Борис Грінченко «Весняні сонети»
Весняні сонети
(Скорочено)
І
Весна іде! В повітрі молодому
Далекий крик мандрівних журавлів
Вже розітнувсь: ключем вони додому
У рідний край летять з чужих країв.
Весна іде! Веснянки задзвеніли,
Лунає спів по луках і гаях —
Мов устають нові могутні сили
В людських серцях, серцях.
І в грудях знов солодкії бажання,
І в грудях знов устали поривання,
І встала знов надія молода.
О весно, йди! Всі ждуть тебе, кохана:
І небо жде, і жде весна приспáна,
І ліс, і степ, і скована вода.
II
Весна іде! Її дихання чую...
Пташиний спів немов уже дзвенить...
Дніпро лама покрівлю крижаную,
І в берег б’є, і плеще, і кипить.
Плещи, старий! І в море вільні хвилі
Неси-жени, як і раніш носив, —
Весна тобі нові приносить сили:
Устань, розлийсь з високих берегів!
Твій час іще! Ще не віднято змоги!
Нехай шумлять, нехай ревуть пороги,
І вир нехай і плеще, і кипить!
О, поспішай! Бо вже і над тобою
Нікчемний люд нікчемною рукою
Залізом пут простягнених дзвенить.
III
Весна прийшла! Гаї зазеленіли,
І перший квіт, квіт весняний процвів,
І одинцем самотнім на могилі
Цар степовий, орел могутній, сів.
І скрізь живе повіяло дихання,
І скрізь життя устало молоде, —
Се час квіток, і співів, і кохання,
Як Бог ясний, сіяючи, іде.
Його навкруг усяке серце чує,
І кожен квіт квіт поцілує,
І кожен лист до листу прихиливсь.
О, не барись! Все любить і кохає!
О, не барись! Весна прийшла і сяє,
І світ увесь у поцілунок зливсь.
IV
Іди у гай! Життя такої сили
Не стрінеш ти ніде: іди у гай!
Співці-пташки туди вже прилетіли, —
Навчись у їх, навчися і кохай!
Іди у гай! Там не самі вже квіти,
І не самі пташки тепер снують,
І не самі веселі й вільні діти
З квіток рясні вінки собі плетуть —
Ні, там тепер зливаються з устами
Уста палкі і, сплівшися руками,
Там пари йдуть серед рясних кущів.
І я іду у у густую
І звідусіль гучноголосий чую
Природи спів, новий веселий спів.
V
Вона співа, що згинули морози,
Що сонце вже засяло в небесах,
Щоб висушить усі блискучі сльози,
Що ще тремтять на травах і квітках.
Воно зійшло і сльози розтопило,
І в мене теж немає сліз гірких,
Бо сонце й їх ласкаво обсушило,
І перед їм у серці біль затих.
І про одно я сонце ще благаю:
Ой, обсуши ти сльози всі до краю
Усім смутним на всій землі смутній:
Щоб піднялись затоптанії сили
І щоб весні всі душу відчинили,
Життям новим щоб жить могли у їй!
VI
Вже в далині високій сяють зорі,
Густий туман над озером повис,
І спить земля, і води сплять прозорі,
І тихо спить густий зелений ліс.
Десь на селі далеко пісня ллється,
То голосніш, то затиха вона...
Із стін душних на волю серце рветься
Туди, де ніч панує запашна.
О, я піду, бо не піти несила,
Бо і мені ніч зорі засвітила,
Бо і мені весна моя.
Скоріш туди! Як вільно дишуть груди,
Який простір обняв мене зусюди,
Як пахне скрізь і місяць як сія!
VII
Рясний садок і затишний я знаю,
І знаю там ще вишню я одну —
Було не раз, , дожидаю
Я в той садок її, мою весну.
Але ж тепер чому її немає?
Чом вишня та стоїть в самотині
І так, як перш, до мене не схиляє
Гілки свої квітущі й запашні?
Я жду її, — і в тиші одинокій
Хвилини йдуть, неначе довгі роки,
Ще треба ждать, а серце ж то не жде!
Хвилина... дві... І ось уже я чую:
Крізь тишу ту, , німую,
Мов шелест там, немовби хтось іде.
VIII
Вона! Вона! Я бачу — між кущами
Рукав уже з сорочки забілів;
Ще мить одна — тремтячими руками
Я стан її дівочий обхопив.
Ще мить одна — злилися ми устами...
Вона прийшла, прийшла уже вона,
Найкращий квіт між пишними квітками,
Що нам дає багатая весна.
Гей, нахили свої ти, вишне, віти!
Нехай тепер ніхто, ніхто на світі
Не бачить, як я щастя повну п’ю!
Нехай ніхто — ні зорі, ані люди —
Не відає, як пригорнув на груди
До себе я коханую мою!
IX
Я ніч не спав, — заснуть не мав я сили,
І бачив я, як зорі весняні
В досвітній час і , і біліли,
І потім всі погасли в далині,
І як туман хвилястими клубками
І воду скрізь, і землю повивав,
І світ увесь з землею й з небесами,
Здавалося, в тумані потопав.
Туман! Туман! На сході не ясніло...
Невже й тебе, одвічнеє світило,
Він погасив, і смерть все обняла?
Але ще мить — і промінь рве завісу,
Дощ золотий линув на все з-за лісу:
То сонце йде, бог світу і тепла!
X
Скоріш! Скоріш! Од сірого туману
Самі шматки зосталися, ще мить —
І сонце ось, вітá свою кохану
І всю її промінням золотить.
Горить! Пала!.. Блискучою
Старий Дніпро серед степів прославсь;
Киваючи рясною головою,
Зелений ліс до сонця засміявсь.
І все живе. Дзвенять в повітрі згуки,
Дзвенять гаї, дзвенять степи і луки,
І світ увесь, здається, задзвенів.
Чого ще ждать? Скоріш, мерщій у поле,
Мерщій у степ! Я вп’юсь тобою, воле,
Серед моїх незміряних степів!
XI
Лежали скрізь замети сніговії,
Давили все, загинуло життя,
І не було, здавалося, надії
На кращих днів квітущих вороття.
Тоді весна крилом своїм махнула, —
І полилось і світло, і тепло,
І знов життя земля в собі почула,
І все навкруг засяло й зацвіло.
І степ старий, — і гордий, і багатий, —
Убрався скрізь в ясно-зелені шати, —
На їх з квіток процвітані .
Ожив, дихнув, і запашне дихання
Послав лісам, горам на привітання,
І світ почув: воскресни і живи!
XII
І світ воскрес! І, працівник великий,
Устав орач і плуг важкий підняв.
Де був колись пустир одвічно-дикий, —
Він борозну найпершу проорав.
І цілини великі скиби чорні
Лягли в степу. Насіння золоте
Впаде на їх, — на ниві неозорній
Хліб дорогий, налившися, зросте.
Нехай росте, пиша на нашім полі!
Колись і ти, сівачу правди й волі,
На рідний степ повинен ще прийти.
Чи прийдеш ти? Лежить земля без діла,
Країна вся неначе заніміла —
Чому ж не йдеш? Чому загаявсь ти?
XIII
В степу на волі вітер віє,
По світу він гуляє, де схотів,
І бачить: скрізь недоля горе сіє
І повен Світ нещастів і жалів.
О вітре мій! Тобі нема припини,
І можеш ти до Бога долинуть, —
Скажи, коли нам ждать тії хвилини,
Що доля всім дасть широко дихнуть?
Ти, може, чув?.. Терпіти вже несила,
І мука всім серця давно стомила,
І вже снаги нема її знести —
Давно вже час!.. Вже серце знемагає...
Дмухнув рвачкий — і вже його немає,
теж — шукай у полі ти!
XIV
Та де вона? Невже її й не мати?
А вітер знов неначе повійнув:
«Гей-гей воли, не гайтеся орати!» —
Далекий згук за вітром долину́в.
Це там орач оре велику ниву
Серед твердих незайманих степів
І заклика на працю неліниву —
Я в тих словах одмову зрозумів.
Так, се вона, відмова на питання!
Зникаю ть геть зневіра та вагання,
Що душу всю вже змучили украй.
Одмова тут — і про́ста, й зрозуміла:
Працюй, борись, аж поки буде сила,
І всіх людей до праці закликай!
1886
1. Доведіть, що кожен із чотирнадцяти віршів є сонетом, але разом вони собою не становлять вінок сонетів. Чому?
2. Як описані весна в природі й чисті любовні почуття молодих людей?
3. Починаючи з якого за порядком сонета, поет веде мову про весну в суспільстві: національне прозріння, самоідентифікацію, готовність до побудови власної держави?
4. Яку роль у цьому циклі відіграють символічні образи весни, орача, вітру?
5. Зробіть ідейно-художній аналіз одного із сонетів цього циклу (на ваш вибір).
1