з’їв, та й побіг на грядки до баби. – «А я, бабо, й той хліб з’їв!» – хвалиться. – « А як мати прийде та спитає: «Хто хліб поїв?» – то Бозя й скаже...» – «Е... е... Бозя, бабо, не бачила... я повиймав очі, щоб не дивилася!..» Коли так, перед Різдвом прийшлося хату білити, образи мити. Зирк! Мотря на образ – аж очей немає! Вона так і отетеріла. – «Хто це очі повиймав?» – питає в Оришки. – Глянула – справді без очей... Тоді до Чіпки: «Ти очі повиймав?» – Сміється: – «Я... Щоб не бачила, як хліб їстиму!»

А були такі часи, що не Бозя, а Мотря била Чіпку, – і добре била! Синяки іноді по місяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чіпки. Чи, не дай Боже, занедужає Чіпка, – Мотря сама не своя. Цілу ніч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться... «Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старість у помочі... Може, хоч на старість не прийдеться до кривавого поту робити!..» А нехай, здоровий, зробить що Чіпка, – нехай з’їсть лишній шматок хліба, чи покачається в калюжі... Лишенько!.. Інша мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вміла здержувати над рідним сином. Ой, злий же він був тоді! Аби зміг, – матері очі видрав, або сам собі що заподіяв, якби не баба... За те Чіпка любив бабу. Що баба не скаже, усе послухає. А матері не любив і не слухав...

IV

ЖИВ-ЖИВ!

Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та в холоді, у злиднях та недостачах. І все сам собі, як палець. Чіпка мав добру пам’ять: з неї ніколи не виходила думка, що він «виродок»; він ніколи не забував бабиної ради... Собі на лихо, рядом з добрими думками, в малому серці ворушилося щось недобре, невпокійне... Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку... Бог страшний злому, а Чіпка дума, що він добрий, а лихі люди його дратують... Ось йому минуло дванадцять літ. Восени радиться Мотря з матір’ю:

– Чи не наняти б нам Чіпку хоч за харч служити?

– Як знаєш, дочко.

Пішла Мотря питати місця. Багатий козак Бородай шукав хлопця до скоту.

– А збирайся лишень, Чіпко, на завтра в найми, – каже, вернувшись увечері, Мотря. – Годі вдома сидіти та хліб переводити, – пора й самому заробити!

Чіпка – руками й ногами! Та вже Оришка – давай його умовляти: стала йому вичитувати їх гіркі недостачі та нужди. Послухав Чіпка, пішов. Приняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й розказує – як і що, й коли робити... Так же Чіпка нічого й знати не хоче! Раз якось розсердився господар, що не послухав Чіпка, – узяв його та й вибив. Розсердився й Чіпка... та трохи за малим не опалив хазяїна!.. Добре, що люди побачили – залили.

10

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Прогнав його Бородай. Пішов додому Чіпка, насупившись, поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника.

Знову йде Мотря шукати хазяїна – і знову швидко вишукала. Дід Улас, вівчар, що пас громадську отару, зашукував хлопців у поміч.

Дід Улас – сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий, немощний, та ще захорував до того, – так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панського хліба... Та вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку в царині та й наставила чабаном.

До його ото став Чіпка підпасичем. І – диво! згодився відразу... Робота прийшлася йому по душі. Устане він рано, ще до сонця, набере хліба в торбу, візьме малахай, що дід дав завертати овець, та й іде в царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара. Тим часом люди зганяють овець до царини. І розійдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю.

Ось приходить і другий підпасач – Грицько, Чупрунів син, хлопчик однакових з Чіпкою літ, та не кращих, видно, й достатків... На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, да ще й порвана; штаненята – саме гноття висить на очкурі – позасукувані аж за коліна. Грицько – козачий син, сирота. Після смерті батька та матері (вони під холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекій родичці – вдові Вовчисі; а як піднявся хлопець на ноги, то дід узяв його до себе в поміч коло отари... От рипнули двері – показався дід на порозі.

– Уже ви, хлопці, тута?

– Тута.

Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з землянки. На голові солом’яний бриль; на плечі, на ґерлизі, висить торба з хлібом та свита – на случай негоди; у руці – малахай. Хлопці підводяться, ховають у торби своє чорнохлібне снідання й біжать згонити овець, що розтеклися по всій царині, натщесерце смакуючи росяною травою... От уже й овець позгонили до гурту.

– А-г-у-у... тю-у-у! – гукнув дід. – Треш-тереш-треш! Хлопці по боках, дід ззаду, а Лиско, піднявши свій хвіст і голову вгору, гордо виступає за дідом, мов вірний джура за отаманом.

Сонечко почало з-за гори випливати – грало, всміхалося... За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали, та як у забій били; тут вівці бекають, мекають, кахикають... Чіпка йде з боку отари, похнюпивши голову... Об чім він думає?

Грицько, чи присів, чи ні – вже, дивись – опинився гін за двоє, скочив верхи на барана, трендикає та висвистує...

Чіпка лежить на спині, дивиться в блакитне небо... Погляд тоне в тій синій безодні, як у сивому тумані... тільки думка росте та ширша... І шепче він стиха за дідом: «Грішні ми, прокляті душі!.. І мати моя грішна, – думає він, – бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хліба... А баба не грішна: вона мене ніколи не била; вона мені усього давала, жалувала мене, вговорювала, от як дід... І дід, мабуть, не грішний... А Грицько? Грицько – грішний: он як він верхи на барані пре!..»

11

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.

– Навіщо ж ти їх надрав? – питає дід, не підводячи голови.

– А щоб оця погань не плодилася!

– Хіба вона кому зробила що?.. А гріх! – промовив Чіпка.

– А хто, як Христа мучили, кричав: жив-жив? – одказав Грицько, та й висипав з пазухи голоцюцьків з жовтими заїдами.

Чіпка подивився на діда, що лежав собі та дрімав, не слухаючи їх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив ґерлиґу.

Чіпка дивиться то на горобенят, то на діда: чи не скаже чого дід? Дід лежав собі мовчки. «Значить, правда, що вони кричали: “жив-жив!”» – подумав Чіпка, та як схопиться... Очі горять, сам труситься...

– Стривай, Грицьку! стривай! не бий... Давай краще їм голови поскручуємо!..

Як схопить горобеня, як крутне за головку...

– А що – жив! а що – жив!! – кричить Чіпка...

– А що – жив! – а що – жив!.. – вторує за ним Грицько...

Незабаром горобенят не стало: валялися тільки одні головки та тулубці... От знову сопілка замовкла. Трохи перегодя тихий регіт крізь сльози стиха веселив поле; далі – дужче... дужче... сльози сохли... регіт замирав... понісся веселий, танцюристий козачок...

– То дід гра, – каже Чіпка. – Ходім до його!

Тут з ними трохи халепи не сталося. Як гнали отару через луг, де не взявся сірий вовк і потяг нишком ягнятко в діброву... Отара схарапудилась, сипнула вбік – аж Грицька повалила; Лиско майнув за вовком. Чіпка за Лиском. Вовк бачить, що непереливки, покинув ягнятко та драла в ліс... Так де ж ти вовка в лісі шукатимеш? Тільки й того, що дід похвалив Чіпку – за те, що не побоявся вовка, одбив ягнятко. Хлопці збирали овець в отару, гнали до села. Там, у царині, стрівали їх люди, й кожне своїх овець залучало додому. Порозпускавши овець, хлопці вертали по домівках, а дід запирався в землянці до другого ранку.

V

ТАЙНА – НЕВТАЙНА

Добре Чіпці у діда підпасачем. Робота неважка, саме припала йому до вподоби – по його літах і по його душі. Та не те, щоб і без користі. На харч він собі заробляв, гроші йшли на одежу, ягнята – на прибуток.

– Слава тобі, Господи, що ти зглянувся на наше безталання! – дякує Мотря Богові. – А я вже не думала, щоб з його вийшли люди...

Отак радіють та Богові не надякуються, що хоч трохи втекли од тих важких злиднів, нужди, горя... І в хаті в них стало чепурніше, ясніше; і хліб не такий чорний та сухий; і каша до борщу не вряди-годи; а часом і сир на вареники... І одежа, хоч про свято, була як у людей; та й у будень не висіло та не бовталося старе гноття... І зокола хата обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рівненько; зверху полатана – не світить гнилою, дірявою оселею; з-за хати хлівець визирав, льох чорніє... Уже завелась свиня з поросятком і овечат десяток. Уже під Паску є своє поросятко й своє ягнятко, і паска – біла... Достатків більше, й достатки кращі.

12

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

А тут ще, після смерті якогось бездітного, далекого Мотриного родича, зосталося їм днів на десять поля... Після судів та пересудів, – після двох мішків пшениці та двох овечок-ярок , що Мотря подарувала волосному писареві, одсудили Мотрі землю громадою...

Аж помолодшала Мотря, весела стала.

Чи все ж то такі щасливі та ясні дні колихали Чіпку? Ой, ні! Життя, – що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.

Першою такою колючкою в Чіпчинім житті була смерть бабина. Йому тоді тільки що сповнилось п’ятнадцять літ. Баба вже була стара-стара, як молоко біла, як сухар суха. Уже й літом з хати не вилазила, хіба у палючий день вийде було з хати, сяде на призьбі, складе свої сухі сині руки на колінах та й гріється проти сонця. А восени все жаліється та жаліється Мотрі:

– Оже, дочко, щось мені погано... Мабуть, це вже моя за мною приходить...

Так казала Оришка звечора, а до світа – й Богу душу оддала.

Лежить баба на столі в хаті. Хрест в руках, свічка в головах... Та ж баба – тільки очі заплющила, рот зціпила... Прийшов піп, дяк, зійшлися люди, взяли бабу, однесли на кладовище, опустили в яму, загребли... Мотря плаче. Чіпка не плаче... Йому тільки чогось страшно, жалко... «Нема баби... – думає він. – Умерла баба... не буде більше баби...» «І від кого се? – запитувала його злякана думка. – Кажуть, від Бога?.. Смерть від Бога?.. темна німота... черви... все від Бога?!. Господи Боже! невже це треба?.. І для лихого його багато, а то ж для доброго?.. А баба така добра була, до всіх добра... І так каратися?.. Чи для всіх воно однаково?.. Де ж тоді правда?.. Ой, ні, ні! тут щось та не так, – тут щось друге, інше...» Уночі схопиться, – одягається, озувається...

– Чіпко! куди ти? – пита здивована мати.

– Баба кличе... піду до баби..

– Та Господь з тобою! Баби немає – умерла...

Почне його умовляти; роздягає його, роззуває... То він трохи й утишиться, сяде на лаві.

– Ляж, сину. Чого ти, сину, плачеш?

Мовчить Чіпка, плаче.

Напала його пропасниця. На велику силу одходила його Мотря. Оже хоч він одужав, а з літами убирався в силу, – та вже ніколи не теряв свого сумного погляду, понурого виду. Бабина смерть загадала йому загадку – котру він ніяк не міг розгадати... Він все хмурнішав та хмурнішав...

Не вспіло одно гаразд забутися – друга приключка приключилася, котра обізвалась на всім останнім житті Чіпчинім.

Чіпці минуло сімнадцять літ. А того самого року віковічні кріпацькі кайдани розбилися...

– Так оце, діду, й вам воля прийшла? – питає Чіпка діда, щоб хоч словом розважитись.

– Кому воля, а кому неволя! – сумно одмовля дід.

– Як саме?

– Ще ми мало робили, ще з нас мало сліз та крові точили... хай ще два роки поточать!.. Ох, Боже, Боже! коли твій суд правий настане?..

– Та вам же все рівно, діду: ви давно вже вільні, – примовивсь Грицько.

– Вільні?.. Були вільні, поки волі не було... Ох!.. А от тепер знову завадило: плати десять карбованців на рік!.. За віщо?.. з чого?.. Прокляті! і суду на вас немає, й права!.. – гірко закінчив дід.

13

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Хвилин з десять мовчали, наче води понабирали в рот. Дід знову забалакав, наче сам до себе: «Ще мало людей забили, на той світ позагонили? Ще мало у мандрах пропало, мов їх земля проглинула?.. А з живих – трохи юшки поповарили?!. Так ще й до старця... Що ж з мене візьмеш?!. Я людям служу, громаді служу – за хліб, за спасибі... от що! Ну, беріть знову у двір, лежатиму та даремно хліб їстиму, та й годі... Беріть?.. Легко сказати – беріть! А степ?.. а вівці?.. Я привик до цього, як до рідного... Ворог наш бере мене од вас, щоб замучити... Йому ще трохи... Ще, бач... ще...»

Грицько сидів, рота роззявивши, – сам не знав, що йому казати... Чіпка пильно дивився на діда – очей не спускав...

– Хто? хто?! – затинаючись, скрикнув він. – Хто одбере в нас діда?.. Ні!.. Ми діда не дамо, поки нас не вкладе!

Дід глянув і стрівся очима з палкими Чіпчиними.

– Пан одніме. Чіпко!.. він одбере, мій сину!.. У двір піду – старого недовгого віку коротати в неволі... покину вас... Усе покину: степ, овець... Лиска-сердегу...

– Я йому такого пущу півня!! – грізно каже Чіпка. Дід аж не стямився.

– Що це ти кажеш, сину? Його спалиш, а через його й другі погорять... Йому ж тільки шкоди наробиш, він собі швидко знов вибудується; а то – убогі погорять... Оханись, Господь з тобою! Дід мотнув головою: «А той же батько! як дві каплі води...» – промовив уголос.

– Хто? – поспитав Грицько.

– Отой! – дід указав на Чіпку.

– Хіба ви знали батька? – пита понуро Чіпка.

– Чому ж не знати, коли ми з одного двору.

– Хіба мій батько панський був? Адже він – москаль! – каже, здивувавшись, Чіпка.

– Коли ніхто не розказував, то я тобі розкажу... Давня то річ, – зачав дід. – Мені було тоді літ з двадцять, як привели твого батька в горниці лакеєм до панича... Розказували, що твоїй бабі старий пан хотів ласку зробити, та взяв та й приставив до свого сина твого батька... Він був собі якийсь малий, пуздракуватий , болізний... та шкодливий такий, як кіт! За паничем ходить – не ходить, слухать – не слуха. Панич якось його чи вскубнув, чи вщипнув... А той, як виважить руку, як удере його з усього маху по пиці... так паненяті носа й розтовк! Прибігла на крик пані; увійшов сам пан... – «На стайню його!..» – Узяли його лакеї на стайню, та так оджарили, що ні лягти, ні сісти... Тоді йому вже нікому було й пожалітися: батько у винниці в казані скипів, – упав якось у казан, – а мати з холери вмерла... Ото, як одшкварили його, – то вже він ніколи не бився, – тільки пустився на хитрощі. Усе дурить панича та видурює з рук усячину... аж поки його й за це не вибили! Як провчили, він хотів утопитись, та люди не допустили... А пан знову вибив, щоб не топив кріпацької душі, бо за неї треба подушне платити! Так він ото, як мандрував Шамрай, – таки з двору кучер, – то й він за ним потяг аж у Донщину. Тамечки виріс, оженився й оселився... Та лихий його попутав провідати про Хруща, козачого сина, що одних з ним літ, поплентався на Дін до дядьків, – та там би то, кажуть, і вмер... От він роздобув десь Хрущів пашпорт та покинув жінку, дітей і оселю – приплівся сюди. Його прийняли в козачу громаду. Хрущ та й Хрущ! Козак, вільний. Так він став у службу, заробив грошей, купив хату та й одружився з твоєю матір’ю. Літ зо двоє, може, пожив, – та й знову потяг на Дін до першої жінки. Отам його й злапали! – Привели сюди... суди та пересуди... Хто він такий?.. Що це він зробив?.. Та, кажуть, наш-таки шепнув комусь там: спровадьте, мов, його, куди знаєте, мені його не треба! Так до його дуже не чіплялись, а в перший прийом і завдали в москалі... Бач! Он він який москаль! Знаєш тепер?!

14

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Чіпка слухав, слухав та й голову схилив на груди, слухаючи... Очумався уже в хаті...

– Так отакий мій батько був, мамо? Ні! Недобре зробив батько, – глухо якось, з протягом, почав Чіпка... – Ні... негаразд!.. Чому він їх не вирізав, не випалив?..

– Кого, сину?

– Панів! – одказав твердо Чіпка.

– Що це ти, сину, кажеш? Хай їм Господь за те оддячить, а не люди!

Чіпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову заплакала. Тихо носився той плач по білих стінах та давив, як обценьками, серце і в матері, і в сина. Знемігся Чіпка. Не пам’ятав він, що думав; не почував, як тяжко стогнав... Мотря тихенько підвелась, підійшла крадькома до лави, де спав Чіпка, заглядає в його бліде лице. Очі йому від знемоги закрилися, зуби зціплені, вид – страшний, грізний. У матері аж серце боляче повернулося од того виду страшного...

– Хай тебе криє Мати Божа від усього лихого, – шепче вона. – Спи, сину, може, переспиш.

Сяк-так добув Чіпка підпасачем до осені. Восени почали з діда правити гроші. Дід не давав, бо десяти карбованців не було, а п’яти не прийняли. Потягли діда, як до різниці вола, до пана Польського у двір... На Чіпку налягла ще гірша журба, ще міцніше сповивав його смуток.

VI

ДОЗНАВСЯ

Вертає Чіпка в село. Йде вулицею мимо шинку; роздивляється, прислухається. Коло шинку кріпаків ціла юрба, позбивались у купу. Крик, гук, спірка, змагання...

Одні викрикують:

– Що вони нас дурять?.. що вони над нами знущаються? Ще якісь два роки видумали?.. ще трохи?!

– Ну, стривай! – кричить знову хтось з гарячіших: – тільки дійде до царя чутка, що вони й його й нас дурять, – знатимуть вони! Він їх зараз у кріпаки поверне, а нас панами поробить...

На весну радиться Чіпка з матір’ю:

– Що, мамо, робити? дід у неволі... чи не взятись мені з ким овець пасти?

– Знаєш, сину, яка моя рада? – каже мати. – Приймайся краще коло землі. Не все ж чужим та чужим її робити. Може, як-небудь розгорюємось на скотинку: свій хліб буде. Сам хазяїном станеш...

Та не слуха Чіпка материної ради. На другий день пішов радитись з громадою. Не прийняла його послуги громада. «Молодий ще, ненадежний... Нам треба вівчаря старого, щоб овець не порозгублював». Наставили вівчарем якогось діда з другого села. Тяжко образила Чіпку громадська неправда. «Чи я не служив? Чи за мене яка пропажа сталася?.. І де правда? де вона? І громада, бачу, живе кривдою... Скрізь однаково...» Вернувся він додому, трохи не плачучи. Волею-неволею треба було за плуг братись.

Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло – як щітка! У косовицю став за косаря – викосив дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настала жнива – місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав!

15

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, уже й хліб вимолотив, сама солома стоїть – завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба, та восени купив корову на ярмарку.

Радіє Мотря. Коло тієї корови, як коло дитини, ходить. Ось і телятко знайшлося. І молоко своє, і сир, і маслечко. Чого ще? Є для себе, є й для людей. Продає Мотря молоко глечичок по глечику, складає копійку до копієчки. Настягалася рублів на кілька грошей та к Різдву справила Чіпці парубоцьку одежу: купила добру сиву шапку, червоного пояса, чоботи добрі юхтові . Дякує Богові, що з Чіпки вийшли люди... Чіпка так і припадає до хазяйства. Припадає до того поля, наче закохався в його... Не тільки в будень – і в свято...

– Чого се ти, сину, так унадився в те поле, що й у неділю не посидиш дома? – питає Мотря. – Чи ти, бува, не наглядів чого там?

– Еге ж, наглядів, – сміється Чіпка: – там така перепеличка!

– Ти б собі пошукав, сину, хазяйки, а мені – помочі...

Чіпка нічого не одказав: узяв шапку, вийшов з хати.

Дівчина сиділа на обніжку, на зеленій траві, та плела вінок з ромену, сокирок, трав’янок і других польових квіток, що тут же недалеко на луці розстилались чудовим цвітним килимом, напували пахощами обвітря. Вона сиділа спиною до того місця, звідкіля підкрався Чіпка.

– Здорова була! – гукнув їй на саме ухо Чіпка, скравшись з-за спини. – А куди ти тепереньки втечеш від мене?

– Я й тікати не буду... – перевівши дух, одмовила вона, та й підвела на його свої оксамитні очі. – О-ох... та й злякав же ти мене... хай тобі! Се твоє поле? – трохи згодом, якось боязко, спитала вона Чіпки, не одриваючи очей від вінка.

– Моє.

– І хліб твій?

– Мій.

– І то, під гаєм, твоє?

– Моє.

– А я тут місцину найдужче люблю... Бач, які на ній гарні квітки ростуть. Чого ти дивишся на мене? – обізвалася вона, скинувши на його погляд. – Дивись, яку моду вигадав... мов з’їсти хоче...

Чіпка не одриває очей. Так йому мило дивитися на неї! Та взяла справді й повернулась до його спиною. Чіпка, як мала дитина, переліз на другий бік, – та все-таки заглядав в вічі.

– А-а-а, осоружний... причепа! не дивись, кажу! не дивись! – Та давай його вінком по голові й по виду бити.

Вона тріпала об його вінок, а він тільки осміхався... Вінок швидко розсипався; головки од квіток поодлітали; бадилля вона кинула геть у траву й зацокотала:

– Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?! – Та, згорнувши попід ліктями свої білі руки, – сама вже послала йому бісики очима...

Чіпка не видержав. Як кіт на мишу, – так він кинувся на неї; міцно-міцно здавив її цупкими руками, вліпивши в щоку такий поцілунок, що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усієї мочі.

16

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Пу-у-сти... п-у-у-ст-и-и! – закричала дівчина, пручаючись. Він її ще міцніше пригортав, поки вона, випручавши руку, не мазнула його по виду...

Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а він – на неї. Дівчина прямо глянула Чіпці в вічі; якраз стрілася з його очима та, спустивши вниз довгі й густі вії, запитала:

– Де ти був, що так довго тебе не видно було? чому ти сюди не приходив?

– Ніколи було, – не признається Чіпка, а сам собі подумав: чому я її не зустрічав тут?

– Що ж ти робив? – вона йому.

– Коло хазяйства...

– А в тебе земля ще де є?

– Ні, нема.

– А хата є?

– Є.

– Де ж ти живеш?

– У Пісках. А ти де? Скажи хоч: як тебе зовуть?

– Чого ти витріщив очі?

– Бо хороша дуже...

Вона осміхнулася, навела на його свої чорні очі – гладила ними, вабила... Не вспів Чіпка підняти голову, коли чує, щось гукає: «Галю!.. Галю!.. Галю!..» Дівчина кинулась, стрепенулася. Чіпка дивиться то на неї, то в той бік, звідкіля вчувся голос. Вона одскочила від його, і – тільки оком моргнути – майнула подовж жита. Коло хутора, гін , може, зо двоє від гребеня того самого згірка, на котрім стояв він, під двором стояла натоптувана жінка, наставивши руку над очима від сонця, та на всю околицю гукала Галю. Дівчина бігла прямо до жінки, та разом обидві й пішли у двір.

– Ну, тепер же і я знаю, чия ти! – промовив голосно Чіпка й весело повернув назад.

VII

ХАЗЯЇН

Ну, а Грицько що? Грицько – не промах. Як тільки почув, що діда в двір беруть: «Е-е, служив-служив, та тільки й того, що на мені... Час, мабуть, про хліб подумати». Виходили на заробітки піщани, – потяг і Грицько з ними, скинувши через плече косу, а за спину – торбину з сухарями, лихеньку свитину та не кращі й чоботи.

Невідомі місця, котрі довелось Грицькові вперше переходити, люди, яких їм лучалося стрічати, – все це мало незвичайний пошиб на парубка. На все те він дивувався, рота роззявивши... По вулиці, з одного й з другого боку, снували лавами люди по середині, битій каменем, гуркотали карети, коляси, фаетони, деренчали звощицькі дрожки... Заробітчани проходили мимо магазина з дитячими цяцьками.

– Дядьку Остапе! – обернувсь Грицько до одного з своїх. – Що то?

– Ляльки. Панам на іграшки...

– А дивіться, що то за звір роззявив так страшенно рота, немов тебе з’їсти хоче! Гляньте – як у роті червоно!.. А зуби які?! От, якби такого випустити та піймав він кого на зуби!..

– Хіба, ти думаєш, він живий? То зроблено з чогось.

17

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Та хай йому цур! Ходімо... а то ще тут по гамалику заробимо.

Пішли. Одначе в Грицька з ума не сходила та страшна лялька. «А чи я б то його подужав? Ні, мабуть... І Чіпка б, мабуть, не подужав... а вовка він раз сам на сам одігнав від овець... Цього навряд чи одженеш... І де воно заведеться таке!.. Господи ти мій милий...»

– Що воно таке за звіряка ото? – питає знову Грицько, як перейшли вони вулицю з магазинами та йшли трохи глухішою.

– Та я й знав, як його звати, та забув!

Грива біла, само руде, голе, рота роззявило, немов тебе проглинути збирається, – одмовляє Грицько.

– А хвіст довгий?.. на кінці з китицею?

– То – лев.

– Лев?! – вимовив здивовижений Грицько. – Що ж то воно за лев?

– Звір такий... Цар над звірами...

– А де ж воно водиться?

– Десь за морем.

– А хіба й за морем є земля?

– Бог його знає. Видно-є, коли цей звір з-за моря...

Вийшли з міста в поле на битий шлях. Тут уже інші речі клопочуть Грицькову голову; інші думки захоплюють його серце. Прийшли вони на місце. Грицько не кидався своїх. Цілою громадою стали вони на косовицю сіна, а потім і хліба. Робить він, як віл, без утоми; працює, як хазяїн, завжди веселий, покійний.

За цілий день випускав косу з рук тільки тоді, коли треба було попоїсти та виспатись. Хазяїн зглянувся на його щиру працю, похвалив його й набавив трохи плату. Одначе, як щиро не налягав Грицько, як з мочі не рвався, а прийшлося під осінь лічити заробітки, – тільки сотню й налічив! «Воно й добре, – дума сам собі, – оже все-таки трохи. Що ти з сотнею вдієш? Поганенький ґрунт можна купити, – так же до ґрунту ще багато треба. Хіба на зиму зостатись?»

І справді Грицько зостався. Селяни пішли назад додому, а він потяг далі – до Ростова. На дорозі зустрів він таких, як і сам.

– Не ходи до Ростову, ходім до Херсону! – раяв йому один з них.

– Чому?

– Там малий заробіток, а в Херсоні на кораблях дуже добрий.

– Та чи ходімо, то й ходімо, – подумавши, одказав Грицько, та й пішов з людьми.

Люди на пристані, як черва, ворушилися, бігали, всяку всячину виносили, кричали, ґвалтували.

– По карбованцю день! – кричали з судна.

– По карбованцю з четвертаком!.. По півтора!

Усяк викрикував свою ціну, усяк бігав, як несамовитий, од одного судна до другого, де більше давали; од плоту до плоту... Сторгувавшись в ціні, робітники злазили на плот або на берлину, виймали звідти усячину, і нерідко, по пояс у воді, виносили на головах дошки, бочонки, качали на вірьовках сорокові бочки. Став і Грицько, до одного плоту. За день – мало не три карбованці заробив. «Еге! – подумав він, – та це місяць отакої роботи, то й багатирем станеш?» Плата за день ніколи не падала від карбованця; зате більшала іноді й до п’яти. Все-таки далеко корисніше косовиці!

18

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Грицько радів, дякував у душі порадників. Навіть мало що й їв, та й то все на ходу: пильнував, надолужав, як би більше заробити! Пізньої осені Грицько полічив свої, бариші : дві сотні з лишкою лежало в його в кишені!

Грицько радів, як мала дитина. Тепер його надія, що, як виходив на заробітки, ще тільки мрілася, стала виразніше виступати перед очима: і город з садком, і нова тепла хата мов уже лежала в його в кишені...

Минула зима; наступила весна. Знову закипіла робота то на пристані, то в полі.

Залишив Грицько думку вернутись повесні додому: одіклав на осінь. «А може, тимчасом хто надійде з своїх, то тоді вже разом!» Грицько не помилився: прийшли весною піщани; розпитують, як, що до чого; розказують за Піски – хто оженився, хто заміж пішов, хто вмер; розказують, як трохи кріпакам позначилося неволі, які податки...

– А Чіпка як зажив, коли б ти знав, Грицьку! – хваляться йому.

Грицько й тому радий.

– Ми з ним пасли вівці. Він парень добрий, та тільки чудний собі. А тепер, кажете, зажив? От і добре!

Витрудив Грицько руки ту весну й те літо; а восени вернувся з своїми в Піски.

Як тільки прийшов, швидко купив величезний огород з новою хатою, з повітками, погребом, колодязем. За все те щось півтори сотні, чи що. Купивши ґрунт, почув себе Грицько зараз іншим, немов на аршин виріс. І люди заговорили в селі: «От парубок! от хазяїн!» Батьки та матері гострили на його зуби, як на корисного жениха, особливо убогші. Та Грицько тепер зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда. Між парубками він поводивсь звисока. Як же лучалося йому вийти на вулицю або піти куди на вечорниці, він зараз пускав їм ману в вічі. Де, мов, ви бували? що видали? Що ви знаєте?.. Ось як я був... отам і там!..

Оже Грицько, хвастаючи своєю бувалістю, пишаючись своїми достатками, сам тепер думав не про убожество. Йому бажалося до свого добра приточити ще й жінчине, щоб вийшло одно та велике! Отак поміркувавши сам з собою, – засилав він старостів до найбагатшого козака Лози, котрий щороку посилав в дорогу паровиць по десять за сіллю та за рибою. Так же й Лоза Грицькової натури. Він думав мати зятем не простого козака, не такого, що колись у драних штаненятах за вівцями бігав.

– Ще моя дочка небагато хліба переїла, сидячи дома, – одказав Лоза старостам.

Це трохи збило пиху Грицькові, осадило його наниз. Він притих, присмирів, навіть зайшов якось раз до Чіпки, котрим став був гордувати, – та не застав дома. Довго він міркував собі, перебирав у думці всіх дівчат на селі, – та сам незчувся: як і коли закохався в сусідчину наймичку – веселу, моторну й робочу дівчину, хоч і невелику красулю.

Христя – так її звали – зосталася малою після батька-матері. Родичі, що можна було, рознесли; осталося тільки днів на п’ять поля, та й тим орудував дядько, у котрого спершу вона й жила. Як піднялась на ноги, бачить: скільки не роби на дядька, нічого собі не придбаєш. Так вона кинула дядька, а сама пішла в найми. Хазяйка уподобала наймичку, а наймичка – хазяйку. Збоку дивлячись – Христя не наймичка, а дочка рідна. Так оця-то Христя, низенька, чорнявенька, не дуже хорошої вроди дівчина, якось ненароком запала Грицькові в серце. Забув Грицько про великий посаг, який думав затягти за жінкою; годі думати про якусь незвичайну красу, – давай лицятися та женихатися з Христею... Після Водохрестя заслав Грицько старостів до Христі, а через тиждень наші молоді й побралися.

19

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

На весну одібрав Грицько в дядька Христину землю, купив парку биків та корівчину та й став тую землю орати, спрягшись з таким же, як і він, небагатим козаком-сусідом. З жінкою Грицько жив мирно, люб’язно: ні лайки, ні сварки не чула їх простора, весела хата. В будні – обоє вони працювали; в свято – ходили вкупі до церкви; в гостину ходили, або в себе гостей приймали... І стали вони між людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижу парою...

ПИТАННЯ

1. Чим саме вас особливо схвилювала доля Мотрі Жуківни, матері Чіпки?

2. З якою метою автор так поетично описує образи бабусі Оришки й діда Уласа? Який вплив ці люди мали на Чіпку?

3. Що спільного, а що відмінного було між підпасичами і юнаками Чіпкою та Грицьком? Хто з них вам більше подобається і чому саме?

4. Чи можна стосунки неодружених Галі й Чіпки назвати прекрасними почуттями? Чому?

ЧАСТИНА ДРУГА

VIII

СІЧОВИК

Велике село Піски. Розкинулось, розляглося і вздовж, і вшир, і впоперек на рівній низині, в балці, а перед самим селом, мов хто борошна насипав – білого піску серед чорної землі. Посеред села стоїть невеличка старенька церковця, трохи перехилилася на один бік і вросла в землю. Проти церкви, на невисокім згірку, величезний палац світить дверима-вікнами... І палац уже, видно, давній та ще й запущений. Мабуть, ніхто не живе в тому палаці, бо й двір нерозчищений – заріс густою муравою.

А літ за півтори сотні не тільки цього палацу, а й самих Пісок і сліду не було. Там стояло невеличке сільце, або краще – невеличкі хутірці розсипались по балці, як стоги сіна зимою по степу.Мазанок було всього, може, хат з п’ять, а то все – землянки при самій землі, як могилки, повіддималися. Так уродилося багато сіл і хуторів кругом Гетьманського. Тоді заснувалися й Піски.

Та людська пам’ять не сховала того: коли і як оселився в них захожий січовик Мирін Ґудзь. Заховала тільки людська спомка, що цей Мирін був уже немолодий чоловік, коренастий, з довгими усами, з закрученим за ухо оселедцем, та що він ще довго після того, як оселився, не кидав свого запорозького звичаю – воювання. «Воював, – казав він, – з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а тепер воюватиму – з звіром!» Немає день, немає два, іноді й на третій не видно. А там – глянь! і несе шкур п’ять або шість вовчих. Поки й сам не набіг на свого звіра, що й його звоював. І ніхто другий звір той, як Марина Зайцівна, з піщанських-таки хуторів козача дочка.

Кликнув Заєць Марину, – старої не було, за рік перед тим умерла... Отак і так, – каже дочці: «Сватає тебе Мирін. Чи підеш?» А вона – звісно, молода, сором’язна: «Не знаю», –одказує... Так удвох з Зайцем випили добре, та й справу зробили... Узяв він, та й поблагословив. А через тиждень, у неділю, пішли до попа на Побиванку та й повінчалися... З того часу заржавіла січова рушниця, злігся порох, розгубилося креміння. Став Мирін Ґудзь поле орати та хліб пахати, а Марина – сина Івана колихати...

Кров батьківська, січова, ще змалку обізвалася в жилах малої дитини. Найлюбішою забавкою було йому будувати та розоряти землянки, вали, окопи, шанці... Батько дивиться, сміється. Любо старому рубаці згадати на своїй дитині свої молоді літа! Зате мати не дуже втішалася тими страшними іграшками. Івась у неї був одним один. Їй тяжко й страшно було подумати, що, як виросте її одинчик, а тут, – не дай Господи! – схопиться яка завірюха з башею або з татарвою, та замче її ясного сокола бозна за який край світа, – вона його, може, більше й не побачить... Там десь, в чужій стороні, серед кривавої січі, зложе він свою русяву головоньку, а вона, мати, не закриє очей своїй рідній дитині: їх хижі орли з граками повикльовують, голодні вовки-сіроманці порозносять жовті кості... І Марина падала навколюшки, молила Матір Божу, щоб велика заступниця наслала мир на її рідну сторону і захистила від напасті!

20

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Дитина сама не знала: що робити, кого слухати. Оце батько розкаже про наїзди на Туреччину. На другий день Івась і воює з нею. А тут мати, увечері, своїм пестливим голосом нашепче дитині про любов до всього живого. Івась кидає свої боїща та руйнування, любується красою світовою, квітучими рослинами, живлом усяким – пестить козачків, сонечко, коників, слухає дзвінку жайворонкову пісню... Гляне батько на дитину: той Івась, та не той! – не висипає окопів, не риє шанців, не бере їх боєм...

– А що ж ти, Йване, не береш свого Берестечка? – питає батько.

– Мати не велять... Кажуть: грішка змалечку привчатись, як з людьми битись... Треба з ними в миру жити!

– Бреше мати! То з добрими, то й у миру; а з лихими – коли їх не вкладеш, то вони тебе уложать...

Як повернуло Івасеві на шістнадцятий рік, то він зовсім покинув іграшки в бої, та став ходити біля волів, додивлятися до плуга, до борони. Став він уже більше нудьгувати тоді, коли підласий або сірий віл захворіє, – ніж од приповістки батькової за татарський набіг…

Мати раділа. Та й батько – не то, щоб легко було його січовому серцю дивитись, як замирала в синові лицарська вдача, а все ж і батько не дуже горював від того... Кругом уже старе лицарство розтавало. Не стало рівності – не стало братства. Козацька старшина, що колись, вибираючи, на її голови груддям кидали, щоб не зазнавалася, – позадирала тепер голови вгору, а прості козачі до самої землі понагинала... Не стало вже й гетьмана. Та й навіщо він тоді, кому він тоді здався?! Кругом Україну облягло панство, позалазило в саме серце – і, як те гайвороння, шматувало її полумертвий труп...

Правда, піщани ще були вільні. Та що з того, коли приходилось дожидати, що от-от і їх залигають... Все це переживав старий Мирін, за плугом ходячи; все це переболіло його гаряче серце, коло хазяйства нудячись... Зостався Мирін сам собі, як палець. Один одинцем! І син, його кревная дитина, цурався батьківського духу!! Сумне й недоладне прийшлося січовикові волочити життя на старість... І скрізь вороги – і ворогів немає, бо люди пониділи: ніхто не хоче прямо мірятись силою! Всюди тихо, хоч умирай...

– Пустіє, глухне наш край! – казав іноді Мирін, згадуючи давнє.– Ой, не так колись було в нас, на Січі, у нашому козацькому краї! Усі рівні, усі вільні... Сьогодні ти отаман, а завтра – я! А землі – скільки хоч... Ори, сій, жни, де любішу місцину вибереш... Сказано: воля!..

Люди слухають, похнюпившись. Інші – потилицю скребуть...

Піщани слухають, міркують... Дехто з давніших хліборобів і заспорить з Мироном: як і в старину добра та ладу не було, а були – тільки бучі, колотнеча та сваволя.

– А тепер – що? Тепер, спасибі Богові, хоч тихо... У нас і хліб є, й скотинка прибуває, й захист безпечний... Живемо, як і люди!

– Живете? – кричить Мирін. – Видно вже, відкіль вітер віє...

– Поки хвалько нахвалиться – будько набудеться!

– Бевзні! нікчемники!.. пеньки головаті!! – закричить на остатку Мирін та й затихне...

– Хто таки нас займе?.. Вже коли за гетьманів не зайняли, то тепер – байдуже!

І порплиться кожен собі в господі, як курка на гнізді. Вимощує, підмощує, смиче, обсмикує, курчат висиджує... Ростуть Піски – і багатіють...

Уже Івасеві за двадцять років минуло. Так же батько – не хоче про невістку й слухати. «Молодий ще!» – було, каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирін, аби згадали про невістку, каже: «Ще молоко не обсохло коло губів!» Усе ще мов чогось дожидав старий: не раяв синові женитись.Тільки тоді вже, як почув Мирін, що зруйнували Очаків, кликнув Марину (синові старий січовик соромився про це нагадувати) та й каже:

21

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Нічого вже тепер дожидати... Годі! Не козакувати вже ні нам, ні дітям нашим... Минулося козаче царство, настало хліборобське господарство... Пора й синові хазяїном стати... Час йому пошукати дружини!

Мати синові: так і так – оте й те казав батько. У Івася аж сміх пробіг по лицю. – Рає мати синові Мотрю. А в сина давно вже серце он як тіпається, як де зустрінеться з Мотрею. Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину й рід Маринин. Все люди чесні, роботящі, не волоцюги, не п’яниці…

– А що, стара? – Кабанець своїй жінці: – кажи ще ти!

– Та що ж мені казати? Марина жінка добра... Мирін трошки крутенький... Та хіба їй з Мироном жити?.. А Іван парубок – хоч куди!

– Ну, то й будьмо сватами! – одказав Кабанець старостам.

Через два тижні повінчали молодих. Зажив Іван Ґудзь з своєю молодою дружиною тихо та мирно. Породила Мотря за три роки трьох синів, як соколів. Один тільки Мирін на все чогось понуро дивився... Одначе й він частенько садовив на коліна до себе Максима – і, поки дитина забавлялася його здоровенними сивими усами, він йому розказував грізні приповісті про давні чвари...

Од тих переказів січова кров голосно загомоніла у серці малого онука. Максим полюбив діда більше батька, матері; полюбились йому дідові вичити – розумні, правдиві, добрі... Уподобав і дід свого цікавого й моторного онука. На крайнім порозі життя оддав старий своє, літами та незгодами побите, серце малій дитині! Старість побраталась з молодістю, – молодість прилипла до старості. Старий січовик натхнув свою душу в молодесеньку душу онука!

IX

ПІСКИ В НЕВОЛІ

Та недовго прийшлося Миронові втішатись своїм малим онуком; недовго й онукові – дослухатись до дідових переказів. Життя круто повернуло своїм важким колесом – та й закрутило Піски... в неволю!

Їхала недоля до ляхів у гості, та завернула в Піски. Пронеслася, як грім грянув, чутка: піщан оддали генералові!.. Досталися Піски панові Польському... Кажуть, що то був небагатий шляхтич – з тієї «голопузої шляхти», котра в Польщі, за панування магнатів, кишіла по їх дворах, пила їх меди, вина, оковиту, їла хліб, надбаний «хлопством», танцювала під панську музику, вибирала вельможного магната – свого патрона – в уряд, у сеймові посли, їздила з ним по сеймиках та сеймах, кричала, коли хотів її владика: згода! а під час готова була за свого хлібодара витягати з піхов гострі шаблі – і розливати братерську кров... Гультяї, свавольники, дармоїди, вони іноді зраджували пана, перебігали до другого, котрий розкидав їм зароблені хлопськими руками, гроші... Та так не раз, не два – таке життя тяглося цілі довгі віки шляхетського панування, аж поки Польща впала, розшатана руками свого безпутного вельможного шляхетства... Магнатам же – байдуже!.. У них було землі неміряно: були хутори, села, навіть цілі городи – не десятки, а сотні сел по нашій розкішній Україні, скрізь – скільки оком зглянь – од Сяну аж до Дніпра широкого; у тих хуторах, селах та городах жило десятки, сотні тисяч люду, з здоровими до праці руками, котрі, наче сам Бог, розгнівавшись, присудив трудити на одного вельможного дармоїда... Магнатам було – байдуже! Зате урвалася нитка «голопузим»... То було в пана в дворі – і ситий він, і п’яний; а тепер – не треба вже панові конниці, пікінерів, жовнірства: він тепер розкошує у Парижі, в Римі, в Бадені... Що ж було робити тим голодним ротам, котрі призвичаєні до гулянок, до сваволі, а не до праці?.. Деякі побрались на службу до сильного – колись ворога, а тепер владики – москаля! Подрибзав піхтурою і пан Польський з бистрої Стирі аж до холодної Неви... Заліз у якийсь полк, терся до передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала... і до Пісок! Генерал прочумав піщан перший.

22

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Тепер уже ви не козаки, – сказав він, зібравши громаду. – Годі вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мої... За мої щирі послуги сама цариця пожаловала мені Піски...

– Як це? що це? з якої це речі??. – загула громада, як гуде море перед бурею.

Мирін одрізнився од громадян. Виступив з лави, підійшов до генерала.

– То це, – каже, – так?! А хіба там забули, який уговор мали? га?.. забули??

Люди поторопіли... Тихо... ніхто ні пари з уст... Генерал чув, як тіпалось серце в Мирона... А Мирін проказав ото генералові та до громадян:

– А що, люди добрі? Не я вам казав? Не я вам пророкував?.. Отже – радьте тепер!

Селяни, як жуки, загули... «Не діжде! Довіку не діжде!.. Щоб ми робили?.. щоб ми йому служили?.. Не діждеш, ляше!!» Генерал не витерпів.

– Молчать! – закричав він, ще й ногою тупнув.

Жуки притихли... Посунулись назад трохи... Мирона не видно... Мирін під шарпанину десь дівся...

– Земля моя!.. і ви мої!.. і все моє!!.

– Брехали твого батька сини, та й ти з ними! – хтось йому зсередини.

Як хто приском кинув на вельможного! Підскочив до лави, зацідив по уху переднього, той аж стовбура став; закричав на звощика; вскочив сам – і тільки курява встала... Крайній підвівся, покректав, підняв з землі шапку, почухав за ухом і обізвався до товариша:

– Оце так!.. Оце поздоровкався!!!

– Зате ж він тебе й охрестив, що ти наперед лізеш!

З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хрещеник, та й Хрещеник.

Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще...

– Чи не з’їздили б ви, Мироне, в столицю розвідати... Що це за причепа така звідтіля вирвалася? – Чи не перепросили б там кого?.

– Щоб я їздив? Щоб я просив?? – закричав Мирін не своїм голосом. – Та краще я всю свою сім’ю під турка виведу! Легше в бусурманській землі зогнити, ніж у себе дома, в панській неволі, пропасти...

Громада пішла від Мирона ні з чим, міркуючи та сумуючи...

Зажурився й старий січовик. Не їсть, не спить... «Син... онуки... своя кров... своє добро... земля... худоба... усе, усе в неволі!..» Так шептав старий, по двору ходячи. Не знає, де місце знайти!

Коли це – одного вечора пропав старий. Немає ночувати, не приходить уранці, не йде обідати; не вертає й надвечір... Де він? Де старий січовик Мирін Ґудзь?.. Чи не бачили? чи не чули?.. Марина – плаче. Син – сумує. Невістка – як з хреста знята. Діти – і ті притихли, мов їх і в хаті немає...

А генерал своє робить... То немічний дбає за силу, а генералові – що? Покотив у Гетьманське, розказав, який «бунт» підняли піщани, як неуважно прийняли царицину милость, обізвав їх за це бидлом, гадюками, – нєх їх дзябли візьмуть!.. А на другий день ще зоря займалася, в Піски вступала москалів рота. Налетіли на Піски, як сарана на зелене поле, та й кинулись усе жерти, усе трощити...

Піщани такого не сподівалися. Поторопіли, самі не знали, що почати... Повиходили з хат; збились у купу, як отара під дощ, коло церкви; послали за батюшкою, щоб одправив молебень. Батюшка побоявся – не пішов. Трохи-потроху піщани закричали, заґвалтували, що вони ляшкові довіку не покоряться. Може б, ще довго ґвалтували, коли б прикладами ротів не заціпили... Порозганяли їх по домівках. Як схарапуджена отара, кинулись вони врозтіч... хто куди! Дехто в другі села; інші в ліси та болота; а деякі аж на піч позалазили... Кожен сидів – як той кріт у норі... Такий переполох – генералові на руку ковінька. Він безпечно ходив з хати в хату – робив усьому своєму добру перепис. Лейба на пальчиках тихо слідкував за паном, як вірний собака за стрільцем. На ніч поїдуть у Гетьманське; а на ранок – знову в Пісках. Пише та й пише...

Поки генерал переписував своє добро, справився й Мирін. Тижнів там через два, чи що, вернувся він додому – засмалений сонцем, увесь прибитий пилом.

23

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Не журись, сину! – скрикнув старий, увійшовши в хату, – забув і поздоровкаться. – Ось тобі – на! Поки світа-сонця, козаком будеш... А ті, що не слухали мене, дурного, – хай тепер, як самі знають! –та й віддав синові до рук бумагу.

Мов сонце вступило в хату. Такі всі раді, веселі... І Мирін вернувся, й волю приніс! Тепер їх ніхто не присилує ні панщиною, ні чиншем...

Як почули таке піщани... батечки! Одного села люди, однаково жили, вкупі хліб-сіль ділили; вкупі робили... а тепер: одні–вільні, другі – невільні!!! Одні записані в якийсь «компут» другі записані (недаром він писав!)... за генералом!.. Хто ж туди записаний? хто сюди? Хто розбере?.. Біда, та й годі!

Генерал розібрав. Недурно ж він терся щось з місяць у Гетьманському – оббивав у старшини пороги; недаром своїми ногами обходив кожну хатку в Пісках...Що це за знак: то піщан розгонили, а це війт по селу біга – загадує на завтра усім хазяїнам до церкви збиратись? А проте – посходились.Стоять вони на цвинтарі, гомонять...

Коли, трохи згодом, на шляху щось закуріло... зателенькав голосний дзвінок... Серце в кожного на хвилиночку стало, а далі – дужче затіпалось... Кожен знав, хто то приїхав, і кожен посувався вперед своїми очима побачити... З повозки вискочив генерал, як слід генералові: в мундирі, в палєтах , срібний пояс з китицями стягував тонкий перехват... За генералом виліз з повозки якийсь панок – низенький, старенький, згорблений трохи, а за панком – Лейба. Москалі вистроїлись недалеко за цвинтарем, на вигоні. Генерал перш усього підійшов до них, привітався. Москалі йому загелкали, мов індики. Далі – послали Лейбу за батюшкою – молебень служити... Батюшка – як з землі виріс. Одправили й молебень. Тоді старенький панок, що з генералом приїхав, давай піщанам вичитувати: за які й за які послуги «пожалували» їх генералові, та хто з них записаний в «козачий компут», а хто в генеральський «реєстр». Козаків – тільки жменька; а генералових – повнісінькі Піски!

Як піднімуть тоді генералові баталію!.. Де той і страх дівся?! Ґвалт, лемент такий – аж у дзвіниці гуде. Генерал давай їх утішати, що тепер вони йому непотрібні, що він їх не буде насильною роботою морити – на панщину ганяти...

– Ви мені давайте оттого й того, по скільки там, та платіть чинш за землю, а там – живіть собі, як самі знаєте! Мені з вами не жити: моє місце в столиці... Що слід, оддавайте Лейбі: він у мене на хазяйстві зостанеться...

– Служилем ясновельможному пану, – увернув Лейба, перегинаючись, – з малих лят і бенде служиць до коньца моєго жиця.

– Вєм, Лейбо, вєм,– одказав генерал.

– Так пристаєте? – обернувся знову до громади.

– Щоб ми платили за свою землю?.. Щоб ми давали... За віщо?!

– Як знаєте... Коли не хочете платити, я вас пожену на панщину... Даю вам день – подумати: що для вас зручніше...

Та й поїхав собі. На цвинтарі піднявся ґвалт ще більший... Усі викрикували, що покидають... З тим і розійшлися.

Правда, деякі, гарячіші – душ, може, з десять – позабирали торби на плечі та й потягли шукати вільної сторони... А решта – зосталася. Куди його? як його? Та й зосталися – до слушного часу!!

Приїздить генерал.

– Та ми вже вам, пане, дамо, чого треба, – тільки не зачіпайте нас!

– От вам на могорич! –вийняв золотого, подав крайньому.– Та ще, слухайте – ось що. Щоб ніхто з вас більше ні горілки не курив, ні шинкував! Ви мої – й шинок буде мій. Ось вам Лейба й горілки накурить.

24

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Лейба зостався на хазяйстві. Через місяць прикотила в Піски велика-велика буда, – піщани зроду такої не бачили; а в тій буді – Лейбова жінка й жиденят з десятеро, одно одного менше... Генерал одібрав Лейбі, на край села, гуляще місце; за літо зоп’яв Лейба на високих стовпах будиночок – і став шинкувати.

Пішло все по-старому та по-давньому. Козаки й генералові жили собі в миру, спокійно, тихо; орали землю, засівали, жали, косили, молотили; збирали добро, худобу; діток плодили–рід ширили... Прийшло в Піски ще кілька душ захожих, та й оселилось між селянами. Генералові давали Лейбі, – чи то пак, генералові – одсипного трохи, платили невеликий чинш, та самі собі й порядкували, як знали.

Звикли піщани до Лейби. Стали вони до Лейби в шинок ходити – могоричу пити. Козачі шинки обминали, бо в Лейби горілка дешевша... Став Лейба нужний чоловік на селі! І Лейбі – нівроку! І Сурка Лейбова ходила не такою зайолзаною, як приїхала; і Лейбові діти – не такі миршаві та шолудиві... Є в Лейби – не знать де він і взяв її – і коза з козенятком; біля Лейбової корови ходить уже наймичка Гапка; завів Лейба й пару шкапійок...

Непогано й піщанам. Піски піднялися, розкоренилися, розрослися. Весело кидались у вічі серед широкополого степу квітучі огороди з вишневими садочками. І тини скрізь калачиком позаплетені, де-где й з острішком; і ворота – там і там дощані; а коло воріт, мов сторожі, виглядали на шлях довгошиї журавлі...

Миронові нічого того не довелось бачити. Як косою, скосила його думка про неволю. Захирів старий, згорбився, скарлючився... та й умер останній січовик без одного року ста літ.

Х

ПАНИ ПОЛЬСЬКІ

Біда, кажуть, не сама ходить, а з дітками. Перший раз вона затесалась у Піски з генералом. А так – років, може, через десяток – як з неба впала серед Пісок вістка, що генерал умер, а генеральша їде з синами на село жити.

Піщани спершу не вірили. Чого вона сюди приїде? Що вона тут забула?

Понаїздили нові прикажчики та зараз кинулись одбирати місце для панських покоїв. Дивились, обдивлялись, міряли, розміряли, – та звеліли Бліщенкові та Мотузці виселитись аж на вигін. Ті, як почули – руками й ногами! Та трохи не наложили головами... Так вони мусили все своє добро покидати, кинули сім’ю та й змандрували...А тим часом на сьогодні роботи було доволі: кацапи розкидали Бліщенкову та Мотузчину хату... На завтра – заложили натомість палац. Десь понабували й дерева: такого понавертали, що піщани аж жахалися... На післязавтрього загадали чоловікам теє дерево обтісувати. Забрали чоловіки сокири, пішли обтісувати...

Незабаром і вродились, як з землі виросли, великі рублені палати, аж у дванадцять горниць, з погребами під низом, з бляшаною покрівлею. Дивувались піщани, що така озія стоїть серед села, оторочилась їх низенькими хаточками. А палац справді виглядав далеко краще, ніж піщанська невеличка церковця.

Піщани не дбали так за своїм добром, як Потапович за генеральським. Йому смачне генеральське спасибі!! Ще генеральша в дорозі, а Потапович Піски зганяє: муштрує, як «гаспажу» зустрічати. Аж ось – і сама приїхала...

Кацапи порядкували. Козаків геть попрогонили. А генералових – чоловіків вистроїли в одну лаву; жінок – у другу; парубків – у третю; дівчат – у четверту, а малих діток – у п’яту. Сивих дідів вислали назустріч з хлібом-сіллю... «Ось, мов, вельможна, – усе твоє добро припадає...» Потапович так і вчив, щоб сказали... «припадає до твоїх превосходительних ніг!» Вийшли діди сиві без шапок, з хлібом-сіллю... Так батько та мати стрічають молодих, як ті вертаються з церкви. Генеральша за дорогу дуже втомилася, – сказала, що недужа, не прийняла ні хліба, ні солі... навіть не глянула на кумедію... Піщани тільки забачили свою «молоду» ззаду, – високу, суху, як в’ялу тараню, – коли вона вилазила з пишного ридвану та сунула у горниці, злягаючи на руки двох хороше зодягнених дівок...

25

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Діти, два хлопчики – старшенькому літ, може, дванадцять, а меншому з десять, – повискакували за матір’ю з ридвану та й побігли між народ. Не глянули вони на старих дідів, минули чоловіків, жінок, парубків... Панські оченята зразу забігали по цвітучому садочку різних квіток, що виглядали з-за чорнявих дівочих голів...

Оглядівши дівчат, перебігли вони до хлоп’ячої лави. Хлоп’ята стояли без шапок, з низенько постриженими головами, з невеличкими оселедцями. Паничі запитали, що то, полапали рученятами, поскубли злегенька. Нарізно од піщан, неподалеку, стояли кацапи – у червоних сорочках, у широких бородах – і сміялися з паничівської вигадки!

– Знатна, баря, дері.. Ану, вот таво хахлёнка!

– Какова? – пита старшенький, поглядаючи то на хлоп’ят, то на кацапів.

– А вот таво – чумазаво!

Панич узяв за оселедчик чорноголового хлопця, що стояв скраю. Той, як яструб, вирвався.

– За що ти скубешся? Дивись – який!!

– Ты... ты... ы!.. – заричали на його бородаті заступники, зціпивши кулаки й зуби.

Старенька, згорблена бабуся, пов’язана білою хусткою з наміткою, висунулась з-за других жінок:

– За віщо ви, паниченьки, знущаєтесь з хлоп’ят!.. А грішка!

Паничі весело зареготались та й побігли в горниці. Незабаром прийшов приказ розходитись: бариня з дороги спочивати хочуть!

На другий же таки день прийшла загадка: зносити Омелькову й Стецькову хату, що прилягали городами до панського двору: нігде було саду заводити! Знесли хату Омелькову й Стецькову, насадили садок, ставок викопали й риби напустили. Трохи згодом – улиця вузька. Треба розширити – треба урізати людських городів! – Урізали й городів, розчистили не вулицю, а майдан... Уп’ять велено: позносити насупроти палацу всі хатки, бо за тими кривобокими хатками немає ніякого виду з панських вікон! Позносили й супротивні хатки, насадили перед двором високих та тонких тополь...

Піщани довго не подавалися, а все-таки генеральської сили не подужали. Тоді вони кинулись до того, до чого кидається немічний. Вони налягли на ноги, – давай тікати! Зніметься оце чоловік, майне на вільні степи Катеринославські або Херсонські, або й на Дін, оселиться, де знає, а через рік жінку з дітками викраде, – переведе туди.

Такі щоденні безперестанні мандри дуже ображали генеральшине серце. Вона всім й усюди жалілася на невдячність «хахлацкава мужичья», на його грубу, звірячу натуру. Де ж пак? Прокляті «хахли»-гречкосії не хотіли пахати ланів милостивої, великородної панії Польської, по батюшці – Дирюгиної! У неї в Бородаєві все народ «руський» – і той слухав, а ці «мазепи» – тікати!!! А все-таки більше сотні сімей зосталося на розвід панам Польським, на послугу їх примхам та вигадливим примусам. Генеральський приказ, з нагайкою в руках, зробив до ладу своє діло, з завзятих степовиків понаробив покірних волів, котрі вздовж і впоперек переорювали тепер уже панське нив’я та засівали зерном – на прибуток панській кишені...

Сімейка у генеральші, – аби Господи! З нею приїхало два сини – опецькуваті, швидкі, як молочні телята. Через рік синів генеральша одвезла у науку, а з науки вернулась старша дочка.

– Позвать Потапича! – приказала глухим голосом, з протягом.– Слушай, Потапич! Вере Семёновне нужно горничную.

– Как прикажете, ваше превсходитство! Слушаю-с.

А вранці-рано Кирило Очкур з жінкою, з малими дітками проводили до двору, як до гробу, старшу дочку Ганну – вродливу, хорошу дівчину.

26

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

На другий рік приїздить друга дочка, на третій – третя. Хто ж буде вичісувати, заплітати їх довгі чорні коси? Хто стягатиме-дівоцькі керсети? Хто буде вишивати спідниці, комірчики, рукавці?..

Не минула панського хліба Омелькова дочка Олеся; ходила за меншою баришнею невеличка дівчинка – сирота Уляна, дочка того самого хрещеника, що генерал, – нехай царствує! – похрестив. В дівочій за п’яльцями сиділи Стеха, Маруся; ткала килими Гапка. На другім кінці палацу, у лакейській, нудили світом без роботи Петро, Вареників син, та Іван Шкляр; а перед самою залою, на стільчику, сидів, у лівреї з золотими позументами, Степан Пугач – молодий, вродливий камердинер генеральшин. А в кухнях – скільки!!

Треба подумати, чим ту юрбу голодних ротів нагодувати; треба ж їх і зодягти чимсь... А що ж то за дума морочила генеральшину голову, щоб надбати добра аж трьом генеральським дочкам?.. Треба, щоб було чим згадати дівоцький вік!

Заклекотав генеральський палац... Музика, аж струни рве – грає; у вікнах світла-світла! – здалека здається: горить усередині палац! Ціле чорне подвір’я каретами, колясами та повозками заставлено…

А в горницях гостей – нігде просунутись! Наїхали з Гетьманського гусари; завернув старий Кривинський з цілою меткою старих дочок; не забула й Шведчиха, і вона тут з своєю дочкою-кралею; а коло неї вертиться сотниченко Саєнко, молодий, чорнявий, веселий, танцюристий; тут же й гетьманського колись полковника Кряжа син Павло походжає з сином полковника Кармазином, що приїхав на банкет з молодою жінкою, аж з самого Ромна... Не тільки з Гетьманського, наїздили іноді до генеральші гості й з сусідніх повітів… Гостям – привілля! Хто в карти грає, хто дивиться, інші балакають то се, то те; там зібралась купка – розказує, які тепер ледацюги кріпаки поробилися, уверне й генеральша своє слово про своїх «мазеп». А в залі розвернулись танці на всі боки, аж поміст ходором ходить. Тільки – круть та верть, круть та верть! Гусари недаром наїхали. По танцях, туди вже к світу, як прокричать другі півні, – вечеря. Світом тільки роз’їжджаються...

Та так справляють не одні іменини (а й тож-то чотири рази на рік!): справляють на Різдво бенкет, бенкетують на Масниці, на Великодніх святках. Це великі, прохані бенкети. А так гості – не минає дня, щоб за столом не сиділо душ три або чотири чужих.

Весело, розкішно жила генеральша. Бородаєвці привозили їй по два рази на рік «оброки», а піщани, як ті воли, робили на неї по чотири дні в тиждень, та зносили в двір курей, гусей, яйця... Чому не гуляти?!

Гуло отак генеральське подвір’я щось, мабуть, років з п’ять. Коли це – приїхав здалека, аж з-за Бородаєва, сусіда-панок, та й оженився на старшій. Одгуляли весілля. Піски зроду-віку не бачили, не чули такого весілля! Палац аж ревів, аж стогнав...

Почин, кажуть, великий чоловік. Як побачили гусари, що з-перед носа таке добро упливає, та ще дужче зачастили в Піски. Через півроку оддали другу дочку – за старого гусарського полковника. Осталася на утіху матері сама менша. Так же й утіхи з неї – ніякої. Меншої дочки генеральша недолюблювала. Розказували, що менша дочка прогнівила була матір: у себе в хаті раз переховала горничну Уляну, котра – капосна дівчина! – тільки те й робила, що сердила генеральшу. Скаже грубо, гляне якось дуже вільно, мов дивиться в вічі своїй рівні.

Як на те ж: устряв за меншою дочкою «чумазий хахол», – отой самий хороший сотниченко Саєнко. Устряв, та й устряв!

– Слушай, Дуня, чого він до нас їздить?.. Твого батька сама цариця вітала, приймала. Пісками жалувала... А він – що? Може, його батько в гайдамаках був!.. Харциза! Дігтяр!! П-ху-у!

– Яке мені діло до його батька? – одказувала дочка.

27

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Обоє разом просять у матері «благословенія».

– Не хочете, – ми й так поберемося... Бог з вами: ви не моя мати, я не ваша дочка!

Як почула таке генеральша, як заллється сльозами...

– Чи я ж гадала, чи я дожидала, щоб моя рідна дитина так моє серце вразила?

Щось з місяць ішла баталія. А далі – бачить генеральша, що дочки не переможеш, – ще, не дай Господи, всьому роду наробить сорому, – взяла та й поблагословила.

Весілля не справляли: генеральша нездужала... Повіз Саєнко свою молоду жінку до себе в Китайку, – та не повіз посагу...

Довелося генеральші на старості літ самотою світом нудити. То була суха, а то ще дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала; голова – сивим сріблом блищала... Будинок великий – а нікого нема! Від суму й генеральські голови не заховаються. Старе серце завжди шукає, де б його погрітися, кому б його посвітити на прощання своїм погаслим світом... Генеральша до людей давно охолола. Люди самі шукають тепла та світу. А тепла у старім серці на макове зерно... Кому ж його оддати?

Генеральша недовго задумувалась: взяла, та й оддала його котам. Лакеї й горничні скрізь ходили по селу, та зносили в горниці хвостатих мишодавів. Завелось у палаці ціле кошаче царство: коти, й кішки, і котенята. Для послуги царству генеральша нарошне взяла в двір бездітну вдову Мокрину.

Мокрина за ними дивиться: Мокрина їх завжди годує, вичісує, стеле їм постіль... То вони за Мокриною слідом. Іде якось раз Мокрина, а за нею котятко. Вона й не догляділа, придавила якось дверима. Котятко запищало. Генеральша, як почула, наче їй пальця одрубали! На другий день котятко здохло. Генеральша була не з тих, що посердяться та й забудуть. Не подарувала вона й Мокрині котячої смерті. На другий день Мокрина серед села, прилюдно, цілий день мазала панські кухні зокола, а на шиї в Мокрини, за її щирі послуги – на червоній стьожечці теліпалося здохле котятко!!

Та доставалось тоді не одній Мокрині й не за одні котятка. Було всім добре! Піщани роблять тільки чотири дні на тиждень. Щоб уже їм і п’ятий робити?! Загадали п’ятий. Піщани послухали: пішли на панщину й на п’ятий день... сподівалися незабаром ще й шостого... Шостий загаявся.

– Через цю Ульку життя мені нема!

Так не вряди-годи жалілася генеральша своїм сусідам на горничну Уляну, що з малої дівчинки на панськім хлібі викохалась у справжню дівку – білолицю, чорняву, з повними веселими очима, співуху невсипущу. Хто кого покохає – Уляна перша знає; зажурився хто – Уляна розважить. Уляна не знає горя! Бачили Уляну – весела; чули Уляну – співає; слухали – які Уляна вигадки вигадує, квітки пришиває... Сказано: нежур-дівка!

Одно тільки лишенько: немає генеральші життя через дівку Уляну! Недоспала превосходительна: «Чи то можна заснути за тією зіпакою?» А Уляни цілий ранок і в горницях не було: в кухні людей смішила, поки генеральша спить. – Не дошила Стеха урочної роботи – рукавчиків, – Уляна винна: вона своїми реготами та теревенями не дає дівчатам діла робити! Не швидко прибіг лакей на генеральшин клик. Не де ж він був, як не лупив зуби з Уляною! Сказано: немає життя генеральші через ту Уляну!!

Одного дня чув генеральша, – у дівочій тихо. «Мабуть, уже кудись майнула, побігайка!» – подумала генеральша та й вийшла довідатись.

– Де Улька? – питає дівчат.– Позвать!

Приходить Уляна.

– Де ти була?.. – заглядаючи в вічі, питав генеральша й на кожному слові придавлює.

– В кухню ходила... води пити... – одказує Уляна.

– Свіжої?.. Брешеш!.. Ти з бахурами знюхалась... Ти з Стьопкою... Стьопка! Стьопка! – гукнула генеральша.

28

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Через увесь будинок, мов несамовитий, летів камердинер Стьопка. Генеральша Стьопку вподобала за те, що він моторний і красивий з себе. На Великдень одного Стьопку підпускала до руки похристосатись... Гапка-ткаля слебезувала в кухні, що очевидячки бачила, як генеральша гладила Стьопку по підборіддю своєю сухою, кістлявою рукою...

– Ти де був? – стріла Стьопку генеральша й прямо глянула йому в вічі.

– У лакейській.

– Брешеш! Ти був у кухні… Признавайся; був у кухні?

– Був, – каже Стьопка.

– Не я казала... Аж так і є!!. Так ти здумала бариню обдурювати? Так ти злигалась з лакеями?.. з Стьопкою??. Так ти в моїм генеральськім домі осмілилась бахурів позаводити??! Постій же! Петре! Іване!

Лакеї, як опечені, один одного штовхаючи, кинулись на генеральшин крик.

– Принесіть березки! – тільки очима засвітила хижо.

А Уляна стояла по один бік хати… Лиця на ній не знать! По другий бік хати, коло других дверей, – Стьопка... Він смутно дивився вниз, на поміст, мов забув: де він, що він, – забув і про генеральшу, і про Уляну, думав щось друге... своє... А посеред хати, між двома винуватими, стояла генеральша. Випрямилась – висока, суха, мура, аж зелена; а очі – як у її любимчиків – жовті-жовті. Ними грізно поводила то на Стьопку, то на Уляну.

Вернулися лакеї з пучками різок у руках...

– А нуте, провчіть її... щоб знала, як бариню обдурю...

– Панійко! голубонько!! – не дала договорити Уляна – і кинулась в ноги.– Я не бачилася з Стьопкою... Ря-ту-уй-те!.. Ой, ря-ту-у-уйте!.. Ря...ту...у...у...й... хто в Бога вірує!!!

Насилу підвели Уляну...

До Стьопки, – його як лизь злизав. Що вже було Петрові та Йванові, що випустили Стьопку! Пропав Стьопка, як у воду впав...

Перетривожилась генеральша. Де Стьопка? Чому він, дурний, не схотів обновити старої на нову шкуру?! А все не через кого, як через неї... через ту дівку Уляну! Сказано: не дасть Уляна генеральші віку дожити!

Знемоглася генеральша... Увечері спать лягла, стривожена, – не попрощалась навіть і з котами; уночі посилали Дмитра кучера в Гетьманське за лікарем; вранці верховий бігав у Китайку до «мазепихи»... Біда! А на третій день товстопузий Потапович сам підтюпцем пер до отця Юхима, щоб робити маслосвятіє. Пособорували генеральшу в обідню годину, а на ранок і по душі продзвонили...

Доїхала-таки її дівка Уляна!!

Не вспіли генеральшу поховати, як приїхав з полку старший панич – тепер уже якийсь там поручик, чи що. Тонкий, цибатий, як журавель, – з рижуватим, шорстким, як на ведмеді, волоссям, з великим лобом – хоч кошенят бий, з великими розумними сірими очима, з товстою, униз одвислою губою... Як вилита мати!

Осівся Василь Семенович на батьківськім добрі. Перш усього звелів розпудити котяче царство. Старих котів з кішками роздавали піщанам, мов гостинці од нового пана; а кошенятами, яких люди не брали, велено в ставку рибу погодувати.

Нерідко було сам у дівочу зайде, жартує з дівчатками. Тим тільки було й душу одводить, що ходить з рушницею та коли там з дівчатами побалакає. Найбільше йому подобалась Уляна. Весела, співуча, вона не давала журитись молодому паничеві.

– Десь у тебе, Улінько, соловей у голосі гніздо звив! – хвалить Василь Семенович її голос.

Уляна зардіється, як макова квітка.

Отак щось тяглося з півроку. Коли це одного вечора велить панич Іванові складати що нужніше в чемодони – завтра кудись далеко їхати.

Поки встало сонце, усе вже було готове.

29

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Прокинувся й Василь Семенович. Напився чаю, покликав до себе дівку Уляну; сказав їй, що, може, він більше не вернеться; обіщав за її щирі послуги ніколи не забути; дозволив їй покинути палац, жити, де сама знає; дав на нове хазяйство 50 карбованців грошей; подарував усе їй, яке мала, убрання; поцілував навіть на прощання у лоб, як цілують мертвого друга... та й був такий!

Вийшла Уляна од панича з червоними, заплаканими очима. Того ж самого дня забрала вона, які подарував панич, манатки; попрощалася з подругами, котрі її з плачем проводжали аж до її дядини, де вона й оселилася. Через місяць – гуляли весілля. Уляна вийшла заміж за Петра Вареника – того самого колись лакея, що нашив їй нову шкуру. А через три місяці послав Бог Петрові сина Івана!

Ще ніколи піщани не зазнали такого лиха, як тоді, коли ними правила тілиста рука товстопузого Потаповича. Не одному вона виправила щелепи; не в одного вилущила зуби, не одній молодиці попідсинювала очі... Важкий був на руку Потапович та дужий!

Через рік вернувся Василь Семенович з молодою жінкою. Незабаром і брат його, Степан, приїхав – теж офіцер і теж з молодою жінкою. Взяли вони та й поділили між собою «піщанський ключ». Одному – по сей бік Чортополоху, другому – по той бік. Вовча Долина, Байраки, Побиванка – досталися меншому, а Піски, Гайдамаківка та Красногорський хутір – старшому.

Потапович став уже невгодний. Він викупився на волю й завів над Ромоданом трахтир. А молода бариня, замість старого, виписала з свого села нового прикажчика – Карпа Дровиченка.

Карпо – свій чоловік; а піщани ще й досі не можуть без прокльонів згадати Карпа.

– Уже Потапович був! – кажуть піщани,– зуби тобі повибиває, очі попідсинює, щелепи зверне... а все-таки великої шкоди не зробить! А цей – іржа, а не чоловік!

Так його піщани й прозвали Іржею. І справді – Іржа наточив і собі не трохи, й панові... Він підбив Василя Семеновича на шостий день панщини. Піщани справді розпились, розледачіли…

Коли не на панщині, то в корчмі.Іржа не одного вже купав і в березині від запою... не помагає!

Зубожіло село... Обшарпане, обтіпане... Тільки козачі хатки й біліють. Стали прокидатись де-где й злодіячки – новина в Пісках! Доставалося іноді й панським коморам...

Бачить Василь Семенович, що в Пісках непереливки, та сказав будувати новий палац на Красногорськім хуторі та й перебрався туди жити. Стали тоді величати хутір – Красногоркою.

Хто з гетьманців не знає Красногорки? Хто не знає «Мекки», куди збиралось з цілого повіту панство, як на Магометову могилу бусурмани з цілого світу?.. Та як же її не знати, коли там живе такий чоловік, як Василь Семенович – голова в роді панів Польських?!

А рід же то розкоренився – великий та дужий! На новім хазяйстві у Василя Семеновича сімейка, як кукіль, покотилася. Щороку та й дитинка. Шкода тільки – всього один синок за десять років, а то все дочки – аж шість дочок.Та вже ж і синок у Василя Семеновича, – сказано: якби такий розум – батько, як дві каплі води. Такий з лиця, такий з стану, така врода, така й натура. Батько, як був ще хлопцем, любив лапати за оселедчик чумазого. Синок, як зіп’явся на ноги, любив і собі лапати... А там як піщани уже оселедців не носили, то й за м’яке тіло можна полапати.

Василь Семенович – чоловік твердий на слово. Сказав Уляні: не забуду – і не забув! Як підріс її Івась, Василь Семенович звелів узяти його до панича в горниці. Так же й ледащо Улянин син, а Чіпчин батько... Ні роботи з його, ні послуги ніякої, – одна шкода! Натерпівся від його синок Василя Семеновича... поки запекла душа не потягла в мандри... Так молоденький панич і не долапався: чи тверде, чи м’яке в нього тіло. Правда, незабаром кудись і самого панича одправили вчитись.

30

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Не такі дочки у Василя Семеновича: якісь циганки повдавалися! З чорними очима, з довгими, як кендюхи, носами, з циганським кучерявим волоссям, а чорні ж то чорні, як у сажу вимазані! Нестеменне – плащуваті циганки... Зате у Степана Семеновича дочки – кожну хоч у рамця вправ! А проте й плащуватим, і в рамцях треба женихів... аж цілий десяток женихів!

Так де ж ти набереш стільки багатих та знатних женихів? А в Гетьманському – як на те всього тільки три значних роди на цілий повіт. Один рід – Гетьманський, ніколи не жив у себе дома: в столиці родився, хрестився, виріс, там і жив. Другий рід – багатий рід козачки Шведихи – Шведових баби, що зуміла провести онуків з простого козачого роду села Свинок аж у самий дворець. А третій рід – Польських.

Два коти в однім мішку не помиряться. Не помирилися й Шведови з Польськими. Отак ні за що, з-за панської пихи, й ворогувати стали. А воно б і гаразд: у Петра Степановича – сини, у Василя Семеновича – дочки... Та ба! Така ворожнеча піднялася... крий Господи!

Літа йдуть... Дочки ростуть... хоч на базар виводь! Хоч би тобі хто на сміх здумав у себе в хаті завести плащувату циганку! А то ж – нікогісінько! Степана Семеновича дочки – дарма, що молодші – вже йому й онуків подарували, а циганки – сидять у батька, як під шатром... Нічого робити: давай Василь Семенович закликати до себе не багатих і не великородних паничів, аби тільки з дворянського кодла; давай на них накидати своїх плащуватих... Поробилися зятями Совинські, Кривинські, Борецькі, Митілі...

Розкоренився й рід Саєнків – жіноче коліно панів Польських, – усе-таки своя кров.

Пани Польські не випускали своїх дочок з дому голих і босих. Та й тільки ж то, що манатки давали та по півсотні душ на завід. Що ти з такою жменькою людей зробиш? Не прийматися ж справді зятям панів Польських самим за плуга: дворянинові соромно було свої руки коло землі трудити; не копатися ж у грядках і дочкам великих панів, котрі замолоду їх кохали в багатстві, у розкошах...

Усім і усюди заправляли пани. З панів вибирали комісарів; потім того з них перероблювали капітан-справників, а далі – просто справників; панський виборний був суддя й підсудки... А головою цілого повіту бував теж-таки виборний дворянами маршал, пізніше – предводитель дворянства... Сказано: як в цілий повітовий уряд, окрім казначея (скарбника), окружного, поштмейстра, стряпчого («царевого ока»!) та станових, – був панський виборний... Лахва була!!

Тоді саме настало царювання й панів Польських у Гетьманському. Треба роздобувати й добра, на поживу, й честі – для піддержки славного роду... Нігде дітись: треба в службу йти... Треба, то й треба...І пішли! Заверховодили пани Польські в Гетьманському, як у себе на царстві. Василь Семенович – царьок; його родичі – царські слуги; а цілий повіт з панами й мужиками – піддані. Василь Семенович у себе й прийоми царські уставив. Хто б з панів не приїхав в повіт, кого б з чиновників не прислано, – не їдь на своє добро, не приймайся за своє діло, не поклонившись Красногорському владиці...

І всяк їздив, кланявся... А що вже й казати – в установлені дні... їздили на Різдво; їздили поздоровляти «з Новим роком, з новим щастям, і з Василям», у четвер на Масниці там оладки їли, на другий день Великодня – паску... Кожен знав, що в ці дні нігде «більше не можна бути, як у Красногорці». Що б там не було, а бути треба! Жінка в постіль злягла, дитина ледве дише, – не можна: треба їхати! На Різдво іноді таке мете, що й світа Божого не видно, на Масниці або на Великодніх святках така калюка, що ні пройти, ні проїхати, іноді дощ, як з відра ллє... У Василя Семеновича день – треба бути!!

31

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Зате ж і правив панюга Гетьманським, як своєю батьківщиною. Що, було, скаже – так тому й бути. Як загадає – так і станеться. Йому тільки одному годили й служили, – та ще хіба орендарю його, Лейбі Оврамовичу – зятеві старого Лейби, генеральського прикажчика.Та як же його не служити? Свої слуги, свої й прислужники! Нехай би хто сказав словонасторч – тільки б і місце бачив! Пішло в Гетьманському так, що ніхто місця не знаходив в уряді без волі Василя Семеновича.Сам – предводитель; родичі – урядники; справник, суддя, підсудки – все то зяті, родичі зятів, племінники... Як квочка курчат збирав під крила, так Василь Семенович прибрав до своїх лап цілий повіт... І все кругом мовчало, терпіло, слухало й робило на коренастий рід панів Польських, та все нижче, нижче нагинало голову перед його владикою.

XI

МАХАМЕД

Після смерті Мирона й Марини лиха доля, зачепивши крайком слізьми змоченого крила життя Іванове та Мотрине, майнула на інші хати з більшими недостачами, злиднями – на кріпацькі хати порізнених людей...

З весни Іван щодня в полі – то оре, то засіває яриною. Зранку поїде, пізно ввечері вертається. Так до самої Паски. Одсвяткують Великдень – косовиця. Тут уже й Мотрі робота – громадіння. Далі настають жнива. Ціле літо, як муха в окропі, викрутяться обоє, рано встаючи, пізно лягаючи. Після жнив Іванові – возовиця; далі – оранка на озимину; ще далі – сійба; а там уже в осінь – молотіння заробленого хліба. Мотрі на осінь ніби легшає трохи: хатня робота – спочинок, а надворі – прихватком, тіпає плоскінь або матірку; скрипить терлиця під повіткою... Одначе й зимою – не сидня, згорнувши руки. Жінками – своє діло, чоловікам – теж своє. У хаті – Мотря обід або вечерю варить, дітей пантрує й годує; а ввечері, при каганці, пряде кужіль або що голкою шиє; надворі – ходить коло корови: напуває її ситним пійлом з висівками, рано й вечір – доїть. Іван – коло худоби порається: скотові й вівцям підкладає в ясла просяної або гречаної соломи, двічі на день до водопою гонить, сам вичищає двічі на тиждень загороду... Нема роботи біля товару – лаштує під повіткою, що потрібніше до весняної справи. А ввечері – плете рукавиці, бавиться з дітками – шуткує, вчить молитись, спати їх ложить, або сам лежить на печі вниз черевом – париться.

А в неділю або в свято Іван з Мотрею підуть до церкви іноді, як не дуже холодно, позабирають і хлопців з собою. А ввечері – треба Іванові коло худібки поратись, треба її напувати, на ніч паші підкладати; Мотрі – вечерю варити, діток спати ложити.. Робиш, щоб було що їсти; їси, щоб здужав робити. Отака-то весела хліборобська доля!

Селянин без поля – старець без рук і без ніг. Поле його годує, поле його втішає, на полі він виростає, на полі часом і вмирає... Поле – що воздух: нічим би дихати, якби зостався без його! Діти на селі – поміч. Аби зіп’ялось на ноги, – зараз у поле: хай змалку привикає до свого побиту!

У такому побиті бажали Іван з Мотрею своїх діток зростити-вигодувати. Хлопці до всього того кидались з гарячим запалом, а найщиріше брався Максим.

Він цілу ніч не буде спати, аби йому найраніш устати, братів побудити в поле. Зате ж йому найскоріше й надолужало. Двічі, тричі зробив що – уже йому й не хочеться, уже йому новинку подавай. Та ні заставити, ні застрахати. Таку неспокійну натуру викохав старий дід, на лихо Іванові... Як у гніздечку, таку Максимовім сердечку, виплодилась воля, про яку дід переказував; поривала хлопця до сваволі, до невпокою, – кидала од одного до другого, пекла ненавистю до всього, що гнітило або перечило, не давало робити, як нам хочеться, як нам задумається... Максимові хотілось самому битись, рубатись, розгардіяшити... З ким же його?.. де його?!. Пішла ходором думка за думкою...

Бачить Максим – у воротах заманячила страшенна постать заводського бугая. Немов яке страховище, з зложеною в зморшки шиєю, уставленою в землю головою з рогами, з налитими кров’ю очима, висунуло воно з генеральського двору й пішло повагом, хижо ревучи та завиваючи. Максимів голос здавався цвіріньканням горобчика проти страшного бугаевого реву... Оже, Максим не злякався. Набрав груддя повну пазуху і помчався насупроти бугая, ревучи й передражнююч�� страшну звірину... Бугай став, підвів голову, ніби думав розглядіти, що воно, та знову круто повернув шию, й нагнув голову до самої землі, – хотів копирснути рогом, щоб страху завдати, – та від жиру не нагнувся. Максим пошпурив грудку. Метка рука якраз піймала серед крутого лоба; грудка розбилась – і пил засипав бугаєві очі. Знічев’я страховище жахнулося... Залупало червоними очима... підвело голову, глянуло на свого ворога – та аж потемніло... Максим не злякався й тут: груддя залітало, як ті кулі – одно поперед другим... Воно несло бугаєві гостинці то в лоб, то в ніс, то в боки... Страховище нічого того не чуло... Завиваючи, воно йшло прямо на Максима – дедалі скоріше та скоріше...

32

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Ей, ей! – желіпнуло щось з генеральського двору.– Тікай, хлопче, біда буде!

Як опечений, крутнувся Максим і вітром помчався вподовж майдану. Бугай – за ним. Страшно було дивитися, як таке страховище, наставивши роги, неслося з усього свого страшного прожогу за невеличким хлопчиком, що, як горошинка, котився поперед його... От-от бугай настигне; от-от простромить рогом наскрізь Максимову спину... Аж ось і тин від генеральського двору... нікуди бігти... пропав Максим!.. Ні, не пропав! Він, як собака, плигнув на тин, а з тину – в бур’яни... Скочив і бугай на тин, – та на кілку й застряв... Линула кров з пробитого боку... Страховище заколихалось, ревнуло не своїм голосом, рвонулось з усієї мочі... Тин упав, упав разом з тином і бугай додолу – і так болісно заревів, що аж слухати страшно... Кілок пройшов подовж усього живота, вимотавши геть кишки зсередини... Піднявся крик людський, збіглася двірня... Шатанина-мотанина!

– Що ж оце ти наробив?!. – питає Максима один з двораків, показуючи на бугая.

Максим сміявся.

– Чого ти, сучий сину, зуби скалиш?.. Ходім, я тебе до панії поведу.

Як з цепу зірвався Максим, так помчався додому.

Досталося б Іванові од генеральші за того бугая, якби були кріпаки не покрили Максима. А то сказали, що бугай погнався за собакою та й пробився. Правда, не погладили за те по головці скотинщика, а вліпили, скільки здужали, – та Іван напоїв його за те добре. Так і пропав бугай…

Було, виб’є його батько; а через годину вже Максим на вулиці з хлопцями навкулачки б’ється або братів за чуби таскає, або запряже їх у ґринджолята, як зимою, сяде сам за пана й батогом поганяє... поки не вшкварне так, що реви на усю улицю...

Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, він усіх побивав, над усім верховодив... А насміятися над ким, украсти, одняти що – йому дай! Генеральша ніколи не їла овощей з свого молодого садка: він усе пообносить, усе викраде, не дивлячись ні на собак, ні на сторожів. Раз його застукали на яблуні…

Як же дійшов до літ та убрався у силу, – біда з ним та й годі! Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з заліза збитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун... Хороший з лиця – повновидий, рум’янець на всю щоку, з чорними, веселими очима, з чорним лискучим усом, – він був перший красень на селі... Хто напереді ставник несе, як ідуть весною святити парубоцьку криницю? Максим несе. Хто на Гудзевій улиці отаманує, улицю водить? Не кому, як не Максимові... Кому насміятись над ким? У Максима язик, як гостра бритва... Хто заніс Луценкові ворота й почепив на самім версі столітнього дуба? Хто в Тхорихи-вдови вимазав дьогтем ворота? Не хто, як не Максим... Чиїх рук не втекла Хоменкова дочка Хвеська?.. Не втекла Максимових рук! Хто пустив погану славу на багатирку Шрамченкову дочку? Сам устряне, зведе дівчину, – сам потім перший і насміхається... Не одна їх і не дві наробило стида-сорому батькові й матері; не одну матір, не одного батька на донинім весіллі в хомутах через село водили... Не одна й не дві матірки плакало на Махамеда, як його прозвали старі баби. Не один парубок або й чоловік, покуштувавши на кулачках Махамедового «безміна», похиріє-похиріє та через півроку й на той світ переступить...

33

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Стали люди жалітися батькові, що Махамед синів їх розпоює, стали радити, щоб здержував сина. Та що батько вдіє з таким велетнем? Ні батькова грізьба, ні материна умова нічого не подіють з таким гульвісою, шибеником...

– Дай одружу! – дума Іван і радиться з Мотрею.

Так що ж? На заручинах Максим так нализався, що трохи-трохи не побив свого нареченого тестя.

Аж запух, як той бугай, щодня очі заливаючи... Зовсім пустився берега: що дома не зарве, – зараз у шинок! Сама генеральша знала Махамеда. Як же почула, що він кріпаків бунтує, то жалілася комісарові. Коли б був Максим на той час не змандрував кудись з Пісок, щось на тиждень чи й більше, то, мабуть би, не минути йому й тюрми, а може, й самого Сибіру. Та що йому Сибір? Нічого!

Мучився отак з ним батько, мучився, та заплакавши, й каже Мотрі: «Хай же йде в москалі! Хай його другі вчать: я з ним нічого не враю!..» Мотря плакала гіркими, а прохати Івана не посміла: вона догадалася, що то останнє слово батькового горя. Тут уже ніяке прохання не поможе! А Максим так-таки зразу згодився та й пішов до прийому, виспівуючи та вигукуючи.

Новий цар, розпудивши стару гвардію, звелів нову набирати. Та щоб був один у один: високий, станкий, показний... Максим якраз підійшов під міру. Якийсь усатий офіцер закричав: «У гвардію його! у гвардію!» Максим як почув, аж засміявся...

Дозволено піти попрощатись з родиною, що поназ’їжджалась до прийому, як на ярмарок... Плач, голосіння – мов мертвих виряджають до гробу. Там стара мати заливається гіркими сльозами, обнімаючи бриту голову синову; тут молода молодиця з дитиною на руках голосить на весь майдан, однією рукою схопивши за шию молодого чоловіка; а ось сестра з братом розмовляє, сльозами доливаючи горе... Між ними й Мотря, як з хреста знята; а коло неї сини – Василь та Онисько... Ходять вони втрьох од воза до воза, розпитують некрут, чи не бачили де Максима? Ні, не бачили... А Максим, як тільки випустили з некрутської, зараз потяг з москалями до шинку... Другі прощалися з родом, а він водить за собою юрбу москалів – і побратався вже! – та здоровкається з скляним богом...

То не ховають мертвих, то люди тужать за живими родичами... І Мотря між ними... Згорбилась, скривилась, заплакана, стоїть вона, опустивши на груди голову, а коло неї Василь з Ониськом – і Максим... Видно, материн жаль уразив і його безжурне серце: стоїть він біля матері, похнюпившись... Максим підступив до матері... Мотря обхопила його шию обома руками та так і повисла, за сльозами світа не бачачи...

– Та годі вам, мамо!.. Не журіться: я не пропаду. – Він висвободився з закляклих рук старої матері і гроші на ходу заховав у кишеню. – Прощайте... подякуйте батькові, що в москалі віддав!..

Не стало Максима, затихла буча та лайка у Івановій хаті, не чуть ніякої й шкоди в Пісках. Не стало ватажка – товариство немов розкотилось по світу. Одні повмирали; другі поженились, хазяїнами стали, дітей годують...

А він – хоч би обізвався коли, хоч би звістку прислав... Де він? як він? Ніхто нічого не знав, не чув... А тут пішли в Івановій хаті клопоти за клопотами. Там Василя одружили й одрізнили; тут Мотря переставилась... Іван, побачивши, що й йому, мабуть, незабаром за Мотрею, одружив Ониська; поділив синів, зоставивши свою хату та дві десятини поля – москалеві, коли одкликнеться... Онисько оселився у батьківській хаті доглядати москалевої худоби.

34

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

XII

У МОСКАЛЯХ

Погнали некрут з рідного краю аж у Московщину. Гнали їх цілою юрбою. І який же невеселий здався їм той довгий перегін!

– Чи далеко ще та Московщина? – питали вони один одного...

Перед ними й за ними стояли страшні бори сосни, ялини та осичини. Ішли вони день, ішли другий... ліс та й ліс!Пройшли вони верстов з п’ятдесят чи шістдесят лісом – ні хатинки, ні людинки!..

– Де ж тут хутори, села, городи? Хіба тут і людей немає?.. – толкуються самі між собою.

– Та тут либонь один тільки город Москва й є, та й той аж на самому краї Московщини, – одказав хтось.

Увійшли в село, або краще – в одну довжелезну вулицю, котра й була ціле село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на вулицю виглядали без вікон хати – чорні, як комори, закурені димом... Де-де забовваніли й люди – в личаках, у довгополих балахонах, з бородами... Максим аж спльовував... Таракани, прусаки, стоноги снували скрізь по стінах, та було їх і в страві, і в квасі. У хаті – не виметено, смітник по коліна, несло од його чимсь смердючим; під сволоком лави, де на його стороні зайві горшки ховають, тут були замість ліжка... Світили в хаті не смальцем або олією, а якимись тонкими лучинами... Дим з печі валив прямо на хату, – бо хата без димаря, – давив у горлі, різав очі... Максим не поліз на «палаті». Він за цілу ніч не прилягав...

Ранком знову погнали їх далі. Ішли вже два тижні й два дні...

Велике місто з своїми церквами високими, з своїми палацами довгими та широкими, з кам’яними крамницями розкинулось на невеличкім згірку. Внизу, посеред города, текла річка – широка й глибока; багато по ній снувало барок, плотів, пароходів; коло річки й на вулицях – гармидер, крик, тіснота, як на ярмарку... Багатство міське некрутів здивувало. «От би це в Піски перенести!» – не втерпів Максим... А це – величезні хороми з такими вікнами, що всього тебе з ніг до голови видно, як у дзеркалі... Вулиці широкі, рівні, каменем убиті.

Привели їх до кам’яниці довгої-довгої, облупаної, чорної. Построїли в лаву. Повиходило панства-панства – і в палєтах і без палєтів... Ходило те панство поміж їх рядами, обдивлялося... Повели їх у казарми. На долівці – сміття по боки. Cмерділо, як з помийниці.

– Тут, видно, чорти жили, а не люди! – промовив Максим, увійшовши.

Тільки що стало на світ благословитися, затуркотів барабан. Піднялась шатанина. Кожен схоплювався з постелі; нашвидку вмивався, натягав одежину й виходив на широке дворище, зараз же за казармою. Та й давай учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли й що казати. Неслухняних били, а все-таки вчили: учили, щоб бити, били, щоб учити.

Оже Максимові було все це за іграшку. Старі москалі дивувалися його дотепності та вихвалювали перед молодшими – неуками.

Трохи згодом нап’яли на його мундир, муницію – ранець, каску, притупею, – дали шинелю і ружжину. Яу убрався Максим – москаль москалем. Рідна б мати не пізнала! Меткий, поворотний – на всі боки москаль! Барабан туркоче – знову на учення. Муштруються вже аж до пізнього вечора...

Минають місяці, рік...

Одно та й одно! От і давай Максим свою нудьгу розгонити: став горілку, як воду, дудлити... Попилися п’яні, як земля – насилу рачки до казарми поприлазили. А тут, як на те, була вночі перевірка. Недолічилися щось п’яти чи що. Виходять ранком на двір, – аж вони рачкують по дворищу. Забрали їх, позапирали в темну.

– Не сумуйте, братця! – утішав Максим. – Кажіть, що я напоїв.

Коли це – кличуть їх до ротного. Стоять москалі та одно твердять: «винуваті!», «винуваті!».

А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив уперед:

35

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Я, – каже він, – усьому виною, ваше б-родіє! Я їх напоїв. Бийте мене, ваше б-родіє, скільки хочете: я всьому виною... Не наказуйте тільки моїх товаришів, учителів!

Це ротному сподобалось. Пом’якшав зразу: «Не сметь мне другой раз... засеку!» Після того Максим став душею москалів.Бувши на всьому казенному, не маючи великої недостачі в одежі, – він не жалував нічого свого.Максим, як там кажуть, і горенько покотив! Одно тільки його мучило, одно здавалося гірше печеної редьки, становилося руба у горлі. Це – життя у казармі вонючій та вонюча їжа.

– За все, за все у вас добре, – хвалиться раз Максим кацапам-товаришам, – одно скверно: їсти нічого!

– Підожди! – одказують, – діждемо неділі, будемо прохатись на прокормленіє. Коли б тільки нам хвідхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд! Да по миру прайтись. Авось отьщется добрый челавек... даст свои заплаты солдатские дыры заплатать!

Максимові стало ніяково. Одначе він на те нічого не одказав.

Діждали неділі. Тільки що почало на світ благословитися, – прибігають товариші.

– Ну, что фельдфебель?

– Собака!

– Как?

– Да. так... двадцать пять садрал! Зверь, брат, настоящий зверь! Говорит: кали дадите, братцы, четвертную, скажу ротному; а не дадите, – не смей и рта разинуть!..

Отак розмовляли москалі, поки Максим умився, убрався. Пішли вони втрьох до фельдфебеля. Той зараз же повів їх до ротного.

– Кто идёт? – спитав, помовчавши трохи.

– Да вот: Иванов, Евпраксеев да хахол Максим.

– Ну, а как попадётесь?

– Никак нет, ваше б-родие, – знову забелькотали разом москалі. – Благодарим покорно, ваше б-родие! – викрикнули москалі на прощання й вийшли за двері.

Думка: хоч тиждень усмак поживляться: попоїдять м’яса, а не гнилу капусту та хліб з остюками; побудуть на волі, а не в казармі вонючій. Надвечір з півсотні рублів несуть! Присудили зараз віддати двадцять п’ять Федосєїчу, а останні оддали до схову старому унтерові.

Заробітчани йшли мовчки. Незабаром показалися й сани, повно навантажені.

– Здорово, купец! А что, брат, за товар везёшь?

– А ты – што?

– Глаза имеешь, сам видишь! – одказав Євпраксєєв.

– Да вижу, что – салдат... Но чево тебе нужна? Ну-у?..

– Да ты лошадь понукай, а не меня!.. Так вот видишь ли: у тебя товару многа, а у салдата ничево... у салдата, сам знаешь – и душа казенная... Пажертвуй, что твоя милость, на солдатское житье-бытье!

– Дашь, спрашиваю? – приставав Євпраксєєв.

– Вот вам, братцы, красненькая... вспомяните раба божия Парамонта, – промовив купець, подаючи до рук десятирубльову бумажку.

– Спасибо. Прощай, батюшка!

Купець поїхав у го́род; москалі пішли далі шляхом. Максим дивувався. «Узяв би ти в нашій стороні! –думав він. – Мабуть би, чорта спік...»

– А добрий, братця, купець, – обернувся він з словом до товаришів.

– Купец, брат, – свой челавек. Он сам знает нужду солдатскую, – всегда пособит... Вот – барин! У таво дух разве вишиби... ну, тогда так!

36

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Уже до півночі добиралося, як вони входили в село, та прямо до шинку. Там ще світилося. Чутно було: п’яними голосами тоненько бородачі виводили «Лучинушку». Заробітчани ввійшли в шинок, поскидали з плечей клунки, посідали вряд на лаві.

– А дай-ка, хозяин, три касушки служиламу брату, – промовив Іванов до шинкаря.

– Как бы не так? Держи карман!

– Ну-ну! давай... полна те!

– Да ты барады не трожь! – одказав, одпихаючи його руку, шинкар. – Сам бы насил, да, небось сбрили...

– Разве не видишь? мироед ты одакой! Разве не видишь, кто я?

– Да видно, што солдат. Ну, а што?

– Как, ну?.. Ты знаешь, что такое солдат? Солдат за тебя, дурака, грудь сваю под неприятельские пули подставляет... кровь сваю проливает... Вот што солдат!

– Да што, братцы, на ево сматреть? – крикнув Євпраксєєв до п’яниць. – Тащи, кали так, целое ведро! – Та й кинувся за перегородку до бочки.

– Толька тронь – убью! –заричав, зціпивши зуби, шинкар і вхопив здоровенний обрубок у руки, замахнувся... П’яниці підскочили, вихопили з рук обрубок.

– Дак ты ещо на жизнь маю посягаешь, барада ты казлиная?! – закричав Євпраксєєв, уплутавши п’ятірню в шинкареву бороду...

Шинкар кинувся на москаля, збив з ніг і насів, як шуліка на курча. Жаль пройняв Максима, як він побачив, що свого б’ють. Одним замахом кулака повалив він шинкаря на землю, взявши між ноги його голову. Тим часом підскочив другий москаль і давай почищати тесаком. Шинкар не кричав, не пручався, а тільки стогнав. Оддубасили добре. Шинкар плакав, лаявся...

– Бери... пусть те удавит! – крізь сльози промовив шинкар і пішов собі в другу хату.

Одного москалі завербували з собою – і потягли на ніч до його, розпитуючи: хто тут на селі багатир і як хто поводиться з людьми. На ранок чутно: то того, то другого обікрадено. Шинкар, чухаючись, і свою пригоду розказував. Покликали старосту, кинулись за москалями... та їх уже й слід замело! На другому селі уже спродували те, що добули в цьому. Вернулися в город, несучи силу грошей. Що слід, оддали ротному, а на останні загуляли.

Такі походи хоча спершу й будили якийсь сум і острах у душі Максимовій неправдою, крадіжкою, рабунком, а не чесним заробітком. Усе ж таки для його непосидячої натури це була робота, з котрої одному виходила користь, другому – шкода... він цілком оддався тій роботі. Ні один случай не обходився без його. Тут він виказував свою силу й свій розум. Іноді й геть-то круто прийшлося, якби не він! Незабаром Максима зробили унтер-офіцером.

XIII

МАКСИМ – СТАРШИМ

Що можна лялі, того не можна мамі. Що можна простому москалеві, того, борони,Боже, старшому. Тепер Максимові не можна вже ні погуляти, як колись, бо начальство старших частіше бачить; ні на «прокормлєніє» попрохатись, бо старших не пускали...

Старші держали себе геть далеко од простих москалів, щоб ті не зазнавалися; докоряли їх за всякі провини; били, нехтували. За те їх прості москалі завжди ненавиділи. Не жили старші в миру й між собою: кожному бажалося вискочити перед начальством. Через це кожен на кожного клепав, наговорював, всяк підставляв ногу другому. Не стало братерства, не стало товариства – і кожен думав тільки про себе, норовив тільки для себе, аби самому добре!..

Перевернуло старшинування й Максима. Спершу він запишався, почав гордувати нижчими себе, а найбільше – земляками; став їх ганяти, іноді по руці або по нозі тесаком увірве, що не так ружжом кидає, не так носки витягає... На те служба!

37

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Наткнувся якось раз Максим на граматку. Накинувся він на неї, як на свого ворога; пригорнувся, як до матінки – почав учитися. Як пройшов усю азбуку, – аж повеселів: діло пішло спірніше. Він бачив, як з літер складалися слова, і дивувався дуже. Почав уже читати. Молода душа, гаряче серце, викохані на живих грізних дідових переказах про січі, про бої, про чвари, прохали такого ж палкого живого слова про такі самі бої та чвари, а не чернечого смиреномудрія. Надокучила йому й грамота, як нікчемна річ. Йому хотілося гуляти, битися, рубатися... Що його робити? Як грамотний, він усіх рівних підвертав під себе – першим лічився у начальства. А з простими москаликами недобре поводився: не тільки зобижав їх, як другі, а так же, як і всі старші, почав обрізувати та обкраювати ті злиденні московські достачі, які давалися... А щоб чим-небудь хоч трохи одводити душу, обзавівся якоюсь повійницею та й гуляв іноді з нею...

Ішов 1848 рік. Заворушились французи і махнули свого короля геть з престолу. За ними піднялись німці, італьяни... Обхопив вільнолюбивий дух чехів, цесарців з ляхами... Загомоніли піддані проти своїх королів, цесаря... Скрізь червоніла пожежа вільного духу... «До зброї, – боронити цесаря од його бунтівливих підданих». Ми вже ходили боронити турка од його бунтівливого холопа – білого орапа... Узброїлись наші й тепер, погнали полки за полками обороняти австріяка од венгра,– тушити пожежу, котра то там, то там прокидалася по Слов’янщині...

Пішов і Максим, повів свого звода. Тут йому вперше довелось побачити січову смерть своїми очима... Раз, серед кривавої січі, де крик, гам, дим, річки крові, Максимові трохи не довелось свою голову зложити... Напали на їх трьох – цілих десять; сікли, рубали... Коли це, де не візьмись, підскочило ззаду три своїх... як рубонуть венгерців, то один тільки втік, а дев’ять на капусту посікли... Подякував Максим незнакомим москалям-товаришам, що виручили з видимої смерті, та й знову побіг рубатися...

А то – вдруге, вже він виручив трьох москалів і знамено. Наші стояли на однім згірку, а венгри навпроти, на другім. Палили з гармат, палили – нічия не бере! Тоді сказали конниці «батарею взяти...». То не вихор понісся по долині, то наші улани помчалися батарею брати. А насупроти їх – мчалися венгерські улани ... Як зачали рубатися, Господи! А з гармат – одно палять, одно палять... аж земля стогне... Не видержала конниця, ні їх, ні наша, картечного гороху, – прибрала муштуки в руки,– та назад... Що його робити? «Піхота – в штики!» Піхота кинулась бігом... Картечний град брав своє по дорозі, – оже піхота добігла... Узяли наші батарею та вже хотіли назад вертатися... Коли – зирк! –зчепилася купка, рубається... А посеред купки, видно, знамено: то опускається вниз корогва, то знову піднімається вгору. Максим стояв скраю. Як побачив,– та, не дожидаючись приказу, як крикне: «Звод, за мною!». Підбігають зблизька – аж то наші з венграми за знамено різанину справляють. Як кинеться Максим на ворогів... Так хіба лев кидається на охотника! Ті бачать – непереливки,– та врозтіч. Максим прицілився: бух! – венгерський офіцер заорав носом – і не скрикнув, і не тіпнувся... Ні душечки не оставили ворогів. Тоді до своїх. Посеред калюжі свіжої крові лежало чоловіка з п’ять; а оборонили тільки трьох та знамено. Максим глянув на живих – порубані, покарбовані; тоді глянув на мертвих... і затрусився. Посеред купи лежав, об’юшений кров’ю, той самий чорненький москаль, що оборонив Максима од смерті, –лежав, тіпався, ще живий... «Ой, лишечко!.. – кричав недобиток: – Ой, рятуйте!.. Мотре!.. Хівре!.. Ой, рятуйте... Простіть мене!..» І, захарчавши, спустив дух...

– Хто то? – питає Максим недорубків.

38

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Знаменосец... хохол Хрущов, – одказав безпалько...

– Ну, пущай ево! Брось, Захарыч!.. Понесем знамя, – каже безухий.

Повів і Максим назад свого звода. Оглянуться, – аж немає їх Федосєїча, фельдфебеля. Там, мабуть, де й другі ... Сказали ротному; той полковникові. Не можна під такий гарячий час роті без фельдфебеля бути! Буть Максимові фельдфебелем! Незабаром йому за знамено Георгія почепили. А тут і війна – шабаш ! Погасили в сусіда вільнолюбиву пожежу, – тепер і самим безпечніше. Годі! Вертайся додому!

Вернулися.

Покинув Максим зовсім пити; розплювався з своєю дівчиною; став тільки ще дужче про себе дбати. Ніщо не проходило мимо його рук, щоб він не одколупнув хоч трошки на свою долю; ніщо не перепускалось через його руки, щоб він не вигадав остачі для себе.

Назбирав він і грошей, і одежі... Навіщо? Сам не знає, де його подіти, куди приткнути. Хоч би сім’я, – тоді інша річ! Одно лихо: ніяк собі пари не знайде. Кацапки йому не сподобались. Біляві, хоч іноді й хороші, вони завжди здавалися Максимові немоторними, неповоротними. Жалкував він тепер за своїми Марусями, Горпинами, Пріськами, Мелашками – часом і геть-то чорнявими та палкими дівчатами, котрих він змолоду так безжалісно з ума зводив...

На самому краї того самого города, де вони жили казармами, на великому розпутті, куди завжди звозили гній, нечисть, викидали всяку падаль, – стояла одним одна хатка, як кажуть, на курячій ніжці. Руїна, а не хата! Один Бог знає, скільки та хата переховала всякого темного й лихого люду, що ховався в цій берлозі сам і переховував легкою працею зароблене добро. Жив тепер у тій хаті якийсь москаль з своєю невінчаною половиною.

Москаль та його половина тільки й знали, що лаялися та билися, пили та гуляли, переховували всяких блудяг, переводили крадіжку.Чи на добро, чи на лихо, росло в тій хатці невеличке дівчатко – Явдошка, що найшлася через рік після того, як косоока Меланія зійшлася з кривоногим Терьохою. Чи їло воно, чи голодне й холодне було, – байдуже їм! Поки ж Явдошка була малою, то знай голосила на всю хату, коли хотіла їсти; а піднялася на ноги, стала по дворах ходити, прохати Христа ради... Що, ради душі спасенія, клали люди в простягнену дитячу ручку, – все воно несло до себе в нору. Гроші зараз же пропивалися, проїдалися, а одежинка надягалася на старе рам’я й носилася без перемінки, поки сама не опадала стряп’ям та гноттям. Дівча щоночі бачило якихсь людей, котрі приносили до батька-матері всяке добро, та оддавали скритно до схову. Воно й само привчалося до того... стало піднімати усе, що тільки лежало не приглянене...

Раз якось помітила Явдошка в одному дворі на вірьовці розвішані два здоровенних платки. Не довго думавши, вона потягла їх, сховала під юпочку та й однесла додому. Батько та мати й не спитали: де вона взяла їх, а почали її по голівці гладити, звати «умницею» – й дали трошки горілки випити. Явдошці вона подобалась. Після неї стало тепло й весело... З того часу дівчинка не пропускала вже ніколи такого случаю: через його вона приймала ласку од батька-матері й горілку...

З року на рік, підростаючи та розумнішаючи, робилася Явдошка все хижіше та хижіше; до горілки привчилася, як до води.

Як минуло їй п’ятнадцять літ, вони ще щось запримітили. Пораїлись... Вимили, вичесали її, обули, одягли в нову одежинку, як панночку, і однієї темної ночі одвела її сама мати у місто, до великого будинку...

Пустилася дівчина, як собака з ожереду: щодня, щоночі гуляє! Тут знайшовся офіцер якийсь, узяв її із сирої холодної хати, перевів у свій теплий, ясний будинок. Прожила там Явдошка з півроку, в теплі та добрі, та в розкошах купалася; та несита її натура не вдовольнилася тим: покрала вона срібло та золото в офіцера... Прогнав її офіцер, обідравши, як білочку. Одначе вона не довго тужила: незабаром знайшовся другий. Обікравши й того, вона вже сама втекла. Потім того ні до кого вже не переходила жити, а стала сама до себе приймати – хто більшу плату давав. Знаючи красі своїй ціну, вона торгувала нею, не пропускаючи случаю зірвати найбільше, а то – й підголити. Слава про злодійкувату Явдошку одбила хіть у панства та офіцерства заїздити до неї. Грошики, що придбала, пішли на розкішні убори, на дорогі наїдки та напитки... А тут, лихо! почала вже й краса осовуватись, спадати... Треба заздалегідь десь захисту шукати, притулку для себе... Про батька-матір вона давно забула: не знала, чи й жили вони на світі...

39

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

На той час зустрів її Максим. Явдошка запала йому в око, вразила у серце. Помітивши це та розпитавшись, що Максим між москалями не остання спиця в колесі, Явдоха давай на його ще дужче налягати. Карі його очі заглянули і їй у серце; чорний ус здавався таким хорошим; постать – бравою, дужою; та Максим чоловік і не без достатків, не без копійчини... Зійшлися вони... Тільки те й робили, що пили та гуляли нишком та тишком, щоб, бува, начальство Максимове не дізналося.

Тоді саме перегнали їх полк з одного міста в друге. Пішов Максим – та й засумував. Зосталась Явдоха – й теж сумувала. Через місяць посилає їй Максим низенький поклін і грошей, щоб приїхала: коли хоче, то вони й повінчаються. Швидко вони й побралися.

Вийшла з Явдохи справжня московка. Не страшні їй ні походи, ні переходи; завжди моторна, весела, до гулянок удатна. Взялась то сим, то тим перепродувати. Накупить рублів на десять усякого краму та й перепродує москалям. А часом який-небудь молоденький москалик підніме що й чуже, однесе до тітки Явдохи. Явдоха прийме москалика й подарунок... Правда, іноді й доставалося їй од Максима за ті подарунки: не раз, не два ходила вона з підсиненими очима. Та – байдуже! Москалі це добре знали, а все-таки лабузнились до Явдохи, а Явдоха справляла з ними сміхи та реготи...

Отак прожили вони щось років з десяток. Максим постарів; постаріла й Явдоха – краса її спала, помарніла, одцвіла... До всього того десять літ безпутного життя витягли всі грошенята, що Максим наскладав до парування... Оханулась Явдоха, а через рік гойдала невеличку дівчинку Галю.

Малесенька Галя спарувала Максима з Явдохою навіки, зв’язала міцно їх думки докупи, підбивала на одно діло. Максим бажав дочку виростити в багатстві та розкоші; бажала й Явдоха того самого... І обоє клопотали об однім – над поживою та наживою... Чи сяк, чи так, а нажитись треба!

У той саме рік почалася остання війна з турками. Погнали Максима під Сілістрію, а потім перевели в Крим. Явдоха з маленькою Галею й собі повіялась за полком, все-таки не кидаючи свого краму. Тут вона таки добре заробила, бо не одні прості москалі купували в неї всячину, купували й небагаті офіцери. Зовсім би добре, коли б не страшно, що от-от Максим зложе свою голову, одтинаючи другим. Оже страх її не справдився.

Максим тепер уже знав ціну життю – не кидався так, як замолоду, у саме, мовляв, пекло. Тільки всього, що його в руку штиком кольнув якийсь француз. Максим зрадів та зараз у лазарет... Пошепотав там з лікарем: «Не годиться, кажуть, у службу: в чисту його!» Максим полежав ще з місяць; дали йому «чисту», почепили ще нову мендаль, та й випустили на всі чотири сторони. Максим забрав жінку з дочкою та й потяг на рідну сторону відшукувати бáтьківщини .

40

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Вертаючись додому через тридцять літ, він думав застати Піски такими ж самими Пісками, якими кинув. Через те й раявся з жінкою, прибувши додому, оселитись де в багатому, люднішому місці та й пристроїтись до торгу на ті гроші, що придбала Явдоха. Коли приїхав – і здивувався. Не ті Піски, та й годі! «Значить, більше поживи для грошовитого!» – подумав Максим.Оселивсяу батьківській хаті.

Явдоха крамарувала дома. Максим по ярмарках їздив, купивши коняку. Жили собі тихо та мирно, вирощували-пестили дочку Галю та в торгу кохалися. Через рік батьківську хату перекинули, збудували нову, – простору й ясну, з світлицею, з кімнатою під проїжджих.

Дивуються піщани, що то московська служба з людьми діє, якими їх робить! Ішов Максим у москалі розбишакою, волоцюгою, – сказано: Махамедом, а повернувся поважним чоловіком, з багатством, з заслугами... Батюшка, волосні завертають до його «чайку» попити та пропустити чарочку-другу тієї «живиці-водиці». Отак прожив він щось років три чи чотири в Пісках. А це зразу – спродав дворище, будинок, забрався, – та й виселився на хутір, на батьківську землю.

–Тут на селі багато заздрих! Ніхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував... – одказує.

На хуторі зараз же на перше літо двинув будинок, мов панські хороми, а не мужича або москалева хата. На друге літо – обзавівся трояком коней; вибудував стайню, комори рублені; обплівся височезною густою лісою з острішком, і з такими, як по трахтирах, воротами. Коли чутка – буцім хоче постоялий одкрити...

Піщани зовсім роти пороззявляли. Отже, ніхто не знав, не бачив, як Максим жив на хуторі. Як виселився з Пісок, то ні до його ніхто, ні він ні до кого: так мов умер! Якби не доводилось піщанам бачити його по ярмарках, то, певно, ніхто б не знав, чи є він на світі, чи вже немає... А то з ярмарків, було, привозять новину про Максима: вибудував, мов, оте й те, а наміряється, кажуть, будувати ще й те! Отак переказували люди те, що чули, а самі, на свої очі, ніхто не бачив... Знали тільки, що в його все було на запорі – позапиране, позамикане...

– Москаль хвортецю собі вибудував! – сміються іноді піщани.

ПИТАННЯ

1. Яке ваше ставлення до Мирона Ґудзя? Чому старий січовик не зміг виховати свого внука Максима у козацькому дусі? Чи лише смерть діда завадила це зробити, чи й суспільні умови поневоленої України?

2. Якими постають у романі пани Польські? Хто із цієї родини – найогидніший психотип? Чому ви так вважаєте?

3. Розкажіть про своє враження від життєвої долі Явдошки-дитини, Явдошки-повії, Явдохи-московки? Чому народження Галі дещо зупинило стрімкий лет Максима Ґудзя і його дружини у прірву?

4. Схарактеризуйте поведінку Максима Ґудзя на війні. Як ви розцінюєте той факт, що Максим присвоїв подвиг Чіпчиного батька? Поясніть свою думку. Що нового ви довідалися про Івана Вареника (Остапа Хруща, «хохла Хрущова»)?

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Х

НЕМА ЗЕМЛІ

Життя – що погода. Як серед ясного літнього дня, коли сонце аж пече, так гріє та світить, дивись: де не взявся вітер, надув-нагнав з усіх боків чорні хмари, – заклуботались вони; насупилось небо... заховалось сонце – похмуріло... загуло, закрутило, закушпелило шляхом... Зиркнула блискавка, загуркотав грім... гряк! трісь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило... гульк! – не вспів озирнутись, як повернуло на негоду...

41

Панас ��ирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Увосени, тільки що позвозив додому Чіпка хліб з поля й лагодився молотити, сам собі міркуючи, як тепереньки бачитись з Галею, – на тік до його вскочило лихо... Стоїть він на току з ціпом, аж приходить десятник з волості. «Чого йому треба?»– подумав Чіпка і прикро глянув десятникові в вічі.

– Кличуть... якийсь чоловік прийшов з Дону...

– Навіщо я йому здався?

– Не скажу, – одмовив десятник. – Прийшов, щось побалакав з писарем, – мене оце й послано...

Десятник повернувся – і пішов повагом вподовж вулиці.Не пішов, а побіг Чіпка у волость; не зайшов і в хату, не сказав нічого й матері.Незабаром після того вернувся додому– та прямісінько в хату. На той час Мотря поралась коло печі.

– Припленталась якась приблуда... Каже: Луценків небіж... Хоче нашу землю одбирати.

Мотря миттю обернулася, глянула на Чіпку та й отетеріла... Хоч вона й дивилася, та нічого не бачила, не розуміла. Ледве вимовила:

– Який небіж... звідкіля??. З Дону?! – якось боязко запитала Мотря та й опустилась на лаву...

«Чи не нова, бува, прийшла лиха година знову з того проклятого Дону?» – думала Мотря, глядячи на сина, хоч нічого й не бачила, бо у віччю в неї почорніло, затуманилось...Чіпка подививсь на смутну, перелякану матір – і оханувся... Він бачив, що його звістка впала громом на стару материну голову.

– Хай позиває... Нам громада присудила землю... Байдуже! Ніхто тепер не вирве з моїх рук... – став він заспокоювать матір.

– А клопоти... тяганина... – проказала Мотря, задумуючись.

– А землі не дам! Зубами держатиму, – не пущу! Кажу: не журіться! – одказав Чіпка і пішов з хати на тік молотити.

Побалакали вони в той день за землю за обідом; побалакали за вечерею; довго балакали, полягавши увечері спати, – і забулись обоє... Мотря коло печі та в хаті або за корівчиною ходить... Чіпка – на току, коло хліба порається: молотить, та віє, та околот в’яже...

Коли так – тижнів, може, через два після того, як кликали Чіпку у волость, – знову прибігає десятник, загадує знову йти у волость.

Не вспів він ступити на поріг у волості, як писар до його з бумагою:

– Ось з суду бумага за вашу землю!.. Велено одібрати у вас і оддати Луценковому небожеві...

Чіпка – сам не свій. Дивиться то на писаря, то на бумагу: чи бумага бреше, чи писар?

– Як же це? Адже тоді громада присудила нам землю...

– Присудить – присудила, – каже писар.– Громада присудила, а суд – одсудив!

– Та ні, не буде цього!

Більше нічого не сказав Чіпка, не поклонився навіть старшині волосній, а повернувся – і пішов, похнюпившись, додому...

– А що тепер, мамо, робити? – запитав матері, ледве одхиливши хатні двері.– Пропала земля!

Немов хто гострий ніж вгородив у серце старій Мотрі.

– Та ні, не буде сього!.. Брешуть вони... Я вас знаю... знаю, бісових сутяг!.. Підсипав писареві блудяга... і є земля! Та ні!.. Мене сим не підведеш... Я сам своє знаю... допитаюсь свого... Хоч от – по сю (черкнув по горлянці рукою), – а землі не дам!..

Порівнявшись з матір’ю, став, узявся в боки, глянув на неї...

– Виймайте гроші, які є! – гукнув зопалу.

42

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Де ж у нас гроші? Хіба ті п’ять рублів, що за овечат вторгували... Там у скрині, в сувої заховані... Візьми, коли треба.

Мотря, стогнучи, встала, відхилила скриню, довгенько рилася, поки знайшла гроші.

– Щасливо, сину. Ти б узяв хоч хліба на дорогу.

Чіпка не чув: він уже зачиняв за собою хатні двері. Лихо його мчало в город: йому хотілося перелетіти туди. Шлях у Гетьманське лежав повз його землю, мимо москалевого хутора. Чіпка чесав шляхом, заклопотаний одною думкою – про землю... «І що я без землі? – вертілося в його похнюпленій голові... – Людський попихач... наймит... Без землі – нема волі... Земля тебе годує... земля хазяїном робить...»

– Щоб же ви самі пропали, прокляті! – сам незчувся, як зірвались слова з язика.

– Кому то ти добра такого жичиш? – любенько обізвалась Галя до його, на хвірточці стоя.

Галя стояла – і собі дивилася на його, ніби з усмішкою – ніби раділа, що так несподівано захопила Чіпку, що він змішався... Сердито зиркнув на неї й наче здув веселу усмішку з її веселого личка.

– Лихим людям, Галю... – понижаючи голос, ледве одмовив Чіпка на перше питання, та й повернув до хвіртки.

Галя собі повернулася, скочила в двір, защепнула хвіртку і – тільки чутно – закопотіла двором.

– І вона втекла!.. – гірко вимовив Чіпка, – не підождала... не побалакала...

Сонце вже стояло на вечірньому прузі, як підходив Чіпка до Гетьманського. Набив добре ноги, натомив думками голову, втомився трохи. Йому задумалось спочити: він став міркувати: де його на ніч притулитися?.. У царині наглядів Чіпка низенького, натоптуваного чоловіка, з круглим запухлим лицем, з рудими товстими усами. На плечах у його наопашки була накинута сіра московська шинель, унизана блискучими ґудзиками, з зеленими нашивками на комірі. Москаль – не москаль, а службою пахне. Нап’явши на лікті шинель, він став коло одного стовпа од воріт, підпер його одним плечем і обернувся до Чіпки:

– А що скажеш? Чи не по ділу?..

«Сам Бог насилає», – подумав Чіпка, здіймаючи шапку.

– Скажіть, будь ласка, чи ви не знаєте, де тут живе секретар Чижик?

У чоловіка аж обидва уси затіпались.

– Чого тобі до секретаря? Секретар таких, як ти, не приймає... А коли чого треба, то й я тобі напишу... Що в тебе за діло? – приставав він до Чіпки.

– Та діло, бачте, ось яке...

І давай Чіпка викладати свою пригоду.

– Треба прошеніє... еге... так-так... Так і напишемо... А гроші ж у тебе є? – спитав він і глянув прямо в вічі Чіпці.

– А багато на те треба? – вивіря Чіпка.

– Та рублів п’ять на перший раз треба... А там – побачимо, що буде: чи можна вести діло, чи, може, наплювати...

Чіпка стояв і роздумував: чи не бреше він? он на йому яка лиха одежинка! Може, хоче видурити гроші...

– Ні... – зам’явся,– прощавайте!

– Слухай!.. постой!.. Чув?.. постой! Як ти прозиваєшся?

– Варениченко.

– Ти козак чи хто?

– Мій батько москаль.

– Ага... От, бач, і на бумагу не треба, – на простій напишу... Хоч? за рубля напишу! Ніхто тобі за рубля не напише, а я напишу... Ти думаєш, я тебе одурюю?.. Ні, ще Василь Порох нікого не обдурював... Ти чув про Пороха? Через Пороха й секретареві твоєму не раз доставалося!

Чіпка справді чув про Пороха: піщани хвалилися, що Порох не раз писав прошеніє, кому треба.

43

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Ну, отже, тобі за твою неймовірність, – пристає Порох, узявшись у боки, – щоб ти на другий раз знав Пороха, дурно тобі напишу!

Чіпка повернув за Порохом у двір.

– Я це тільки тобі дурно пишу, – проказував Порох, ідучи вперед, – вперше зроду пишу дурно! За те ти мені хоч могоричу купи. То он, дивись, пляшка над хатою висить, то – шинок... Піди могоричу принеси!

Незабаром Чіпка вернувся з пляшкою горілки в руках. Порох стрів його на порозі, ввів у хату. Хата вдарила Чіпці в вічі своєю неохайністю. Стіни пооблупувані, чорні, аж поцвіли; долівка була колись на помості , – тепер тільки недоколоті під стінами дошки про те нагадували; посеред хати вибої, повні сміття; вікна темні, аж чорнувато-зелені, пропускали в хату якийсь темний світ. Гидко, непривітно! У самому кутку, на покуті, стояв невеличкий стіл з двох дощок, на палець одна од другої... У хаті була панська груба . Порох одчинив дверці, вийняв звідти чарку і краєць черствого хліба, покаляного в попіл.

– Оце приходиться ховатись од проклятої сарани з святим хлібом! – задріботів Порох. – Як та прожра жре! не заховай тільки... Засох трохи, та сількісь... Покалявся... – І почав хліб обдувати та обтирати...

– А де ж горілка? – обернувся до Чіпки. Чіпка підвівся, щоб дістати: він поставив пляшку в кутку коло порога.

– Сиди, сиди! – защебетав Порох, наглядівши горілку. – Я сам! Я сам!

Узяв він пляшку, налив чарку, вилив у рот.

– Ось покуштуй!

– Ні, не хочу.Та таки й не пив досі...

– То не знаєш, яка й на смак?Дурний же ти! Нічого доброго не знаєш. Знай, що тільки й добра на світі, що горілка. Скільки б без неї людей вішалось! А так.... На, пий! – крикнув на Чіпку й подав йому чарку.

Узяв Чіпка, випив... Горілка запекла, защипала в роті, трохи не похлинувся, аж закашлявся...

– Таки видно, що ти не вмієш пити! – каже Порох. –Зовсім ти нікуди кчемний! –каже Порох: – ні пити, ні їсти.

– Та як його отаке гірке пити? – зверта Чіпка на горілку.

– То тільки так здається... Ось підожди трохи, пройме – сам попросиш!

Чіпка справді почув – спершу наче хто гарячим залізом припік його всередині... Трохи згодом – мов щось у вічі вступило... заграло в голові... повеселішало на серці... Темні думки стали прояснятися... стала прокидатись віра... узяло завзяття... «Брехня! – думається йому. – Хай карбованця проходжу або й усі п’ять... а земля все-таки моя! Брешеш, вражий чоловіче, земля моя!..» І так стало Чіпці весело, немов справді земля вже його...

Тільки що Порох став наливати чарку, двері прожогом розчинилися і в хату вскочила жінка – не жінка, дівка – не дівка; голова не покрита, як у дівки, а коси заборсані в мичку, немов жінка збиралася сховати їх під очіпок... Сама – не стара ще, висока, суха, худа, щоки усмоктались усередину, вид болізний, жовтий, – тільки одні очі – чорні, як терен, блищали якимсь божевільним світом...

– Уже п’є... уже п’є! щоб тебе кров гаряча спила!.. – скрикнула вона таким несамовитим голосом, аж у Пороха руки затіпались. – Їсти ні крихти нема, дітвора плаче, а він, чортів бугай, горілку дудлить!..

– Іди собі! іди, йди! – зайдикав Порох. – Я тобі давно кажу: чим клопотати мене з своїми дітьми, ішла б собі, куди сама знала. Так, бач, шкода москаля кидати!

– Авжеж шкода!.. – Вона затіпалась і, як та звірюка, кинулась до столу, аж Чіпка подався вбік.

– Бач, проклятий! Казав – хліба нема, аж ось скільки переховував.

44

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Ну, бери, бери... та йди собі! – одказав Порох, ховаючись з пляшкою.

– Хто це? – запитав Чіпка.

– Шмат... – не доказав Порох, а трохи згодом одмовив: – сестра... Не всі, бач, дома –божевільна... Божевільна, а дітей плодить, – та й живуть, прокляті, на мою голову!.. А що ж: будемо прошеніє писати, – перебив Порох.

Чіпка кинувся.

Порох побрався знову в грубу; витяг звідти недогарок шабашкової свічки, каламар з помадної баночки, перо; поставив усе це на столі, а сам вийшов з хати. Незабаром вернувся з папером, у руках, з окулярами… У хаті стало тихо-тихо, – тільки коли-не-коли якось сердито одгаркувався Порох, та чутно було скрип пера. І далі Порох, подумавши трохи, знову писав, аж стіл ходив ходором, знову одгаркувався, агакав та егекав... Вечірнє сонце, сідаючи за хмари, кинуло червону стяжку крізь мутну шибку й обдало червоним світом круглу лису Порохову голову. Облита світом, і без того червона голова Порохова тепер стала зовсім червоно-гарячою. Чіпці здавалося: кривава голова писала криваву жалобу... Порох кінчив; положив перо; взяв папір у руки; підійшов до вікна.

– Ну, оце ж тобі й просьба. Тепер, коли до просьби випили, то й після просьби не завадить.

–Добре, – згоджується Чіпка. – На щастя, значить?

– Егеж, – сказав Порох, покректав, потягся і випив одну за другою аж дві чарки.

Підніс Чіпці. Випив і той – і став спльовувати.

– Ти в нас заночуєш, а завтра і в суд, – сказав Порох та й замовк.

– І се ви так живете?

–Отак, як бач. Тільки й того, що хата своя.

– Не смачно…Усім, значить, добре… – обізвавсь Чіпка.

– А ти думав, – ні?.. У кожного – не без того... Ти знаєш Польського?.. – пита Порох, зупинившись навпроти Чіпки.– Того, що й у вас панує, що в Красногорці живе. Як став предводителем, так і нема мені життя... Ябедник! Ябедник – та й нема мені добра... Служив... Цей будинок, бач, похилився тепер... а колись?.. Колись у йому бенкетували... сам комісар гуляв тут... А тепер... нужда та злидні! А все – він!

–Що ж він вам заподіяв? – пита Чіпка.

– Як що? З служби вижив... ябедником зробив... он що! Та ні! Не так легко Василя Пороха зробити ябедником... Заслав брата на Сибір, – бо брат дурний... Племінничок звів з ума сестру, – бо сестра божевільна... А Василь – ні... не вгризеш! Василь колись вертів цілим повітом... у Василя всі були в руках – і комісар, і суддя, сам предводитель... По його – хоч нічого не роби, тільки йому зваж... йому лижи... Не такий Василь Порох, щоб лизався... Хай другі лижуть, а Василь не лизатиме... Він як лизне, то й лизь вас злиже!.. Ну?.. вижити Пороха! Порох не хоче коритись... Порох не лиже... Сказав судді, а суддя не хто, як рідний братик... Та хіба один суддя?.. і підсудки родичі... і справник родич... усі одного заводу, одного кодла... Де ж там правда візьметься?.. Сказано – вижити... Ну й вижили... Що мені служба? Наплювать на неї!.. А я таки вам дозолю... Я знаю, як Чижик за Совинських діло скрутив... Совинський дівку встрелив... Вийшов після обіду в садок. Дівчата рвали ягоди.. Ану, каже, яка скоче з вишні?.. Та – бух! – Так одна опукою додолу... та сама, що не піддалася... Що ж?.. Зараз до Василя Семеновича... Той за Чижиком... Ну, звісно, й Чижикові перепало десятин з двадцять поля... Чижик і скрутив діло, очевидячки скрутив... Зате Совинський на дочці Польського оженився... взяв плащувату циганку, з таким носом, як сокира... І покрили... Людську кров покрили... Та ні! навіщо Василь Порох живий?.. він вас розкриє... Кров – не вода... Василь Порох сам у яму ляже, то й звідтіль кричатиме, що Совинський дівчину вбив!.. Душогубці!..

45

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Страшно якось, гучно роздавалися в темній хаті Порохові речі, ніби справді хто з глибокої ями гукав про панські злі вчинки... Чіпка слухав ту обрубу бесіду, серце закипало в його...

– А ви поночі сидите? – щось спитало жіночим голосом – і знову зачинило двері.

Трохи згодом у хату ввійшла сестра Порохова з каганцем у руках. Світ ударив прямо Чіпці в вічі. Перед ним, як мара та, стояла розпатлана жінка – і живцем нагадувала йому про людську неправду...

– Тут будемо вечеряти, чи там? – питала вона, не випускаючи каганця з рук.

– Там, мабуть... Там, Галочко, – одказав Порох. Чіпка аж затіпався, почувши таке ймення...

Порох і Чіпка пішли за нею. Увійшли в кухню. Вона була ще чорніша, ніж кімната, де сидів Чіпка. За кухнею чорніли ще двері – в третю хату. Що там було – не видко, тільки з-за дверей виглядали дві кострубаті дитячі голови. «То, видно, її діти», – подумав. Чіпка покуштував галушку, – гливка, як глей, та ще й на зубах тріщить. Давай він сьорбати одну щербу. Коли б не так хотілося їсти, він би й не покуштував такої вечері.

– Мамо! дай і нам галуски... і ми хоцемо галуски, – обізвалась з-за дверей дитина.

– Чому ви, справді, дітям не дасте? – обізвався Чіпка до неї.

Вона достала недобитий полумисок; всипала в його галушок і поставила коло порога. З-за дверей висунулось двоє дітей – чорні, замурзані, в якихсь ганчірках, замість сорочок, котрі вони якось соромливо позводили на грудях чорними рученятами, – бо застібок не було... Запустили в юшку свої рученята, витягли по гарячій галушці, засичали, захукали – і стали жувати, цмокати...

– Іди ж тепер та лягай спати! – обізвавсь Порох до Чіпки.

Вийшли вони разом з кухні. Чіпка покурив у сінях люльки, пішов у хату, а Порох ходив ще довго по двору, смоктав люльку та спльовував...

То йому привиджується вдача: земля знову його; він такий радий, і мати рада: не попустив свого!.. І Галя йому любенько ввижається... Що не кажи, а Галя дівчина гарна! От, якби така жінка... Аж ось повіяло холодним вітром з другого боку... Нема землі!.. проходився дурно... марно втратився... Мати плаче, – це їй, старій, знову прийдеться на чужім полі тинятись... А самому як?.. Пропало все!.. То знову він хазяїн... іде поруч з Галею... Вона йому любо глянула в вічі, усміхнулася... Висовується, мов з туману, п’яна Порохова постать; а за нею – світить страшними очима божевільна Галька: просовують до його рученята голі, чорномазі діти – страшні, сухі, тремтять од холоду... І встає перед ним людська неправда... Вона, як павутина, заснувала цілий світ, – ніхто не виплутається з її тонких тенет... Аж ось, здається йому, павутина і його основує, – от-от і він в тенетах! Він рвонувся, кинувся... Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся він з боку на бік... Сон – як відьми вкрали!..

Хтось рипнув дверима, ввійшов у хату.

– Це ви, дядьку? – питає Чіпка.

– Я, – одказав Порох. – А ти ще й досі не спиш? – спитав його й побрався до свого лігва, по другий бік хати. Не пройшло десяти хвилин, – Порох захарчав.

XV

З ЛЕГКОЇ РУКИ

Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв просьбу, поклонився Порохові, пішов у суд.

– Та й ранній же! – сказав сторож, побачивши Чіпку. – Підожди лишень... Ще нікого нема...

Чіпка сів на рундуці... захитався, задрімав. Його розбудив якийсь гомін.

46

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Аж ось – хтось крикнув: «Секретар! Секретар іде!..» Усі повставали, насторожились. Підвівся й Чіпка. У воротях показався сухий, перегнутий утроє панок, з зеленим коміром, з блискучими гудзиками,.. а на спині був справжній горб – аж од самих плечей до тонкого, перегнутого стану... «Ну й цього перегнуло!» – подумав Чіпка.

Люди поздіймали шапки. Він озирнув усіх своїм мишачим поглядом – і підступив до людей. Знакомих величав на ймення; незнакомих прямо запитував: «А чого?» Дійшов і до Чіпки. Чіпка подав до рук прошеніє.

– Нічого не буде! – віддаючи назад прошеніє, одказав він, навіть не глядя на Чіпку.

– Як? – здивувався той.

– Так... документів нема!

– Та нам же громада цю землю одсудила...

– Підожди, – сказав він Чіпці, йдучи в хату.

Жде Чіпка годину, жде дві, жде вже й три... Бачить він: люди то приходять, то виходять з суда, а його все не кличуть... Бере його нетерплячка; нудиться він... Коли це – виходить сторож і повів Чіпку аж через три хати, де сиділо багато судовиків: одні за ділом, другі без діла.

– О-о! вже повів... чує муха, де струп! – сміялися вони вслід Чіпці..

– Ага! – глянувши на Чіпку, сказав секретар, та й знову вп’яв очі в діло.

Чіпка стояв у порога, мовчав.

– То тобі Порох просьбу писав? – не дивлячись в вічі, спитав знову секретар, нахилившись над ділом і щось черконувши пером.

– Порох.

Мовчанка. Чіпці аж важко стало...

– А що дав?

– Нічого не дав.

Секретар неймовірно глянув на Чіпку.

– Знаєш що?.. – почав він і запнувся. – Як п’ятдесят рублів, то й діло можна поправити...

Чіпка мовчав.

– А де ж та правда, коли так?! – уголос подумав він.

Чіпка глянув на секретаря: очима вони стрілись. Мишачий погляд не видержав палкого та гострого – і в одну мить перебіг на діло.

Знову мовчанка.

– Ну, чого ж ти стоїш?.. І мене не держи, й себе...

– Рука б мені одсохла от по сю!.. – скрикнув Чіпка, показуючи на лікоть правої руки, – та й повернув з хати, не доказавши.

– Ов-ва!!. – гукнув секретар услід йому. – Гарячий який... Гляди лиш, щоб не опікся! – докінчив він, ідучи за Чіпкою.

Судовики спершу витріщились на секретаря; потім провели очі на Чіпку.

Чіпка гордо й швидко йшов через хату. Він бачив, як усміхались судовики, переглядаючись між собою й показуючи очима на секретаря.

– Сутяжище! – бовкнув Чіпка вголос, вийшовши надвір. Кров прилила йому в голову; серце затіпалось; на виду зблід, а очі світили, як у вовка. Люди, глядя на його, розступалися; давали йому дорогу...

– А що? – зустрів його Порох. Чіпка ще хижіше засвітив очима.

– Проклятий!.. каторжний!.. недаром його в три погибелі скрутило...

– Як саме?

– За мою землю п’ятдесят карбованців!!. Хе-хе!!! І кари на вас немає.

– Не підмажеш – не поїдеш... Суха ложка рот дере... ка-хи!.. ка-хи!.. Бач, як дере в горлі... Хоч би промочити...

– А горілка є? – якось понуро спитав Чіпка.

– Кий біс, хоч би капелька... порожня пляшка... Бач!

47

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Чіпка мовчки витяг з кишені карбованця, кинув на стіл, а сам заходив з кутка в куток по хаті – хмурий, як ніч, німий, як домовина.

Порох обома руками схопив карбованця – та шморг з хати! Незабаром вернувся з веселим поглядом і веселою усмішкою на виду, а в руках – з повною пляшкою, солоною рибою-талавиркою й невеличкою паляницею...

– Не журись!Повна пляшка... Вип’ємо!.. Будьте здорові! – обернувся до його Порох і перехилив у рот чарку горілки.– А нашим ворогам на пропасть! Що, посолодшало? Випий ще – посолодшає... Підносить Чіпці чарку... Той простяг був уже руку, – та Порох вилив собі чарку в рот.

Випили ще, ще... Очі в Чіпки налилися кров’ю ... Коло серця – немає ні міри, ні ваги тому, що там діється!.. Горілка змішалася з страшною злістю – і запалила серце... Аж знемігся Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руку голову – заснув...

Порох ще довго випивав по повній... аж поки не стало ні риби, ні паляниці, а горілка – тільки на денці... Тоді він устав, заховав у грубу пляшку, на прощання, нахильці випивши й останню горілку – і став ходити по хаті... Довго він ходив коло Чіпки, прихилявся, прислухався, торкав його, будив… Тоді Порох тихенько просунув руку до Чіпки в кишеню, витяг кисет з тютюном та грішми і, радіючи, мерщій вибіг навспинячках з хати...

Чіпка проспав до обідньої пори. Надворі ходив з люлькою в зубах п’яненький Порох і всміхався.

– Куди?

– Додому.

Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене серце... Тепер уже не жевріла в душі надія, не піднімала вгору його духу, не гнала вперед, як у город. Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі... Його обдало холодом, потім обсипало жаром... Порівнявшись з хутором, він спинився... «Не чуть... нема... все пропало!.. Ще вчора бачив... ще вчора... Мабуть, і вона зна...». Поминув свою землю, навіть не глянув на неї... Далі та далі... Уже смеркло, як дійшов він до Пісок... Ось і його двір. Кругом тихо; у хаті темно, не світиться...

«Мабуть, мати спить, – подумав він. – Нехай же спить!..»

І повернув до шинку.

– Ці ти не здурів, бува?.. Ну?.. Сип... Давай попереду гросі!

Чіпка полапав у кишені: ні кисета, ні грошей... Він скинув свиту:

– На! та давай швидше! – і швиргонув через стіл свиту.

– Сцо мені з твоєї свитки?.. Вона мені непотрібна... Один з чоловіків, що сиділи в шинку та мовчки дивилися, що це робиться з Чіпкою, підвівся з лави, підняв з долу свиту, стряхнув, повернув у руках на всі боки.

– Сип, Галько! – каже. – Я за свиту карбованця ложу...

– Сцо ти карбованця? – закричала жидівка, вириваючи з рук свиту... – Цого ти місаєся не в своє діло! Вона твоя?.. Він заставля...

– Так чого ж ти єрепенишся? Каже парубок: сип! Ну й сип...

– Ну, цетвертину всиплю...

Мотнулась із свитою в другу кімнату, кинула на бебехи свитку, а сама вернулась з четвертиною горілки поставила її перед Чіпкою, та й знову пішла до себе. Вона була сердита, що так дорого досталася їй свита.

Випив Чіпка одну чарку, випив другу, випив і третю. Дзенькнуло в голові, посоловіло у віччю. Люди мовчки дивились, одначе ніхто не зважився перший забалакати.

Коли це – увійшов у хату Яків Кабанець.

– А що це, Чіпко? І ти вже?.. – обізвався. – Вип’ємо, значить?.. Ти ж, мов, до сього дива не теє?..

48

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Не вживав? – Ні!.. А тепер буду... Бо нігде немає правди... немає добра... і землі нема... пропала! Ну й гуляй!

– Та де ж твоя земля ділася?..

– Де?.. взяли.. одняли гаспидські п’явки... пропала!.. А земля пропала – все пропало.

– Так, так, –підхопили двораки, – без землі – що?.. Без землі – життя нема!

– Навіщо тепер корова, кобила, вівці?.. Га?.. Навіщо?.. Гуляй, душа, без кунтуша! П’ятдесят рублів хотіли за землю.... Не в землі сила, не в землі вона була... ні! Земля – що?.. Земля!.. Хліб родить, як коло неї походиш, хазяїном робить... Сказано: земля! – Чіпка придавив на останньому слові, повів грізно по хаті очима, заскреготав зубами, положив на стіл руки, схилив на них голову – та й притих...

Аж перед світом приплівся Чіпка додому, ледве на ногах стоячи – п’яний-п’яний, п’яніший землі...

Материне серце мов хто в жмені здавив... Давай вона його умовляти:

– Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з світа зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землі кілька літ, та хліб їли... й тепер не сидітимемо без його... Ти тоді малий був, – сама пучками та ручками заробляла, – та не померли з голоду... А тепер – не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я допоможу... Що ж робити? На все його святая воля!

– Ет, толкуй!.. Що тепер я?.. Людський попихач, наймит?.. Пропало... все пропало! І добро й душа пропала... бо немає правди на світі... немає між людьми... Тепер моє щастя – ось-ось було, та... уплило!.. – Чіпка розвів руками – і задумався...

Та – пуць! на землю... Так і захарчав...

Мотря встала, витягла з-під себе ряднину, вкрила нею Чіпку, перехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та сон уже не йшов їй на думку... Сплили перед нею давні лихі роки; пригадала она свою криваву працю; перескочила її гадка на свого чоловіка-москаля... Де він? що з ним сталося?.. Може, розпився, розволочився, та так де-небудь під шинком Богу й душу віддав... Глянула на сина, що, як той сніп, лежав на долівці – харчав, і стиха прошептала: «Господи! сохрани його й заступи!»

Прокинувся Чіпка – вже геть підбилося сонце. Вийшов, ніби до худоби, та й потяг – не в загороду, а прямісінько до Гальки... На третій день – знову на ослоні в шинку. На четвертий там його сонце праведне стрітило, там і ніч темна привітала...

XVI

ТОВАРИСТВО

П’ючи та гуляючи, підібрав собі Чіпка трьох товаришів щирих: Лушня, Матня та Пацюк – одна думка, одна гадка. Всі вони однакових літ: не то, щоб старі, не то й молоді, – вже підтоптані парубки.

Лушня був широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима... Вони так і говорили в його!.. Та, здається, на йому й шкура говорила– такий балакучий.

Пацюк собі худощавий, низький, мишастий, справжній Пацюк, такий і прудкий, говіркий, співучий – на селі перший співака.

Матня одрізнявся од усього товариства й норовом, і околом.Який завтовшки, такий завбільшки; неповоротний, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз, ноги короткі та товсті, як стовпці. Не любив він ні балакати, ні співати, а любив на світі одну тільки горілку: дудлив її, як воду, й у тому покладав усю свою втіху.

Були вони всі три панські й повиростали по панських дворах. Лушня був пана Совинського, а Пацюк та Матня – пана Польського, того самого, що й Чіпчин батько.

Матня та Пацюк узяті в двір ще малими підлітками: перший – від плуга, другий – від овець. Гірко їм було розставатись з батьком, матір’ю, братами, та сестрами, та товаришами, такими ж хлопцями, як і вони; тяжко кидати рідне дворище, де їм знакомі були всі закутки, де їх родила й пестила мати; зелені степи, де вони викохували хлоп’ячі сили; гірко було кидати, яке не є, своє, а йти до чужого, до панського... Та що ти вдієш супроти панської волі? Панові треба... на те в його й кріпаки, що треба! Як не плакали, як не благали матері пана – викладали йому, що білоголові сини їх, як старшенькі, єдина поміч у трудній праці, – та не помогли ні сльози, ні викладки... А сини їх зосталися в дворі підпасачами: один – коло скоту, другий – коло овець.

49

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Лушня родився й виростав у панському дворі. Умер старий Лушня, що жив на Вовчій Долині, на хуторі, покинув дочку-дівку на світі. Як на те панові заманулось покоївки, її ото й узяли до панських покоїв, – бо, на лихо собі, й непогана була. Спершу плакала дівка та боялась усього, а найбільш – як би догодити старому панові. Та, видно, догодила-таки, бо через рік з дівки стала молодицею, породивши білолицього чорноголового хлопця Тимошку. Як піднявся Тимошка на ноги, став розбирати всячину, то його взято за лакейчука до молодого пана, – старого тоді вже не було на світі, – чистити та набивати тютюном люльку, подавати води, а більше всього – стояти в кутку передньої коло дверей кабінету, на случай якого приказу. Всього натерпілося хлоп’я. Іноді, довго стоячи, на ногах засипало, падало додолу. Було й так, що пан, не знаходячи довго чого-небудь з своїх, розставлених по столу цяцьок, присікувався до хлопця та бив за те, що той ніби покрав, тоді як, роздивившись гаразд, – цяцьки або стояли, або лежали тут же перед носом... Набачивши, знову бив за те вже, що хоч не вкрав, то замірявся вкрасти, бо перестановлював усе...

«Коли не краду, то б’ють, – дума сам собі, – за те, що посягаю вкрасти, то хай же краще б’ють за те, що краду!». І через рік, через два з малої та доброї дитини зробився якийсь лихий злодіячка, котрому нічого вкрасти все, що тільки близько лежало коло його…

Чоловіча совість не замирає в самій запеклій душі. Не замерла вона й у душі Тимофія Лушні. Бували такі години, що страшно йому ставало й разом тяжко, соромно. Тоді прихилився до скляного бога: привчився горілочку вживати... Йому було тоді літ двадцять... Лушня встряв у шинки. Там він зазнався з Матнею і Пацюком. Побраталися – і таємна крадіжка, схови та перехови, та нічні пропої накраденого стали їх товариською роботою...

Мучились-мучились пани з ними, та не діждавши й тих двох років, що кріпаки повинні були одробити після волі (а роки ті здалися довгі-довгі, тяглися віками!) – повиганяли їх з двору на всі чотири...

Ніде притулку немає, ніде пристати, спочити. У селі дві місцини некуповані. Одна – вулиця, друга – шинок... Став і нашим хлопцям шинок рідним батьком, горілка – матір’ю. Як перепаде чарка горілки – за упокой раба Божого, за здоров’я народженого, або й так по пригоді, то й добре! Веселий співа він, коли співають ті, що частують, а плаче, коли вони плачуть... Як же випадав коли такий нещасний день, що ні роботи, ні в шинку нікого, а в самого ні крихти хліба, ні шага грошей – їсти, аж шкура болить, випити – аж за серце ссе... не гріх тоді й підняти, що легко лежить!..

З оцими-то злодійкуватими ледацюгами, гультіпаками зазнався Чіпка. Цілий день п’ють та гуляють по шинках, гуляють іноді й за північ, а перед світом ідуть до Чіпки висиплятись. Виспляться, викачаються, візьмуть з собою Чіпку та з добра його що-небудь та знову в шинок... Так кожнісінького дня.

Мотря спершу дивилася на таке безпутне життя та плакала, та вговорювала Чіпку; потім того – лаяла, ганьбила; а далі – бігала в себе по вгороду, по вулиці та кричала-репетувала:

– Свитку пропив, одежу всю – в одній сорочці, як харциза, як махамед який!.. Уже третю вівцю пропиває... Та й товариство підобрав під пару – волоцюг зо всього світа... Боже мій! що ж тепер робити мені, бідній?..

– То ви б у волость... Хай його з тиждень подержать у холодній!

Послухала Мотря людської ради – пожалілася у волость. Узяли Чіпку, силоміць посадили в чорну.

50

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Надвечір оглянуться товариші – нема між ними Чіпки. Увечері пішли, та як чорна була лихенька вже, вони її продрали й випустили невольника. Іде Чіпка додому... У голові – хміль; на серці – зло... А тут ще ззаду йде Лушня, примовляє:

– Яка вона тобі мати? жалітися на сина?! Де се воно таке на світі видано?!

Не йде Чіпка – летить додому; не лише – огнем паше і, як скажений бик, налітає на хату... Брязь! – одно вікно... Дзень! – друге... Посипалось третє... Грюк! ногою в двері... Полетіли й двері в сіни.

Мотря з переляку залізла на печі аж у куток... Убіг Чіпка в хату, кричить:

– Де вона?.. де стара відьма?.. Чи не заміж, бува, забажала?.. Може, бахурів навести заманулося?.. То щоб син не перечив, – у чорну його!..

Уразили такі гадючі слова материне серце. Як підстрелена горлиця, так мати затіпалась на печі в куточку, та стиха, гірко промовила до сина:

– Побійся, Чіпко, Бога! Подумай, що це ти кажеш?! Мені світ не милий, мені...

– А мені?.. Мені, ти думаєш, легко воно живеться?! У мене, може, серце від болю як не розірветься!.. якийсь ірод в йому, мов свердлом крутить... Так ще мені, – на?!.

– І що то воно за мати, коли йде на сина жалітися? – піддає Лушня огню Чіпці. – Не те, щоб покрити сина... Чи бачила що, кажи: не бачила; чи чула – не чула!.. Яка ж вона мати?!.

– Бач, що кажуть люди?! – гука Чіпка. – Чуєш, що кажуть?!

– Люди?! – сумно, гірко, з плачем промовила Мотря...

Довго ще Чіпка гукав, довго кричав, та, витягши з скрині материну нову білу свиту, майнув з товариством до Гальки.

Кинулась Мотря до скрині – та й охолола... Там усе перевернено, перекидано, порито – і свити немає...

– Боже ж мій, Боже! скільки я літ працювала!.. А тепер – рідна дитина все по шинках порозносила!..

Та зв’язавши останнє своє збіжжячко в клуночок, перекинула через плече, перехрестилася – і пішла до сусіди, старої баби-пупорізки, що жила недалеко від їх дворища.

Немає відтоді Чіпці впину, немає заборони, бо й у хаті нікого немає... А Чіпка – одно гуля, з шинку до шинку сновигає, та знай тягне з госпо́ди все, що тільки на очі навернеться. Пропив уже кобилу, корову, овець, свиню, навіть усю одежину. Зосталося тільки те, що на йому: латана свитка, драні штани, та одним одна сорочка – чорна, як у дьоготь вмочена. Нічого нема!.. Тільки й зосталося, що в току стіжки недомолоченого хліба...

– Нащо-то в тебе хліб гниє в стіжках? – раз питає його Лушня. – Продай: усе ж гроші! А то так і пропаде...

«Hi, не продам! хай краще зогниє на моїх очах... а не продам!» – думав Чіпка…

На той час у хату вскочив Матня.

– Га-га, братця! Є! гуляй! – кричав він, держачи обома руками пляшку з горілкою.

Чіпка випив. Випив і Лушня. Горілка розв’язала язики... Лушня знову пристає до Чіпки: чом та й чом хліба не продає?

– Піду завтра до Грицька... Коли йому не продам, то хоч так віддам... Я з ним товаришував; я з ним ще малими хлопцями вкупі овець пасли... Хай йому на нове хазяйство. Нехай хоч він чесно поживе мою працю, коли так судилося!

XVII

СПОВІДЬ І ПОКУТА

На другий день, рано-вранці, Чіпка пішов до Грицька. Нова хата, біла, чепурна, привітно виглядала з-за обголених лихою осінньою негодою груш та рядка прутнястих верб. Двір був просторий, чистий, оплетений; ззаду, на току, стояли ожереди соломи; з лівого боку чорніли грядки та невеличкий молодий вишник; з правого – хлівець, загорода та погріб. Коло воріт, над перелазом, білів новою цямриною колодязь, виглядав на шлях новим високим журавлем...

51

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Чіпка вступив у двір. На собачу брехню вибігла з хати молода, як дівчина, молодиця – низенька, чепурненька, та й почала гукати на собаку. Собака одбіг на вгород та скавучав. Чіпка підійшов до молодиці, привітався.

– Добрий день!

– Здорові були.

– Що, Грицько дома?..

– Ні, нема... Сьогодні повинен бути. А він вам нащо?

– Та треба... Хочу йому хліб продати.

– Не знаю, – каже вона, задумавшись. – Надійдіть трохи пізніше...

Не минуло й години, як Чіпка пішов, Грицько приїхав.

– Чому це тебе вчора на ніч не було? – стріла його Христя.

– Оврама обікрадено... То це нас держали аж до сьогодні.

– Я думала, що там?!! Хто ж його обікрав?

– Бог його знає... Якісь, каже, замурдовані люди... Понадівали машкари, пов’язали гаразденько всіх, та й забрали, що знайшли. Він одгадує на москалів, бо по-московській балакали... А шкода, коли хоч, Оврама! Другий жид, то таки насправжки жидюга, а Оврам, я тобі скажу, добрий чоловік... Усі його тамтешні люди шкодують...

– Бач! А я тобі й забула хвалитись: до тебе Чіпка приходив.

– Який Чіпка?

– А той... що, як навіжений, ганяє по селу... Каже: чи не купив би ти хліба?

– Що ж ти йому одказала?

– Сказала, щоб зайшов пізніше, як ти дома будеш...

– Гм, – мугикнув Грицько.– Коли не здурів парубок... З кругу спився!

Собача брехня перервала їх річ. Христя глянула в вікно.

– От і Чіпка йде...

Грицько собі глянув.

– Та й обірваний та обшматований який, Господи!.. Ти знаєш: ми з ним колись товаришували, як ще вдвох вівці пасли. Чудний трохи... а добрий був друзяка... А тепер, глянь: що з ним сталося?!.

– Що, Грицько вернувся? – питає Чіпка, дожидаючи, поки Христя поралась біля дверей.

– Вернувся. Чому ж ви не йдете в хату? Ідіть! Чіпка несміливо вступив у хату та й став коло порога.

Йому якось і соромно стало, і страшно... Грицько привітався перший.

– Здоров, Грицьку! Здоров, брате!.. Чи бач, як ти перемінився!.. Як одружився, щo й не пізнати тебе!

– Та й ти, Чіпко, перемінився... на себе не схожий... Чого це ти так занепав?

– Лихо, брате!.. – зітхнувши, одказав Чіпка й сів поруч з Грицьком коло столу. – Кого те лихо до добра доведе?

Простора хатина, чепурно вибілена, тепла та ясна, тиха та щасна, війнула на його якимсь теплим духом... Йому так стало легко, мов стіни до його лиха прихилялися... На серці в його стало так люб'язно; думки його повернулися назад – і перенесли його разом на степ; намалювали йому старою неміччю скаліченого діда Уласа, швидкого Грицька, що на барані їздив; кинули його на верби горобенят драти... Жив-жив!.. Жив-жив!.. – наче хто молотками, гамселив цими словами у виски йому... Він болісно всміхнувся... Глянув на Христю... І понесли його думки на поле, між зелені жита, де він перше зустрівся з Галею... Жаль йому стало свого бувалого життя, котре пестило його надії; йому заманулося кому-небудь їх одкрити, з ким поділитися... На очі наверталися – чув він – сльози; він боявся, щоб не бризнули, – та водив очима то на Грицька, то на Христю... І здалися вони йому такими щасливими, такими добрими, привітними, що він незчувся, де дівся його страх перед ними, сором за своє безпуття... Йому забажалося щиро, від серця, побалакати з ними, як з рідними. Звісивши на груди голову, в землю потупивши очі, він став навертати на себе розмову.

52

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Та трохи й сам винен, – одмовив він, задумуючись. – А то-таки й люди...

– Чим же люди винні? – сповідає Христя.

– Неправдою своєю!..

–Ти, Чіпко, ще не обідав?

– Та я вже, Бог його знає, коли й страву бачив, – з жалем признався Чіпка.

Христя метнулась до хліба, до мисок, до печі. Швиденько насипала борщу у миску, поставила серед столу; достала ложки з мисника, порозкладала перед кожним, – та вже мала була сама сідати на ослоні до столу…

Потім Христя знову налила чарку, а Грицько підсунув її до Чіпки. Чіпці здалося, що він зроду не пив такої доброї горілки, не їв такого смачного борщу. Поїли борщ, Христя достала локшину на молоці... Чіпка, як три дні не їв... Усе йому здавалося таким добрим, смачним; самі хазяїни – такими щирими, привітними людьми, що він аж повеселішав трохи... З лиця спала в його тума; на лобі розправились зморшки, що як ті хвилі то набігали, то збігали; він радісно засвітив своїми розумними, темними очима й став сповідатись...

–Ти знав мою землю?

– Знав...

– Ти чув, що її одібрали в мене... знаєш?.. ту саму землю, про яку сама громада сказала: це твоя земля, Чіпко, володій нею! А тепер знайшлися такі митці, що й громадську волю поламали... Узяли, та й одсудили мою землю Бог його знає й кому...На те, мабуть, щоб перевів її на гроші та й повіявся туди, звідкіля й привіявся...

– Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? – пита Грицько. – Він, кажуть, іноді помага.

– Ходив. Поміг... Як п’ятдесят карбованців, то й поможу!

– Що ж ти?

– Де ж я візьму їх?.. Отака-то в світі правда! Один прийшов, підсипав – і одсудив; а дай ти п’ятдесят карбованців – тобі одсудять... А якби була правда, то цього б не було... земля б зосталася в мене. А коли б земля була в мене, я б ніколи не став таким, яким ви мене бачите... Знаєш що, Грицьку?.. чи не купив би ти в мене того хліба, що зостався у току? Купи ти, брате!

– А може, в Чіпки добрий хліб, то на посів би зоставили, – якось любенько примовилась Христя.

– Та й грошей у мене тепер катма, – бідкається Грицько.

– То віддаси, коли будуть, – на те йому Чіпка. – Ну, коли ж не купиш, то так візьми!

– У тебе тільки один хліб і зостався; а я, слава Богу, не терплю ще нужди!..

– То пропаде ж, Грицьку! Проп’ю... Візьми, брате, пожалій моєї праці! Увійшов я до вас у хату, як у рай уступив... Ви мене привітали, як рідні, моє серце, мою душу одігріли... Візьми, Грицьку, прошу я тебе...

– Про мене... – одказав, мов нехотя, Грицько. – Тільки, знаєш що, Чіпко? У тебе мати старая, а ти її так зневажив... у чужих людей хліб заробляє, сердешна...

– Мати... мати... – забубонів Чіпка й насупив брови. – Хто його знає, хто з нас більш винуватий...

Христя думала про сьогоднішню розмову з Чіпкою. Думки обступили її, повили, як сиві тумани землю... І здавався їй Чіпка не таким гультіпакою та волоцюгою, яким його люди взивали, яким сама вона його щитала до сього дня... Скривджене з самого малку, її сирітське серце догадалося, що Чіпка – не такий... Не гультіпака – лихий чоловік; гультіпака – зло людське, неправда людська! – казало їй серце... У Чіпки й серце добріше, й душа чистіша... Та як же його й не пити, живучи між такими людьми, що кожен тільки й дума: як би мені та мені, як би кого обідрати, ошукати?

53

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Якби люди по правді жили, чи терпіла б я, зоставшись сиротою, те горе та нужду, що прийшлось витерпіти? Чи розкотилося б добро сирітське?

– Своя сорочка ближче до тіла...Хто ж тобі стане дурно чуже добро доглядати? – запитав Грицько.

Христю – як хто голкою укольнув... Зляканим поглядом вона глянула на його: вона ніколи не ждала такого від Грицька...

– Невже ж би й ти так зробив? – не спускаючи очей з його, вона прямо запитала.

Грицько оханувся і, подумавши, одказав:

– То що ж, що я б не зробив? – другі б зробили.–Христе! – гукнув він.– Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, в Чіпчині голі п’яти?..

Грицькове слово влучило прямо їй в серце й погнало кров у голову, тільки зблідле до того лице Христине зразу покрилося червоним заревом... Вона аж плечима здвигнула.

– Що це справді зі мною сталося?!

У неділю, тільки що вийшли з церкви та пообідали, зараз Грицько запріг своїх пару биків, випрохав у сусіди ще пару та двома парами й поїхав до Чіпки.

Пуста городина, лихий тин, криві ворота, необмазана хата з побитими вікнами неприязно кинулись у вічі й образили Грицькову хазяйливу натуру... Він з докором і разом з жалем дивився на Чіпчине добро... Двері були зачинені й защепнуті. Він подивився кругом хати, глянув на тік, – нігде нікого не видно, тільки стіжки чорніли в току. Грицько підійшов під вікно, заглянув у розбиту шибку. На полу лежало три чоловіки, спали; на лаві Чіпка – четвертий.

– Чіпко! Чіпко! – гукнув Грицько. – Збудіть мені, будь ласка, Чіпку… Я до його за хлібом приїхав.

Лушня штовхнув ногою Чіпку.

– Ага-а, – промовив Чіпка й хутко скочив на ноги. – Здоров, Грицьку!

– Чому ж ти хоч вікон не повставляєш? Холоди находять.

– Доброго молодця кров гріє, – одмовив за Чіпку Лушня.

Чіпка вийшов у сіни одчинити двері. Лушня став будити товариство.

– Уставайте, братця, грошей лічити!

– Яких грошей?

– Чіпка продав хліб.

– Кому продав?

– Чупруненкові Грицькові...

Пацюк та Матня попідводились, терли спросоння очі, позіхали. На той час Чіпка увійшов у хату.

– Ходімо, братця, поможемо чоловікові хліба набирати, – каже до товаришів.

– Ходімо. Чув, Якиме? Вставай, та ходім! – гукнув Лушня. – Зате ввечері – он як погуляємо!!

Пацюк зараз послухав, а Матня підвівся, давай знову протирати очі та потягатись. Адалі –й він, нехотя, встав; усі разом потягли до стогів.

Два подає, два на вози складає. Навантажили обидва вози, придавили рублем, ушнурували як слід, по-хазяйськи. Поїхав Грицько.

– А за що продав, Чіпко? – питає Лушня.

– Так... подарував...

Товариство замовкло, посхиляло голови.

– Отуди к лихій годині! – сумно промовив перший Лушня.

– От тобі й раз! от і погуляємо... чортового батька!.. – чухаючи потилицю, блеє Матня. – Краще б було мене не будити, хлопці... А то – тільки сон перервали...

– Таке, як бач! – коле Пацюк.

– Не ждали ми, Чіпко, від тебе такого! – дошкуля Лушня.

54

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Якого?

– Такого, як ти зробив... Пропало добро!..

Усі поприсідали на току, та, як хижі вовки, очима світили. Один Чіпка стояв, обпершись спиною об недобратий стіг, та сумно позирав то на товаришів, то на цілі стіжки, то на шлях – чи не їде Грицько. Аж ось Грицько вже справився: приїхав удруге.

– Отак-то ти нас обвів, дядьку? – обізвавсь до його Лушня.– На дурницю, кажеш, хліб возиш?

– На дурницю? Гм... Дарованому коневі в зуби не дивляться...

– Годі, братця, не знать що торочити, – обернувся Чіпка до товариства,– нуте лишень чоловікові поможемо хліб добирати, бо час не стоїть!.. Тимофію! – грізно глянувши, гукнув Чіпка. – Або до роботи, або з двору! Я прохати не стану...

Лушня зітхнув, а все-таки підвівся, поліз на стіг; другі, глядя на його, й собі прийнялись за діло... Одначе робота в руках не горіла, як спершу. Оже сяк-так понакладали вози, забендюгували, ушнурували. Повіз Грицько додому. Лушня пішов за ним слідом.

– Дядьку!Ви вже нам хоч за поміч перекиньте що... Невже ж ми дурно працювали?.. аж спина болить… Хоч карбованців п’ять...Адже кіп більше тридцятка буде...

Грицько мовчав.

– Ну, хоч три карбованці на нас трьох! Хай уже Чіпка подарував – його воля...

– Добре... Нехай же, я втретє вернуся, то й привезу. Тільки прохатиму вас – помогти молотити.

– Молотити? – весело скрикнув Лушня. – Добре!Що там молотити? Аби Господь дав годинку, то ми його вчотирьох за день зоб’ємо!

– То я ще й могоричу поставлю, – домовляє Грицько.

Грицько поїхав, Лушня вернувся до гурту веселий. З радощів він штовхнув Матню, котрий прослав під стіжком кілька снопів, ліг, укрився теж снопом, та збирався вже заснути. Чіпка не дослухався до їх розмови. Він ходив собі поза стогами та підгрібав, що набили, перекладаючи хліб на вози.

Вернувся Грицько втрете, привіз гроші, забрав останній хліб. Як наложили вози, Лушня й каже:

– Ну тепер, дядьку Грицьку, хоч і могоричу!

Пішли. Кликнув Грицько й Чіпку. Пішов і той за ними. Грицько випив сам осьмушку, дав по осьмушці другим, та й повіз собі хліб додому, розігрітий – не так горілкою, як подарунком.

Товариство засіло на цілу ніч...

XVIII

ПЕРШИЙ СТУПІНЬ

Мотря зовсім оселилася в «довгоп’ятої баби». Брала людям прясти то кужіль, то вовну та з того тільки й жила.Тяжко їй робилося на душі, гірко на серці, як подумає, що на старості літ прийшлося наймичкувати в людей. І хата своя, й достатки, хоч які там не які були, а все б таки жити можна... А прийшлося в чужій хаті людям годити, людей слухати... Шкода їй Чіпки... кохала ж, ростила, довгих зимніх, коротких літніх нічок недосипляла – рано вставала, пізно лягала... Не задля кого ж? задля його... А він?Спливе їй на думку та проклята ніч, коли він п’яний зневажив її, матір, тяжкими докорами... Стає руба шматок хліба в горлі, як вона згадає про це, сідаючи їсти. Змочить Мотря всю подушку, як здумає вночі... «Краще б я тебе, сину, не зродила!.. За що ж мені така кара, така невповага від рідної дитини?!»

– І чого ти так убиваєшся, Мотре? – вговорює її баба. – Хай би що добре, а то таке ледащо! Он сьогодні... Остапійчиних дітей на смерть перелякав. Гралися собі в дворі. На той час його лиха година носила. Біжить, кажуть, як скажена собака, через город... Діти в крик; він – за ними... Ухопив маленьку дівчинку Парасю, четвертий годок пішов – та й несе... Навіщо вже він її взяв? Один Бог відає... Сказано: з кругу спився! Я таки й сама бачила, що він по улиці бігав. Та й іду собі... Оглянуся – аж сама Остапійчиха Химка... лиця на їй немає! «Чого се ти, галочко?»– питаю. Вона в плач, та так просить: «Будь ласка, бабусю, ради самого Бога, я вже вам се й те, верніться в хату та поможіть моїй Парасочці!». Що ж там з нею? «Та, Боже мій! – з плачем каже,– отой шибеник, ота п’яниця, щоб йому ні життя, ні добра! на смерть дитину перелякав... ухопив на руки... чи занести куди хотів, чи що... Я не знаю: чому його на цеп не припнуть?..» Я послухала, пішла. Та тоді й переполох вилила. І таки нестемісінько він вийшов – так і вилився з воску!.. То чи я б за таким плакала та побивалася? Я б його й з думки викинула.

55

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Хай би їх у мене десятеро, то одно в одно не вдасться; а то ж він у мене один, як порошина в оці!.. Боже мій, Боже! одного тільки в тебе прошу: однієї смерті молю! Нашли її швидше... Мої очі не бачили б, уха не чули...

А Чіпка – наче таке собі діло вигадав – кожнісінький день гуля та й гуля... Зовсім пустився берега... Допився до того, що ні знадвору, ні в хаті – нічого... Аж задувся від гульні та недоспаних ночей...

І звернули його думки в бувале, недавнє. Розвернулося перед ним зелене поле; ходить він по йому, обдивляється; радіє, що так добре зійшло, росте, зеленіє, цвіте... А тут і вона знялася перепілкою з-за високого жита... Розряджена, як пава; легенька, як метелик; веселенька, як уранішнє сонце... Щасливий він!.. А тепер? Де ділася кобила, вівці, корова? Де одежа, що мати справила? де ділася мати? куди вона пішла? де приклонила сиву голову?!. Сиротою стоїть над шляхом хата, з побитими вікнами, нетоплена, необшпарована, чорна, полупана...

– О-о-о... я каторжний! проклятий!.. що я наробив собі?!. – Він зо зла вп’явся руками в свою нечесану куштру. Посипалось волосся; заіскрили очі... Він прикусив зубами губи, аж кров виступила...

Чіпка качався на соломі по долівці.На ту пору в хату увійшли товариші. Як глянув Лушня на Чіпку, так і покотився зо сміху. Пацюк та Матня стоять у порога та тільки дивуються.Несподіваний регіт схаменув Чіпку.

– Братику! – мовить, як дитина, – хоч чарочку, бо пропаду! Пече мене... давить... пити мені... пити!

– На та пий, дурню! – гукає Лушня, подаючи йому пляшку горілки, в кварту міри.

Аж затіпався Чіпка, ухопивши обіруч пляшку. Матня побачив, та й собі затрусився... Кинувся на Чіпку, та ну однімати.Уже Лушня з Пацюком кинулись на Матню, та насилу одняли, трохи пляшки не розбили... Зчинився регіт, крик... Забрала Чіпку горілка: кров ударила в голову, від пекучої згаги одійшло його серце. Веселий, підводиться він, гукає:

– До шинку, братця!

– Уже краще підняти, де легко лежить...

– Украсти? – грізно запитав Чіпка й скоса глянув на Пацюка; а далі повів очима на Лушню з Матнею, ніби очима допитувався в них: чи вкрасти можна?

Чіпка стояв, як зачумлений... Думки його ходором заходили. «Украсти?.. – думав він. – Добре діло вкрасти... Прийшов, узяв чуже – і є в тебе... Чого ще?.. Одно тільки... Оглянуться, кинуться шукати злодія... проклинатимуть... От і в мене землю вкрали... вкрали моє щастя, мою долю... щоб вони не діждали сонця праведного побачити!.. »–та як гуконе на всю хату:

– Гайда, братця! разом погуляємо... Може, знайдеться добрий чоловік, почастує... У-ух!.. тяжко мені... гулять хочеться... хочеться битись, боротись... гу-у-у!..

– Та ну тебе к нечистій матері!.. – скрикнув Лушня, як увірвав його по плечі Чіпка... – Мов безміном удрав! Вийшов би на двір та об причілок і гамселив, скільки здужав!..

– А знаєш, Тимофію, куди ходім? – перегодя трохи, веде річ Пацюк. – До пана!.. Він чоловік добрий, хоч і пан: наділяв нас не раз то сим, то тим, поки ще в дворі були... Невже тепер пошкодує? А комори тепер у його, взиму... повні...

56

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Гляди лиш, щоб на бантині не завис! – призро глянувши на Пацюка, увернув Чіпка.

– Там комори лихенькі, – крізь зуби процідив Лушня,–за ніч можна полагодить...

Чіпка, вибившись з сили, лежав, як соломи куль, важко дихав... Тільки його сап розбуджував сонну темряву, що насупилась над землею. А на думку навернувся Порох з своїм переказом. Устала перед ним ціла панська облава на правду. «А справді,– дума Чіпка... – Он вони що роблять!.. То їм і можна?.. Чому ж нам не можна?.. Гидко тільки... Злодюга, скажуть... Господи! де ж тая правда?..»

– Чіпко? – знову обізвався Лушня.– Ходім.

– Куди?

– До пана.У гості.

– Добре...

Надворі стояла темна ніч; густі хмари замазали небо – ні місяця не видко, ні зорі не блищать...

Пройшли вони улицю, другу; посеред села, на третій, одрізнився від них Лушня.

– Стійте тут! – промовив тихо.

Усі стали. Один Чіпка без тямку поволік ноги далі. Лушня прямо підійшов до хати. То був шинок. Лушня постукав у вікно.

– Гершку! Гершку! відчини!..Хоч пшениці купити?Ти кажи що даси за мішок?

– А-а-а... це ти, Тимофію! Іди з у хату. А то сце хто з тобою?

– Свої.

– Ну, то й ідіть у хату, – тут побалакаємо. Лушня оглянувся, – не видно Чіпки.

– А де ж Чіпка? – питає.

– Он, як марюка, пішов, – каже Матня, показуючи на темну пляму, що чорніла-колихалася в темряві.

Пацюк побіг, догнав чорну пляму, вернувся з Чіпкою.

Не вспіли хлопці посідати, – де не вродилося півкварти горілки, півхліба, миска солоних огірків. Товариство зараз же налягло на їжу, на горілку... Не пройшло години, як усе те було зметене...

– Ну... а де з та псиниця? – питає жид.

– Та пшениці не питай, – Лушня йому,– ми добудемо...

– Сце б такий звавий козак та не добув... з пекла достане!

– То-то ж... а ти кажи: почому за мішок даси?

– А коли з тебе, Тимофію, дожидати?

– Да так... – зам’явся. – Перед світом...

– Ну-ну... гляди!.. Бац, і півкварти випили...

– Ну так що, що випили? Не достану пшениці, – за горілку заплачу! То перед світом дожидай. Ану, хлопці, ходім! – гукнув на товариство...

Усі повилазили з-за столу, понатягали шапки, вийшли з хати, запаливши люльки. Ішли вони купою, всі весело розмовляли. Один Чіпка мовчки потягав люльку. Він позирав хижо на них очима та думав: що це воно далі буде?.. Три вперед; Чіпка позаду ногу за ногою суне... Серце щось недобре віщує. Страх – не страх: якесь темне почуття холодить серце... Холод пронизує душу... Тягнеться він тихо-помалу, не маючи волі остатись, покинуть братчиків, тягнеться, одурений підлесною думкою, забиває в серці страшне почуття...

Дійшли вони до панського дворища. Стали. Чіпка минає...

– Чіпко! ходім! – гукнув йому Лушня.– Гуртом свого одбирати...

– Ходім! – одказав якось глухо...

XIX

СЛИЗЬКА ДОРОГА

Хто спускався на громаку з високої гори?.. Доїдеш до гребня гори, спустишся прожогом униз – тоді вже ніколи боятись... Дух захоплює, якась звіряча радість проймає тебе, – у тебе тільки й думки: коли б швидше, коли б швидше! Така саме думка пройняла й Чіпку, як він, прийшовши до пана в гості, спустився в комору з пашнею... Попорався як знав: вирнув – та й наткнувся на сторожа... Чи пан, чи пропав?.. На слизькій дорозі більше пропадає під такий час... Оже Чіпка не такої натури, що сам на сам звертав кому з дороги... Не звернув він і сторожеві, а кинув харчати під коморою – ледве живого...

57

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Спить Чіпка.

Совість, задобрена горілкою, його не мучила; страху він зроду не знав: пшеницю вергаючи, втомився та й спав у себе в барлозі, наче після тяжкої праці... А скрізь по селу, як у дзвони дзвонять – про крадіжку, про сторожа... Заворушилися, загомоніли: хто? як?

– Авжеж не хто, як не оті харцизяки! – гомонять люди, показуючи рукою в той бік, де Чіпчина хата. – Хай спершу – гуляли на худобу того чортового сина, а тепер же – все чисто пропив, матір прогнав... з чого ж його, як не красти?

Така поголоска дійшла до волості... «А що ж? може, й правда!»– міркують між собою волосні, – та зараз кинулись до Чіпки.

Прийшли на дворище, обійшли навкруги город, заглянули в хлівець, у загороду, – чи не приховано чого; голова навіть покорписав палицею гній, що зостався після коняки й корови... ніде нічого! Повернули до хати. Поторгав голова двері, – ніхто не озивається. Тоді підійшов під вікно, глянув у розбиту шибку: спить Чіпка на полу, аж хропе...

– Гей! ти! – гукнув голова. – Відчини! Чув? Чіпко!

Один з соцьких зайшов за хату, підійшов до дірявого причільного вікна, сунув Чіпку під бік палицею. Чіпка кинувся.

– Бийте двері!.. – кричить голова. – В’яжіть його, злодюгу! Ти сю ніч крав у пана? Ти сторожа прибив, душогубе?..

– У якого пана? якого сторожа? – позіхаючи та потягаючись, питає, мов і не він. Чіпка.

– Ми тебе трусить прийшли.

– Трусить?.. Добре... Трусіть...

Незабаром дзенькнув засов – у хату увійшов голова з п’ятьма чоловіками соцьких.

– Шукайте... трусіть скрізь! – гукає голова соцьким.

Чіпка підпер спиною одвірки, стоїть мовчки, дивиться, що далі буде. Соцькі кинулись по всіх кутках, заглядали під піч, під піл, лазили на піч, перекидали на долівці солому... ніде нічого!

Соцькі з вірьовкою до Чіпки... Запалали в його очі.

– Гетьте, люди добрі! – крикнув він, рукою одвівши вірьовку... – За що ти мене в’язати хочеш – я тебе питаю?.. – до голови.

– За те, що ти злодюга, розбишака!.. Нічної доби заліз у комору до пана, чоловіка прибив...

– Хто бачив?

– Усе село каже, що ти з Лушнею, та з Пацюком, та з Матнею...

– Що п’ємо та гуляємо, то так; а що ми розбишаки – брехня!

– А за що ж ви п'єте?

– А тобі яке діло?.. Он – бач: добра була повна хата, а тепер – одна пустка зосталася!..

– Та що з тобою довго балакати? В’яжіть його! Ведіть у волость, та в город, та в тюрму... там з тобою побалакають...

– Не слухайте отого старого дурня... Я й так піду, коли треба. Він дума, як голова, то й велика цяця?! Коли в волость треба, скажи... Ти думаєш – страшна мені твоя волость? Куди ж пак!! Ходім... Зараз ходім!

Та, вхопивши шапку, скинув на плечі драну свитину, що на полу була розіслана замість постелі, перший вийшов з хати... За ним слідом голова й соцькі. У волості Чіпка застав уже товариство: по них ходив писар з другими соцькими. Зібравши всіх докупи, голова поміркував з писаремта й позапирали їх у чорну – поки приїде становий.

58

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Мотря того лихого дня прокинулась, ще тільки стало на світ благословитись. Ще все село спало, а вона прокинулась.

– О-ох! Сни такі недобрі верзлися, – хвалиться бабі. – На серце наче хто камінь навернув...

Через годину, а може, через дві, – сонце вже піднялося, – увійшла в хату сусіда – Хівря Дмитренчиха. Поздоровкалась.

– Чували новину?Сю ніч пана обікрадено. Щось дуже багато забрано... й сторожа прибито... чи й доживе до вечора...

– Господи Боже! – шепче Мотря, зітхнувши.

– А оце вашого, Мотре, повели в волость... або й не повели, а він повів... Сам уперед іде, а ззаду голова з соцькими... А він їм щось так вичитує, так вичитує!..

Як почула це Мотря, поблідла на виду, а далі не видержала, залилася сльозами:

– Сину ж мій, дитино моя! краще б я тебе в землю своїми руками зарила, ніж отаке чути про тебе!..

– Та чого ти, Мотре,– обізвалася баба. – Може, то ще брехня.

Не чує Мотря утіхи, – плаче... Далі встала, накинула на плечі стару кожушанку і, згорбившись, боса, вийшла з хати.

– Щото – мати! – через скільки часу глухо промовила баба... – її зневажають, з хати виганяють рідні діти, а їй усе-таки шкода!..

Ні сусіда, ні онука нічого не одмовили, тільки ще сумніші стали.

Мотря майнула аж у волость. Чіпки вже не застала: посадили в чорну. Як сова, ��горбившись-скарлючившись, ходить вона кругом чорної; поглядає на невеличкі, залізом перевиті віконця, – та плаче-плаче... Походила Мотря ще коло чорної, поплакала ще трохи, та й пішла додому, сумніша, ніж сюди прийшла.

А Чіпці з товариством – байдуже! У чорній завели жарти.

– Якби сюди горілки з піввідра, – одказує Матня, – то хоч би й довіку сидіти...Попивав би потроху, заїдав варениками та спав...

– Де б же ти взяв? – питає Пацюк.

– Голова би приніс... він з людей надрав, а нам – оддав!

– А знаєте що, братця? – не слухаючи їх розмови, каже Чіпка. – Як тільки розв’яжемось з цим ділом, у першу ж ніч голову обшахрати... Та не так, як пана... а он як!..

– Ну, а розкажи нам, – обізвався Пацюк, – як ти впорався з сторожем... то теж чоловік ручий.

–Чіпка став широко розказувати, як він поліз у комору, як наткнувся на сторожа, як борюкався під коморою, поки той не захарчав...

Усі замовкли. Мовчав і Чіпка. Швидко поснули. На другий день приїздить становий. Кликнули Чіпку. Становий давай його розпитувати.

– Знать – не знаю, відать – не відаю! Я, – каже, – чотири дні вже й з хати не виходив.

Покликали других. І ті те ж саме: – не знаємо, вперше чуємо!

Сидять хлопці день, сидять другий, сидять і третій. Лежать собі, висипляються, та точать один одному баляси з баляндрасами, а іноді й правду розказують, пригадуючи кожен свої пригоди.

Один Матня сумує.

– Чого ти, Якиме, журишся? – питають його.

– Та ось уже четвертий день, як горілка в роті була... аж уха попухли...

Чіпка аж за живіт береться та регоче: «О-ох... ох!.. о-ох, лихо!.. уха попухли!!. Як вареники... ха-ха-ха! О-ох! Дай хоч дух перевести, а то помру зо сміху! О-ох, ох!»

59

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Цілий тиждень просиділи хлопці в чорній, аж поки з города не приїхав слідователь та не повипускав.

– Глядіть же, хлопці, не забувайте!.. – гукнув Чіпка з дороги, прямуючи з чорної до свого двору.

На другий день голосила по селу чутка, що прошлої ночі якісь страшидла, в білих сорочках, у чорних бородах, з носами, як крючками, з одним оком у лобі, як у песиголовців, убрались до голови в хатину, де він спав і куди ніколи нікого не пускав; зв’язали голові руки й ноги, накрили кожухом, забрали велику силу грошей – та й були такі...

Заґвалтувало село від краю до краю: пішли суди та пересуди та поговірка.

– Це, видно, Господь його карає за безневинні сльози! – як сокирою, рубає одна жінка серед цілої юрби сусідок.– Просився торік мій чоловік, щоб записали в виселенці... не записав! Оце ж йому за те! Коли б ще й писареві... П’ять карбованців зідрав... живцем зідрав... останні зідрав... Казав, запишу... на казенний кошт вирядять... землі щось десятин з тридцять дадуть... а тепер – так! І не записав, і гроші пропали... щоб йому добра не було!

Це так гомоніли одного ранку. А на другий – чутно: писаря ограбовано! Руки йому вірьовками до ніг поскручувано; натушковано на його зверху кожухів, подушок, – так що як витягли його, то піт у три ручії ллє, а сам – мов рак печений...

– Хто ж то такий? – розпитують його.

– А чорт його знає! Якісь татари – не татари, не по-нашому розмовляють; та сміються, вражі сини, та вонючі!

– Ну, тепер, – каже йому голова, – один одному сміятись не будемо. Тільки мені щось чудно: й до тебе три, й до мене три... До мене ж такі марюки, що як глянув, то й умер; а до тебе, кажеш, чи турки чи татари. Я догадуюсь, що це воно, та мовчу поки що... Ось ходім лиш до волості!

Пішли до волості; а дорогою все щось один одному говорили: чи то радились, що його робити, чи жалілися, що їм роблено... І знову всі показують на Чіпку з товариством.

Оже як не питали, як не шукали – нічого! Уже головиха з писарихою їздили кудись у село до циганки-ворожки. Потрусили ще раз Чіпку, – нічого не знайшли... Пропало!

Запалив Чіпка рай тихого щастя в Грицьковій хаті та й покинув куритися...Христя звідала на своїм віку нетрохи нужди та лиха через людську неправду... Часто й густо вона думала: чи вже людям не можна жити правдою?.. Чому ж вони не живуть нею?.. Серце в неї щеміло; душа допитувалась: чи правду вона думає?.. Коли це – ні відсіль, ні відтіль – десь узявся п’яниця, харцизяка – і загукав про те саме... Не тихим, слабим голосом, не жіноцьким хибливим почуттям, – а криком болячої душі, дужою міццю зіпонув гайдамака те саме! Грицько її, добрий її Грицько, ніколи нічого такого не казав, не натякав навіть... Чому?.. Чіпка, що казав, усе те правда, свята правда... А Грицько – мовчав... Ні! тут або щось не так, або щось не те... Стала Христя зовсім інша й до Грицька. Ласка, з котрою кожна жінка виходить на спірку з своїм іноді й геть-то крутим чоловіком, котрою завжди побиває його, та сама ласка – як став помічати Грицько – зробилася нещирою, холодною... Грицько помічав, як Христя стала, мов нехотя, прихилятися до його – немов себе неволила.

То була пора, коли Христя почула себе матір’ю, з її думками, з острахами, з сумом, сльозами... Дарма Грицько утішав її, дарма хотів розважити. Христя сумувала, журилася, а часом сама собі гірко плакала... Одно до одного – й журба Христина ширшала, вищала, глибшала... Грицькова рада нічого не вдіяла.

Злякане Грицькове серце догадалося. Оже він мовчав: боявся зачіпати, боявся тушити той віхоть, що курів у його хаті... Дивлячись на сумну Христю, думка Грицькова знай верталася та й верталася назад у той лихий день, коли Чіпка сповідався у їх хаті... Грицько не помилявся, що палка розмова Чіпчина запала глибоко в душу Христі; що його грізна, а разом люба постать, коли він кричав, світячи очима: «А правда де? де її поділи?»– кинула жарину у жалісне жіноче серце…А слова ті – як та завірюха, вривалися прожогом у душу, перевертали в голові думки, розбуркували в серці почуття. Грицько бачив: Чіпка хоч кого підхилить під себе – і боявся... боявся за Христю: йому нікому не хотілося оддати свою добру, свою любу Христю!.. Аж ось тепер – скільки поговору! Грицько зрадів, кинувся на його, та давай поділятися з Христею.

60

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Чи ти чула, Христе, про нашого праведника? – вскочивши в хату на другий день після крадіжки в пана, питає він жінки.– А про Чіпку?.. Ти чула, як він тут за правду розпинався, а он що вийшло?!. Пана обікрав... сторожа прибив... чого доброго, досі Богові й душу віддав.

– Господи! Мати Божа! який тепер світ настав... – ледве вимовила Христя та й перехрестилася...

Грицькові це – все одно, що по губах медом. Після цього давай він ще гірше розписувати Чіпку перед Христею, немов самого лютого ворога, а не колишнього свого товариша.

– Знаєш що, Грицьку? Чи не віддати б нам його жита? Ще – чого доброго – коли-небудь уночі прийде та й заріже за жито!

– Ото, хай Бог милує! – похопивсь Грицько. – Ні, він, Христе, не такий уже, щоб за те, що сам віддав, та й зарізати…Він швидше прийде правити грошей... Отоді, як прийде, я йому й віддам жито... Та й то навряд!

XX

НА ВОЛІ

Ще тільки об’явили волю, піщани зашуміли, як окріп у горшку.

– Шабаш, братця! воля! воля! – загукали кріпаки, кидаючи роботу та йдучи у шинок – волю женити.

Піднялась спірка, змагання.

Лаяли кріпаки козаків; лаяли панів; лаяли попів: не було того на світі, кого б вони не лаяли, як свого лютого ворога... за ті два роки! Одначе, налаявшись, назмагавшись та накричавшись досхочу, вернулися знову на роботу. Хоч яка вже там і робота була?! Кожен норовив як можна менше робити, а більше собі загарбати: як би пана одурити.Пани дивилися на ту роботу, – та охали, а кріпаки собі тихенько один у одного питали: «Чи то ж то нам заплатять за ті два роки, що робимо, чи ні?»

Одному Чіпці з товариством немає клопоту. Сяк-так позатикав побиті шибки то ганчірками, то онучами; вкине у піч гнилої соломи, – тліє вона там собі та курить, буцім-таки й гріє... А коли хто з товариства зніме з сідала в сусіда курку чи півня, розчинять, спечуть, настромивши на спичку, з’їдять, – та й ситі! Тоді він полізе в розвалений погріб, назбирає ще торішньої ріпи , що де-где по кутках завалялася, начистить, зварить юшки – та тільки всього!..

– А що ж це воно, братця? – заводить хто з кріпаків,– це так – два роки робили та й дурно?!.

– Авжеж дурно!

– Якби я до хазяїна став, то рублів би сотню заробив... А в його як? Мені рощот давай... он що!

– А в Побиванці? га, в Побиванці?.. Адже дав? Хати дав, ґрунти дав... Затялись в одну шкуру: давай рощот! – і дав... Брат рідний дав; а наш би то й ні?.. Рощот давай! в одно слово: рощот! Що ж мені буде? Нічого не буде, бо правда! А ти все-таки дурень...

– Не дури лишень, бо щоб сам не здурів.

– А що, битимеш, може? Битимеш? Ну, бий!

Люди збігаються з усіх боків: оступлять, дивляться – що далі буде.

– Бий, кажу!.. – кричить перший та хвіть другого по пиці... Той – здачі… Крик-ґвалт... Насилу розборонили люди, та й ведуть знову в шинок «мирову пити», щоб справді не дійшло, бува, до пана... У кожного була думка, що добре б і рощот одібрати; був і острах того... «А як не дасть, та ще... не доведи Боже, щоб гірше не вийшло!» Одначе горілка взяла своє. Сміливий і несміливий збиралися в купи, гомоніли, радились, змагались...

61

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Минуло Водохрестя... Та чи до роботи, коли день у день зберуться або в шинку, або й так де, та одно тільки й чути: рощот, та й рощот... Піймали раз одного з Побиванки. Розпитують: чи дав двори? чи подарував хати?..

– Дав, подарував!..

– Бач!.. – в один голос, – значить,нашдурить!

На завтра, ще чуть стало сіріти, зібралися коло волості та взяли старшину з собою і пішли до пана в Красногорку.Прийшли; стали в дворі коло ґанку – повнісінький двір, нігде голки просунути; обіщали навіть «на табак» лакеєві, коли швиденько панові скаже.

Василь Семенович ще спав і з ліжка почув щось за гомін, за топіт. Наче хто голкою шпигнув вельможного пана, так він прожогом скочив з ліжка; звелів подавати мерщій убрання; випив нахватку стакан чаю і, не глядя на те, що жінка, ламаючи руки, благала не виходити, вискочив з хати – червоний, сердитий... Він догадався, що це недаром ціла піщанська громада присунула, – та думав своєю сміливістю зразу її осадити.

– Що вам треба, піщани? – сказав він, хоч грізно, але здержуючись.

Піщани поздіймали шапки, кланяються.

– До вас, пане... За грішми, пане...

– За яку плату?.. Закон велів!

– А чорта! давай гроші!

– Кажіть: хто там озивається?.. – аж розлягається пан до передніх.

Передні мовчать, зступаються ближче один до одного, кланяються...

– Ага? так ви не хочете бунтовщика видати? не хочете?.. Так ви бунтувати?.. га?.. Постійте ж, я вас побунтую! – кричить пан, розпалившись.

Крик, гук з усіх боків, на весь двір, довго ще невгавав і долітав у горниці страшним, диким галасом. Василь Семенович поблід, як крейда. Його розбирала досада, злість; йому хотілось кричати, лаяти, бити, – та страх брав своє... Жінка Василя Семеновича ходила, як з хреста знята. Од тривоги вони обоє мовчали; ходили тільки з одної кімнати у другу, та збоку нищечком позирали у надвірні вікна, ніби таїли свій страх одно перед одним...Тільки ніч погнала піщан додому...

Василя Семеновича й ніч не вдержала. Перегодя трохи після того, як пішли піщани, він звелів запрягати коні, виносити важкий сундук зі спочивальні – і покотив у Гетьманське...

На другий день – чуть зоря –«бунт»!

У піщанській волості сидів уже посередник. Він приїхав зарані, звелів скликати громаду. Громада ще тільки сходилась. Становий з посередником вийшли з волості; стали на громаду гримати, далі страхати, потім батькувати, а там – підскакувати та репетувати на все горло, – аж піна з рота летіла...

Громада собі гуде:

– Не застрахаєш!.. Рощот подай!..

Нічого не вдіяли ні становий, ні посередник, – тільки дарма накричалися, та з тим і поїхали.А піщани слідом за ними послали в Красногорку Василя Деркача нишком довідатись, чи дома пан? що там чутно?Деркач незабаром вернувся.

Коли на ранок – летить у Піски сам справник, летить стряпчий, летить становий. А незабаром, слідком за ними, вступила москалів сила...

Громада збилася в купу, як овечки під дощ та лиху годину. Ніхто – ні пари з уст. Тільки чутно важке зітхання та якийсь тихий гул... Москалі зайшли з боків – і кругом, як кільцем, обложили громаду.

62

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Ну, тепер ваше діло, Іван Петрович! – обернувся Кривинський до справника.

– Розги! – зіпонув той на москалів в одмову посередникові.

Москалі кинулись до крайнього...

– Не давай! не давай, братця!.. за що нас бити? за віщо нас нівечити?..

Громада стала напирати на москалів; москалі на громаду. Піднявся крик, ґвалт; зчепилася бійка з москалями... Дід Улас, старий, не видержав натовпу – упав... Москалі підняли...

Чіпка побачив. Закипіло його серце, заболіла душа... Біга поміж козаками, мотається на всі боки:

– Братця! – кричить,– не даймо глумитися над нами! Не даймо знущатися над дідом!.. Ходім, братця!.. Тимофію! Петре! Якиме! Збирайте громаду докупи! Не даймо, братця!...

А ті, як побачили, що непереливки, та – тільки видно – через село...

Чіпка побачив Грицька.

– Грицьку! братику! Ти бачиш? кров безневинно ллється... Діда Уласа ледве живого підняли на вітер... Не даймо!..

Грицько не одказав на це ні слова, – та мерщій від Чіпки, та в чужий огород, та й присів за лісою.

Кинувся Чіпка до кріпаків... Тут його й схопили.

– Я – вільний! – кричить Чіпка,– Я – козак!

Довго борсався Чіпка... Ще довше його били...

Ні крикнув, ні застогнав! Устав– наче з хреста знятий. Очі червоні, налилися кров’ю, горіли, як у звіра; на виду – блідий-блідий, мов після тяжкої хвороби... Повів він страшними очима по всій громаді, глянув хижо на панство, на москалів і підтюпцем побіг додому...

Побіг додому;поліз на піч. Голова заходила ходором; у виски гамселило, як обухом; свистіло та пищало у його в ушах... Він забувся, немов заснув...

Грицько, настоявшись у чужому городі та надивившись вдосталь на бійку кріпаків, трохи змерз та поплівся додому.

– Господи! там, мабуть, на той світ позабивали сердешних, бо крики такі доносились сюди, немов з могили, – відказала, Христя.

– Так їм і треба, злодіям!

– Скажи мені: за що ти на їх узлився так? Хіба вони й не люди?..

– Життя через них, проклятих,немає! – аж скрикнув Грицько. – Чи давно я майструваву сараї?.. Візьми, дурний, та й застроми два свердли за лату... Хто їх там візьме? –думаю. Коли сьогодні огляджуся, – аж і сліду не знать, де стриміли...

– Може ж, то й не вони взяли?

– Кому більше взяти? Хіба воно для себе брало? – на пропій!.. Щоб воно подавилося...А тут ще їм і землю й волю дають... На цеп їх, а не на волю!

– Який-бо ти, Грицьку, їй-Богу! А якби тебе взяти в неволю?..

– Ну, то що? То крав би? га?.. Хай уже б мені руки тоді повикручували!.. А Чіпка, чула? як прийнялися за них москалі, біжить до мене, блідий такий, труситься... «Братіку, Грицьку! Ходімо, оборонімо... Ходімо – не даймо!..» Цур тобі та пек! – думаю, – та від його...

Христя тільки зітхнула й нічого не сказала.

XXI

СОН У РУКУ

І сниться Чіпці – немов сон, і ввижається – наче бувальщина. Сниться йому й ввижається недавня гульня. Три тіні зігнулися під якоюсь вагою – щось несуть на плечах... тікають... зникли в голому садку... Ось блиснула іскорка – і видко... два чоловіки качаються серед двору, борюкаються... Той, що зверху, лютий, як звір, шибкий, як вітер... Придивляється Чіпка... «Це ж я... я!.. – скрикує: – а підо мною сторож... то панський сторож... блідий, як смерть; тяжко дише; болізно сόва руками й ногами... чутно – кров булькоче в його печінках, біжить чорною річкою з горла, носа... То душа прощається з тілом...» Чіпка затіпався, кинувся...

63

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

І знову йому верзеться й ввижається… Дві тіні – страшні, бліді, з переламаними кістками, котрі так і виглядали із тіла... Ледве шкандибають вони, вивертаючи ноги то на той, то на другий бік; хитають на його головами – вказують руками на сонне грище... Чіпці здалося, що то дід Улас з матір’ю... Він затремтів увесь, засовався – й одвернувся...

Трохи згодом, з лівого боку, теж захиталася темнота – із неї виплило дві тіні. Одна – товста, пузата, червонопика; друга, з-за товстої – тонка, худа перегнута втроє, з пером за ухом... Наблизилися оті дві тіні, глянули на сонне грище, глянули Чіпці прямо в вічі, – та й заридали... І вхопивши одного п’яницю сонного, вони здерли з нього одежину та й уп’ялися в горло зубами... Чутно стало, як булькотала кров: то вони ссали її з живого тіла... Очі їх наливалися нею, горіли, світили, як у котів... Чіпка здригнув – і одвернувся.

Гляне вгору – аж там, крізь ясний світ, захиталася нова тінь. «Що це?.. Моя Галочко! моя голубонько сивесенька! іди до мене!..»–«Що ти наробив?!– учувся йому зляканий голос. –Це все ти наробив!.. це все твої вчинки!.. – гукав голос... – За віщо ж ти чоловіка вбив? За що діток, жінку осиротив?.. Чим винуватий сторож, коли його господар посилає стерегти добро, ловити злодія?.. Що то ти поробив з тими п’явками людськими?.. Що??. З ситих, повних, що, обпившись крові, тихо доживали віку, ти поробив знову голодних: ти видавив з них кров, котру вони за свій довгий вік нассали... А от, бач: щоб знову такими стати, як були, вони поробилися встократ хижішими, прожерливішими... На голодного й холодного, на п’яного й тверезого, на сонного й не сонного, на сироту, на старця вони кидаються, як голодні собаки на шматок хліба... Бач, як вони смокчуть кров з жил людських?.. Бачиш?.. А то – що?.. Людей опоїв, горілкою попалив... Каторжний! розбишака!..»Чіпка припадав ниць, мов хотів сховатися... А голос той проривався в кожну кісточку, в кожну жилочку, морозив їх жахом, пік огнем туги... Чіпка не витримав. Як скажений звір, що боїться води, труситься й лютує, забачивши її, забувши все на світі, несамовито кидається на встрічного й поперечного – так Чіпка кинувся, скочив угору... «Згинь, проклятуща, від мене! хай тебе огонь пожре, вихор рознесе-розвіє!.. Що ти мені таке?.. Жінка?.. сестра?? мати??»Небо загоготало, заблищало, шваркнуло... Огняна стріла вдарила коло його; кругом усе затріщало і запалало огнем... Огонь розходився, розігрався... Уже він кругом охопив Чіпку; вже досягав своїми довгими язиками до його тіла; цілував його вид... Гляне Чіпка... То ж не вогонь, то людська кров хвилями хвилює... «О-о-й!»– скрикнув він – і несамовито кинувся.

Стояв уже вечір надворі. Село, наморене то бійкою, то дивовижею, втихомирилось: нігде ні крику, ні гуку. Мороз дужчав; зорі грали; захід сонця жеврів кров'яно-красною зорею...

Скочив Чіпка – і почув, що по всіх його жилах, у кожній кісточці, як блискавиці, забігали огняні спички; злившись у голові докупи, вони рвали її огнем... Тіло в його горіло; в думках сон мішався з бувальщиною; серце боліло, замирало, кипіло невимовним злом...

Чіпка вийшов посеред двору і почав обдивлятися. Кругом пусто й глухо! Наче виходець з того світу, мов грішна душа, бита своїми тяжкими переступами, зібралася каятись перед Богом– та не змогла: замість молитви уста шептали гіркі прокльони, перечитуючи свої гріхи...

Посеред хати, освіченої місячним світом, що через вікна вривався в хату, слався широкими смугами по долівці і ховався аж під полом, стояв Чіпка навколішки і молився... прокльонами. Сльози блищали в його очах; він клав щиро поклони...

А товариство його – Пацюк, Лушня та Матня, – як побачило, що за баталія піднімається в Пісках, та мерщій ноги на плечі, та поза хатами, та поза городами, аж у Крутий Яр, та й засіли в шинку в свого давнього знакомого жида Оврама...

Лушня підійшов ближче. І темно, і тихо!.. Йдучи повз вікно, що виходило прямо на поле, він заглянув, що там діється?На полу не видно нікого... Посеред хати, увесь залитий світом, стояв навколішки Чіпка – молився... Його тінь раз по раз згиналася, то випрямлялася; на очах блищали сльози...

64

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Чіпко! – гукнув Лушня під вікном. Чіпка скочив і боязко заховався за піч. Лушня зареготався на все горло. Чіпці стало соромно, хоч крізь землю... Його піймали на сльозах, він плакав, як мала дитина! А Лушня регоче та й регоче під вікнами– аж шибки двигтять...

Чіпка пізнав голос. Сміх над його молитвами, над його сльозами, товариська зрада, докора – разом кинулись йому в голову, схопили за серце...

– Уб’ю!.. – аж сичав він – та вхопивши макогін, босоніж з хати...

– Я через вас сорому набрався... мене через вас нівечено... Собаки, а не товариші!..– Та, кинувши макогона об землю, пішов назад у хату й засунув за собою двері.

Лушня постояв-постояв та знову підійшов під вікно.

– Чіпко!.. Чіпко!.. Ми ото, як побачили тебе, та разом і кинулись по вулицях скликати людей... Я побіг до Сидора в кузню молотка взяти... Коли оглянусь – аж Петро з Якимом кричать... Дивлюся – аж їм уже руки скручують десятники... і старшина коло них... Я мерщій на поміч, хотів оборонити; а вони й мене зв’язали... Подумай: що нам було робити?.. Ми й почали вибріхуватись, що буцім тікали з ляку... А старшина нас – у чорну...

Чіпка мовчав, не озивався; серце в його одходило. Він думав: чи Лушня каже правду, чи бреше? Лушня брехав і боявся не пробрехатись. Він чув, що Чіпка натякнув, що його бито: щоб уже зовсім розжалобити товариша, він давай напирати на це.

– Чи вже б ми не радніші тебе вирятувати?.. Хіба нам не казано, як тебе нівечили?.. Так що ж ти будеш робити, коли взаперті?..

– Чом же ви не рознесли чорної к бісовій матері?.. – уже без серця вступає Чіпка з розмову.

– Еге... Розвали її! Коли на нас трьох постановлено сторожу аж з десяти чоловіка; та все один другого не видасть: здорові, як бугаї, а високі, як верстви.

Чіпка нічого не одказав. Обидва помовчали. Лушня обізвався перший:

– Пусти, будь ласка,, в хату, хоч погріюся, бо так змерз у тій гаспидській чорній, що трохи душі не витрясло, аж печінки підкидаються... – І почав цокотати зубами та здригувати, буцім справді змерз.Чіпка повірив Лушні. Стало йому жаль товариша. Він скочив з полу, швиденько одсунув двері.Лушня увійшов у хату; вніс за собою макогін, що покинув Чіпка надворі.

Та Чіпка вже не слухав тієї одмови, слова його полилися, як бистра вода, прорвавши греблю...

– Ой!.. дорогою ціною заплатять вони за ті сльози, за ту кров, що сьогодні безневинно пролито... будуть вони довіку мучитися, до Суду Божого мордуватися!..А зробили таке зі мною... стережіться ж тепер!.. начувайтеся!..Коли ж так... темна ніч покаже–де моє, де твоє!Од сьогодні – шабаш пити! годі гуляти!.. Станьмо й ми такими, як люди... Знайдемо роботу– рук не позичати... А проте – свого не забуваймо! Хай знають, нехристи, де правда! Коли є вона, – то для всіх хай буде рівна; коли нема, – то всім нема!

– Добре, Чіпко! їй-Богу, добре! – обізвався Лушня, так йому подобалась така рівна правда. – Я перший, брате, радий хоч і сю ніч затесатись до пана, та розказати йому, де правда...

–Коли б до нас старші над паном правдивіші були... і пан би був не той! Так же ні! Пан – свій брат... Та й то ще не всі, Тимофію! І пан, і старші – одна біда... Усі на нас, Тимофію, всі!.. І свій брат багатир на нас... І п’яниці ми, й злодії, й волоцюги... Як ще ми живемо на світі, Тимофію?.. Як нас не подушать усі оті праведники?.. Не будьмо ж дурні, коли так!.. Оце нас четверо. Годі, кажу, пити-гуляти! Станьмо краще такими людьми, як усі, – приймемось за роботу, вдень будемо працювати... а ніч-матінка – й научить, і скаже, де наше лежить... Добре?

– Добре, Чіпко! З завтрього я сам стаю на роботу, – годі волочитись! Скажу Петрові й Якимові... Будемо гроші заробляти...

– А я мирюсь з матір’ю, переводжу до себе...Скажуть люди: оханувся! то й добре... Будуть і гроші... А що то, брате, за сила гроші? Сказано: золото мур ламає! Та через землю я втеряв своє щастя, свою долю... втеряв... А коли б ти знав, коли б ти бачив, Тимофію, що то за людина така?! Ото вона сьогодні, мені й снилася... Наче янгол, як свята душа, літала вона над моєю головою...

65

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Хто? – не розбираючи Чіпчиного марива, питає Лушня.

– Галя!.. Моя люба... найкраща над увесь світ.

XXII

НАУКА НЕ ЙДЕ ДО БУКА

Мотря та хазяйка її, «довгоп’ята баба», ще звечора, перед тим безталанним днем, усе чогось кволіли та жалілися на проклятущий мороз, що як у забій забив – день у день... Ранком долітали до їх хати нестямні крики та гуки...

– Господи! що тільки робиться на вигоні! – вскочивши в хату, замість привіту, прокричала сусіда. – Москалі стали кружком, обступили кріпаків, – та кожного беруть та й б’ють... Ті кричать, просять, молять... А народу збіглося на ту бійку дивитися... то й землі важко!

– А мого там не бачили? – несміливо, боязко запитала Мотря.

–Бачила й вашого... бігав там та людей збирав: думка була рятувати. До кожного приставав: не даймо! заборонімо! Так його москалі як запопали...

– Та й... де його діли?.. – з ляком скрикнула Мотря.

– Казали люди, що і його либонь бито... Та так, кажуть, немилосердно, що аж кров цівкою...

Пани... а душі людської, серця в них немає! їм, коли простий чоловік, то все одно що товарюка... Лупи, бий його прямо рублем... не зігнеться!.. Боже! Боже! де ж твоя правда святая?..

Тільки одна мати вміє разом кохати свою дитину й ненавидіти, жалкувати й проклинати; бажати бачити, чути – й не дивитися, не слухати.

Чіпка підождав, поки геть підбилося сонечко, одягся в свитину й пішов до баби, де жила мати. Надворі зустрів він бабу.

– Добридень, бабо!Що мати – у вас?

– У мене.. А що?

– Я до матері, коли можна.

«Чого це він?..»– подумала баба, й страшно їй стало. Вона мерщій в хату.

– Мотре! Мотре!

‒ Чого?

‒ Син іде...

– Чого він іде? – за Мотрю спитала дівка.

– Не знаю, – одказала баба.

А тут і Чіпка в хату.Мотря одвернулася; сльози заслали їй очі... Усі мовчали. Чіпці ніяково стало... Зом’яв він у руках свою шапку й несміливо промовив:

–Я до вас, мамо... Прийшов я, мамо... перепросити вас... Дурний я тоді був, п’яний... зневажив вас... зобидив кріпко... За те мене Бог покарав... Простіть мене! не гнівайтесь уже на мене!..

Не видержала Мотря. Сльози бризнули з переповнених очей і, як горох, котилися по виду, падали на долівку. У душі разом заговорила й одрада, й жаль, і докора... їй любо, одрадно було, що син покорився, що він побачив, якого лиха наробив собі через свою дурну голову та ледачу волю, що він повинуватив себе перед нею, перед матір’ю котру образив так...

– Тепер, бач, і до матері?! тепер і до неї, як нікому пожаліти?.. Що ж мати, – ворог твій?.. Мати, як мати!.. Вона б своєї пучки врізала, та дала своїй дитині, щоб йому було краще!.. А ти зараз – угору; зараз – сяка та така!..

Мотря глянула на його – і перевернула своє серце на великий жаль.

– Мабуть, тебе, сину, там так понівечили, що й кістки цілої не оставили?.. Дивись, як на виду спав... поблід, позеленів!..

– Спина, мов печена, болить, – жалівся Чіпка. – Скажено били!..

66

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Чіпка сів поруч з матір’ю. Мотря дивилася на його та трохи не плакала.

– Де ж ми, сину, житимемо? – геть уже по розмові запитує Мотря.

– Доживайте вже, мамо, зими в баби, я заплачу, що там баба скажуть...

– Бог з тобою. Чіпко, з твоєю платою! Хай зимує. А ти, сину, розстарайся на гроші, та полагодиш свою хату, та по зеленій весні, по теплій годині й перейдете на нове хазяйство!

На другий день добув десь ціпа й молотив у клуні, аж на сажень солома летіла вгору. Де та сила і хіть узялися! Такий робітник з його– золоті руки.

– Еге!.. – сміються піщанські козаки,– що то московська наука! Уже й наш верховода в Крутому Яру з ціпом... Воно-таки дивне діло – лоза!..

Чіпка не чув нічого того, а Мотря, хоч і чула, та затикала вуха, проклинаючи панів, москалів і людей, що сміялися...

До Паски вже стояла хата, як та чепурна дівчина: рівна, висока та біла-біла, як сніг. І можна було бачити, як кожного ранку й вечора виходила з неї старенька жінка, трохи згорблена, з веселим поглядом в очах. Хутко вона бігла до ожереду соломи, що стояв на вгороді; хутко набирала повне рядно й несла через силу в хату. То була Мотря. Аж помолодшала вона, як перебралася у свою хату, на нове хазяйство...Чіпка собі прийнявся за його, аж чуприна мокра.Полагодив хату, – давай погріб обчищати та оброблювати; дощані ворота майструвати; на ярмарку овечат купив. Треба кудись загонити... Прийнявся за кошару.

Радіє Мотря; хвалиться людям – не нахвалиться своїм своїм сином.

Яке життя, таке й товариство. Зажив тепер Чіпка з Грицьком душа в душу. Удвох часом на роботу йдуть, удвох і додому вертаються. Під неділю – або Чіпка в Грицька з матір’ю, або Грицько в Чіпки з Христею. Забув Грицько й про той віхоть, що Чіпка був кинув... Та чи до того тепер Христі, коли в неї мала дитинка на руках?..

Христя вподобала Мотрю. Мотря навідувала не вряди-годи Христю. Як же тій треба було виходити на роботу з дому, Мотря доглядала її сина Василька. Грицько, побачивши сумного Чіпку, обізвався:

– Чому ти, Чіпко, не одружишся? Жінка привітає, порадить, розважить...

– Кий біс! – глухо одмовив Чіпка, та засумував ще дужче. Він бачив Грицькове щастя... Та воно його не гріло, а ще більше жалю завдавало. Він дедалі робився усе смутніший та смутніший, став часто пропадати на цілу ніч...

Жде Мотря, не діждеться... «Сказано: парубок!.. А, може, назнав кого...»Раз зважилась. Прийшов Чіпка вже світом, зовсім розвиднилось. Сумний, блідий, грізний...

– Де ти, сину, ходиш? – питає Мотря, глядячи на його.

– Там немає, де був!

А кругом Пісок тільки й чутки, що про лихі вчинки... Там у Крутому Яру німця-управителя підголено; там до в Красногорці добивалося, та одігнали; в Байрацькім лісі знайшли біля дерева докупи зв’язаних ченця з черницею – і щось багато грошей недолічуються; а от у Розбишаківці церкву обікрадено... кожен, лягаючи, просив Бога, щоб цілому встати.

Питання

1. Чому Чіпка втратив землю? Як він на це зреагував? Чи був інший вихід із його становища?

2. Що ви можете сказати про Чіпчине товариство? Ким доводилися Матня і Пацюк панові Василеві Семеновичу Польському, а Лушня – старому панові Совинському? Які родинні стосунки були між Матнею і Пацюком із Чіпчиним батьком? А з Чіпкою?

3. Який сон приснився побитому Чіпці? Ким у цьому сні постала Галя Ґудзівна?

4. Чи насправді Чіпка вирішив змінитися на краще, коли перепросив матір і взявся за розум? Чому ви так вважаєте?

67

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

XXIII

НЕВЗНАЧАЙ СВОЇ

Була темна осіння ніч. Дощ, як крізь підситок , сіяв – густий та дрібний; з землі вставала важка пара, закутувала все в своє вогке запинало, котре не давало бачити, що діється на землі. Скрізь тихо, темно, сумно, наче у мертвому царстві... Такий і цілий день був перед тією ніччю.

А Чіпка, наперекір світові й людям, якийсь веселий, радий. Знай, насвистує крізь зуби веселу пісню, попихкуючи люльку. Насилу Мотря докликалась обідати, як уже вечоріти стало. Пообідав Чіпка та й знову в хлівець до корита. До самого смерку робив. Уночі вже увійшов у хату, упоравшись по хазяйству.

– Я, мамо, не буду вечеряти, – промовив, накинув на плече сірячину і хутко вийшов з хати.

Та сина – поминай як звали!

Мати повечеряла сама собі; лягла спочивати.

Чіпка, вийшовши з двору, повернув прямо в поле. Нігде ні одклику, ні одгомону, –тільки собаки завалували на селі. Чіпка пішов далі. Одійшовши з гони, знову завив. Здалека щось обізвалося до його – мов другий пугач, Чіпка побіг прямо ріллею на голос. Ще раз завив; знову одгукнулося йому тим же заводом, тільки вже ближче. Незабаром заманячили в сивому тумані якісь темні тіні.

– А хто там? – обізвався чоловічий голос.

– Пугач! – нарозтяг гукнув Чіпка. Тіні почали ворушитись, наближатись, Чіпка пізнав Лушню, Матню й Пацюка. З ними ще було чоловік п’ять невідомих.

– А що, пани-брати: де сю ніч будемо рибу ловити?

– Де більше влову, – одказав хтось.

– Та ще не знаємо. Чіпко, – каже Лушня. – Ось ці радять у Ставище до Гершка; а ти либонь хотів у Красногорку до пана?

– Та чи до Гершка, то й до Гершка: мені все одно! – одказав Чіпка.

– А в тебе ж струмент є? – пита його один з незнайомих братчиків.

– Ось! – Чіпка показав кулака. – Покоштує раз, – удруге не схоче; а як улучу – не встане...

– Не дуже лишень ударяй на те, козаче.

Чіпці здалося, що він десь цей голос чув, та не згадав де.

– Та ви ще не знаєте його, – каже до товстенького чоловіка другий, у московській одежі. – Як були ми в останній раз на погулянні, то він не пізнав мене в темряві, та як уцілив своїм струментом по голові, – то я й очі витріщив...

–Ну, нам такого й треба, – одказує товстенький чоловік. – Тільки знай – у нас така установа: все, що не добув, на рівні часті паювати; а як піймався, – хоч на шибеницю: знать, мов, не знаю, відать – не відаю!

– Ге!.. – одмовля Чіпка. – А у нас ще й така: коли піймавсь, то й не животіти тобі... У тюрму влізь та задави, щоб не видав часом.

– Наш! наш! – загукали кругом, – плещучи в долоні, як чорти.

68

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Пройшли вони ще, може, з гони – і наткнулися, в темряві на дві повозки. Коло коней стояв якийсь незнайомий чоловік.

– Щоб вас чорт побрав! щоб ви вилопались! – лаяв він. – Ждав-ждав, уже й спав, нема... Уже хотів додому вертати...

– Довго ждали, та добро придбали, – каже йому товстенький чоловік, указуючи на Чіпку.

Перед світом вертало дві повозки – прямували навпростець до Ґудзевого хутора. На них – повно наших рибалок. Доїхали до двору. Товстенький чоловік скочив з повозки, підійшов до хати.

– Явдохо! Явдохо! – гукає під вікно. – Відчини! «Це ж москаль?!. – подумав здивований Чіпка. – Я-бо й чую – знайоме щось... Так, бач, чого він багатiє та щороку строїться ?!»

Блиснуло світло в щілину віконниці; скрипнули двері; брязнув цеп біля воріт; кинулись собаки. Ворота розчинилися. Повозки під’їхали до рундука, стали.

– Ну, тепер у хату, пани молодці! – каже москаль: – повечеряємо. А ми с Сидором коней розпряжемо.

Чіпка йде за другими, не пам’ятає сам себе: його обхопили і страх і радість. «Може, тепер вона не пізна тебе? забула вже?.. А може?..»

– Добривечір у хату! – привітали всі москалиху, що стояла посеред хати з ключами в руках.

– Або доброго ранку, – одказала вона.

– А хіба воно вже ранок? – пита хтось з гурту.

– Та вже незабаром і світ, – одказує москалиха. А чи стоїть же то шкурка за вичинку?

– Питайте он того, – одказує чоловік у московській одежі, тикаючи пальцем на Чіпку. – Ми оце порішили: отаманом його наставити.

– Щось, мов, знайоме, здається?..

– Чого ти, тітко, обдивляєшся мене, як вовка? – каже Чіпка, не видержавши пильних оглядин.

– Чи не Варениченко?

– Може, й він...

– Ні, жінко, – каже, усміхаючись, москаль: – то, мабуть, обух або довбня, а не вареник! Не так він від одного замаху вложив того кацапа, що в Гершка ночував. А кацап – я тобі скажу – все одно, що ведмідь... Як піймав мене в лабети, як придавив, – то в мене й дух у п’яти заліз! Добре знаю, що, коли б не він, – тільки б і світа бачив... Отже, спасибі, виручив!..

– За те, мабуть, немала й камза перепала? – питає хтось.

– Та буде з нас, – одказує Чіпка, витягуючи гаман з кишені і кидаючи на стіл.

– Та ще вспіємо, братця, поділити, – обізвався Максим. – А тепер ось що, стара: чи нема там чого попоїсти братчикам? Видно, москалиха дожидала гостей з роботи, – наготувала всячини... Мотнувся Максим і собі. Де не взялося півбарила горілки. Усі кинулись на страву, мов три дні не їли... Явдоха вийшла в другу хату.

– Чи ти, Галю, не знаєш Варениченка? – пита москалиха дочки, увійшовши до неї в хатину. – Сина того Вареника, що разом на двох жінках був жонатий?..

– Ні не знаю.

– Ось піди назнарошне подивися: який з його красень! широкоплечий; волос, як галка, чорний; а очі... карі, ясні та блискучі!

69

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Галя встала з ліжка; накинула швиденько на себе спідницю, керсетку на плечі, вхопила печене порося, – пішла. Вона поставила печеню на стіл, сама задивилася на Чіпку.

– Здоров був, давній знайомий! – мовила вона до його, любенько всміхаючись.

– Здорова, Галю, – одмовля Чіпка.

Серце в його забилось; любо йому стало, весело, що Галя ще й досі пам’ятає його.

– А ти як його знаєш? – пита її батько.

– Він мене, поганий, злякав був – отут на полі, – защебетала весело до батька Галя, вказуючи рукою в той бік, де злякав її Чіпка.

«Раю мій... щастя моє! – подумав Чіпка. – Ще ж ти не втекло від мене й досі?!.»

Після вечері поділилися грішми; заховав кожний по три сот­ні. Потім унесли соломи; розіслали долі; заслали ряднами, полягали покотом. Один Чіпка не спить. Йому ввижається Галя. Така ж весела, хороша, – хоч би на крихту змінилася; така ж смілива, жартівлива... «А то ж то й вона, – дума Чіпка, – розбишацька дочка!.. Дивно й чудно... Хай ми: волоцюги, пройдисвіти, – часом без шматка хліба, в драній одежині, без шага грошей за душею, з одними голими руками, босими ногами, та з голодними ротами... ні добра, ні достатків... хай ми крадемо, розбиваємо... голову під усякі пригоди підставляємо... хай, кажуть, ми... А москаль?.. Хата – як рай той; жінка – як пані; одним одна дочка – янгол... а худоби всякої, багатства?.. А й він!.. І він – такий же бурлака, такий же злодюга, розбишака, як наш брат!.. Навіщо це йому?..»

Устав Чіпка тихо; налапав двері; нишком вийшов у сіни. Темно, око виколи. Насилу Чіпка намацав сінешні двері. Загарчали вони, як собаки, не відчиняючись. Одначе важка рука Чіпчина їх подужала. Він вийшов на рундук. Дощ пороснув йому в гаряче лице, густий та холодний. Обперся Чіпка об одвірки, одхилив трохи двері, випустив дим надвір, де він змішувався з дощем і зникав у темряві. Коли це – чує Чіпка – рипнули двері. Чиясь тиха поступ зашамотіла в сінях. Чіпка одкрив верхняк, потяг люльку, – огонь осіяв сіни і... диво... перед Чіпкою стояла Галя! У тонкій, білій сорочечці, трохи розхристаній, в одній спідниці, з розкинутими косами, що, як дві гадини, спадали на її білу шию і спускалися на мов виточені з білого мармуру плечі, – стояла вона, як русалка, з кухликом у руках.

– Галочко!.. чого ти боса вийшла?.. Тепер дощ, калюка... покаляєш свої білі ніженята...

– О, ви всі любі та жалісливі... А людей, як курей, ріжете! – промовила вона суворо.

Голос її окликався гнівом, докорою, огидою. «А твій батько? – подумав Чіпка. – А сама ти?..» – трохи не сказав, та язик став руба, в грудях дух сперло.

Як почув Чіпка, що до його грудей приникли її гарячі груди, опустив розставлені руки, та й обвив їх кругом її стану... Галя затрусилася, порвалася вперед... та й схилила на його груди свою голову.

– Галочко!.. рибочко моя!.. – шепче Чіпка, а в самого серце, як молотком гамселить об груди. – Ти мене любиш?.. зірочко моя!.. – Очі його засвітили на всі сіни, як у звірюки, коли вона кидається на свою здобич.

– Пусти... пусти мене!.. – пручається Галя. – Іди собі... геть!

А сама ще ближче, ще ближче горнулася до його. Незчувся Чіпка, коли опустився на долівку; незчувся, як посадив Галю на коліна до себе; незчулася й Галя, як приникла головою на його груди... Затріпалось у неї серце, як пліточка в неволі... Мовчать обоє...

70

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Де це ти був ціле літо?.. А я думала... Я думала: де це він? Чи не вмер, бува? Чи, може, одружився?..

– Хіба б тобі шкода було... якби я вмер? шкода? Галю!.. – стиха обізвався він. – Ти... ти кохаєш мене?.. любиш мене?.. моя ясочко!.. Правда, кохаєш мене?..

Уста черконулися уст, – та й злилися в довгий, гарячий поцілунок... Чіпка од нестями розвів руки. Галя висковзнула – і скрилася.

Нерано прокинулись братчики. Дощ невгавав, а по-вчораш­ньому сіяв, як крізь сито, й поривав до сну. Один за другим стало товариство рушати. Один Матня не підводився. Другі повиходили в сіни; повмивалися водою, що стояла в діжці; знову ввійшли в хату. Незабаром до них і хазяїн прийшов.

–А що, дядьку Максиме, – пита Матня, розвернувшись, як кнур на барлозі, – чи буде чим похмелиться?

– Хіба ж тобі так у горло й лити? – одказав замість Максима Лушня.

– А хіба мені дорого встати?

Та з цим словом швиденько скочив на ноги, та – нечесаний, розкудланий, з заспаною, невмитою пикою – так і посунувся за стіл... Тим часом вернувся й Максим з учоращнім боклагом; за ним увійшла й москалиха, несучи в одній руці два хліби, а в другій – здоровенну миску капусти...

– Оже й справді похмелятись будемо! – каже, усміхаючись. Матня, вглядівши москаля з баклагом.

Чіпка не чув нічого того. Після вчорашньої стрічі, він сидів мовчки в кутку, та тільки знай кидав свій бистрий погляд на ті двері, якими вчора увійшла Галя.

– Суха! – перегодя крикнув Матня, проковтнувши жменю капусти.

– Підмочимо, – обізвався Максим, беручись за боклаг.

Після третьої розв’язалися язики. Там, у кутку, троє завели річ про теперішнє життя трудне; другі зняли мову, як панів дурили; треті – згадували вчорашнє погуляння, а четверті – про давнішнє гуторили... Тільки Чіпка – як води набрав у рот. Він мовчки їв, мовчки пив; тепер сидів, мов німий, та з дверей не спускав очей... Аж ось двері розчинилися – і, як та ясочка, вскочила Галя в хату. Жарти й розмова затихли; усі задивилися на її хорошую вроду, на зашарене личко, що за ніч мов помолодшало... Швиденько вона підійшла до столу, вхопила миттю порожні миски, та, ні на кого не глядя, не накинувши й оком на Чіпку, окрилася за дверима. Він сидів, як сова, витріщивши баньки...

Усі рушили з-за столу. Устав і Чіпка. Подякували хазяїнам, позакурювали люльки та й потягли з двору: одні в одну, другі – в другу руку. Чіпка з своїм товариством пішов у Піски.

Одійшовши вже геть у поле, оглядівся – кисета нема. Повернув назад, дивиться – на хвіртці стоїть Галя й гукає:

– А чий кисет? хто кисета забув?

– Мій... мій... Галочко! – каже стиха Чіпка, добігаючи до неї.

Сунула йому кисет у руки, а сама швидше за хвіртку. Глянув Чіпка на кисет... Що за біс? Тютюну було не більше жмені, а це так оддулося... Що воно? Розшморгнув, полапав, – м’яке; витяга – другий кисет, з синьої шовкової матерії, вишитий червоними квітками й кругом обсаджений червоними китицями!.. Очі в його заграли; по виду розлився усміх...

71

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

XXIV

РОЗБИШАЦЬКА ДОЧКА

– Знаєш що, сину? – каже йому одного вечора мати, прядучи вовну, – знаєш що? Чую, як сила моя упада, смерть наближається... Ти б одружився, сину! Не доки його одкладати... Уже, слава тобі Господи, другі твоїх літ дітками любуються, а ти все бурлакуєш та, мов загубив що, ходиш... Хіба мало дівчат у селі? Сподобай яку, та поки Пилипівка не зайшла, одружися, сину... І сам не будеш світом нудити, й мені поміч буде!

– Нема по мені дівчат на селі.

– Чому нема, сину? Он, Христя Бондарівна, Мотря Книшівна, або Катря Остапійчина? Чим не дівчата?.. Що небагаті? Та багата й не піде, сину, на такі злидні, як у нас... А все ж вони дівчата, як слід: хорошого, чесного роду, робочі, слухняні... Хай хоч на старість доведеться мені тебе в парі побачити...

– Прийде пора, – прийде сама.

Після цієї розмови діждали неділі. Хмурне небо розгодинилось, блиснуло сонечко ясне, повінув вітрець, стряхла трохи земля.

–Я, мамо, – каже Чіпка, – піду в Омельник на ярмарок: чи не куплю коняки?

– Тільки – навіщо ти на зиму її купиш? Чим її прогодуємо?

– Та вже знайдемо чимсь.

Знявся Чіпка після раннього обіду, пішов... тільки не в Омель­ник, а прямісінько до Ґудзя на хутір. Дві собаки кинулось до воріт, брязкаючи цепами.

– Хто там? – гукав голос з двору.

– Чи дядько Максим дома?

– Ні, нема.

– А тітка Явдоха?

– Та й мати ж з ними.

– То це ти, Галю? – пізнав її Чіпка по голосу.

Пізнала й Галя Чіпку; хутенько побігла до хвіртки, одщепнула.

– Що з тобою, Галю? – аж скрикнув. – На тобі лиця не знать... Ти недужа?

– Та йди вже в двір, – сердито одказала вона, з нетерплячкою.

Чіпка ввійшов у двір. Галя зачинила хвіртку, защепнула, й повела його в свою хатину. На покуті стояли образи в срібних шатах, заквітчані васильками, гвоздиками, безсмертниками; перед образами на срібному ретязьку висіла срібна лампадка. У тому ж таки кутку – стіл столярної роботи; у другому – ліжко, заслане м’яким шовковим коцем; попід стіною невеличкі стільці. Всюди так хороше, чисто; пахощі од васильків та м’яти окривали всю хату. Чіпці здалося, що він у рай вступив... Усе б гаразд, якби не така сумна Галя!

– А я тобі й не дякую за кисет, – мовить, здумавши Чіпка. – Спасибі тобі! Чи не сама, бува, й гаптувала?

– Стала б я такому... кисет дарувати!! От, ще не видано!.. – веселіше защебетала вона.

– Галочко! – почав він.

Галя дивилась прямо йому у вічі гостро-гостро... Чіпці стало ніяково.

72

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Та чого це ти справді сьогодні така, мов не на той бік устала? – спитав він, сідаючи близько коло неї.

– А тобі що за діло? Чіпка дивився на неї та дивувався, що з нею сталося... А вона не спускала очей з вікна. Чіпка бачив, як вона поблідла, як заблищали в неї очі, як дві гарячі сльози скотилися по личку... додолу. Він дивився на все це, а серце його, неначе хто давив у лещатах, – так йому було боляче та трудно...

– Галю! рибонько моя! чого ти плачеш? – питає він, підступивши до неї. – Чому ти не повідаєш мені свого горя?

Галя закрила очі руками, захитала головою... Чіпка присунувся до неї.

– Галочко!.. люба моя! А я думав... – каже Чіпка, стиха доторкнувшись до голови її. – А я думав: піду до неї... провідаю її... Мати скребе голову: женись та й женись!.. дівчат мені рає... (Галя притихла, наче заснула.) Та не приймає їх моє серце... Піду, думаю, до своєї голубоньки... скажу їй...

Та, тихо схилившись, злегенька поцілував він Галю в незакриту щічку. Галя здригнула, підвелася... Очі заплакані; личко од натовпу почуття та від сліз горіло. Глянула вона на його та якось жалісно запитала:

– Чому ж ти батькові та матері не сказав?

– Я хотів, моя горличко, тебе попереду спитати... Чи підеш за мене?.. чи вподобала мене, моє кохання?..

– Чому ж ти мені давно цього не сказав? – скрикнула вона. – Чому ти не сказав мені цього тоді, як я вільна була?.. А тепер?.. тепер... Шкода... засватана вже я!..

З очей хлинули сльози в неї, облили личко... Закрила вона його рукавом, знову опустилася коло вікна на стулець, схилила на руку голову та нерозважно плакала...

Як хто гострий ніж угородив Чіпці в серце, – так невеличкі ті три слова. Не знаючи, як, з чого почати, він вхопився за першу думку, насилу вимовив:

– Коли ж це?.. як?.. за кого?..

– Тоді ж... того самого дня, як ти пішов... Москаль Сидір зостався у нас, та ввечері попились з батьком, та й...

– А ти – що? – аж кричить Чіпка.

– А я?.. Не любий він мені, – кажу їм...

– Де він живе? – грізно, одрубуючи кожне слово, запитав Чіпка, а в його очах засвітило щось страшне. – Уб’ю... заріжу... задавлю!.. – скочивши з місця, кричить він, бігаючи, як несамовитий, по хаті, та скрегочучи зубами.

– Здурів, чи що?.. Тільки хоч пальцем займи його...

Чіпка схаменувся. Опустився на стулець; звісив на груди важку голову.

– Бач... який ти! – каже йому Галя. – Як же мені за такого йти, коли він так безневинно візьме та й заріже чоловіка?.. Як я за такого піду?.. Прийде така година, що й жінку задавить, кинеться на неї, як скажений...

– Галочко!.. побійся Бога... Що це ти кажеш?.. Щоб я?..

– А Сидора?.. га, Сидора?..

– О-ох!.. Пече мене... отут пече... – указує на груди. По задуманому личку видно було, що Галя думала якусь кріпку думку, – та зразу не зважувалась сказати...

– Знаєш що, Чіпко?.. Може, ще не все пропало... Я скажу матері... може, вона батька вмовить... Тільки ось що... Кинь ти життя таке! – скрикнула та аж поблідла.

– Яке?

– Чуже добро грабувати, людей убивати!

73

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Галочко!.. Ніхто на світі не скаже, щоб я кого вбив... Хіба обороняючись, руки не здержав...

– Проклятий!.. каторжний!.. – загукала вона на всю хату. – Обороняючись?! Від кого обороняючись? Лізеш у чужу хату красти, та хочеш, щоб хазяїн не ловив тебе?.. Злодюго!.. Чіпко!.. голубе мій! кинь! Не буде щастя, не буде добра... Ти прийдеш уночі з побоїща, ляжеш коло жінки, та тими руками, що недавно людей давили, у крові грілися... будеш жінку пригортати... Тими вустами, що несли тільки лайку та прокльони всьому світу – станеш їй про своє кохання шептати, будеш цілувати... у-ух!..

Вона затряслася вся, як лист на осичині.

– А жити ж з чого? – напира Чіпка.

– Робити чесно... працювати щиро...

– А товариство?.. А батько?

– Заїдемо у другий край... де б нас ніхто не знав, не відав...

– О-ох, Галю! Не знаю, що буде. Я – отаман... Як почує товариство, що кинув, – не животіть тоді мені. Поклялися ми так один одному...

– Чорт чортові клявся!.. Ти думаєш, – перегодя трохи, знову почала Галя, – ти думаєш – легко мені дивитися на життя батькове побік з життям добрих людей?.. Настане вечір – ціла юрба п’яних людорізів валить у хату... Це все, що на мені, – все грабоване! Ти думаєш, не давить воно мене? Мов хто рукою за горло душить, випирає дух з мене... Ти не дивись, що я весела й жартівлива... То веселить мене лиха моя година!.. Ляжеш спати, то й привиджується тобі: буцім лізе хто, кричить: «Оддай ми платок!..» – та й тягне за волосся... «Оддай моє намисто!..» – та й хапає холодними, як лід, руками за шию... Ти думаєш, легко воно мені носити його, – оце рам’я?.. легко?!

Та як ухопить зо зла руками шовкову спідницю, так і рознизала од подолу аж до самого стану...

– Галю! Галю!.. – скрикнув Чіпка, хватаючи її за руки. – Не роби цього!

– Ти знаєш – може, та, що цю спідницю носила, лежить тепер під землею, тліє, тільки кров її, марно розлита, устає з землі й лементує до Бога... покарати душогуба!.. А я... беру гріх на себе... За віщо?.. За те, що я – розбишацька дочка?.. Краще б я гола, як мати народила, по полю носилася; як навіжена ганяла по степах широких, – ніж мені у цій тюрмі мучитися, у цьому пеклі скліти!.. У-у, прокляті!.. – Та – хіп! за добре намисто. Намисто пороснуло з шиї додолу.

– Тебе ж за це битимуть...

– Хай краще вб’ють, ніж чужим добром задушать!..

Ніколи вона не здавалася Чіпці такою хорошою, як тоді... Він перекидав погляд то на розідрану спідницю, то на намисто, що розкотилося по всій хаті... Йому жаль було своєї любої Галі; сумно од такого гіркого життя; а в душу закрадався острах, не було сили – разом його покинути... – Побачу, Галю... Може, покину... Подивлюся... Може... можна буде?

– Ну, а тепер – к бісу – на виступці! – весело загомоніла вона. – Незабаром батько з матір’ю буде! – Іди, йди! Іди, йди!

Провела його Галя за хвіртку; зачинилась й защепнулась.

Поволікся Чіпка від двору тихо, помалу, ледве посилає ногу за ногою... «А як же з ними розв’язатись?.. як їх зрадити?.. присягу поламати?»

74

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

XXV

КОЗАК – НЕ БЕЗ ЩАСТЯ, ДІВКА – НЕ БЕЗ ДОЛІ

Уже вечеря поспіла, а Чіпка не входив у хату. Мати засунула в жар страву, прийнялась перемивати посудину, підмітати хату. Уже й коло посудини упоралась, і хату підмела, – не йде Чіпка.

З досади висунула вона галушки з печі, всипала трохи в миску, сама сіла вечеряти. Настромила одну галушку на спичку; вкусила раз, удруге, – та й удавилася... Сьорбнула ложку щерби, – та й загадалася... Галушка на спичці захолола; щерба у мисці застигла – заволоклася зверху сірою плівкою... Як здумала Мотря знову їсти, то все вже загусло, захололо. Вона підвелась, поставила вечерю на припічку, обмила ложку й миску, – та й полізла на піч спати... Думки про сина обступили її і не підпускали сну...

А Чіпка тим часом справляв своє діло у Крутому Яру.

– Тимофію! Тимофію! – гукав Чіпка, качаючи Лущню з боку на бік. – Чув? Тимофію!..

– Чого?

– Ти не знаєш, де Сидір живе?

– Та самого знаю, – та не знаю, де живе... Тут є в вас на пивниці пушкарі, мабуть, вони знають... – Ходімо вже... – та й устає.

Вийшли вони з клуні, напрямились до хати, де жили робочі з пивниці. Вони поздоровкались з москалями і швиденько поминули їх. Коли це – щось ударило Чіпку ззаду по плечі.

– Здоров, Чіпко!

Чіпка оглянувся – Сидір.

– А-а, здоров, Сидоре!

– Куда ефто вы? – питає Сидір.

– Та тебе шукаємо, – одказав Чіпка.

– Ну, вот і хорошо. Пайдем вместе пива выпьем.

Чіпка пішов з москалями.

– Сидоре! я до тебе маю діло, – каже Чіпка, коли вже підпили трохи. – Та бач, Сидоре... Я чув – ти женишся... Та, кажуть, либонь молода не хоче...

– Как, не хочет?.. Да что молода, коли отец с матерью слово дали!..

– Яке тільки ваше життя буде?.. Не з ними ж тобі жити, а з жінкою.

– А коли не будет слушаться – ефто на што? – і показав кулака.

Чіпку пройняв наскрізь страх і холод.

– Сидоре!.. не губи душі!.. бовкнув Чіпка зопалу, та й сам схаменувся, – та було вже пізно. – Вона тебе не кохає... Ми з нею давно знаємось, та...

– Может быть, хочешь, чтобы я уступил тебе? – перебив його Сидір. – Не, брат: не бывать ефтому! Ведь я издержался... Четвертную фельдфебелю дал, пятидесятирублевку ротному, штобы только позволил; да еще покупок сделал рублев на пятьдесят...

– Я тобі, коли хоч, удвоє верну... Та, кажу ж тобі, ми з нею давно покохалися... Вона мені й сказала: як віддадуть за тебе, –сама на себе руки наложе...

– Ишь-ты!!. еще отвечать придется... А что же я ему-то скажу, отцу?

– Сплети що... Скажеш: походу дожидають: через те й не дозволено. А я вже, брате, вдобавок замогоричу хоч і всю вашу роту... щоб мовчали...

– Нешто так?.. Пожалуй... – роздумуючи, згоджується Сидір.

75

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Чіпка так і повис йому на в’язи:

– Сидоре! братику!.. гуляй же тепер! гуляй!.. Ходім, зараз гроші дам.

Вернулись вони в пивницю, розквиталися. Чіпка напоїв Сидора й москалів, що з ними прийшли, та на радощах і сам так лизнув, що насилу виліз із хати. Одначе подумав: чи йти додому, чи тут спати?.. Так доплівся до клуні, де Лушня спав. Незабаром він захріп коло Лушні, як задавлений... Прокинувся й Лушня. Розказав йому Чіпка, яким побитом забрався сюди спати.

Уже розвиднялось, як він вернувся додому.

– Хто там? – окликнулась мати з середини.

– Це я, мамо! Відчиніть!

– Сину, сину! – почала виговорювати Мотря, впускаючи в хату. – Доки ти будеш волочитися щоночі?.. А он – всюди такі чутки ходять... Ще на тебе, чого доброго, скажуть...

Чіпці хоч і гірка була материна догана, та недавня радість тихомирила його серце.

– Не журіться, мамо! – з усміхом одказує він: – Ось, незабаром, як Бог поможе, не буду й з хати виходити...

– Може, жінка чи не вдержала б; а вже матері не послухаєш...

– Та може й жінка...

Чіпка, запаливши люльку, вийшов до скотини довідатись, – та проблукав – уже геть сонце підбилося... А там – і майнув на хутір до Ґудзя. Галя тим часом сама не дрімала. Як тільки вернулися старі додому, вона кинулась до матері й стала її сльозами благати, щоб не губили її краси, сили, здоров’я в московських походах та переходах, на чужій стороні, далеко від роду, з нелюбим москалем...

Мати – як мати. Вона пройнялась жалем рідної дитини, заглянулась на її сльози, благання, – сказала про все Максимові. Максим хоч і хотів би мати зятем Сидора, ще такого молодого, а вже унтер-офіцера, та, пригадавши своє гірке московське життя, непосидяче та невільне, сам згоджувався з дочкою... Взяли його смутні думки. Він цілу ніч не спав, усе думав.

На ранок радиться з Явдохою: як би від Сидора відскіпатись? Коли й Сидір якраз настиг на ту раду. Як став він журливо виводити, що я б, мов, Боже, який радий, – та поход усе стратив!.. Старі самі нишком раділи. Найбільше ж раділа Галя, слухаючи такі речі з своєї хатини.

Галя зосталася одна дома. Убравшись у найкраще убрання, вона бігала по хатах, співала веселих пісень; далі здумала про обід, розпалила піч, наставила страву; знову співала, бігала, виглядала в вікна: чи не йде, бува. Чіпка? Не йшов. Марно вона трудила очі, виглядаючи його. «Він, мабуть, мене не любить, що не йде... Якби він любив мене, то не йшов би – летів... А він?.. дурить... з ума зводить!»

На той саме плач нахопився Чіпка. Як вона кинулась до його, як привітала!

Чіпка мовчав. Любувався веселим голосом Галі, налитими радістю очима. Вона ж не переставала щебетати перед ним, як та ластівочка.

– Та як ми заживемо з тобою! Зранку – ти будеш хазяїнувати коло худоби, а я – в господі... Я не люблю коней... воли кращі... Воли такі смирні, тихі... А корова щоб мені безпремінно була! Чуєш? Я й не піду за тебе, як тільки корови не купиш... та щоб з телятком!.. І все в нас буде тихо, мирно – ні лайки, ні сварки ніколи... Ти не будеш лаятись?

Чіпка осміхнувся.

– Чого ти смієшся? Ти, мабуть, будеш битись? Гляди мені: тільки будеш битись або лаятись, – то я тебе покину...

76

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Як можна таку зозулечку лаяти або бити? Ти, як те сонечко, закрасиш мою смутну хату, розвеселиш матір...

– Ба! У тебе й мати є? А я й забула... А твоя мати – стара?

– Ні, не дуже. Лихо тільки її зостаріло та нужда молодого віку...

– Чи твоя мати сердита? чи не буде вона мене лаяти?..

– Ні, Галю... Ніколи сього не буде, щоб хто сказав тобі й слово накриво, – не тільки налаяв... та ти така, що мати моя, як побачить тебе, то більше вподоба, ніж мене.

Того ж самого вечора побіг Чіпка до Грицька.

– Грицьку, братику! Чого це я прийшов до тебе? Прийшов прохати тебе у старости.

– Хіба женитися задумав? – умішалася Христя.

– Егеж. Оце думаю: оженюся раз, та й закаюся! – жартує Чіпка.

– Кого ж думка брати? – пита Грицько.

– Москалеву дочку... того москаля, що на хуторі живе.

Чіпка пішов, а Грицько з Христею завели розмову про його.

– От, дивись, Христе: таки будуть люди з цього Чіпки! Оце одружиться, а жонатому, звісно, вже не те, що парубкові.

– Хіба його не видно й спершу було, що він чоловік путящий? Чи до роботи, чи до майстерства – до всього вдався. От тепер і старій Мотрі таки спочивок буде, а то сердешна мати не знала спокою ні вдень, ні вночі...

Рано звечора погасили світло син з матір’ю. Рано звечора вони полягали спати, натомлені денними пригодами. Мотря думала теж про Галю. Тільки не веселі, а смутні думки обхопили материну голову.

XXVI

НА СВОЇМ ДОБРІ

У суботу заслав Чіпка старостів до Максима. У неділю були оглядини в Чіпки. Максим не забував старосвітського звичаю: поїхав сам і вблагав Явдоху поїхати на оглядини.

Максим знав, за кого віддавав дочку. Не дуже дерла йому очі вбога Чіпчина хата й старенька, бідно зодягнена мати. Не так на те Явдоха глянула: не так воно вразило її горду пиху. Про самого Чіпку – гріх слово сказати! Та його хата низенька й тісна, його мати згорблена, стара, висушена гіркою нуждою та лихом, розкопирсали хижу, падку на розкоші та на прибуток натуру Явдошину. Як вернулися з оглядин, вона накинулась мокрим рядном на чоловіка.

Не вподобала й Мотря Явдохи. Вона здалася їй гордою, бундючною, недоступною... Обидві матері були такі, що хоч би й назад, – та вже нічого робити: діло прилюдно було зроблено. На другу неділю молодих повінчали.

На радощах Максим таке весілля справив, що ще ніхто ніколи й не зазнає. Цілий тиждень музики грали, ноги не спочивали; варена та запікана річкою лилася, а що вже простої, то хоч купайся... Грицько, підстароста, дивувався тому багатству, що так ні ждано, ні гадано, припало Чіпці. Його аж заздрість розбирала. Дивувалися й завидували Чіпці люди не менше Грицька. Та, дивлячись на Галю, що сиділа коло Чіпки, як макова квітка, знай перешіптувались та хитали головами, моргали бровами...

Гуляли-гуляли на хуторі та так цілою юрбою переїхали в Піски до Чіпки.

Тут Мотря вперше побачила свою невістку. У парі з сином вона кланялась їй низько, до ніг, подаючи дорогі подарунки... Мотря глянула на невістку – і чорні думки зникли, зразу збігли з сумного обличчя. Як промінь ясного сонечка, пробившись між зелену густу листву, в затишку та в холодочку, горить і звеселяє гущавину – так іскорка одради зажевріла в старих Мотриних очах, розлилася радістю по всьому сухому виду! Мотря кинулась обнімати невістку, як рідну дитину, а, цілуючи її, плакала. Галя собі обнімала Мотрю, як матір, цілувала її зашкарублі, сухі щоки, руки...

77

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Багато добра всякого та худоби навезла Галя з собою; вісім паровиць везли її посаг у Піски. Мотря як стріла все, то аж злякалася. У неї ніколи нічого того і в думці не було, а тут – як сніг на голову! Максим подарував Чіпці трояк добрих коней. Так і Чіпка просив тестя подержати у себе до весни. Максим та Явдоха, дивлячись на таку тісноту, раяли молодим переїхати на зиму жити на хутір, – та ні Чіпка, ні Галя не згодились. Старі поїхали назад, а молоді зостались на своїм господарстві.

Гарно, весело тепер у їх хаті. Піч Галя розмалювала синіми квітками по білому; лави вишарувала – чисті та білі, а піл, як з воску, чистий. Де тільки рука її доторкалася, або де око зирнуло, – все те з хмурого, сумного, прояснялося, біліло, ніби всміхалося.

Коло свекрухи Галя, як коло рідної матері, ходить; годить їй у всячині. Нашила їй очіпків, платків надарувала, сорочок надавала. Не світило тепер дрантя та рам’я на старих плечах; воно пішло на ганчірки, а Мотря у всьому новому ходила. Були тепер у неї й чоботи добрі чорноголовці, плахти й дерги дорогі хоч і старечі, й сукня біла, як сніг, і кожушанка про зиму.

Галя сама коло хазяйства ходила: коло корів та овечат і біля печі – всюди сама: Мотрі й не підпускала. Та й сяде Мотря на гребінь за вовну, та й пряде помалу.

А коло Чіпки Галя не знає вже, як і припадав, чим йому догоджає. У сорочках усі груди повишивала, квітками унизала; каптани пообшивала шнурками. Тільки й робить, що, впоравшись коло печі та худоби, копирсається та вигадує зразки всякі.

– Ви мені, як рідна мати! – обертається вона а щирим серцем до свекрухи, – скільки-то ви горя на своїм віку звідали!..

Мотря більше раділа, ніж журилася, й весело поглядала на дітей, як вони голубились. А вони справді – як ті голуби: де одно, там і друге. Чи він робить що, а в неї вільна хвилина, – вона коло його: коли не помагає, піддержує що, то так стоїть та дивиться; чи вона робить, – він з рук хапає, щоб їй легше було. Тихою мовою та розумною радою Чіпка був як сповивачем сповитий. Од щирих слів любої жінки серце його впокоювалось: він тепер соромився свого давнього безпуття, тієї кривої стежки, якою він думав дійти до щастя... Шкода йому було свого безталанного товариства, жаль його погибелі... А сказати їм Галину правду – нехватало духу, сили. І він тепер ховався, тікав від своїх давніх братчиків.

– Шкода! не ждати вже нам тепер добра з нашого отамана, – казав Лушня товариству. – Пропав чоловік... Жінка коло спідниці пришила...

Грицько – невсипущий хазяїн. Вподобав Грицька Чіпка і частенько став навідуватись до його. Не сором тепер і Грицькові водитися з Чіпкою – і він ще частіше став завертати до товариша дитячих літ. Жінки їх теж одна одну вподобали...

– А що, Грицьку, як твоя пшениця? – питає Чіпка.

– Та що... плоха. Чіпко! На зріст вона й добра, та на вмолот – не теє... Видно, дощі захопили, як красувалася: стекла! Сказано: зерно, як мачина... Хоч би насіння вернулося.

Грицько завжди перед Чіпкою скаржився. Чи добре що – погане, чи поганеньке – нікчемне! Грицько лукавив. Він бачив, що хоч Чіпка й дукачем став, а душею та серцем зостався давнім Чіпкою. Заможність Чіпчина іноді розбуркувала заздрість Грицькову. Вернувшись од Чіпки, набідкавшись перед ним досхочу, Грицько заводив таку розмову з Христею:

78

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Отак тепер зажив Чіпка! І приплило ж таке несподіване щастя... Сказано: як багатство, то й щастя!

Христя завжди заступалася за Чіпку. У Чіпці справді було багато чогось доброго, чого Грицько своїм, на прибуток напрямленим, розумом не зміг зрозуміти. Христя ж чула те добре своїм жіноцьким серцем, своєю чуткою душею. А в будень – коли не Христя у Галі, то Галя у Христі. Одна другу так уподобали, мов сестри рідні. Поріднились вони серцем, душею. Вони були щирі товаришки, яких тільки вряди-годи зводить життя докупи. Шануючи одна одну, кожна поклялася в душі, що як будуть у них діти, взяти одна другу кумою.

Христя вже й раділа тому. Після Різдва справді послав їй Бог уже другого сина. Галя була хрещеною матір’ю. Грицько не тільки згодився – зрадів, як почув, що Галя буде кумою. Він сподівався, що хрещеникові добре буде від такої хресної ма­тері. Христя ж дивилася на покумання, як на зв’язок довічного товариства з Галею. Галя полюбила свого хрещеника, як рідну дитину. Сорочечки йому шила й мережала; шапочки вишивала. А на руки візьме, – носиться, любується, як своїм. То дивись: блиснула в неї в очах якась іскорка – сльоза не сльоза, радість не радість засвітила в них – і пригортає вона дитину до свого лона й обдає його поцілунками.

Христя дивиться та й зітхне важко. Вона бачить і чує, чого Галі треба, та чого Бог не дає їй...

– Що, як у вас будуть діти, – стороною заходить Христя: – як уже ви їх глядітимете? Адже ось – чуже, та як ви втішаєтесь!

– Ви тільки гляньте: отаке манюсіньке-малюсіньке, без речі, без мови, тільки оченятами світить... А ти знаєш: це твоє тіло, твоє народження... – оберталася до хрещеника, окриваючи всього його гарячими поцілунками.

Чіпка перестав хліба робити, став по ярмарках їздити, полотна скуповувати та перепродувати. Од його й пішли в Пісках полотенщики. До його ніхто й не думав про це: він перший почин зробив.

XXVII

НОВИЙ ВІК

Промайнула воля, поламала ланцюги віковічні, на котрих ще за дідів-прадідів прикували до панів колись вільні хутори, села; опростались людські руки; несміливо, наче чого боялися, приймались за землю, котра колись була «Богова та людська», потім стала «панська», а тепер, хоч силоміць наділена, знову стала «людська...» Задурманений неволею люд почав продирати очі... і нічогісінько кругом себе не бачив, окрім – панів та мужиків!.. Усе, що не ходило в сірій свиті, – щиталось панами. Усе, що приросло до землі, копалось у ній, обливало її своїм потом, – усе те звалося «наш брат Савка...» Неволя порізнила дітей одних батьків, одних матерів; вирила між ними глибокий яр, котрого ні перейти, ні переїхати, хіба засипати... Та хіба можна засипати у рік, у десять, у двадцять років яругу, котрий копався не десятки, а цілі сотні літ?.. По один бік яру стояли потомки старшини козацької; стояли приблуди, котрих приманила своїми розкошами задурена Україна – були між ними ляхи й недоляшки, були москалі й московські недоломки, були й осиротілі діти Юди, котрі замість свого зруйнованого царства на чужій землі завели нове царство; тут можна було зустріти нетрохи полупанків, котрі з дігтярів, чумаків, крамарів, прикажчиків повиводили своїх дітей у «люди», поначіпляли на плечі з мідними ґудзями мундири, а на голови понадівали картузи з зірочками... Усе то була ватага, вигодувана чужою працею, обута й зодягнена чужими руками... Тепер вона стояла і, як голодний вовк, клацала зубами, поглядаючи зо зла на другий бік яру, де потомки козачі копалися в сирій землі, понівечені, зубожені, темні – якісь каліки, а не люди, без пам’яті про славну бувальщину дідів своїх, котрі добували кров’ю «славу та волю», без пам’яті про самих себе, з страшною злістю в гарячім серці, з палкими на устах прокльонами, котрі вони посилали на той бік... Здається, якби не глибокий яр, одна б ватага кинулась на другу – і полилася б річка чорної крові, потопила б правого й винуватого...

79

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Самому царкові Гетьманському, Василеві Семеновичу, обійшлось усе це недаром. Останнього січовика, як косою, скосила думка про неволю: Василеві Семеновичу Польському «божевільна воля», правіжка грошей піщанами не дали віку дожити... Злість, переляк разом струснули немолоді кості вельможного пана, положили його на ліжко, з ліжка – на стіл, а зі столу – у домовину...

Перше всього загомоніли: кого тепер у предводителі? Чужого страшно, а з своїх – нікого такого немає, та ніхто й не хоче. Колись було трохи до бійки не доходить за те місце, а тепер – кожен шукав собі теплого місця, з великими грішми, а про таке не хотів і слухати. Оже, предводителя, та ще й свого, таки треба!

Умовили якось «предводительського синка», того самого одинчика Василя Семеновича, що не дощупався – чи тверде, чи м’яке тіло в Чіпчиного батька. «Синок» той був чоловік ні бувалий, ні видалий, ні удалий. Тільки й батьківського, що пиха панська, при котрій він зріс і викохався.

Та часи тепер були зовсім не ті, щоб однією пихою жити. Уся молодіж наче «подуріла»: цуралася не тільки «прав дворянських», цуралася роду... Нерідко син ворогував з батьком, обзивав його бридкими словами, – «кріпосником, деспотом»; кидав рідну оселю і, наоміхаючись над батьківськими звичаями й надіями, бігав по Харкову або по Києву, питаючи сякого-такого заробітку! За братами потяглися й сестри: перестали й ухом вести батька-матері; сиділи день у день, ніч у ніч за книжками – забули про хазяйства, забули й про гулянки... А в Кривинського, кажуть, менша дочка вночі втекла від батька з якимсь студентом-поповичем, – повіялась у Київ учитись... Дворянська пиха терпіла від такої зневаги.

А тут – як на те – «божевільна воля» незабаром понаводила за собою й своїх діток свавільних; земство, де нема ні мужика, ні пана; мирові суди, де не питають – якого хто роду... Зовсім світ перевернувся! Панові треба було знатного роду, багатства; треба було вміти себе показати, вміти пожити, поїсти, попити, а мати робочий розум, здатний на діло, а не на вигадки панські, – панові не треба було... А тепер: розуму! праці! – тільки й чутно, як вигукували на всіх шляхах, на всіх базарах життя.

Хто зразу не перелякався того покрику та брався за діло, – того захоплювало життя на свої бистрі хвилі, мчало усе вперед, вперед, – то кидало наспід, заливало; то вергало наверх, підкидало вгору, знову несло на гребенястій хвилі, аж поки не виносило на берег... Хоч боліли іноді у нашого плавця пом’яті боки, а все-таки він хоч і нетвердими ногами, ступав на ту землю, де колись усе живло тремтало його духу. Усе-таки він був господар на ній, а не попихач, не наймит. Швидко він зживався з новим своїм місцем на старій землі – і підвертав її під себе: вона йому плодила, родила – ставало на пожиття його! А хто перелякався, – той залазив до себе на хутір, у село, проклинав новий вік, нових людей, день за днем тяг злиденне життя, проїдаючи останнє своє добро...

80

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

«Сонмище», оставшись без ватажка, як перелякана отара овечок, спершу було кинулось врозтіч... Навперейми йому вискочило земство. Отара повернула назад, згадала старе становище, де було паші доволі, де водопої погожі, та й стала на згірочку... Посеред отари й «предводительський синок» крутився, та вид­но йому не водити переду! Хто ж поведе? Кому не страшно? Хто звик до всякої лихої години? – Шавкун привик ще змалечку до всього. Шавкун відомий здавна. Шкода тільки – Шавкун боїться перед вести: Шавкун здавна ходив позаду... – Гайда! – Шавкун пішов назирцем.

Шавкун – чоловік ні дурний, ні розумний. Шавкун – попович. Після вбогого батька, що попував на небагатім приході в Хитунах, зостався він з своєю старшенькою сестрою невеличкими сиротами. Хлопчика опекун віддав у бурсу розуму добувати. Мучились з ним «святі отці», мучились, та й вигнали з філософії... голого, босого й простоволосого! Хтось, мабуть, на жарти, раяв іти в університет. Молодий Шавкун задумався... Одначе не пішов в університет, а потяг пішки додому, до себе в Хитуни, де на батьківськім місці оселився зять. Шавкун побратався з зятем – і закурили вдвох селом, обходячи парафіян, а додому іноді рачки прилазячи. Сестра довго терпіла. Далі почала лаяти чоловіка й брата, стала докоряти йому, що він убрався на все готове та й останні злидні пропиває, останній шматок хліба одриває своїми здоровими руками від рота малих її діток. Шавкун на лайку мовчав. На другий ранок він став співати перед сестрою лазаря, який він нещасний; хвалився їй своєю надією на університет, коли б тільки рублів з півсотні грошей. Зібрав, які позоставались, манатки, зв’язав у клуночок, хотів піти «на одчай» шукати долі. Сестра зжалилась, вийняла з скрині тридцять карбованців – останні гроші, як вона на чорний день ховала від свого недбайливого чоловіка – оддала братові. Шавкун попрощався, пішов. Через місяців три написав сестрі, вже з Києва, що він таки свого доскочив – зробився студентом. Як і з чого він жив, про те тільки він да Бог відає; одначе вижив два роки. Та старий гріх знову прокинувся, завів його на третім курсі в темну, а з темної – на вулицю... Опинився Шавкун з одною бідою – «вовчим білетом» в кишені... Шавкун покинув Київ, покинув товариство, книжки та ноги на плечі, побрів у Гетьманське. До сестри йти було соромно. Шавкун пішов до свого товариша молодих літ, знакомого нам Чижика, котрий служив тоді в опеці. Чижик порадив піти до когось старшого, попрохатись. Шавкун пішов, упросився в опеку, де йому обіцяли, як приліжатиме, давати по десять гривень у місяць. Шавкун і тому радий. Став одбирати спершу по десять гривень, далі по двадцять, а через рік дійшов до трьох рублів. Зробився паничем – хоч куди! Тихий, слухняний, до старших привітний, став Шавкун кидатись у очі старшим: забачить здалека, – шапку здіймає, а Василя Семеновича вгледить – у пояс кланяється. Не було, здається, для Шавкуна щасливішого дня на світі, як той, коли його зазвав гетьманський царьок у кабінет до себе та став йому казати, що як він себе шануватиме, то зробить його чоловіком! Шавкуна хвалив письмоводитель; перед святками предводитель жалував йому по десять рублів, з котрих Шавкун часточку посилав сестрі, а останні ховав у шкуратянім гаманці на самім дні своєї невеликої скрині. Незабаром старий письмоводитель умер, а Шавкуна посадили на його місце. Став він не остання спиця в колесі. Де взялися у людей шана й повага до його! Тепер уже перед ним так шапки здіймали, як він колись. Оже Шавкун не вповав ні на шану, ні на вповагу, а держався пословиці: за свій грош – кожен хорош! Жив він собі тихо, скупо; оженився на такій же скупій, як і сам, панночці – та й складали вони добро, не знаючи самі кому, – бо й дітей не було. Ні великої радості, ні малого горя не знало життя їх.

81

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Так оцей-то щирий віл, котрому нічого просидіти, не розгинаючись над бумагами з раннього ранку до пізньої ночі, оцей прониза й підлиза, котрого навчило життя, де треба поклонитися, кому треба догодити, – держав тепер цілий повіт у своїх руках, заправляючи ним по своїй хіті, замість недалекого й ледачого «предводительського синка». Той і лапки поклав: роби, мов, що хоч, що знаєш!

А тут – новина за новиною, робота за роботою. Не вспіли з «викупними грамотами» управитись, насилу накинули кріпакам землі, котрих вони тепер, як огню, боялися, щоб, бува, з землею не вернулася неволя, як підскочило земство, з виборами, з радами. Шавкун не лаявся, не сердився. Він аж мов повеселішав, як забалакали про земство. Він добре знав, що воно його рук не стече, – а може, й погріє.

Настав новий вік й для нашого Чіпки. Люди стали його знати, поважати й шанувати, бо іноді Чіпка ставав декому й у помочі. Хоч він не любив тепер розкидатись, а при нужді чоловікові поможе. Чи хрестини де: кого ж його в куми? – Чіпка, чоловік добрий, послухає.

– Нема чоловіка добрішого, як у нас Чіпка! – хваляться піщани і здіймають шапки, ще здалека побачивши Чіпку.

Вештаючись раз по раз по ярмарках, промислуючи полотнами, став Чіпка відомий на цілий повіт. У тестя якось раз зустрівся з становим Дмитренком – тим самим, що прозвали «кобиляча голова», за те, що любив дуже менджувати кіньми. Становому подобався молодий Чіпчин жеребчик, котрого тесть подарував. Дмитренко й пристав: проміняй та й проміняй! Довго Чіпка не згоджувався, – та нічого не вдієш: проміняв. Становий собі взяв доброго молодого жеребчика, що аж кров крізь шкуру світилась, а оддав Чіпці старого-старого драбастого гусарського коня, котрого продали з полку, як розбився на ноги.

Дмитренко ж такий радий, дякує Чіпці, обіщає до його в гості заїхати. А Чіпка дивився на драбастого, мов уперше на віку коня бачив, сплюнув та й замовк.

Приїздить з ярмарку додому.

– Галю! – каже, – сподівайся гостей... Становий буде.

– Чого він тут забув? – питає Галя, дивуючись.

– Скучу, каже, за драбастим конем, то й до вас заверну, – жартує Чіпка.

– За яким конем?

Чіпка тоді розказав, якого зробив мінька.

– Отак він і з татусем, – каже Галя. – Як пристав... А тут – підскочила якась лиха година – треба у стан... Так він перше ніж у стан поїхати, взяв та й одвів до Дмитренка пару коней.

Дмитренко чоловік правдивий – не одурив Чіпки. Через місяць після того котить він Пісками, та прямісінько під Чіпчин двір. «Тпру!» – спинили коней перед порогом. Галя й Мотря разом кинулись до вікон подивитись, хто там. Тут і Чіпка нахопився: вийшов назустріч, здоровкається.

– А знаєте, чого це я до вас приїхав? – питає, знову позіхнувши, Дмитренко.

– А Бог вас знає... Звісно: ваше діло – станове – знай їздити...

– Егеж, еге... А ось я вам новину привіз.

82

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Галя тим часом у кухні ставила самовар. Розмова не клеїлась: перескакувала з одного на друге, як скаче легенька борона по груднястій ріллі. Галя подала чай. Заходилась пити. Розмова зовсім обірвалася. Чіпці, як хазяїну, стало ніяково.

– Так яку ж ви нам новину привезли?

– Добру – для добрих людей... А ваші піщани такі неспокійні – мені з ними один клопіт, та й годі! А, бач... земство привіз.

– Що то воно за земство? – питає Чіпка, пильно дивлячись у вічі становому.

– Нова милость царська! Бачите: живете ви у Пісках – козаки, панські й жиди... Так усім, бачите, треба по шляхах їздити; усім треба, хрань Боже! якої пошесті, від напасті оборонятись... Одному – трудно, а другому – можна... Так от, бачите: збираються гуртом – пани й мужики – та й роблять що треба...

– Як це? І пани роблять?! – питає здивований Чіпка.

– Та ні, не самі роблять, а вибирають гласних... а ті виберуть управу з себе, а управа вже й заправляє всім...

– А станових тоді хіба не буде?

– Як можна – без станових! Станові – поліція, а поліція й за земством дивиться: щоб дороги рівняли, містки гатили... Без поліції не можна! Хто б недоїмку взискував, якби не поліція? Станові – поки й світа сонця, будуть...

– Щось я гаразд не второпаю: й земство за дорогами, й поліція за дорогами...

– Ось почуєте, як збереться громада та прочитаю указ...

На останньому слові у хату ввійшли: козачий голова з писарем та панський старшина з старостою.

– А! – замість привіту, каже Дмитренко. – Завтра вранці щоб мені була громада! Чуєте?

– Тепер, ваше благородіє, – каже писар, – гаряча пора... люди в полі...

– Я вас вихолоджу, як не буде громади!

Старшина мовчала, тільки перетирала ногу об ногу.

– Як же, ваше благородіє, сказати громаді? – питає писар.

– Скажіть: становий земство привіз, читатиме... Та й утомився ж я, Никифор Іванович... Ви не повірите: двоє суток з повозки не злажу...

– Отака ловись! – каже голова. – Був Чіпка, а став Никифор Іванович... Що то значить – гроші!

– Та гроші, як гроші, – на те йому старшина й староста. – А ви нам скажіть: чого це наш конокрад приїхав?

– Та казав же: земство привіз, – одмовля замість голови писар. – Кажуть, нова якась управа... Треба ж комусь людьми правити?

– Так, так, – піддакує голова. – Народ – що? От, ваш і... давно таку бучу збили, що хоч з села збігай? Не прав таким запеклим людом, – він тобі село переверне!

Уранці на майдані, коло козачої волості, зібралась у купу козача й кріпацька громада. Дмитренко приїхав на Чіпчиних конях, прочитав указ, розказав, кого вибирати: заборонював «сіре мужиччя» в гласні «перти», радив – панів, котрі «усе знають й усе, що треба, зроблять»; похвалився навіть, що як повибирають «мужву», то щоб начувалися...

Не вспів він од’їхати, як громада загула:

– То це так? усе панів та й панів!.. – гукали кріпаки.

Довго ще йшла розмова між громадою й писарем. Довго слухав Чіпка мовчки. Громада розписувала темними кольорами панів; писар, хоч не оступався, а все-таки стояв на тім, що без панів нікому буде діла робити, що діло невідоме, що в гласні треба вибирати притьмом панів...

83

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– А моя рада, – не видержав Чіпка, – така: який не є хазяїн, а все кращий від наймита... А що те земство невідоме, то воно кожному невідоме... На те Бог чоловікові й розум дав, щоб до всього дійти. – Пани вами, люди добрі, й так довго правили... поправтесь ще самі! Ось цей... (Чіпка ткнув пальцем у той бік, куди поїхав становий)... у мене хліб-сіль їв, а за панів руку тягне...

– Егеж, еге... А дзуськи!..

Вернувся Чіпка додому, радий, що довелося направити громаду на добру стежку. У його серці закльовувалось щось нове: йому хотілося, щоб громада його послухала; в голові промайнула думка, що він порядкує на громаді, веде її вперед, усіма верховодить... Давнє забулося, мов його й не було ніколи: він тепер отаманує на громаді... А в Чіпчинім серці уже ворушилося бажання верховодити, пекло його, виривалось наверх у думці, в слові... Кого не зустріне, з ким не забалакає – та все про земство, про вибори. Радить кожному себе стерегти, громаду, а не даватись знову панам у руки. Рада його взяла своє. Через тиждень прилетів у Гетьманське посередник Кривинський, та прямо у предводительську канцелярію, де мала бути управа.

– Пропали ми... мужики наших б’ють! – скрикнув він, забув і поздоровкатись. – У Пісках – не то з наших – ні одного дворянина.

– Значить і Дмитренка не послухали!.. – ледве вимовив Шавкун та, мов хто на його відро холодної води вилив, опустився на своє місце, підпер рукою голову – затих.

XXVIІІ

СТАРЕ – ТА ПОНОВЛЕНЕ

Пани поз’їздилися. У Гетьманському, коло нового будинку пана Польського, стояли в три ряди карети, брички, натачанки. Поприїздили не тільки гласні. Багато наїхало з повіту й так собі цікавих панів подивитися на нове диво та послухати, що то за земство. Прибули й прості гласні, хоч і не всі. То все були козачі писарі та голови; один Чіпка з Лозою ніколи ще не знали ніякої служби. Між гласними-селянами можна було помітити двох кріпацьких старшин: один – з Пісок, другий – з Рудки.

Пани собі гомоніли в горницях; крики та реготи доносились з хати на улицю. Селяни, поприїздивши на обивательських шкапійках (дехто привіз разом і подушне), розташувались коло будинку, нарізко од панських карет. Хто сидів під возом, хто під горницями: кожен ховався од душної спеки, що несамовито пекла-палила. Оддалеки козацької старшини, сидів під горницями й Чіпка, рядом з Лозою, недалеко від рундука. По праву руку – кучери панські, по ліву – «п’явки людські», як колись Чіпка обзивав сільську старшину. Йому було тепер якось ніяково... По виду можна було помітити, що його голову клопотали неабиякі думки. Перервав їх Дмитренко своїм зичним голосом:

– Гей, ви! – гукав він з рундука на гласних: – сюди йдіть!

Гласні підійшли під рундук, поскидали шапки. Тільки один Чіпка з Лозою, як сиділи, так і зосталися.

– А скільки вас? – питає становий. – Ага, бач, Никифор Іванович... Здорові! – кивнув становий головою Чіпці.

– Доброго здоров’я, – одказав, підводячись. Чіпка і зняв шапку.

Лоза за ним устав, скинув і собі шапку.

– А що ж це ваші сюди всякої наволочі понасилали? – питає Чіпки становий.

84

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Чого вам од нас, добродію, треба? – запитав Чіпка сердито й зиркнув на Дмитренка. – Хіба ми до вас приїхали?.. Нас громада прислала... ми громаді служимо...

– Та я про вас нічого й не кажу, – спустивши вниз голос, заговорив становий. – Ви чоловік торговий: всюди буваєте, людей, світа бачили – де треба, до ладу й свое слово скажете... Я про вас не кажу! З вас гласний, то таки гласний... А то – що? – Дмитренко з огидливістю глянув на останніх гласних... – П-хуу!.. Та тепер уже не переміниш... Глядіть ще не повибирайте й в управу своїх!.. Чуєте?

Гласні мовчали, мов не до них річ.

– Слухайте, – почав становий: – дивіться на мене... Як крутну правого вуса, – клади направо білет; а крутну лівого, – наліво... Глядіть мені!

– А ми так, братця: він нам правого вуса, а ми – наліво...

– Швидко нашому братові за ними нігде буде місця знайти...

– А нашому братові, – увернув грізно Чіпка, – треба стерегти свого брата, а не тільки про себе думати...

Він мав ще щось сказати, та тут їх позвали в горниці.

Посеред довгої й широкої зали стояв довгий стіл, засланий червоним сукном, облямований золотою гальонкою, з золотими китицями... За столом, на покуті, сидів предводитель. По праву руку од його Данило Павлович Кряжов – потомок того самого гетьманського полковника Кряжа, що вславився ні боями, ні походами, а тільки тим, що, як прикріпляли до землі підсусідків, він прикріпив нетрохи своїх далеких родичів, а разом з ними брата й сестру рідну... або й не він прикріпив їх, а його жінка – та сама пані полковниця, що людям черевиками очі й зуби вибивала... По ліву руку од предводителя сидів і Павкун – городовий гласний. До його предводитель знай нагинався, а він йому шептав щось на ухо. Тут було ціле «сонмище», ціле кодло Польських. Тут були Совинський, Кривинський, Гаецький, Митіль, – не було тільки одного Макухи: Порох таки його доїхав своїми ябедами: він тепер був під судом, без місця. На всю хату тільки два порожні стульці зосталися, та й ті, мабуть, дожидали когось з панських гласних. Чіпка сміливо опустився на один; за ним Доза – на другий. Пани-гласні ззирнулися. Хоч наші дукачі були у добрих синіх жупанах, а все-таки така незвичайна сміливість колола панські очі. Для останніх гласних-селян не знайшлося місця за столом: прийшлося спинами підпирати стіну.

Після молебню та присяги почались вибори. Радили вибирати Кряжова, хвалили Совинського, розпинались за Шавкуна, намірялись пропхнути Гаєцького, Митіля. Як не крутив уса Дмитренко, як не дивився на кожного, хто підступав класти білета не в сюртуці, а в свиті, а вийшло так, що ледве-ледве провели трьох перших. На Шавкунові зробили невеличкий перепочинок.

Як налагодились знову прийнятись за вибори, гласний Саєнко, син сотниченка, попрохав «слова». Панам було це не вдивовижу. Саенко – здавна чоловік неспокійний. Нівроку розумний, гострий, як бритва, Саєнко не пропускав случаю, щоб не побрити своїх сильних родичів. Прості люди його любили, як чоловіка, котрий не змовчить сильному і стане завжди в пригоді немічному... Повертався до простих гласних, нагадував їм про «рівноправність», умовляв їх самим дбати про свої «інтереси», про «народне благо». А на заключку всім гласним разом радив вибрати членом в управу хоч одного з гласних селян. Мужики заворушились під стіною, затупотали ногами на однім місці, зглядалися: «А що?! кого тепер?» Предводитель, пошептавшись спершу з Шавкуном, а потім з Кряжовим, задзвонив у дзвоника і, оглядаючи селян, голосно запитав: хто хоче вибиратись?

85

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Предводитель запитав удруге. Усі мовчали, тільки ззиралися.

– Ось хіба Варениченко... – якось несміливо, крізь зуби, процідив старшина з Пісок.

На його глянуло сто очей; глянув Дмитренко – і затулив рукою свого рота: «мовчи, мов!»

– Якого Варениченка? – волею-неволею вимовив предводитель.

– Ось!.. ось!.. – почулося з-під стіни кілька голосів, тикаючи пальцями, де сидів Чіпка.

– Вы желаете? – спитав його предводитель.

– Та коли людська ласка та панська воля, – одказав Чіпка, підводячись...

Вибрали Чіпку. Далі, мабуть, розгарячившись, вибрали Саєнка в губернські гласні. Вернувся Чіпка додому. Галя вискочила з хати:

– А що?

– Усе гаразд! – скрикнув радо Чіпка. – Тепер я, Галю, не тільки гласний, ще й член в управі...

– Кого вибрали? куди? – почувши останнє слово, питає Мотря, висунувшись у вікно.

– Мене вибрали, мамо, в управу!

– І нащо воно тобі, сину, з панами тягатись? – каже вона журливо. – Ще, не дай Боже, підведуть як... Самі ж поховаються, а тобі – буде...

– А може, я, мамо, людям у пригоді стану... добро яке зроблю...

– Ти – один, а їх скільки...

– Один, та добрий, – оступилася за чоловіка Галя, і, усміхаючись, пішли обоє в хату.

Лагодився Чіпка громаді служити, збирався добро робити; грів у серці сам собі нишком, потай уже й жінки, голубку-надію – давнє забути і слід його загладити... А вийшло так... що – де знайшов шану, там загубив спокій і... долю! Вибір його в управу, зроблений під гарячий час, без поради, без розмислу, нікому не був милий. Козацька старшина на Чіпку скоса дивилася. Писарям та головам заздро було, як-таки москальчук, ще недавній голодранець, волоцюга, ледащо, посівши за жінкою багатство, вискочив у люди, між пани! Пани стали нарікати на Саєнка, що це він так зробив на глум, на сором цілому повітові... А Шавкун ламав уже голову, нишпорив по товстелезних томах законів, чи не знайдеться чого, щоб випровадити з управи члена, котрий, як він боявся, міг стати йому на переметі , шкодити, не допускати просовувать лапу до земських грошей... Він метнувся сюди-туди; як той павук, сплів, розкинув сітку; ловив кожне слово, яке йому треба... Нічого сам не натрапивши, він повернувся за порадою до свого давнього приятеля Чижика, секретаря в суді. «Чи не було чого, братику? чи не судився він?» – допитувався Шавкун. Чижик понюхав табаки, чхнув, приставив пальця до лоба, подумав хвилин з п’ять та й поліз у шафу з старими ділами.

– Найшли! – ускочивши в управу, скрикнув Шавкун, подаючи «Дело об покраже пшеницы в коморах помещика Надворного Советника Василия Сем. Польского и о прибиении сторожа Деркача». Шавкун перечитав діло, по котрому «солдатский сын Варениченко оставлен в подозрении». Управу обняла радість, мов кожному з членів прибуло від того щастя. Усі вийшли, всміхаючись... Чіпка нічого того не знає. Заїздить до його Дмитренко, розказує діло, радить самому заздалегоди тікати з управи. Чіпка, як почув про діло – мов хто його обухом лигнув по голові. Сором, досада, злість – усе разом прилило в його голову, мутило його кров, гамселило в висках; заходило жовтими й чорними кружками у віччю... Сам він поблід; руки тряслись... Дмитренко, як мара та, сидів над його душею, чигав, як шуліка, коли Чіпка пристане на його раду – сам «вийде в одставку».

86

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Коли б мене на шибеницю вели та сказали: як подасись сам, помилуємо, – я б і тоді не послухав! – скрикнув Чіпка. – Я людям служу... мене люди вибрали... мене люди й скинуть!

Поїхав Дмитренко ні з чим! Через день привезла стахвета од губернатора приказ: «устранить гласного Варениченка по неблагонадежности»... Упала ця вістка, як грім, на Чіпчину голову... Запрягає Чіпка коней, їде в Гетьманське. Не поганя – жене коней; не везуть вони – мчать – та прямісінько до Пороха в двір... Перемінився Порох з того часу, як його бачив Чіпка: постарів, захирів, опав. Оже пізнав він Чіпку: пізнав і його Чіпка. Привітались, як давні приятелі. Перше всього послав Чіпка за горілкою: побігла чорномаза дівчинка, Гальчина дочка. Порох зрадів горілці і випив підряд аж три чарки. Тоді Чіпка розказав, як Дмитренко намовляв перед виборами людей у Пісках; розказав, як крутив усом на виборах. Нічого не втаїв гострий язик ображеного Чіпки... Гаряча мова розпалила гарячу кров Порохову; засвітив огонь у його старих очах – і він написав Чіпці жалобу. Чіпка заплатив йому добре, подякував, одвіз жалобу на пошту, а сам поїхав у Піски.

Минув тиждень. Ні чутки, ні вістки! Був великий бенкет у предводителя. Настягалось гостей сила. До самого білого світу пили, гуляли, у карти грали; один перед одним новиною хвалилися; раділи, що «хама» з управи вижили...

Світом задзеленчав дзвоник повз будинок Польського – і на хвилину сполохнув веселе гульбище. Незабаром принесли з станції бумагу до предводителя.

– Приїхав чиновник од губернатора, – сказав хтось, розпитавшись поштаря.

Як блискавиця шморгнула в хаті – і перелякала гульбище. Усе затихло, немов замерло... Предводитель вийшов у кабінет, а по хаті пройшов тихий, задавлений гомін, наче вітрець провійнув листвою... по всіх кутках зашепотіли... Поштар пішов, а в хату увійшов предводитель.

– Що це? Слідствіє... надо мною... над нами слідствіє наряжають... І після цього щоб я служив?.. Зараз же в одставку... зараз!..

– Що, що таке, Петро Васильович? – питають його, обступивши з усіх боків... – Щось уже є... уже якась ябеда!..

– Наші вибори не признані... слідствіє наряжено...

Шавкун з одного кінця зали протовпився в другий, як стіна блідий, задуманий.

– Так... так... це він... він та Порох, – зашепотів він, підступаючи до Чижика.

– Не здихаємось ніяк... уївся, та й уївся...

Шавкун одійшов трохи.

– Знаєте що? – зашавкотів він. – Може, ще діло поправимо... Треба дознатись, хто писав жалобу... Коли справді Порох, – тоді нічого й казати... Хто повірить ябедникові?

– Кому? до кого? – бришка предводитель. – Щоб я їздив? Не буде сього!

Насилу ублагали. Уже зовсім розвиднілось, гості подякували хазяїну, попрощалися, порозходились... Годин через три будинок Польського знову кишів панством. Предводительського синка не було: він поїхав до чиновника.

Незабаром вернувся з жалобою. Подав Шавкунові до рук:

– Читайте!

– Так, так... і рука Порохова... – сказав наче сам до себе – і став читати.

87

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Кожного кидало то в огонь, то в холод од тієї ябеди.

– Клевета! – загукали кругом. – Жалійтесь, Петро Васильович! Це – обида... Хіба можна так виражатись: «организованная шайка», «сонмище кріпосників»?

– Это... вмешательство в земские дела! – гукнув хтось з кутка.

– Та... так... вмішательство. Нада міністру писать.

– Егеж, еге... Міністру! міністру!.. От ліца всего дворянства. Ми все вас просім, Петро Васильович!.. просимо! просимо!!.

– Харашо... харашо, – одмовляє він, оддувшись як індик.

Шавкун з Чижиком переглянулись, – і іскорки сміху заблищали у хитрих очах. – Чого нам до того міністра лізти? Нам треба спершу це діло забити, позбутись його...

Шавкунова рада взяла своє. Шавкуна послухали і змовились, як в один голос, казати чиновникові про вибори... У дванадцять годин приїхав чиновник до Польського удвох з справником і прийнявся за діло... О шостій годині сідали гості за довгий стіл обідати. На покуті сидів чиновник; по праву руку Польський; по ліву – Кряжов... Здавалося – то сиділо три давніх приятелі, котрі, не бачившись цілі довгі роки, на превелику радість зустрілися... За столом на покуті ішла весела розмова, сміхи та жарти... Обід скінчився. Повставали з-за столу; подякували хазяїнові – і розтеклися скрізь по будинку. Гомін, галас! Одні дивувалися красномовству чиновника, другі підхвалювали Кряжова, а третім найбільше подобалась «скромность речі предводительского сынка»... Програвши в карти далеко за північ, чиновник став прощатись. Перед рундуком стояв уже трояк поштових коней. Адміністратор сів; поштар махнув на коней батогом, задзеленчав голосний дзвоник – і тільки курява встала...

– Чудесний... хоч і молодий... А розумний – не кат його взяв!

– Ну, звісно: благородне дитя...

– А коли б воно нам не нашкодило, – увернув хтось неймовірний.

– Хто він? – оступивсь Кряжов. – Ніколи! Ні зроду-віку... Ми його знаємо, як облуплену овечку... Він у нас у банці – по вуха застряв! В довгу, як в шовку!.. Він у мене ось тут сидить! – Кряжов стулив міцно кулак і показав поверх голови.

– Ну, коли так, то безпечно! – в один голос зарішили Шавкун і Чижик.

Вернувся Чіпка з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серці. Стріва його мати, хвалиться: нема Галі дома, поїхала до батька, бо Максим занедужав.

– Поїхав, кажуть, кудись на ярмарок любісінький, милісінький, а привезли – ледве дише.

– Гм... А що у вас чувати доброго?

– Нема тепер нічого доброго... Он, розказують, на Красногорку напали розбишаки... Чоловік з двадцять наїхало, – та сторожі одбили... Кажуть, така бійка була, Господи!

Чіпку подрав мороз поза шкурою... Ходить він по двору – нудно; увійде в хату – хатні поме��ки ще дужче розвертають сумну думку. Розстилає вона перед ним, наче страшний килим, страшні пригоди. життя... Ось і Максим лежить – перебитий, переламаний... Ось висовуються давні, знайомі тіні; Лушня, Пацюк, Матня, ще й другі братчики... І спливає йому на думку земство, з своїми плутощами та хитрощами, з своєю образливою неправдою... «Чого ж одному прощено, – один забувся про його, наче спокутував, а мені – нема ні забуття, ні спокути... І не карали – винуватий... Де ж та правда на світі?!.» Зовсім смеркло. На другий день поїхав Чіпка до тестя. У світлиці на ліжку лежав Максим, перегнувшись удвоє. Раз по раз з грудей у його виривались тяжкі «охи», раз по раз він схоплювався руками за перегнуту спину. Його мучений вид уразив Чіпчине серце – аж забігала мишка... Явдоха підступила до недужого.

88

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Максиме! – обізвалась вона.

– О-ох! – одказав Максим, важко зітхнувши.

Максим несамовито скрикнув – і схопився обома руками за спину. Скривлений у рота вид показував страшні болі. Він похлинувся, закашлявся... Забулькотіло в грудях; Максим виправивсь, тріпнувсь; розкрив широко очі; провів ними хижо по всіх... То був останній погляд – погляд наглої смерті... Явдоха мерщій накинула на вид чорний платок. Як підняли платок, – Максима вже не було... Мука застигла у його на лиці, виглядала широко розкритим скривленим ротом, витріщеними очима... Чіпка зиркнув – і затрясся... Він ніколи не бачив такого страшного, холодного погляду. Перед ним війнула друга смерть, бабина. Там – тихо, наче забуваючись, або засипаючи, упокоювалась добра душа. Тут – з страшним болем, муками та прокльонами покидала вона землю... Голова в Чіпки закрутилася, затуманіла. Він закрив на хвилину очі й опустив бліде лице на груди... Одна Явдоха якось видержала. Вона знову прикрила чорним платком Максимову голову; сіпнула Чіпку за рукав – і вийшла з ним з хати, боляче стуляючи очі, з котрих туга ледве видавила дві сльозини...

А в Гетьманському пани раділи, що по їх сталося. Ось одкрилась і земська рада. На раду прибули одні пани: селяни не поїхали. Одні, як Лоза, через те, щоб не чути такої бридкої лайки та ганьби, яку вони чули од станового на виборах; а другі не поїхали за возовицею. Саме хапалися з нею, бо дощі як затялися: щодня та й щодня... Радили раду одні пани.

Через тиждень чутка про ту раду оббігла цілий повіт. Перш усього розказували, яке велике жаловання положили членам в управі; потім того жалілися на якийсь чудний налог з землі: у кого її більше, той платить менш, а в кого менше, з того й бери; далі хвалилися, що шляхи, греблі й містки будуть рівняти, гатити й лагодити «натурою», тобто мужичими руками...

– Це розбій! це – здирство панське!! – чує Чіпка – гукають селяни.

– А бач? – не я казав? – пристає до старшини підпивший староста. – Не я вгадав, що вони й земське вигадали, щоб себе полатати...

– То було окружний з нас шкуру дере, а тепер управа дратиме, – бідкаються козаки.

Чіпка все це чує, – і кожне слово, як гостра колючка, коле його в серце... Злом пашить лице його; злом світять очі, аж поблід, аж руки трусяться...

– Недурно вони так усилковувались мене випхнути... Аж їм он чого заманулося? Нехай дурний мужик на всіх робить, за всіх платить; хай одбуває одбучі... Нікому за його оступитися! А мужик – віл... ори, поки здужає! Дай йому полови, щоб не здох, – та знову запрягай... поки не впаде в борозні... А тоді здери з його шкуру на чоботи... Прокляті!

Чіпка кричав, розмахував руками. Кругом його дедалі більшала та більшала купа людей. На той крик нахопився Дмитренко.

– Що це ви робите? – спитав він Чіпку. – Ви людей бунтуєте... земство лаєте... управу... налог...

– Щоб вони не діждали його брати! – грякнув Чіпка.

– Чого це ти так розкричався? га? – перемінив становий річ, розсердившись. – Чого ти людей бунтуєш?

– То ви їх бунтуєте, а не я! – одрізав Чіпка.

– Гляди, лишень, козаче, щоб з цілим язиком додому вернувся. Чуєш? не забувайся!

89

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Становий пішов далі поміж возами. Чіпка знову прийнявся за управу...

Надвечір вертався він додому вкупі з Грицьком. Він був сумний, мовчав цілу дорогу. Грицькові аж моторошно стало, він зачепив його:

– І охота тобі, брате Чіпко, з ними лаятись?

– Мене громада вибрала... Я громаді присягав... Хто старший: громада чи вони?

– То й на громаду плюнь!

Чіпка аж позеленів од такого слова – і нічого не одказав.

Приїхав перед вечором додому, сам на себе не схожий. Галя стріла його на порозі та аж перелякалася. Дали йому їсти. Чіпка сидить – насуплений, жовтий, аж зелений, – їсть мовчки. Галя глянула на його – і нишком стала плакати. Чіпка почув.

– Чого ти, Галю?

– Ти мене зовсім забув... – одказала вона, схлипуючи.– За тим проклятим земством – ні поговориш ніколи, нічого...

Наплакавшись, Галя заснула, як мала дитина: тихо, спокійно. Чіпка прокачався цілу ту ніч і очей не змикав: усе думав, мучився...

XXIX

ЛИХО НЕ МОВЧИТЬ

Поховавши Максима, Явдоха сама побоялася на хуторі жити. Спродала дворище, спродала все, що можна було спродати, та й перебралася до дітей. Разом з нею вступило й нове лихо в Чіпчину хату.

Перше всього матері не помирилися. Явдоха була пишна, горда. Як тільки оселилася, зараз почала все на свій лад перевертати, господарством заправляти. І те – не так, і друге – не до ладу, і третє – не на своїм місці стоїть! Мотря, з молодих ще літ зсушена то працею, то нуждою, суха, як опеньочок, тиха, бідненько зодягнена, довго мовчала, потакала Явдосі... Одначе не видержала. Явдоха щось уже стала дуже верховодити, за віщось крикнула на Мотрю. Мотрю розібрала досада, вона обізвала Явдоху панією; а Явдоха налаяла Мотрю нищою, дармоїдкою... З того й пішло... Лайка та сварка, бучі та колотнечі! Не було того дня, щоб вони між собою не лаялись.

Щоб хоч трохи одвести ту самотню тугу, Чіпка почав перекидати лишню... Та добре тому пить, чий хміль спить... А Чіпчин хміль не спав... Він тоді сердився на всіх і на все. Теща йому не вгодить; мати боїться; одна ще Галя має над ним волю; він її усе ще кохає й поважав.

– Чіпко! – іноді вночі, як усі поснуть, вона обізветься до його. – Що з тобою сталося?.. Ти почав вередувати всім... Все тобі не любе, не миле, все остогидло... Невже правда, що все остогидло?..

– Галю, рибонько моя! – шепче він: – тяжко мені... важко... Сам не знаю, де б я дівся, куди б себе запровадив?.. Хоч би діти були... Може б вони розважили мою тугу... чи не розлепетали б вони мого суму?.. Я б оддав половину життя свого, аби ти була щаслива... Так же, бач: немає щастя, немає добра! Якесь лихо з самого малку мене окривало, – з самого малку воно вчепилося за мене! Он – колишнє товариство (недавно бачив) – веселе, щасливе...

– Ти б, Чіпко, коли тобі обридло так жити, кликнув товаришів, погуляв би з ними: може б, хоч трохи розігнав свою тугу, – раз сказала йому Галя, бачивши непереливки.

Вона захотіла ввійти в те товариство тихим янголом-спасителем, навчити запеклі харцизяцькі душі, п’яні голови любові до людей, до їх мирних звичаїв, до раз заведеного тихого життя. Та ба! Тим запеклим душам треба було десь дівати свою силу, що пручалася, рвалася на волю, переступала звичаї, топилась у гульні, в горілці; п’яним головам одрадна була несамовита сваволя, котра б не знала ні в чому припону-заборони, буйна та шумлива, як самий хміль... їх не зведеш на протерту стежку тихого, незамутного життя! Тієї волі не звоюєш слабою жіночою рукою!

90

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Галя побачила, що вскочила з Чіпкою, як риба в невід, і... заплуталась... Шурхнула, як пліточка, в першу дірку – і вискочила на чисту воду... а Чіпка – в неводі!.. Вона за ним убивалася, сумувала, плакала. Та він того уже не чув, не бачив. Настали часи інші, завелися нові порядки в Чіпчиній хаті.

Оце в суботу під неділю, або в свято завернуть до Чіпки старі товариші: Лушня, Пацюк і Матня. Уродиться боклаг горілки, страва всяка. Явдоха порядкує. Галя куди-небудь у куток за­б’єть­ся, сидить мовчки; дивиться, як її чоловік гуляє; слухає, що верзуть його товариші. А Мотря – аж на піч залізе, щоб хоч не бачити того нічого... Чіпка сидить з товариством за столом: чарка літає за чаркою, задурює їм голови; крики, співи та реготи окривають усю хату, вириваються крізь вікна надвір... Явдоха слухає, сміється, радіє; Галя – сумує; Мотря – спльовує на печі мовчки... «Хоч би смерть швидше прийшла, – думає вона, – щоб ні чути, ні бачити такого!..»

Найбільше Лушня розказував. Частіше всього він любив згадувати про своє молоде життя, про свою матір.

– Мене мати привчала красти ще змалечку. Бувало посадить мене, малого, коло себе, положить перед очима шматок хліба та й украдь у неї так, щоб не бачила! А побачила, – зараз бити... А дубець у руках червоний та гнучкий, аж свистить... Я вже бувало і сим, і тим боком... углядить – так і стьобне дубцем по руці, аж синя попруга, як п’явка, кругом обів’є руку... Я закричу не своїм голосом та до неї: і «мамочко»! і «голубочко»! «не буду... не буду!» Обнімаю її... однією рукою нахиляю за шию, а другою, дивись, шматок уже й потурив у пазуху. Оглянеться вона, немає шматка... Тоді й пожалує і їсти дасть... А так – за цілий день не їстимеш... Та потім каже: «Ти не думай, сину, що я тебе по-дурному б’ю: це я тебе на добро учу! Виростеш, дякуватимеш... Усе, каже, крадь, де тільки легко лежить... А в пана – вишукай, а вкрадь!..»

– Бо пан з людей надрав, – уверне Чіпка... – У пана своє одбери...

– Егеж... Пан і людей брав... От мою матір – адже взяв! Та, спасибі йому, й мене на світ пустив...

І почне було розказувати, як його матір привели в двір, у горниці до пана, як вона всього боялася, поки з паном не зазналася, як пан радів, коли знайшовся у неї він, «Тимошка – добрий молодець...».

– Пан радий – мені радий, і матері радий... держить нас у горницях, не випускає нікуди. Мене іноді пестить, гойдає. А став я на ноги спинатись, то все медяниками та цукерками годує, та гривеники дарує. Мати дивиться та радіє. І така тоді до мене добра! Напуває мене чаєм; у панські пуховики положить спати: закутає в теплі одіяла; схилиться наді мною – і довго-довго дивиться, а потім – ще довше цілує... Розкіш мені була! Коли це приїздить син додому з школи: вивчився вже – прогнали з школи... Як угледів це: «Вон! вон з двору! щоб і духу не чутно було!» Пішла між ними гризня та лайка щоденна: мати моя щодня плакала та все мене ховала од панича... Мучився-мучився ото старий пан та й перевів нас із горниць у нову хату, що за кузнею була. Живемо ми собі вдвох з матір’ю; до нас частенько й старий пан забігає; матір жалує; мені гостинці носить... Коли це, кажуть, панич жениться. І оженився. Узяв собі дочку вашого, чорну-чорну, як плащувату циганку, тонку та високу, з здоровенним носом, що аж через губу в рот заглядав, з язиком здоровкався... Як ото одружився, так і похмарило одразу всім... Та й старому панові, видно, не медяно стало: посивів старий, з тіла спав, на виду подався, почав перекидати лишню... Бувало встане вранці, рано-рано, викраде таку годинку, що ще син почиває, та до ключника Якима: «Якиме! голубе мій! Я вже тобі стару жилетку віддам, тільки мовчи, не кажи!» Яким гляне на його: стане йому жалко старого пана, що колись усім орудував, і самим Якимом, а тепер стоїть перед ним згорблений, труситься та так жалібно просить... «Ідіть, каже, тільки не баріться, бо вже швидко молоді повстають...» Він тоді підтюпцем до нас. Та й ткне мені копієчку в руку. Я бувало на одній нозі поскачу. Прийде мати; сяде він проти неї, дивиться, згадає давнє та й заплаче, жаліючись на сина та на невістку. Отже недовго пан щось і пожив після того... Зажурився та й умер. Як почула мати, то цілісінький тиждень тужила, як божевільна, не своїм голосом, а мене била щось з місяць, хто його знає й за віщо... Швидко нас знову в кухні забрали: матір дивитись за дробиною, і мене з нею... А в кухнях – нужда... голодно й холодно! Мати й давай красти всячину: сальця було вкраде – мені дасть, пупок або печінку з печеної вутки... Піймали її якось на крадіжці, розтягли та й одідрали, як кішку, – насилу встала... Отже не покаялась, не покинула свого ремесла... почала ще ото й мене вчити. І, спасибі їй, таки вивчила!

91

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Слухає Явдоха такі речі та підхвалює «доброго молодця», що не забув науки. Галя сидить сумна-зажурена: жалко їй старого пана, жаль Лушневої матері, страшно такої неволі... А Мотря на печі журиться, що її син з таким товариством гуляє; вона стиха шепче: «Господи! і вродиться ж така дитина на світ... отаке на матір сплести?!» Іноді бував на тих сходинах і Грицько. Та не по душі йому були такі гульбища, а надто ті гострі колючки, які часто й густо заганяв йому в серце Лушня або хто другий з товариства:

– Тепер тобі годі й хліба робити, – однак земля не родить, – та все коло Христі ворожити: хай щомісяця дитину плодить! Чіпка – добрий чоловік: за кожним кумуватиме...

– Ні, Чіпко, я в тебе через твоє товариство не можу бувати, – жаліється Грицько, як Чіпка ввійшов з комірчини, де брав горілку, в хату. Після того казав і Христі, щоб не ходила. Одначе вона іноді викрадеться нишком на хвилину та й побіжить провідати куму та Мотрю: Явдохи й Христя незлюбила.

Горілка, кажуть, всьому злому злодійка. А у Чіпки в хаті горілка тепер господиня. А коли не гульня – то гризня жіноча: матері як не кусають одна одну... Така колотнеча була Чіпці гірше полину. А прийде ввечері товариство, вродиться боклаг – прощай, розуме! Наїдяться, нап’ються, погуляють, – та й з двору... і Чіпка з ними! А перед світом везуть повну повозку всякої всячини...

– Що це ти, сину, робиш? – з плачем докоряв Мотря, а серце в неї як не розірветься від горя. – Другі кривавим потом зароб­ляють, а ти... Сину, сину! Згадай: у яких ми злиднях жили, в якій нужді гибіли, та ніхто про нас не скаже слова лихого... А тепер і достатки...

– Не ваше діло! – шпарко переб’є її Чіпка: – лежіть там собі на печі, коли лежиться!..

Застогне Мотря, обіллється гарячими сльозами та й замовкне. Явдоха підохочувала Чіпку, вітала його братчиків. Чіпка щодень робився все хижіший та й хижіший. Як той звір, кидався він на кожного заможного чоловіка... Перше «карав» тільки пана, а то вже став «одбирати своє» у свого брата – заможного козака: обдере, як липку, тільки живу душу на світ пустить... Галя, хоч від неї крилися й ховалися з цим, усе те волею-неволею бачила, та не мала сили що-небудь подіяти... А Явдоха гризлася з Мотрею, не давала їй спокою. Прийде оце в її хату, перекидає все, лає її. Спершу Мотря одгризалася, не мовчала, а потім, як побачила, що Чіпка потакає тещі, кривдить її, матір стару, то промовила сама собі: «Іродове кодло! Ти ж моє добро вкрало, над моєю надією насміялося!» Думала Мотря про смерть, виглядала її, сподівалася, а вийшло так, що Явдоха несподівано вмерла. У неділю, після обіду, зразу вхопила її завійна . Душить її, під серце підступає, у грудях давить, дух випирає...

92

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Ой лишенько... умираю! – скрикнула Явдоха та й дух спустила.

Галя як з-за угла прибита ходить. Бліда, з заплаканими очима, вона не примічає, що й волосся вибилося з-під її очіпка, – так розпатлана й сновигає, білі руки, ломить, голосить на всю хату... Де ж? Зранку ще Явдоха така весела була, жартувала, сміялася; а на вечір – один труп, без дихання, від неї... Страшно й тяжко! Чіпка, як бовдур, не знає, що й розпочати: чи Галю втішати, чи коло мертвої порядкувати?.. Одна тільки Мотря при пам’яті. Вона не те, щоб рада була, – ні! А за Чіпку раділа. «Може, хоч тепер кине... тепер нікому буде настроювати... може, оханеться...»

Третього дня, як поховали Явдоху, справив Чіпка по тещі бучні поминки. Понаварювали великі казани всякої страви: Чіпка на поминки заколов свиню, зарізав три овечки, убив великого бузівка. А горілка – як вода, лилась за царство небесне... А після обіду Мотря старцям роздавала по шматку паляниці в торбу, а Чіпка – по сім гривен у руку.

На другий день після того Чіпка запріг коней та й поїхав з двору, не сказав і куди. Не було день, два... А на третю ніч вернувся, везучи повні вози всякого добра. Аж скрикнула Мотря, як побачила. Серце її не видержало, стала вона корити, ганьбити і сина й товаришів. Ті, на докори не змовчали, загризлися з Мотрею. Зчинилася в них лайка, буча – Галя перелякалась, заперлась у себе в хатині. Лушня розпалився, кричав; Мотря собі лаяла; він їй збив з голови очіпок. Вранці пішла жалітися у волость – не за крадіжку, а за те, що її «волоцюга побив...» Набігли волосні в хату, де саме гульня йшла. Чіпка зараз до їх. Поналивав так, що ледве додому рачки долізли. Тим Мотрина жалоба й кінчилась. Тільки Чіпка, як пішли волосні, розпалився, як огонь, налаяв п’яний матір «сучкою» і нахвалявся побити...

А Чіпка знов засів – п’є та гуляє з братчиками.

– Ні, – кричить Лушня: – ніколи не буде в тебе Чіпко, такої матері, як Явдоха була! Ото – рідна мати; а це в тебе – собака, а не мати! Гляди лиш, чи не вона, бува, й Явдоху з світа звела?..

– Ай справді?! – скрикнув Чіпка.

Серце в його повернулося... Коли б мати була перед очима, вбив би відразу. «Ні, ні, – шептала Галя: – то зле серце таке тільки може пригадати... Свекруха правду каже: то матір Господь скарав за таке життя. Ні, Мотря – не така людина...»

Пішов по селу гомін, що Чіпка трохи не вигнав матері з двору.

– Як їла хліб з остюками , то й усе добре було; а перейшла на буханці, то у ніс закололи: пішла на сина жалітись!! – винуватили Мотрю одні.

– Який він син? який він син, коли рідну матір попустив волоцюзі вдарити?! – оступаються за Мотрю другі.

93

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Галя ходить коло болящої, як коло рідної матері. Прикликала до неї знахарок, ті шептали, зітхали, давали якогось зілля та ледве-ледве одходили Мотрю.

– Галю! – каже вона: – я знов чую, що одужую... Мені знову легшає... Навіщо?.. Я молила Бога, коли б умерти... Та не дає мені Бог смерті... Може, додержить до тієї пори, коли Чіпка оханеться, я його побачу, як свою дитину, як свого сина... Галю! дитино моя!.. рідная моя! Ти ж мені тепер найрідніша... Уговорюй його, як жінка: він тебе кохає щиро, – може, тебе послухав, коли вже мене не хоче слухати... Боже! що б я дала, що б я зробила?.. Я б свого серця влупила та дала йому, коли б тільки він став чоловіком. Я б тоді вмерла спокійно. А то?..

І свекруха й невістка рясно-рясно плакали...

XXX

ТАК ОЦЕ ТА ПРАВДА!

Стояла люта зима. Ще такої холодної та сніжної не зазнають люди. По весні вже несла вода річками мерзлі трупи, а других серед поля вовки поїли.

На зиму Мотря зовсім одужала. Сидить, пряде вовну, а Галя або шиє, або й собі пряде на прядці. Чіпка собі нудиться світом, коли немає нікого з товариства. Ляже – душно йому, встане – холодно. Слухає іноді, що розказує мати з свого молодого віку – і встають перед його очима дитячі літа, встає сива бабуся, дід, степ, вівці... «Щасливий я був тодії» – дума він і не знає, де тепер себе діти.

Ніч, як куйовда, стояла надворі; мела страшенна хуга; завірюха крутила; та холод такий, що страшно й носа виткнути з хати; мороз перся в хату, позамуровував шибки узорчатими виводами; а в димарі, як голодний звір, ревла та вила відьма-буря, кидаючи в вікна кім’ями снігу, мов хто добивався в хату знадвору. Галя й Мотря сиділи собі та мовчки пряли. У кожної чогось так тяжко було на серці, що вони аж попригинались до гребенів. Чіпка лежав на лаві, задравши голову вгору, мовчки дивився в стелю та слухав божевільні заводи буйного вітру.

Коли це зразу, як грім, загуло коло хати, й почало щось стукати у вікно. Чіпка кинувся, скочив з лави, мов хто його скинув з неї, та мерщій надвір. Засов клацнув, почувся гомін, тупіт. Незабаром Чіпка ввів у хату Лушню, Матню, Пацюка та ще чоловіка семи незнайомих людей. Були між ними москалі і Сидір там, були й прості.

– А ти, стара, вже одужала? – питає Матня Мотрі. – Оже їй-Богу, час тобі вже вмирати. Дивись: зуба в роті немає, а ти ще й досі живеш – марно тільки хліб переводиш!

– Не займай її, Якиме, – обізвався Пацюк: – бач, як зуби вискиря... покусає ще!

– Щоб уже ти вискиряв та й не стуляв їх ніколи, розбишако! – гірко мовила Мотря.

Гайдамацтво підняло регіт.

Галю разом ухопив за серце жаль і образа; серце в неї затіпалось.

– І воно так слід добрим людям робити?! – призро кинула вона цим питанням у вічі товариству. Разом і лиха й хороша була вона в ту годину. Як вовчиця, оберігаючи дітей, уся наїжиться, жде тільки одного замаху, щоб разом кинутись на свого ворога – так вона – гордо й призро дожидала ще хоч одного слова... Чіпка помітив скриту бурю, похопився промовить: «Ходім, пани-браття, в світлицю, бо тут з бабами ніякого пива не звариш... хай вони собі прядуть...» Мотрі зробилося так тяжко на душі, так гірко на серці, що вона аж не всиділа на гребені; встала, побралася на піч, лягла – та так і залилася сльозами. А в світлиці тим часом обходила рядова, розв’язувала й без того смілі язики, дурманила безпутним життям задурені голови, надавала силу і без того дужій волі; неслися сміхи, реготня, ґвалт окривав хату і несамовито вривався в другу, де була Мотря з Галею.

94

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– А що, отамане? – обертається Лушня до Чіпки: – в яку мутну воду закинемо сю ніч свій невід?

– Коли б так, щоб і недалеко, і рибки піймати, – вставив червоний, як після лазні. Матня.

– Ми оце з Петром, – веде далі річ Лушня, – налагодились до Хоменка на хутір. Та правда, що в його три сини, як кати, та й сам такий, що, посмоливши вірьовку, ведмедя вдержить, – та сількісь! Он той братко припас задля його таку важну штуку, що й не здивує. – Кажучи се, Лушня показав на москаля Сидора.

– Яку? – питає Чіпка, котрий до того мовчав.

Сидір витяг з-під поли рушницю, мовчки показав Чіпці. Той понуро глянув – і нічого не одказав. Обійшла ще раз чарка кругом столу, – посоловіли в кожного очі ще дужче.

– Та коли йти, братця, то вже й пора, – своє-таки Лушня.

– Чи пора, то й ходімо, – понуро одказав Чіпка, підводячись.

За ним повставали другі.

Випили ще на дорогу; вийшли з хати. Чіпка погасив світло – і собі за ними...

Галя почула, що п’яна зграя побралася. «Чи то ж то й Чіпка пішов, чи, може, в світлиці? – подумала вона, взяла свічку і пішла в світлицю. У світлиці не було ні душечки. На столі стояли порожня пляшка від горілки та три порожніх чарки, та два полумиски на денці з росолом, – видно, були з огірками. На столі поналивано горілкою, понакришувано хліба, де-где валялися недоїдені гузки з огірків. Накурено так, що дихати важко було... Сказати: була то не світлиця заможного хазяїна, а корчма п’яна!

Прокричали другі півні. Коли геть за північ почувся здалека тупіт, гомін. Далі – ближче... ближче... коло самої хати... «Їдуть!» – подумала Мотря...

Перегодя трохи рипнули двері, увійшов хтось у хату.

– Хто там? – питає вона з печі.

– Це я, – одказує Чіпка.

І чує вона – став над помийницею вмиватись... У серці їй наче хто гострим ножем шпортонув.

– Що то, сину? Ой сину, сину! хоч би вже ти на те не пускався... Хай би крав, хай би грабив... а то...

– А Явдоху хто з світа звів? – питає гостро Чіпка.

– То це я, сину??!

Незабаром повходили в хату й другі. Засвітили світло. Мотря виглянула з за комина – і затрусилася... На кожному видні були сліди свіжої крові. Мотрі зробилося страшно, холодно. Вона забилась у самий куток печі: трусилася, як в лихоманці... Далі вона почула, як стали в печі огонь розводити – одежу палити. Вона боялася, щоб не скрикнути, боялася зітхнути, та все міцніше й щільніше стискувала зуби, тулилася в куток... Упоравшись, як слід: повмивавшись, попаливши, яка була в крові, одежу, розбишаки погасили світло, побрались у світлицю.

– О-ох!.. – здихнула Мотря. – Хоч би Галя коло мене... Ох, Господи!.. – стогнала вона: – дай мені дожити до завтрього... Одсахнусь тебе... зречусь тебе, мій сину... моє лихо... перед усім світом скажу... на все село прокричу... Хоч би швидше світа діждати... Господи... Боже наш! сохрани й заступи...

95

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Та злізла з печі, впала навколішки перед образом та тихо й чуло молилася, б’ючи земні поклони. Не чула вона, коли й треті півні прокричали; не помітила, коли почало на світ благословитися. Од щирої молитви одірвав її, розбуркав несамовитий крик та стук у вікно.

– Ря-а-туй-те... Ой... рят-у-у-те!.. – кричало щось під вікном молодим дитячим голосом... Мотря кинулась до вікна.

– Хто там?.. – питала вона з хати.

– Це я... рятуйте... хто в Бога вірує... Одчиніть-пустіть! – аж плакало та просило.

Мотря тихенько вийшла надвір – та трохи не омліла... Перед нею стояла літ десяти дівчинка, в одній сорочці, об’юшеній кров’ю, боса, розхристана, розпатлана, – стояла й трусилася...

– Що се?.. що з тобою, дочко?.. чия ти?.. де ти була?.. звідкіля вирвалась?.. – тремтячи сама всім тілом, питала Мотря дівчинку.

– Ой лишенько... бабусю... Ой... горенько тяжке... – з плачем ледве вимовляла дівчинка. – Я з хутора... розбишаки були... всіх побили... порізали... постреляли... батька... й матір... діда... бабу... дядьків... дядину... маленького братика... усіх... усіх... Одна я зосталася... втекла...

– Як утекла?

– Поїхали... запалили хату й поїхали... Ой... о-ой! бабусю... горенько мені!.. – скрикнула дівчинка, хапаючись рученятами за Мотрю, – боялася, щоб та, бува, не втекла...

– Цить... ци-ить, моя дитино! – зацитькувала Мотря. – Я знаю, хто ті розбишаки... То мій син, клятий!.. Цить... Як почує, – не животіти ні тобі, ні мені...

Дівчинка прихилилася до Мотрі та тихо схлипувала. Мотря ввела її в хату.

– Ходім у волость... у волость ходімо! – шепче вона, а сама чує, що голова в неї кружиться, очі страшно горять, ноги трусяться... от-от упаде! – Ходімо, дочко... поки ще сплять...

Похапки назула вона на дівчинку старі закорублі чоботи, накинула юпку, платок; на свої старі плечі натягла кожушанку – і вийшли удвох тихо з хати. Червоне зарево вдарило їм прямо в вічі. Дівчинка схопилась за Мотрю: вона боялася тієї пожежі – то горіла їх хата... Хутко вони обидві повернулися спинами до широкої полоси огняного світу, що піднімалась високо вгору, наче хотіла запалити хмару, – та й потягли підтюпцем на другий край села. Червоний півень просвічував їм шлях своїми кривавими очима... а навкруги собаки валували...

Незабаром прибігли волосні, назбиралось народу повнісінький двір, обступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: всіх побрали, пов’язали. Піднявся крик, ґвалт. Від крику прокинулася Галя... Вийшла з своєї хатини... Як глянула вона на Чіпку, що з скрученими назад руками стояв і понуро дивився в землю, як угляділа об’юшену кров’ю дівчинку:

– Так оце та правда?! Оце вона!!! – скрикнула не своїм голосом і несамовито залилась божевільним сміхом...

Тіло в неї тряслося; очі помутилися – вона ними якось чудно водила; на губах встала кривава піна, а вона все сміялася, все сміялася... Чутка про все те, як грім, розкотилася на всі кінці, рознеслася на всі боки – в одну мить обхопила все село.

– Чула? – як божевільний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько.

Христя глянула на його та й пополотніла.

– Чіпка людей порізав... усю Хоменкову сім’ю виполонив!

– О-о-о... – якось чудно загула Христя. Очі в неї розкрилися, боязко й страшно повела вона ними по хаті. – А Галя? а мати?

96

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– Не знаю... здається, дома...

Христя мерщій за кожушанку, хапаючись накинула її наопашки та чимдуж побігла з хати. Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нічого того не чула, – була вже далеко. Перегодя трохи вернулася, – як з хреста знята. Вступивши в хату, перехрестилася.

– Галя... – знову перехрестилася: – повісилась...

Цілий день вони обоє мовчали: смутні, бліді, неспокійні, мов дожидали смерті.

Це вже було під осінь, на другий рік. Сонце заздалегоди, почувши її, надолужало своїм теплом: не гріло, а пекло... Люди знай їздили по шляху: настала саме гаряча пора возовиці. По тому ж самому шляху простувала в Сибір, на каторгу, ціла валка скованих по руках, по ногах рештантів. Кругом їх цілий звод москалів з ружжями. Пройшовши Піски, валка стала коло волості, на вигоні, на перепочинок. То був Чіпка зі своїм товариством. Як почули люди, то стали збігатись з усього села – старе й мале, мов на ярмарок. У той час Грицько вертався з поля з снопами, аж трьома возами. Він – за одним, Христя – за другим; а син – хрещеник Галин – сидів на третім поверх снопів, тільки головка манячила. Побачивши зборище, вони спинили волів, а самі пішли до гурту... та й поторопіли обоє!

– Що це, брате Чіпко? – журливо, з самого глибу серця, обернувся до його Грицько.

У тому запитанні, в його голосі, не було ні докору, ні помсти, а вчувався тяжкий жаль – шкода пропащого брата... Чіпка скоса зиркнув, здвинув густі брови – та й одвернувся. Рештанти стали підводитись, забряжчали важкими цепами. Почалося прощання, обнімання, почувся плач, голосіння... Плакали люди, обнімаючи своїх безталанних братів; подавали їм на прощання – кожен по своїй спроможності: той шага, той копійку, а хто й гривню... Плакали розбишаки, навіки прощаючись з рідним селом, зі своїми людьми – рідними й нерідними. Один Чіпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі, – тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний погляд... Не знайшлося душі, щоб підійшла до його, попрощалася... Брязь!.. дзень!.. брязь!.. дзень!.. Валка рушила.

– Хай тобі Бог помагає на все добре, – крикнув навздогін Чіпці Грицько.

Чіпка озирнувся – і одгукнув з дороги:

– Грицьку! поклонись матері... Скажи: хай мене дожидає в гості, коли не сконіє до того часу...

– Господи! – заливаючись сльозами, мовила Христя, – напути його на все добре! – та разом з Грицьком й повернули до возів.

Мотрю взяв Грицько догодувати до смерті. Швидко після того вона й умерла.

А недалеко од Пісок, над самим шляхом, коло Хоменкового хутора, насипано високу могилу, а на ній стоїть височенний хрест – оглядає навкруги хутори, гела, всі околиці... Під ним тліє вісім безневинних душ, загублених в одну ніч «страшним чоловіком».

А посеред села насупроти похилої церковці, тоне в саду, як у раю, видивляється на свою красу в ставкові води, поновлений палац – у позолоті, у розкошах. В йому тепер живе новий хазяїн Пісок – перший дукач на все Гетьманське, перша голова в повіті, найщиріший земець, предводитель, предсідатель, банкір, заводчик-сахаровар – Данило Павлович Кряжов. І як тепер весело в тому палаці! Які бувають іноді гулянки... встала б генеральша, якби можна! Тепер уже не з одного, не з двох якихось повітів, а з цілої губернії саме спинкове панство, саме найзаможніше купецтво знаходить тут щирий привіт, добру учту веселого й щедрого хазяїна...

97

Панас Мирний, Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Минав рік; минав другий... Стояла на край села сиротою пустка, – завидувала палацу. Аж ось – випало й їй несподіване щастя: купив її у казні за безцінок давній знакомий – жид Гершко, причепурив трохи зокола облупані боки, полатав, де попрогнивала, оселю, – та й завів шинок. Щонеділі, щосвята, а часом і серед будня, щоб не одстати од вельможного сусіди, – бенкетує тут п’яне море темної простоти... Оже ще й досі, під пізній вечір, подирає мороз поза шкурою веселих гуляк, як глянуть вони на хрест, що геть-геть здалека чорніє над Ромоданом...

1. Доведіть, що порушена хронологічність роману пішла тільки на користь цьому твору.

2. Як ви розцінюєте той факт, що Чіпка, втративши землю, занепав духом, перестав вірити у справедливість? Чи правильним був його життєвий вибір?

3. Доведіть, що набуті Чіпкою в дитинстві комплекси неповноцінності спричинилися до його ж деградації.

4. Чому ставлення Чіпки й Галі до розбійницького ремесла виявилося діаметрально протилежним? Чи змогла «розбишацька дочка» перевиховати Чіпку? Чому?

5. Чи виявилося земство для пореформеного суспільства порятунком? Чому Чіпка не зміг би втриматися в земстві, якби навіть його цілком справедливо не звинуватили у вбивстві панського сторожа?

6. Що ви довідалися про нових «господарів життя»? Як ви ставитеся до Шовкуна, Чижика, Дмитренка, Кряжова? Чому саме так?

7. Як проявляють себе в екстремальних ситуаціях Мотря, Галя, Грицько (на ваш вибір схарактеризуйте поведінку одного із цих персонажів).

8. Доведіть, що наприкінці твору Чіпка Варениченко стає остаточно «пропащою силою».

9. Розкрийте поетику назви роману.

98